- •Передмова
- •Перелік мап
- •1. Правління Павла і: свавілля чи реформи
- •2. Державний лібералізм Олександра і: наміри та реальність
- •3. Освічені кола і політичний курс Олександра і
- •1. Росія і наполеонівська Франція
- •2. Європейська політика Миколи і
- •3. Східне питання
- •4. Завоювання Кавказу
- •1. Територія і населення
- •2. Економіка
- •3. Соціальна структура
- •4. Сім'я та сімейні стосунки
- •5. Закони, суди та система покарань
- •1. Західний край*
- •2. Балтійський край
- •3. Волго-Уральський регіон
- •5. Закавказзя
- •2. Преса, книговидавнича справа
- •3. Наука
- •4. Художня культура
- •1. Олександр II: вибір нового державного курсу
- •3. Реформи в інших сферах державного і суспільного життя
- •1. Опозиційні настрої початку 60-х років
- •2. Революційне народництво
- •3. Ліберальне народництво
- •4. Земський рух
- •5. Пореформене слов'янофільство
- •1. Скасування обмежувальних умов Паризького мирного договору 1856 р.
- •3. Взаємини Росії з європейськими державами у 80-ті - на початку 90-х років XIX ст.
- •4. Політика на Далекому Сході й у Тихому океані
- •1. Економічний розвиток
- •2. Населення. Міста
- •3. Соціальна структура
- •4. Сім'я та сімейні стосунки
- •1. Західний край
- •2. Балтійський край
- •3. Поволжя, Урал та Сибір
- •4. Кавказ
- •5. Казахстан і Середня Азія
- •2. Преса і книговидання
- •3. Наука
- •1. Микола II: перед викликом часу
- •2. Опозиційні рухи
- •3. Зовнішня політика
- •1905-1907 Роки: революція і реформи
- •1. "Кривава неділя" і наростання революційних настроїв
- •2. Маніфест 17 жовтня 1905 р. Нова редакція "Основних законів Російської імперії"
- •3. Політичні партії
- •1905-1907Роки: революція і реформи
- •1905-1907Роки: революція і реформи
- •1905-1907Роки: революція і реформи
- •5. Національні рухи
- •1905-1907Роки: революція і реформи
- •1. Влада і суспільство
- •3. Зовнішня політика
- •2. Преса та книговидання
- •3. Наука
- •4. Художня культура
- •1. Вступ у війну
- •2. Кампанія 1915 р.
- •4. Лютнева революція 1917 р. В Петрограді. Падіння монархи Романовнх
- •В ибрана бібліографія
- •Навчальний посібник
5. Казахстан і Середня Азія
Казахи. На середину XIX ст. Росія загалом встановила контроль над казахськими землями, закріпивши ці території низкою фортець: Іргиз, Тургай та Аральськ на північ від Аральського моря, Перовськ на нижній
263
Росія в другій половині XIX ст.
Сир-Дар'ї і Вєрний біля підніжжя Тянь-Шаню. Спочатку було створено, відповідно до трьох казахських орд, адміністративні одиниці "киргизів Оренбурга", "сибірських киргизів" (з центром в Омську) і "киргизів Семипалатинська". Після завоювання південної частини Середньої Азії адміністративний поділ казахського степу дещо змінився. Південні області на Сир-Дар'ї та в Семиріччі приєднано 1867 р. до новоствореної Туркестанської губернії, а основну частину на півночі розділено на дві області й підпорядковано 1868 р. оренбурзькому та західносибірському генерал-губернаторам.
Статут 1891 р. регулював правові норми місцевого управління казахських територій. Росія пішла на співпрацю з казахськими беями, залучивши їх до місцевого управління, але не кооптувавши в російське дворянство. Зберігалася автономія в місцевому управлінні з радами старійшин, і судочинство, засноване на звичаєвому праві. Усіх казахів було зараховано до правової категорії "інородців". Статут 1891 р. обмежив земельні володіння казахів, і наступними десятиліттями до Північного Казахстану вирушили сотні тисяч поселенців з Європейської Росії. Займаючи родючі землі, вони відтіснили кочових пастухів у засушливі райони півдня. Кочові казахи, які ще чисельно переважали нових поселенців, вбачали в захопленні їхніх літніх пасовиськ загрозу своєму господарському існуванню. Оскільки на початку XX ст. заселення Північного Казахстану було дуже активне, то наростала небезпека соціоетнічного конфлікту. Тим паче, що від 1833 до 1897 р. питома частка казахів у Росії зросла з 2,31 до 3,18%, а в абсолютних цифрах казахське населення збільшилося майже втричі: від 1 454 тис. до 4 084 тис. осіб.
