1. Теорія ієрархічних багаторівневих систем – Д.Мако, І.Такахарі. Спираючись на методологію системного підходу, обґрунтували три види функціонування систем управління: перша – однорівневі одноцільові системи управління; друга – однорівневі багатоцільові системи; третя – багаторівневі багатоцільові системи , які є найскладнішими.

2. Теорія ситуаційного підходу – П.Лоуренс, Д.Вудворд. Суть її в тому, що ефективне управління можливе лише тоді, коли цілі, форми, методи, системи, технології, засоби та стилі управління уточнюються в залежності від ситуації конкретної організації.

3. Теорія соціального ринкового господарства – Л.Ерхард, держава надає соціальної направленості ринковим важелям економіки.

4. Теорія градуалізму- Ден Сяопін, органічного поєднання політичної системи соціалізму та ринкових важелів. Еволюційна теорія приватизації.

5. Теорія «клієнталістської моделі» державного управління

Змістовно система управлінських інновацій у Європі спрямована на трансформацію державного управління в механізм обслуговування потреб клієнтів-громадян, соціальних організацій, суспільства. Так звана «клієнталістська модель» державного управління впроваджується і вдосконалюється вже чверть століття і характеризується багатьма дослідниками як нова управлінська парадигма в діяльності органів державної влади. «Зміна парадигм вбачається у зміні способів дії та мислення. Влада як фірма з обслуговування, громадянин як клієнт, держава як ринок, дії уряду як конкуренція, муніципалітет як група аффілірованих компаній – ось до чого прагне зміна парадигм». Фокусом управлінських інновацій виступає бачення громадян як клієнтів, інтересам яких має бути підпорядкована вся діяльність держави

3. Характеристика моделей державного управління провідних країн світу.

На основі вище викладеного матеріалу, можна зробити висновок, що моделі управління на будь-якому рівні організації суспільства й у кожній структурній ланці повинен бути диферен­ційований підхід, що базується на організаційній культурі соціальної системи. Основна роль органі­заційної культури виявляється у створенні відпо­відної системи управління тієї або іншої сфери ор­ганізації соціального життя.

Особливості державного управління в Латинській Америці.

На Латинську Америку звертали пильну увагу в питаннях політичної стабільності, економічного розвитку й соціальних систем. У багатьох відношеннях вона репрезентує культуру, яка дуже різниться від північноамериканської та японської культур, які буде схарактеризовано далі. Розглянемо характерні риси державного управління в Латинській Америці:

Перша риса — персоналізм. Це стосується відданості державних службовців радше певним особам, родині чи політичному лідеру, ніж організаціям чи ширшим суспільним інтересам.

Друга характерна особливість — часті зміни в уряді, які призводять до змін посадових осіб і викликають непевність у термінах політики та будь-яких спроб висунути ініціативи чи зберегти безперервність програм або служб.

Корупція, третя характерна особливість, дуже поширена й вважається основною частиною процесу врядування.

Брак загальної координації та зв'язку між міністерствами — інша характерна риса. Кожне міністерство діє на власний розсуд, і часто проголошуються суперечливі курси чи правила. Через часті зміни в уряді адміністративні структури вагаються, які правила слід застосовувати.

П'ята характерна риса — ставлення бюрократії до зайнятості. Вакансії створюються й заповнюються радше для того, щоб надати роботу, аніж на основі потреби певної програми. Буває також, що індивід працює в кількох місцях, переважно не в уряді, аби заробити достатньо грошей. Роботу в уряді та урядові служби можна використати для виконання інших функцій, не пов'язаних з урядовою посадою.

Шоста особливість - гуманістична традиція. Показники успіху чи до­сягнення є вторинними щодо збереження гарних соціальних взаємин.

Нарешті, ці характерні особливості призводять до браку «громадянської культури» чи «службової культури» в тих, хто відповідає за державне управління.

Американська модель державного управління.

Предмету державного управління в Америці поклала початок розвідка, що вийшла під назвою “Дослідження управління”, яку написав Вудро Вільсон 1887 року, майже через сто років після заснування американської системи врядування. Він бачив в управлінні продовження науки політики. Вільсон писав: “Наука управління – це найпізніший плід того вивчення політичної науки, яке розпочалося дві тисячі двісті років тому”.

