Система общин

Не згадати про варни та касти значить нічого не сказати про саму Індію. "Візитною карткою" індійського суспільства була також система міських та, особливо, сільських общин.

Про те, якою була община за Хараппської доби, ми можемо лише здогадуватись. Про індійські общини після ведійської Індії джерела розповідають порівняно виразно й докладно.

У Буддійський період Північно-Східна Індія була охоплена процесом урбанізації. Окремі старі й новозбудовані міста були велелюдними й багатими. Серед них виділялася столиця держави Маур’їв Паталіпутра — найбільше місто Північної Індії, а можливо й усього Стародавнього Сходу (в ній мешкало понад 200 тис. городян; вона займала територію 25 кв. км, тобто втроє більшу, ніж Александрія Єгипетська; її, якщо вірити Мегасфену, оточувала оборонна стіна, що мала 60 в’їзних воріт та 570 веж-бійниць). Усе ж більшість міст у долині Гангу були гірше забудовані й упорядковані, аніж хараппські центри.

Китайський мандрівник Сюань Цзан повідомляв у VII ст. н. е., що індійські міста перетинали звивисті й заплутані вулиці та провулки, до того ж дуже брудні. Цегляні будинки мали дерев’яні балкони та тераси, черепичну, очеретяну чи лозову покрівлю.

Своїм зовнішнім виглядом місто майже не відрізнялося від села, по суті являло собою велике чи дуже велике село. Міські общини були самоврядними. Магістрат складався з 30 посадових осіб, згрупованих у шість колегій. Одна колегія здійснювала нагляд за ремеслом, друга — за іноземцями, третя — за народжуваністю та смертю городян, четверта —за торгівлею, п’ята —за торгівлею тими ремісничими виробами, на яких ставилось казенне тавро, шоста — за стягуванням торговельного мита.

Проте провідну роль у формуванні староіндійської. цивілізації відігравала, на думку істориків, не міська, а сільська община. Побудована на багато кастовій основі система землеробських общин в Індії виявилася неймовірно живучою. Вона витримала всі політичні лихоліття і в пережиткових формах збереглася донині.

Чиновник Ост-Індської компанії Т. Марно ділився своїми враженнями про дивовижну стабільність сільського побуту й традицій в Індії:

"Там, де ніщо не вічне, ці общини ніби вічні. Падає династія за династією... а сільські общини залишаються без змін. У неспокійний час вони озброюються й укріплюються: вороже військо обминає їх, села збирають худобу, заганяють її всередину своїх укріплень і пропускають ворога, не чіпаючи його. Якщо їх починають грабувати й розоряти, а дати відсіч ворогові не вистачає сил, село розбігається по дружніх селах; коли ж стихає воєнна буря, всі повертаються на місце й беруться за колишнє заняття. Навіть якщо впродовж ряду років країна зазнає розорення, так що села збезлюдять, селяни все ж повертаються на старе місце, як тільки знову стає безпечно. Може трапитися, що ціле покоління проживе у вигнанні, однак наступне покоління неодмінно повернеться... Це єднання сіл Індії, з яких кожне являє собою ніби особливу невелику державу, більше за будь-що інше сприяло збереженню індійського народу в обстановці всіх найглибших потрясінь і змін, яких він зазнав...".

Сільська община сама забезпечувала себе всім необхідним. У кожній з них були свої ремісники (мідник, столяр, коваль, ювелір, каменяр, ткач, гончар, чинбар, перукар тощо), яким селяни платили здебільшого натурою. Общинники наймали також астролога, жерця, музикантів, танцівників, навіть оповідача, який у період тропічних злив декламував їм улюблені шлоки "Рамаяни" та "Махабхарати".

У Буддійську добу індійські селяни-общинники мали земельну власність і були вільними виробниками. Державним податком їх, звичайно, обкладали, проте не примушували працювати в царсько-храмовому господарстві чи на вельмож. У військо їх також не брали (військові обов’язки виконували лише кшатрії). Індійські общини були незалежними і в адміністративному відношенні. Царські чиновники не втручались у внутрішні справи общин, не обмежували прерогатив органів общинного самоврядування — панчаятів

Сім’я

Система общин відігравала колосальну роль у всіх сферах суспільного життя Стародавньої Індії, проте основною суспільною ланкою в ній була сім’я, побудована на патріархальних засадах.

Індійку — як правило, ще дитиною — віддавали заміж її батьки, сама вона могла обрати собі чоловіка лише в тому випадку, якщо батьки не спромоглися підшукати їй пару. Ідеальним вважався шлюб, коли жінка була втроє молодшою за свого чоловіка. "Закони Ману" освячували дитячі шлюби та багатодітність, що забезпечувало відтворення населення в умовах жахливої смертності через війни, голод та епідемії (навіть на початку XX ст. середній вік індійця ледве досягав 21 року).