Казахи ще від кінця XVIII ст. перебували під економічним і духовним впливом волзьких татар, чиї мулли сприяли зміцненню ісламу серед пасту-хів-кочівників, а під кінець XIX ст. почали поширювати й "джадідизм". Тоді влада спробувала звільнити казахів з-під татарського впливу через навчання в змішаних казахсько-російських школах. Вихідці з цих шкіл були орієнтовані на російсько-європейську культуру. Перший їх відомий представник Чокан Валіханов (1835-1865), виходець із родовитої аристократії, був на офіцерській службі у росіян, писав свої сходознавчі праці російською мовою. Російська література мала вплив на нього і його послідовників, які згодом створили казахську літературну мову та перші літературні твори. Засновником нової казахської літератури став Абаїї Кунанбаєв (1845-1904), поезія якого була тісно пов'язана з усною поетичною творчістю казахів. Народна творчість казахів була надзвичайно різноманітною. Особливо популярними були акини - автори і співаки народних пісень. Ще в 50-ті роки XIX ст. невідомий акин склав поему "Бекет-Батир" - про богатиря Бекета, який боровся за народну справу і якого заслали на каторгу до Сибіру. М. Утемисов, соратник І. Тайманова і учасник антиросійського повстання, теж прославився як акин.
Деякі російські вчені й письменники зацікавилися багатством казахської народної творчості. О. Пушкін, наприклад, збираючи матеріали про
264
Національне питання та національні рухи
створено, від-лргизів Орен-Семипалатин-ііністративний Зир-Дар'ї та в кої губернії, а ковано 1868 р.
>авління казахам, залучивши юрянство. Збе-ин, і судочин-вано до право-діння казахів, і ли сотні тисяч зни відтіснили кі ще чисельно гніх пасовиськ ітку XX ст. за-тала небезпека питома частка [>рах казахське гас. осіб. шм і духовним іу серед пасту-кадідизм". Тоді через навчання і були орієнто-[й представник атії, був на офі-ґіською мовою.
[КІВ, ЯКІ ЗГОДОМ
твори. Заснов-5—1904), поезія ізахів. Народна о популярними оки XIX ст. не-екета, який бо-.'. М. Утемисов, теж прославив-
гатством казах-[ матеріали про
повстання Пугачова, в одному з казахських аулів записував народні пісні. Засланий у Казахстан український поет і художник Т. Шевченко теж цікавився побутом і фольклором місцевого населення.
Наприкінці XIX ст. в казахському національному русі з'явилися тенденції, спрямовані проти російської адміністрації і переселенського руху, і зроблено спробу виявити казахську ідентичність у взаємозв'язку ісламу і традицій кочівників. Однак це було властиво північній частині казахських степів, на півдні казахи перебували під духовним впливом ісламських центрів Середньої Азії.
Народи Середньої Азії. У ході завоювання Середньої Азії Бухарський емірат і Хіванське ханство, втративши великі території, потрапили під російський протекторат, тобто військово, політично та економічно перебували під контролем Росії. Територіально Бухара і Хіва входили до утвореного 1867 р. Туркестанського генерал-губернаторства, до якого після повстання 1875 р. приєднали й Кокандське ханство. Від 1897 р. до Туркестану віднесли й території, населені туркменами. Військове управління та присутність великої кількості військ гарантували лояльність нових підданих. У місцевому управлінні, правовій системі й земельній власності було фактично збережено статус-кво. Місцеву знать залучили до місцевого управління й суду, але ніколи не поставало питання про долучення її до російського дворянства. Центральна влада зберегла за ісламським духовенством його земельні володіння та вплив на
освіту й культуру.
Етноси Середньої Азії дослідники відносять до колонізованих народів, яких обмежили в правах, і верхівку яких не було соціально інтегровано. Звівши осілі етноси з давньою і розвиненою культурою до статусу "інородців", в основі якого лежав кочовий спосіб життя, російська влада проводила політику відмежування (сегрегації) не лише від кочових народів, але й від усіх азійських. Відповідно до цієї тенденції у Середній Азії майже не підтримувалися православне місіонерство й мовна русифікація. Присутність росіян обмежувалася невеликим прошарком урядовців, гарнізонами й новими кварталами в деяких великих містах, насамперед у Ташкенті. Переселенці з Європейської Росії з'явилися лише на родючих землях північної Киргизії.
Неросійське населення сприймало російське правління як правління "невірних", і тому раз у раз вибухали локальні заворушення. Лише зрідка, як в Андижанському повстанні 1898 р., бунти переростали у "священні війни", які очолювали братства, що сповідували суфізм.
