Ширше громадянство і „Рада". Відгуки. Передплата

Мала „Рада" чимало щирих приятелів і серед ширших кіл суспільства. Чим далі, тим міцніше зв'язувалася вона з читачами по всіх українських землях. Наприкінці 1910 р., опинившись в черговому скрутному матеріяльному становищі, звернулася вона до читачів з особливим закликом приєднувати нових передплатників.

„Щорічні доплати... знесилили нас з матеріяльного боку до кінця... Ми не в силах видавати газети надалі, коли наші передплатники не прийдуть нам на поміч"... писала вона і вказувала, що в противному разі ,,з великим жалем на серці" мусить припинити „Раду" з кінцем 1910 р.

Українське громадянство відгукнулося на заклик. Незабаром прибуло кілька сот нових передплатників. До редакції почали надходити листи з проханням не припиняти газети, з обіцянками допомоги хто чим зможе. Відгукнулися і західньоукраїнські землі.

„Звертаємося до нашої суспільности, – писало ,,Діло" – щоб вона... прийшла з матеріяльною допомогою нашому київському щоденному органу в його нерівній боротьбі з наслідками і теперішніми змаганнями обрусительної палітики російського правительства". Тут же закликало до передплати, вказуючи на національний обов'язок.

Згадавши про те, що українці з-під Росії свого часу „не раз подавали поміч нашому національному розвиткові в Галичині" –закінчувало „Діло" свій заклик такими словами:

„Тепер на нас черта прийти їм на поміч і піддержати єдиний український щоденний орган в серці України – в Києві!"

Наприкінці 1912 р. довелося знову звернутися із закликом, який так само не залишився без відгуку. Наслідком його було збільшення кількости передплатників понад 600.

Перед першою світовою війною „Рада" мала вжа коло 4000 передплатників. Поборюючи перешкоди, почала вона доходити і до ширших народніх має.

Початки територіяльного розгалуження преси під Росією в 1906 р.

Крім згаданих часописів почалося видання ще багатьох інших, як у Києві, так і по інших містах. Але з огляду на адмінстративні репресії не могли вони довго втримуватися. Із загальної кількости 34, чимало припадало на провінцію. Так, напр., в Одесі у січні 1906 р. появився тижневик п. н. „Народное Дело", що за редакцією I. Луценка почав був виходити в мовах російській та українській, як орган місцевої групи українців. По виході першого числа був заборонений владою. Натомість 8.1.1906 р. за редакцією того ж I. Лу-ценка виходить тижневик „Народня Справа", який спіткала така сама доля зразу ж після першого числа. Приблизно за місяць з'яв-ляється новий тижневик п. н. „Вісти" у виданні і за редакцією Л. Шелухинової. Появилося п'ять чисел, після чого з наказу ген.-губернатора Карангозова були „Вісти" так само заборонені. Така ж доля часописів і в інших містах. У Катеринославі з 24.11.1906 р. почав виходити тижневик ,,Добра Порада" за редакцією М. Бикова, а потім К. Джяконова. У вступній статті редакція повідомляла, що стає часописом усього українського народу, який майже виключно складається з селян-хліборобів, та хотіла, щоб „Добра Порада" зробилась „осередком думок усіх тих, хто чесно і щиро бажає стати на поміч робочому народові, хто вважає необхідним боротися з лихоліттям, що чорною хмарою огорнуло народні маси"...

Число це було конфісковано. Друге число вийшло 17.III. 1906 р. Після того появилося ще два числа, відтак з наказу ген.-губер­натора часопис припинено. Одночасно в Катеринославі за редакцією проф. Д. Еварницького 26.11. появилося перше число тижневика п. н. „Запорожжя", яке зараз же було конфісковане, а часопис забо-ронений. Не минула така ж доля і двотижневика – органу соціял-демократії п. н. „Боротьба".

Врешті з 26.III. у Харкові за редакціяю М. Міхновського почала виходити щоденна газета п. н. „Слобожанщина". Перше число появилося з портретами Гонти і Залізняка. На цьому і стала. А 15.IV редакція розіслала таке повідомлення:

„Редакція „Слобожанщини" оповіщає читачів, що через незалежні обставини редакція вважає необхідним часово припинити видання часопису, аж поки не почне функціонувати виключно українська друкарня... Уся передплата і комісіонні повертаються".

Сподівання редакції в скорому часі не оправдалися. Щойно 1912 р. почав М. Міхновський видавати у Харкові тижневик п. н. „Сніп", що протримався до 1913 р.

Не ліпші умови, в яких довелося існувати українській пресі, були і в наступних роках.