Стародавні тексти згадували вісім способів укладання шлюбу, від найблагороднішого (віддання дочки заміж з посагом та за її згодою) до най ганебніших (шлюб унаслідок умикання чи зґвалтування). Сім’ї здебільшого були моногамні, проте існувала й полігамія, причому за гаремом доглядали не євнухи (оскоплення людей і тварин в Індії вважалось релігійним злочином), а старезні чоловіки чи жінки. Траплялися в країні й випадки поліандрії (кілька чоловіків мали спільну жінку).

Індійку ледь не з пелюшок виховували в дусі сліпої покори чоловіку. "Закони Ману" зобов’язували дівчину коритися батькові, молодицю — чоловікові, вдову — синам. Для жінки чоловік, навіть найнікчемніший, мав бути божеством. Він міг продати свою жінку, програти її в кості, через певний час прогнати її з дому, якщо вона не народить йому дітей чи народжуватиме самих дівчаток, і негайно — якщо виявиться нелагідною. Більше того, якщо дітей не було з вини чоловіка, останній міг примусити жінку, щоб вона народила дитину від іншого, причому неодмінно від того, кого він сам підшукував для цієї делікатної місії. Жіноча невірність вважалася тяжким злочином перед релігією і суспільством, особливо коли коханець належав до нижчої касти. Розлучення допускалося лише для нижчих каст.

Залежність індійки від чоловіка за стародавньої доби дедалі посилювалась і зрештою набула форми дикунської традиції саті — самоспалення вдови на похоронному багатті небіжчика. На перших порах саті практикували елітні прошарки суспільства, а наприкінці стародавньої доби — і нижчі касти.

Вперше саті згадується в "Рігведі", проте ведійська релігія ще звільняла вдову від самоспалення в тому разі, якщо Ті брав заміж брат небіжчика. Описується саті також у Махабхараті та Рамаяні.

Готуючись до саті, вдова одягалася й прибиралася немов на свято та випивала наркотичний напій, який притуплював біль. її, щоб, бува, не вискочила з вогню, приковували ліворуч від тіла померлого, траплялося — глушили палицею, якщо вона поривалася з багаття. Після кремації попіл та останки спалених поміщали в бронзову урну, з якої потім їх висипали у священне водоймище.

У більшості випадків вдова добровільно сходила на багаття, бо інакше життя стало б суцільною тортурою для неї, адже родичі небіжчика не простили б їй відмови виконати свій священний обов’язок.

А втім, становище індійки було таким безрадісним не скрізь. У передгір’ях Гімалаїв, наприклад, жінкам дозволялося їсти м’ясо, вживати алкогольні напої, навіть ходити на танці. На крайньому півдні Індостану навіть у другій половині І тис. до н. е. ще взагалі панував матріархат.

Помітним суспільним явищем у Стародавній Індії була проституція, до якої, хоч як це дивно, громадська думка ставилася поблажливо (її засуджувала лише частина брахманів). При царському дворі, крім офіційних наложниць, мешкали представниці найдавнішої професії, які обслуговували царських гостей та заразом шпигували для царя. В державному апараті були спеціальні чиновники, які інспектували доми розпусти та стягували з їхніх чарівних мешканок спеціальний податок. Десь на порозі середньовіччя в країні з’явилася й храмова проституція, особливо поширена в тамілів і дравідів *. Як і грецькі гетери, непоодинокі індійські повії здобували багатство, славу і почесті.

Щоб стати знаною, індійській "жриці кохання" доводилося не лише досконало оволодівати своїм безпосереднім ремеслом, а й набувати багатьох інших знань і навичок, зокрема: вміння грати, танцювати, співати, виступати на сцені, віршувати, складати букети живих квітів, виготовляти штучні квіти, плести гірлянди, виробляти косметику, куховарити, шити, вишивати, чаклувати, замовляти, показувати фокуси, складати шаради, загадувати загадки, придумувати головоломки, фехтувати мечем і палицею, стріляти з лука, ліпити з глини, розводити бійцівських півнів та курток, навчати попу гаїв, виконувати гімнастичні вправи, шифрувати, виконувати теслярські та будівельні роботи, володіти кількома мовами, знати логіку, хімію, мінералогію, садівництво тощо.

Таким поставало в загальних рисах староіндійське суспільство: близьким нам і водночас далеким, динамічним і консервативним, принадним і непривабливим, зрілим і недовершеним.

РЕЛІПЇ

Культурно-релігійний феномен Стародавньої Індії склався до середини І тис. до н. е. шляхом синтезу "арійського" та місцевих, протодравідійського й протомундівського культурно-релігійних субстратів. Пізніше духовний світ населення "країни тисячі чудес" зазнав відчутних зовнішніх впливів (елліністичного, мусульманського), проте ніколи не втрачав своєї етнічної основи, не переставав бути індійським. Це перша його важлива особливість. Друга полягає в тому, що світогляд індійців формувався в умовах безпрецедентного етнокультурного розмаїття в самій країні. Увібравши в себе безліч місцевих культурно-релігійних традицій, духовна культура Стародавньої Індії постала не як арифметична сума цих традицій, а як цілісний духовний феномен, у якому кожна окрема етнокультура становила органічну частину єдиної загально-індійської культури.