Колоніальний характер російської влади в Середній Азії визначався не лише правовим статусом її населення. Від кінця XIX ст. Середня Азія перетворюється на регіон вирощування однієї культури, - бавовнику, такого потрібного російській текстильній промисловості. Вирощування бавовнику 1910 р. становило понад половину обсягів сільськогосподарської продукції Туркестану. Бавовник у Середній Азії лущили й пресували, тобто лише перший етап процесу перероблення відбувався на місці. Згодом бавовник транс-
265
Росія в другій половині XIX ст.
портували залізницею до центрів російської текстильної промисловості, через що в Середній Азії бавовнопереробна промисловість занепала цілком. Найважливішою для транспортування бавовнику стала залізнична колія Орен-бург-Ташкент, з побудовою якої 1906 р. було встановлено пряме сполучення з Росією.
За переписом 1897 р., у кордонах Російської імперії проживало 1,9 млн узбеків і сартів* (1,43% населення країни), 635 тис. киргизів (0,51%), 350 тис. таджиків (0,28%), 281,4 тис. туркменів (0,22%). Ступінь урбанізації осілих мусульман Середньої Азії був досить високий: у таджиків - 29,5%, сартів -21,06%, узбеків - 12,6%, тоді як у казахів - лише 1,17%. Мусульмани становили 85,8% мешканців Ташкенту.
Освіта та духовна культура Туркестану, Бухарського емірату та Хі-ванського ханства перебували під впливом ісламу. Основними видами шкіл для місцевого населення були школи вивчення Корану (мектеб) і середні та вищі школи (медресе). Викладання велося староузбецькою, арабською і персько-таджицькою мовами. Ідеї "джадідизму", які поширилися серед мусульманських етносів Росії, у Середній Азії не мали підтримки, як і спроби запровадити тут змішані російсько-туземні школи. Середній показник письменних серед етносів Середньої Азії 1897 р. становив 3,5% (серед чоловічого населення - 5,7%), зокрема в кочових казахів - 4,0%, туркменів - 2,1%, киргизів - 0,8%, в осілих мусульман Середньої Азії - від 2,1 до 4,8% (стосовно осілих мусульман відомості перепису, безперечно, занижені).
У Середній Азії переважали давні літературні мови - чагатай (староуз-бецька) і перська, якими творили філософи, письменники, творча спадщина яких стала надбанням всієї тюркомовної та іраномовної культури: мислитель і публіцист Ахмед Доніш (1827-1897), поети Закирджан Халмухамедов (Фур-кат, 1858-1909), Мухаммед Амінходжа (Мукимі, 1850-1903), поет-сатирик і публіцист Абдулла Саліхогли (Завкі, 1853-1921), поет і просвітник Аваз Отарогли (1884-1919).
Етноси Середньої Азії розвивали свою багату народну творчість, в якій відображалась історія, господарство, побут, звичаї, естетичні смаки, етичні норми, уявлення про людину та інші знання. Особливо популярною була епічна література, спільна для деяких народів: наприклад, узбеки, казахи, каракалпаки мають спільний епос "Алпамиш"; казахи, туркмени, узбеки, таджики - "Кер-Огли". А ось епос "Манас", в якому півмільиона віршованих рядків, побутує тільки в киргизів. Саме в народній творчості черпали свої образи, ідеї й мотиви перші національні поети і просвітники.
Отже, реформи Олександра II надали нового імпульсу модернізаційним процесам у Російській імперії. Водночас модернізація зумовила соціальну
та
ми
мовно вали
ного гівлі
тва,
Дів
кості
ше
ня з
ред '
ща,
* Сартів відносили до осілого населення, узбеками називали переважно кочове.
266
1865
іало 1,9 млн У°), 350 тис. зації осілих %, сартів -ни стано-
мірату та Хі-видами шкіл середні та лою і перед мусуль-спроби за-
13НИК ПИСЬ-
чоловічого
- 2,1%, ,8% (сто-
(староуз-
спадщина
мислитель
ов (Фур-
-сатирик
тник Аваз
ь, в якій
, етичні
ою була
, казахи,
узбеки, та-
віршованих
черпали свої
модернізаційним соціальну
кочове.
Культура
та національну мобілізацію численних неросійських народів, які поступово перетворювалися на сучасні нації з їх новими елітами, зі своїми літературними мовами та високо розвиненими професійними культурами. Модернізація супроводжувалася форсованою інтеграцією, адміністративною уніфікацією та мовно-культурною русифікацією неросійських етносів. Ці тенденції посилювали політичне та соціальне напруження в країні, поляризували російський національний рух.
