С.Семковський

При Українському інституті марксизму-ленінізму створюється філософсько-соціологіч­ний відділ з двома кафедрами — філософи та соціології. Голова президії цього відділу С. Семковський очолив ка­федру філософії, а його заступник В. Юринець — кафедру соціології. У відділі (і на кафедрах) працювали О. Бервицький, В. Беркович, Ф. Бєляєв, Я. Білярчук, Я. Блудов, С. Генес, П. Демчук, Р. Левік, Г. Овчаров, Ю. Мазуренко, В. Асмус, Я. Розанов, Т. Степовий, А. Хвиля, Е. Фількенштейн та ін. Між кафедрами філософи і соціології були тісні зв'язки, розроблялася спільна проблематика, де характери обох керівників, за оцінкою М. Роженка, — рішучий і безапеляційний Семковського і м'який, податливий Юринця — до­повнювали один одного (Див.: Роженко М. Трагедія акаде­міка Юринця. — С. 11). Певною мірою доповнювали вони один одного і спрямованістю своїх філософських поглядів, високим професіоналізмом.

Народився 1882 р. в м. Могильові. Закінчив Петербурзький університет, брав активну участь в соціал-демократичному русі як меншовик центристського напряму. Тривалий час С. Семковський перебував в еміграції, після повернення з якої ввійшов до складу меншовицького ЦК. В. Ленін знав праці С. Сем­ковського, часто критикував їх за поступки ідеалізму та відходження від ортодоксального марксизму в більшовицькій інтерпретації. У 1918 р. він переїхав в Україну, працював спочатку викладачем Київського університету, а в 1920—1922 роках — професором Харківської академії теоретичних знань. Тут він заснував першу в Україні нау­ково-дослідну кафедру марксизму і марксознавства, яка потім перетворилася на Український інститут марксизму, в якому до 1931 р. завідував кафедрою філософії. В 1929 р. обраний академіком Всеукраїнської академії наук (ВУАН). З 1934 до 1936 р. С. Семковський очолював кафедру історії європейської культури і комісію філософії при ВУАН. Необґрунтоване репресований і розстріляний 18 березня

1937 р. Реабілітований посмертно.

Наукові інтереси С. Семковського були широкими. Це і проблеми діалектичного та історичного матеріалізму, філо­софські питання природознавства. Обстоюючи діалектико-матеріалістичний світогляд, не сприймав точок зору ні деборінців, ні механістів. Загрозу деборінівської концепції вбачав у відродженні еклектики та схоластики, а обме­женість механістів — у невизнанні діалектики. На проти­вагу механістам обстоював внутрішню активність матерії І як об'єктивної реальності, незалежної від свідомості. Вважав, що рушійною силою розвитку є іманентні, внутрішні суперечності, які властиві кожній ланці розвитку і штовха­ють її до переходу в іншу. Однак закон заперечення запе­речення він ототожнював з тріадою як послідовної зміни тези, антитези, синтезу. Виступав проти індетермінізму, обстоював діалектичний зв'язок причини й наслідку, об'єктивну природу випадковості, універсальний всезагальний взаємозв'язок предметів та явищ об'єктивної дійсності, їх відображення в свідомості людини та люд­ському мисленні. Порушуючи питання про природу зве­дення, вважав за необхідне виявляти умови і наукову пра­вомірність самого зведення.