Внесок стародавніх індійців у скарбницю світової культури неможливо переоцінити. Культура Стародавньої Індії суттєво вплинула на /духовний розвиток народів Ірану, Середньої Азії, Тибету, Цейлону, Камбоджі, Сіаму, Індонезії. Чимало її досягнень запозичили також європейці, на яких особливе враження завжди справляла релігійно-філософська думка Стародавньої Індії.

Релігія Вед

Джерела проливають світло на найдавніші форми духовного

життя індійців лише з доби арійської міграції в крашу, коли там з’явилася й розвинулась релігія Вед. Спершу ведизм був звичайною системою міфів, однак поступово перетворився на релігійно-міфологічний світогляд, який дістав назву брахманізму. Відображений він у священних книгах Вед, складених санскритом архаїчної форми.

У Рігведі згадуються десятки, можливо, навіть тисячі богів (точно встановити їхню кількість не вдається тому, що кожне ведійське божество має безліч імен-епітетів). З’ясувати функції та ієрархію ведійських богів дуже складно. Найімовірніше, релігія Вед є генотеїстичною (кожна община вважала верховним свого бога, не цураючись при цьому й інших культів).

Ведійські боги поділялися на дві протилежні групи: добрих девів і злих асурів. Силами зла були у ведійському пантеоні також кровожерливі ракшаси, з якими боги вели невпинну боротьбу. Історики припускають, що ракшасами індоаріям уявлялися темношкірі аборигени-дравіди.

До найпопулярніших ведійських богів, чиї імена в Рігведі згадуються найчастіше, належав громовержець Індра — великий воїн, нищитель арійських ворогів. Дуже поважним був і культ Варуни — охоронця Ріти (віковічного світового порядку, вселенської гармонії, вищої моралі, що її не можуть змінити навіть боги). Варуну, на відміну, від інших богів, вважали праведником і побоювались. Вельми популярним був культ наркотичного напою Соми, з яким здружилися ведійські боги, особливо Індра. Населення супроводжувало ритуал, пов’язаний з цим культом, непристойностями та публічними оргіями. Проте особливу популярність здобув Агні — культ священного вогню, на якому спалювали пожертви богам і якого вважали через це посередником між людьми та небожителями.

В уяві населення Індії ведійські боги співіснують із вселенською абстрактною силою, якій підкоряється все суще, навіть боги. Цю пантеїстичну ідею запозичили також інші індійські релігії, які визнавали авторитет Вед. Вона трактує Всесвіт як єдність макрокосму й мікрокосму, в якому все взаємозумовлене й детерміноване.

Основою ведійського ритуалу стало архіскладне жертвоприношення. Ведизм наділяв молитву, якщо вона супроводжувалась пожертвою богам, особливою магічною силою. Вважалося, що боги не можуть ні в чому відмовити моляшому, якщо він складає їм пожертву згідно з усіма тонкощами ритуалу. Отож ведійський люд будував свої взаємини з небожителями за принципом "do ut des" ("даю тобі, щоб дав мені").

Релігія Вед певною мірою пристосовувалась до змін у суспільному житті. Так, у першій половині І тис. до н. е. в Північній Індії з’явилося професійне жрецтво, яке поступово монополізувало ведійський ритуал і саме завдяки цьому перетворилося на елітний суспільний прошарок. Ряд тубільних племен (вони стали варною шудрів) було відлучено від релігійного життя. Ведійські боги стали кастовими: творець світу Брахма вважався покровителем жерці в-брахмані в, озброєний космічною блискавкою (вадж-рою) Індра — покровителем воїнів-кшатріїв і царської влади, Рудра (його пізніше ототожнили з Шівою) — покровителем купців, ремісників та землеробів (вайшів). Жерці відвели найпочесніше місце у ведійському пантеоні культу жертовної молитви — Бріхаспаті. Зростала роль культів Вішну та Шіви (про них ітиметься далі) та їхніх жінок — Лакшмі (богиня сімейного щастя, символ жіночої вроди, ласки, самопожертви) й Деві (охоронниця від демонів, символ невгамовності й фанатичної люті; тільки Шіва міг підібрати собі таку супутницю життя).

Загалом навіть пізня форма ведизму (брахманізм) залишилася примітивною релігійно-міфологічною системою, що морально застаріла в середині І тис. до н. е., коли в Північно-Східній Індії виникло класове суспільство й великі держави. У зв’язку з розвитком землеробства зросла роль робочої худоби — і населення іншими очима подивилось на ведійські жертвоприношення, що супроводжувалися масовим її забоєм. Розвиток торгівлі та лихварства викликав переоцінку суспільних цінностей, похитнулася віра у святість багатьох варнових обмежень та заборон. Політичне об’єднання індійських земель зробило недоречним освячування релігією Вед основ родоплемінного устрою. Недоречними видавалися й претензії брахманів на елітарне становище в суспільстві. Все це спричинило важливі зміни в системі релігійно-міфологічного світогляду.