Розділ 6. Культура
Реформи 60-70-х років XIX ст. визначили напрями та зміст культурного життя Російської держави. Розвиток промисловості, транспорту і торгівлі потребував кадрових робітників, спеціалістів із середньою та вищою освітою. Духовні запити суспільства сприяли збільшенню книговидавництва, підвищували наклади газет і журналів, сприяли розвитку літератури, театру, художнього мистецтва. Водночас інтенсивно йшов процес демократизації культури. В літературі та мистецтві головною була тема "мужика", страдника, годувальника і захисника країни, носія національних традицій і моральних цінностей. Вагомий поступ у другій половині XIX ст. зробили національні культури неросійських народів, де тема народу також була провідною. На творчість російських письменників і діячів мистецтва помітно впливали європейські культурні течії та стилі, а досягнення культури народів Росії стають відомими в Європі.
1. Освіта
Реформи 60-х років XIX ст. в галузі освіти зумовили зростання кількості початкових шкіл - державних, підпорядкованих міністерству народної освіти, земських, які організовували земства, та церковно-приходських. Лише від 1864 до 1874 р. земства відкрили до 10 тис. шкіл. Земська трирічна школа, порівняно з іншими початковими школами, відзначалася кращим навчанням, вищим професійним рівнем учителів. Учень у земській школі, окрім читання, письма, арифметики і Закону Божого, здобував елементарні знання з природознавства, географії, історії. Фінансування народної школи серед інших витрат земства займало важливе місце, становлячи до 15% від усього їхнього бюджету. На свої кошти земства відкривали учительські семінарії, комплектували бібліотеки, утримували вчителів.
Основною формою середньої школи були гімназії - класичні і реальні (1872 р. замість реальних гімназій впроваджено шестирічні реальні училища, закінчення яких не дозволяло вступати до університету). Кількість гімназій постійно зростала: 1865 р. - 96, 1871 р. - 123, 1882 р. - 136.
Розвивалася вища освіта - насамперед університетська, 1865 р. було відкрито Новоросійський університет в Одесі, 1888 р. - Сибірський університет у Томську. Зростала й кількість студентів в університетах: 4125 осіб -1865 р., 8045 - 1880 р, 12 804 - 1885 р., 16 294 - 1899 р. Навчалися в уш-
267
Росія в другій половині XIX ст.
верситетах переважно діти дворян (1880 р. - 46,6%, 1895 р. - 45,5% від загальної кількості студентів). Вступали сюди й сини священиків, але оскільки вони числилися серед найрадикальніших активістів, 1879 р. уряд обмежив прийом семінаристів (1880 р. - 24,1%, 1895 р. - 5%). їхні місця посіли студенти з небагатих міських станів (12% - 1880 р., 33,2% - 1895 р.). Зросла і кількість студентів із селян (2,9% - 1880 р., 6,8% - 1895 р.).
У Москві, Петербурзі, деяких великих містах було відкрито нові політехнічні й технологічні інститути, однак вища технічна освіта розвивалася значно повільніше, ніж того вимагало життя пореформеної Росії. Наприкінці XIX ст. у вищих технічних закладах навчалося понад 7 тис. студентів.
Незважаючи на здобутки в розвитку освіти, порівняно з провідними країнами світу Росія відставала. У Росії 1890 р. налічувалося 2 510 тис. учнів початкових і середніх шкіл (21 учень на тисячу осіб населення), тоді як у Німеччині - 7 100 тис. (156 учнів на тисячу осіб, дані за 1881 р.), у Франції - 5 685 тис. (149 учнів на тисячу осіб), у США - 14 576 тис. (231 учень на тисячу осіб); кількість студентів університетів у Росії становила 12,5 тис, тоді як у Німеччині - 28,4 тис, Франції - 19,6 тис, США - 60,1 тис.
Всеросійський перепис населення 1897 р. вперше виявив загальну картину письменних у країні (сюди було віднесено осіб, які вміють читати російською або якоюсь іншою мовою). Загалом письменними були 27,7% населення країни, серед чоловіків - 38,6%, серед жінок - 17%. У Великій Британії 1889 р. вміли читати і писати 91% чоловіків і 89% жінок у віці понад 20 років, у Німеччині - відповідно 97 і 95%, у Франції - 85 і 89%, у США - 88 і 85%. Середню і вищу освіту в Росії мали 1,5% населення. До початку XX ст. тільки дворянство і духовенство (2% всього населення Росії) досягло майже повної грамотності; інші прошарки населення за ступенем грамотності перебували на рівні західноєвропейських країн XVII ст.