можна виокремити ряд ознак, наявність яких

дозволяє стверджувати, що даний юридичний конфлікт є адміністративно-

правовим спором.

1. Адміністративно-правовий спір щільно пов’язаний з державним

управлінням, бо виникає він, як правило, у зв’язку з управлінською діяльністю

суб’єктів владних повноважень, які представляють державу. Разом з тим,

учиняти дії, спрямовані на упорядкування суспільних відносин, можуть не

тільки державні органи чи їх представники. Законодавство уповноважує органи

місцевого самоврядування, інші недержавні формування на такі дії. Отже,

діяльність будь-якого суб’єкта, якому законом надано право здійснювати у

публічних інтересах управлінські функції, може призвести до виникнення

адміністративно-правового спору.

2. Адміністративно-правовий спір може виникнути з відносин різної

галузевої належності. Цим пояснюється використання в КАС для визначення

юрисдикції адміністративних судів словосполучення «публічно-правові

відносини» як такого, що є загальним для відносин, які є предметом регулювання

для галузей, віднесених до права публічного. Визначальним для виокремлення

серед публічно-правових відносин тих, з яких може виникнути адміністративно-

правовий спір, є те, що у таких відносинах суб’єкт владних повноважень

здійснює саме управлінські функції.

Отже, адміністративно-правовий спір можна визначити як

юридичний конфлікт між фізичною чи юридичною особою, з одного боку, і

суб’єктом владних повноважень – з іншого, який зумовлений здійсненням

останнім управлінських функцій і може вирішуватися як в судовому, так і в

позасудовому (адміністративному) порядку, однак із застосуванням

спеціальних процедур, якими враховано імовірну нерівність учасників відносин,

з яких він виник.

Передумови виникнення адміністративного права як правової галузі і науки

Сьогодні досить часто можна зустрітися із роздумами про історію адміністративного права, його окремих інститутів, підінститутів, норм тощо. Але при цьому залишається відкритим одне, на нашу думку, найголовніше запитання – коли ж з’явилося адміністративне право як галузь права у її сьогоднішньому розумінні, коли воно відмежувалося від поліцейського права, точніше кажучи, коли відбулася трансформація поліцейського права у право адміністративне? Варто підкреслити, що більшість вчених, які торкаються у своїх працях історичних аспектів адміністративно-правової теорії, практично уникають відповіді на зазначене запитання, констатуючи лише, що адміністративне право є нащадком поліцейського права, яке, в свою чергу, виникло на основі камеральних наук або камералістики. Подібний підхід до з’ясування історичного шляху адміністративного права є, на нашу думку, не зовсім досконалим, оскільки без чіткого відмежування адміністративного права від поліцейського, а поліцейського – від камералістики відбувається, фактично, поєднання принципово різних галузей науки, державно-правових теорій, кожна з яких відповідала конкретній епосі життя суспільства і держави. У зв’язку з цим ми вважаємо, що дослідження камералістики, поліцейського та адміністративного права має здійснюватися у межах окремих наукових досліджень, з можливим подальшим співставленням отриманих у процесі такої роботи висновків.

Отже, ми зосередимо основну увагу на з’ясуванні особливостей виникнення та розвитку національної теорії адміністративного права. Говорячи про «національну теорію», автор має на увазі те, що на відміну від адміністративного законодавства, яке у конкретні періоди існування України набувало певних національних рис і володіло деякими особливостями щодо адміністративного законодавства інших країн (республік, зокрема, Росії чи Білорусі), адміністративно-правова наука тривалий час розвивалася як єдине ціле, у розробці якої одночасно брали участь представники різних наукових шкіл, наукових установ, які перебували на території не лише однієї держави (республіки). У зв’язку з цим, на нашу думку, розгляд історичних питань становлення вітчизняної науки адміністративного права не може бути зроблений лише через призму аналізу результатів творчої діяльності, наприклад, тільки українських або тільки російських вчених, оскільки при такому підході отримані наукові висновки будуть відзначатися неповнотою, а значить і необ’єктивністю. Таким чином, ведучи мову про історію науки адміністративного права, ми можемо розглядати її лише з позицій наднаціонального надбання. При цьому, звісно, ми не виключаємо, а навпаки, підтримуємо можливість і навіть необхідність акцентування уваги на значущості тих або інших наукових висновків, зроблених окремими українськими, російськими або білоруськими вченими для становлення і розвитку науки адміністративного права.

Отже, для визначення закономірностей виникнення адміністративного права як галузі права у її сьогоднішньому розумінні необхідно, насамперед, встановити момент закінчення епохи поліцейського права та науки поліцейського права і їх трансформації у адміністративне право та, відповідно, науку адміністративного права, визначити ті соціальні, політичні та наукові факторів, які і обумовили таке перетворення. Вирішення зазначеного завдання потребує здійснення екскурсу в історію вітчизняного поліцейського права та його науки з метою встановлення не стільки особливостей їх розвитку, скільки з’ясування найбільш характерних рис, а також тих висновків, які були зроблені вченими-поліцеїстами на вершині їх творчої діяльності, оскільки саме вони і пояснюють причини занепаду науки поліцейського права та виникнення науки адміністративного права.

Історія вітчизняної науки поліцейського права, на відміну від історії науки поліцейського права Західноєвропейських країн, є порівняно короткою, її виникнення припадає на початок ХІХ ст. і пов’язується, головним чином, з перенесенням на вітчизняний ґрунт західних теорій [187, c.13]. Відомий вчений-поліцеїст В.М. Лєшков у рецензії на працю І.Є. Андреєвського «Поліцейське право» з цього приводу писав, що у ХVІІІ ст. ми тільки вслуховувалися та вдавалися у те, що за кордоном було говорено, написано та зроблено у частині поліції, а в ХІХ ст. тільки викладали російською мовою поняття, розроблені Юсті, Зонненфельсом, Бергом та Молем [246]. Яскравим прикладом у цьому плані є як праця професора Харківського університету Людвіга Якоба «Основи поліцейського законодавства і поліцейських установ», яку було видано у 1809 р. німецькою мовою [18, c.33], так і наступні творчі доробки таких авторів як М. Рождественський («Засади державного благоустрою, із застосуванням до російських законів», 1840), І. Платонов («Вступні поняття у вчення про благоустрій та благочиння державне», 1856) [26, c. 207-208]. При цьому зазначимо, що і більш пізні вчені-поліцеїсти, наприклад, І.Є. Андреєвський, М. Шпилевський так і не змогли повністю відмовитися від розроблених західними вченими теоретичних положень у галузі поліцейського права. Але це не є головним, оскільки наше завдання полягає у з’ясуванні змісту та завдань поліцейського права, чому, власне, і були присвячені зазначені, а також численні не згадані вище наукові праці, які побачили світ в Росії у ХІХ ст.

Самодержавна монархія як форма правління в Російській імперії у зазначені часи характеризувалася практично безмежною, одноособовою владою монарха, який був носієм незалежної та верховної влади над усім населенням у межах державних кордонів країни. Для того щоб підтримувати таку безмежну владу, монарх розвивав щодо населення своєрідну поліцейську діяльність, безпосереднє здійснення якої покладалося на органи поліції.