Історія Польщі

диктатуру, що дало б йому можливість відновити переговори з російською стороною. Однак вона закінчилася невдачею. На початку серпня 1831 р. сейм усунув Я. Скшинець-кого з посади головнокомандувача, призначивши ген. Г. Дембіцького. Це не зняло напруження в столиці. 15 серпня 1831 р. після гострого обговорення у ПТ ситуації, що склалася, натовп роздратованих людей вдався до самосуду, стративши кілька десятків генералів і осіб, запідозрених у зраді. Голова уряду А. Чарторийський спішно виїхав з Варшави, а сам уряд припинив існування. Новий уряд очолив генерал Ян Круковецький (1772-1850), який отримав диктаторські повноваження. З допомогою армії він навів лад у Варшаві, заборонив діяльність ПТ і заарештував деяких його представників, покарав учасників подій 15 серпня. Діяльність Я. Круковецького полягала у поступовому "згортанні" повстання і пошуку вигідних умов для перемир'я. Він раптово скерував 20-тисячний корпус ген. Джіролсімо Раморіно (1792-1849) у південно-східному напрямку. Той не виконав наказу і перетнув австрійський кордон, здавшись австрійцям. Разом з ним в Австрії опинилась і група польських аристократів, в тому числі А. Чарторийський. У підсумку Варшаву захищали лише близько 40 тис. військ, яким протистояла 77-тисячна російська армія.

Поразка повстання. 6 вересня 1831 р. російські війська розпочали штурм столиці. Поляки чинили відчайдушний опір. Особливо запеклі бої відбулися на передмісті Варшави - Волі, де командував безногий генерал Юзеф Совінський (1777-1831). У бою він загинув, але його відвага увійшла до легенди листопадового повстання ("польський Леонід"). Там само бився і підпоручик Юліан Ордон (1810-1887), редут якого у вирішальний момент атаки російських військ був підірваний. Цю подію увіковічнив А. Міцкевич у вірші Редут Ордона.

Диктатор Я. Круковецький розпочав переговори з росіянами про умови капітуляції міста. Але сейм усунув його з посади і призначив новим головою уряду Б. Немойов-ського. 7 вересня 1831 р. все ж було підписано договір про капітуляцію Варшави. Польська армія залишила столицю.

Польські збройні сили налічували ще близько 60 тис. бійців. Але її керівники не бачили сенсу продовжувати опір. Сейм, який ще продовжував засідати в Плоцьку, протестував проти капітуляції, але загальні настрої військових і політиків були деморалізовані. На початку жовтня головні сили польської армії, сейм і уряд, численні політики перетнули прусський кордон і були інтерновані владою Пруссії.

Повстання 1830-1831 pp. стало вирішальним чинником формування свідомості новочасної польської нації. Легенда повстання міцно утвердилась у пам'яті наступних поколінь поляків. Вона вказувала на нерозривність національного життя і державності, спадкоємність традицій давньої Речі Посполитої, носієм яких виступала насамперед польська аристократія і шляхта. Водночас повстання і державне будівництво під час його розвитку виявили міцні елементи консерватизму шляхетського стану, які все більше перетворювалися на анахронізм за нових історичних умов. До них належали, зокрема, непохитне прагнення до відбудови Речі Посполитої в кордонах 1772 р. з включенням великих теренів, заселених непольським населенням; прив'язаність до неодмінних майнових і політичних станових привілеїв, якими користувалася шляхта у попередній період. Образ славного минулого Польщі був дороговказом для боротьби і відваги тогочасних поколінь; вони ще не бачили характерних рис нового порядку, з яким можна було пов'язати долю відродженої Польщі. Чи не найвлучнішу характеристику повстання дав один із засновників марксизму Фрідріх Енгельс, назвавши його "консервативною революцією". Це була революція, змістом якої було повернення до пройденого шляху. Історія, як і час, не має зворотньої ходи.

296

Національний рух і повстання

Велика еміграція і польський національний рух ЗО - 40-х років XIX ст.

Після поразки повстання польська військова, політична та інтелектуальна еліта, а також багато його рядових учасників емігрували на Захід. Спочатку більшість з них опинилася в Австрії та Пруссії. У листопаді 1831 р. цар Микола І оголосив амністію учасників повстання, але вона не поширювалася на урядовців і послів сейму, активних учасників подій 29-30 листопада 1830 р. Австрійська та прусська влади змушували рядових учасників повертатися до Росії, а офіцерам і політикам дозволили виїхати далі на Захід. Частина повстанців повірила цареві і повернулась до Королівства Польського, де вони були забрані до російської армії або вислані у Сибір. Назагал на Заході залишилося близько 10 тис. осіб. Дві третини їх опинилися у Франції, решта розпорошилася по інших країнах Європи і Америки. Польських емігрантів з ентузіазмом зустрічала громадськість на Заході, вітаючи як борців за свободу і демократію проти абсолютизму і тиранії. Французький уряд з недовірою ставився до емігрантів, але під тиском громадської думки надав їм притулок і матеріальну допомогу. Так само вчинили уряди Англії та Бельгії. Хоча кількісно число емігрантів було не таким значним, але за освіченістю і становим становищем (75 % шляхти) вони належали до еліти тогочасного польського суспільства. Тому в літературі щодо них прижилася назва Велика еміграція. Внаслідок цього осердя польського політичного та культурного життя перемістилося на Захід. Тут складалися нові політичні програми і плани, формувалися літературно-мистецькі течії і створювалися наукові розвідки. Еміграція чинила вплив на польські землі, організувала таємні осередки, висилала емісарів, розробляла плани здобуття незалежності Польщі. Упродовж двох наступних десятиріч більшість польських емігрантів надавала переваги політичній діяльності.

Становище емігрантів, незважаючи на прихильність урядів Франції, Англії і Бельгії, залишалося складним. Матеріальна допомога дозволяла лише не померти з голоду. Тому більшість емігрантів змушена була шукати заробітку, стикаючися при цьому з життям нижчих верств суспільства. Це сприяло поширенню серед них лівих політичних ідей, які нав'язували до потреби революційних дій з метою більш справедливого влаштування суспільного устрою. Саме в еміграції розпочалася тривала дискусія щодо причин поразки повстання і майбутньої долі Польщі. Поширеною стала думка про те, що еміграція зобов'язана продовжити місію боротьби за державну незалежність Польщі. Один з перших еміграційних часописів писав: "Мовчання краю повинно змінитися голосом еміграції, зусиллям братів на рідній пригніченій землі повинні відповідати зусилля безпритульних, через відсутність національного уряду повинні постати еміграційні влади". Більшість емігрантів мріяла про своє повернення на батьківщину.

Уже в перші місяці еміграції робилися спроби політичного об'єднання сил. У листопаді 1831р. голова останнього повстанського уряду Б. Немойовський створив у Парижі Тимчасовий комітет польської еміграції. Однак більш радикальних колишніх членів ПТ не задовільнили ліберальні ідеї колишніх опозиційних "братів-калішан". У грудні 1831 р. вони створили Польський національний комітет (ПНК), на чолі якого став Й. Лелевель. Історик прагнув поєднати польську справу з революційним рухом в Європі, для чого встановив контакт з таємною міжнародною організацією Демократичне Масонство, якою з Парижа керував Ф. Буонаротті. Ця організація ставила за мету повалення монархічних режимів в Європі і запровадження демократично-республіканського устрою. У порозумінні з нею ПНК передбачав піднести повстання в трьох частинах поділеної Польщі, встановити демократичний устрій, скасувати панщину. Голова ПНК намагався об'єднати більшість еміграції. У ході гострих політичних

297