Парфянське царство

Парфія, яку звільнив з-під влади Селевкідів місцевий сатрап Андрагор, не дістала жаданого спокою й стабільності, бо невдовзі, вже в середині III ст. до н. е., її завоювали споріднені зі скіфами та массагетами напівкочові племена — парни, які повстали проти лукавих грецьких торговців. Вождь парнів, Аршак, взяв собі царський титул, а всі його наступники йме ну вал и себе Аршаками. Спершу це царство (його назвали Арша-кидським або Парфією) існувало у складі власне Парфії та сусідньої Гірканії, проте вже в II ст. до н. е. воно завоювало Мідію й розширило свої західні кордони до Месопотамії (парфянського царя Мітрідата І проголосили в 141 р. до н. е. "царем" у Вавилоні). Парфія, таким чином, об’єднала Іран і Туран (Середню Азію) й стала світовою державою.

У середині II ст. до н. е., коли під натиском кочівників розпалося Греко-Бактрійське царство, Парфянська держава вціліла. Проте вона вступила в затяжний і небезпечний конфлікт із могутнім Римом. Наприкінці І — на початку II ст. н. е. Парфянське царство значно ослабло через криваві міжусобиці, що їх уміло розпалював і з вигодою для себе використовував Рим, і, зрештою, втратило свою незалежність — потрапило до рук римських ставлеників.

Наростав сепаратизм у Гірканії, Маргіані. Парфія зазнала кілька дошкульних поразок від римських легіонів. У НІ ст. н. е. владу в ній захопив володар Перейди (одне з васальних царств) Арташар Сасанід. У Парфянській державі розвивалися ремесла, пожвавився грошовий обіг, виростали міста (Помпей Трога називав Парфію — ясна річ, перебільшуючи — країною "тисячі міст"). Основним парфянським містом була Ніса (її руїни лежать поблизу нинішнього Ашгабада). Недалеко від неї було споруджено царську резиденцію Аршакилів та їхню гробницю.

Кочівники-парни внесли суттєві корективи в парфянське суспільство. Вони поставили місцеве населення, за словами античного автора, "між рабством і волею" — обклали селян-общинників податками, прикріпили їх до землі та зобов’язали цю землю обробляти (у формі державної повинності). У храмових і державних господарствах Парфії використовувалася також рабська праця.

Парни не зробили Парфію сильною централізованою державою: вони не мали відповідного досвіду. її державні структури залишалися аморфними, значною мірою архаїчними. Царя обирали ради племінної знаті та жерців. Траплялося, що на політичний Олімп сходив не царський син, а якийсь далекий родич. Дрібні держави, що входили до складу Парфянського царства, зберігали автономію.

Кушанська держава

На території колишнього Греко-Бактрійського царства спершу існувало кілька дрібних держав, очолюваних вождями кочових племен. Один із таких володарів, Герай, іменував себе кушанцем і зображувався на монетах озброєним вершником, щоб ніхто не сумнівався в його прихильності до кочового світу. Свої володіння він усіляко розширював, і це, зрештою, привело до появи десь у І ст. н. е. Кушанської держави. Ця держава на заході межувала з Парфією, на сході — з ханьським Китаєм. Заснував її Кадфіз І, який взяв собі титул "царя царів". Він, а ще більше його син Кадфіз II, здійснили воєнну експансію в Північно-Західну Індію, значна частина території якої (мабуть, до м. Варан ас і) увійшла до складу Кушанської імперії — неозорої, проте неміцної. Серед володарів цієї імперії найбільш відомий Канішка, який зробив своєю столицею м. Пурушапуру (суч. Пеша-вар). Кушанська імперія проіснувала недовго. Вона зазнала нищівної поразки у війні з Сасанідською державою.

В середині IV ст. н. е. сасанідські війська вже порядкували на території Бактрії. Відтоді сасанідські намісники в Бактрії називали себе "царями кушан", навіть "великими царями кушан".

Кушани вміло скористалися з того, що через їхню державу пролягав заснований наприкінці І тис. до н. е. Великий шовковий шлях. Вони налагодили жваву торгівлю з Римом, Китаєм, іншими державами Заходу та Сходу. В Рим вони доправляли рис, бавовняні вироби, прянощі, парфуми, цукор, слонову кістку, самоцвіти, а з імперії ввозили тканини, одяг, вироби зі скла та коштовних металів, вина, твори мистецтва тощо.

Не обминула цивілізація й інший куточок Середньої Азії— Согд, відомий своїми оазисами в долинах Кашкадар’ї та Зеравшана. Согд, столицею якого було м. Мараканда (окраїна сучасного Самарканда), очевидно, входив до складу держави Селевкідів і Греко-Бактрійського царства. Джерела розповідають про нього вкрай скупо.

У пониззі Амудар’ї помітну роль відігравав Хорезм, який у IV ст. до н. е. відложився від держави Ахеменідів. Проте і його, зрештою, спіткала лиха доля, він став жертвою набігу кочових орд (гунів І тюрків). Структуру хорезмського суспільства джерела відтворюють лише гіпотетично. Схоже, в ньому існували великосімейні общини (20—40 осіб), при цьому в общинних господарствах використовувалася праця домашніх рабів.