1. Історія прийняття Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод

Друга світова війна змінила погляди людства на га­рантії миру у світі й оголила цілу низку проблем з прав людини: мабуть, уперше у світовій історії людство збаг­нуло справжню цінність демократичних засад суспільст­ва, прав і свобод людини. Панування нацистського ре­жиму в Німеччині, який проявився у страшенному гено­циді, сприяло відродженню в повоєнні роки теорії при­родного права, а негативне ставлення до расизму при­звело до поширення ідеї про невідчужуваність природ­них прав людини незалежно від походження, кольору шкіри, майнового стану тощо.

Саме після Другої світової війни принципово онови­лися інституційні механізми захисту прав людини - во­ни перестали бути суто внутрішньою компетенцією держав, а набули міжнародного значення, втілившись в ідеї утворення нового міжнародного правопорядку, ос­нованого на повазі до основних прав і свобод людини. Як зазначено в преамбулі Статуту Організації Об'єднаних Націй, держави, що його підписали, сповнені рішучості «позбавити майбутні покоління від лих війни, що двічі в нашому житті принесла людству невимовне горе», та «знову затвердити віру в основні права людини, у гід­ність і цінність людської особи, у рівноправність чолові­ків і жінок і в рівність прав великих і малих націй». Логі­чним продовженням розвитку цієї ідеї стало прийняття 10 грудня 1948 року Загальної декларації прав людини, яка має своїм завданням сприяти створенню «такого сві­ту, в якому люди будуть... вільні від страху та нужди», а права людини охоронятимуться «силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдава­тися як до останнього засобу до повстання проти тиранії та гноблення» (Преамбула Загальної декларації прав людини). Разом із тим, намагання забезпечити належну реалі­зацію прав і свобод людини проявилися не лише на гло­бальному, але й на регіональному рівні. В Європі, яка найбільше постраждала внаслідок війни, було ініційо­вано інтеграційні процеси, початком яких можна вважа­ти Конгрес Європи, що відбувся в Гаазі з 7 по 10 травня 1948 року. У документах, прийнятих на цьому Конгресі, містився заклик до створення політичного та економіч­ного союзу європейських держав, що повинен спиратися на Хартію прав людини та Суд, який би здійснював кон­троль за її дотриманням. І вже через рік, 5 травня 1949 року, на форумі, який відбувся в Лондоні, було підписа­но Статут Ради Європи. Метою новоствореної міжнаро­дної організації стало «досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеа­лів і принципів, які є їхнім спільним надбанням. а також сприяння їхньому економічному та соціальному прогре­су», причому кожний член Ради Європи «обов'язково повинен визнати принципи верховенства права та здійс­нення прав і основних свобод людини всіма особами, що знаходяться під його юрисдикцією, і має щиро та ефек­тивно співробітничати в досягненні мети Ради» (ст. 1 і ст. З Статуту Ради Європи).

Для того, щоб проголошувані європейською міжна­родною спільнотою гуманістичні ідеї, в центрі яких були права та гідність людини, не залишилися лише деклара­тивними гаслами та мріями, а отримали своє життя та ефективну реалізацію, необхідно було, по-перше, офор­мити їх у відповідних нормативних документах, і по-друге, утворити міжнародну установу, яка б змогла встановити режим дотримання та розвитку прав людини в Європі.

Дев'ятнадцятого серпня 1949 року на засіданні пер­шої сесії Консультативної Асамблеї Ради Європи (10 серпня - 8 вересня 1949 року) виступив П'єр-Анрі Тейтжан з доповіддю, в якій він окреслив проект майбу­тньої Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі - Конвенція). Відповідно до проекту Конве­нція повинна була не тільки закріпити низку прав і сво­бод людини, але й створити Європейський суд з прав людини, який би мав право анулювати рішення урядів, законодавчі, адміністративні та судові заходи, які явно суперечать гарантованим правам, та Комісію, що мала б здійснювати попередній відбір справ для їх подальшого

розгляду в Суді. Заслухавши доповідь П'єра-Анрі Тейт-жана, Асамблея вирішила доручити доопрацювання да­ного питання Комісії з правових питань.

Ця Комісія уточнила перелік прав і свобод, які пови­нна закріпити Конвенція, та повноваження контрольно­го механізму Конвенції, передбачивши, зокрема, можли­вість подання заяв про порушення прав і свобод приват­ними особами. Власне, це й зумовлювало потребу в ство­ренні окремого Європейського суду з прав людини, адже до компетенції Міжнародного суду ООН входив лише розгляд справ, сторонами в яких виступали держави.

Доопрацьований Комісією з правових питань проект розглядався на засіданні Консультативної Асамблеї з 5 до 8 вересня 1949 року, і після внесення деяких поправок його було схвалено 64 голосами (один голос - проти, 23 -утрималися від голосування) та відправлено до Комітету міністрів Ради Європи. Проте Комітет міністрів не нава­жився самостійно вирішувати долю даного проекту й направив його спочатку на розгляд експертів держав-членів Ради Європи (відбулося дві зустрічі експертів - з 2 до 8 лютого та з 6 до 10 березня 1950 року), а потім - на спеціально скликану Конференцію високих посадових осіб. Учасники Конференції після тривалих дискусій зрештою дійшли згоди щодо переліку та обсягу прав і свобод, який повинен міститися в Конвенції, а також ви­рішили визнати компетенцію Європейського суду з прав людини факультативною. Іншими словами, було сфор­мульовано правило, згідно з яким обов'язковість юрис­дикції Суду для кожної окремої держави-члена Ради Європи могла бути визнана лише після спеціальної заяви відповідної держави. Сьомого серпня 1950 року Комітет міністрів схвалив проект Конвенції. підтримавши. проте. пропозицію Ве­ликобританії зробити факультативним і право подання індивідуальних скарг. Двадцять п'ятого серпня 1950 р. Консультативна Асамблея Ради Європи прийняла реко­мендацію доповнити Конвенцію такими правами, як право власності, право на освіту та право на вільні вибо­ри. Утім, не бажаючи далі зволікати з прийняттям Кон­венції, Комітет міністрів направив ці рекомендації на доопрацювання експертам, а на підписання виніс текст, схвалений ним 7 серпня. Зрештою Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод була підписана на сесії Комітету міністрів у Римі 4 листопада 1950 року. Дещо пізніше, 28 листопада 1950 р., у Парижі під текстом Конвенції поставили підписи представники Греції та Швеції.

За понад півстоліття, що минуло з часу прийняття Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вона багато разів змінювалася та доповнювалася Протоколами до неї. Перший з них було прийнято 20 березня 1952 року (набрав чинності 18 травня 1954 ро­ку), а останній (Протокол № 14) - 13 травня 2004 року (до цього часу не набрав чинності).