Американська теорія державного управління. А ось вичерпніше й грунтовніше визначення державного управління: “Державне управління

1. Це спільні зусилля певної групи в контексті держави.

2. Охоплює всі три гілки влади – виконавчу, законодавчу й судову, а також їхній взаємозв’язок.

3. Виконує важливу роль у формуванні державної політики, а отже є частиною політичного процесу.

4. Істотно різниться від приватного процесу.

5. Тісно пов’язане з численними приватними групами.

Ці визначення розвинулися з вузької конструкції в широку концепцію того, що констатує державне управління. Такі визначення мають зміцнити необхідність перетворення державного управління на багатодисциплінну галузь дослідження. Його повний масштаб і виміри найкраще охарактеризовані в таких трьох головних питаннях управління:

1. характерні особливості й поведінка державних управлінців – мотиви й поведінка учасників процесу управління, зокрема тих, хто робить кар’єру на державній службі;

2. інституційні домовленості для ведення широкомасштабного управління в уряді – організація адміністративної діяльності;

3. екологічне й адміністративне середовище – зв’язок адміністративної підсистеми з політичною, частиною якої вона є, та суспільством загалом.

Основами для розвитку державного управління є :

По – перше, воно ближче до господарських методів управління, ніж до правових чи конституційних засад.

По – друге, тут робиться спроба розвинути високо формалізований комплекс правил чи принципів для керування діями. Як наслідок отримаємо вкрай структуровану й засновану на равилах систему, де правила знатимуть і розумітимуть ті, хто працює в уряді чи прагне заручитися підтримкою уряду. Ці правила не будуть ґрунтуватися на особистому чи суб’єктивному управлінні. Ця система буде спиратись на індивідуальні показники з використанням об”єктивних критеріїв, а кожного індивіда судитимуть згідно з цими показниками.

Американці, попри інше походження, розвинули власну соціальну культуру.

Ідеал першої культури – індивідуалізм. Хоч американці схильні об’єднуватися в групи, вони в водночас намагаються зберегти і створити свою власну індивідуальність. Вони хочуть бачити себе людьми, які діють із власної ініціативи і не покладаються на інших. Вони вважають за краще самим бути собі бути господарями, що й відзеркалено в їхній культурі управління. В культурі наголошуються на перевазі особистих досягнень над послухом.

Ще один комплекс американської культури – обмежена держава. Аксіома полягає в тому, що найменший уряд – це найкращий уряд. Це положення підтримує поняття, згідно з яким індивід вільний користуватися правами й захищати свої корисливі інтереси.

Третій аспект цієї культури – концепція майнових прав. Приватна власність є основою економічної самосвідомості. Слід опиратися втручанню з боку держави у володіння власністю. Тим часом як держава може контролювати використання власності з метою захисту інших власників майна, вона не може зробити цього без належної правової процедури і сплати компенсації за відчуження майна.

Нарешті, основою економічної діяльності є конкуренція. Конкуренція – це частина процесів мислення американців. Це – знаряддя управління, яке використовують для спонукання найманих працівників працювати краще. Вона лежить в основі бажання бути скрізь найкращим. Усіх у конкуренції посилює бажання індивіда здобути визнання через досягнення у конкурентному середовищі.

Охарактеризовуючи американську модель управління необхідно виділити специфіку державної служби.

По – перше, робота на певній посаді чи в якійсь організації, як правило триває недовго, загалом не більше ніж 3-5 років. Зміна місця роботи соціально виправдана, якщо вона спричиняється до зростання заробітків чи до підвищення в посаді.

По - друге, працівників часто оцінюють і просувають по службі. Кожного працівника оцінює його керівник, згідно з украй формальною системою оцінки показників. Цю оцінку потім використовують при ухваленні рішень щодо підвищення платні або призначення на нову посаду.

Менеджери також дотримуються спеціалізації при просуванні в кар’єрі, аж поки вони не досягають найвищих рівнів. Якщо вони пройшли інженерну, правову чи економічну підготовку. То більшу частину свого трудового життя вони проведуть у цих спеціалізованих сферах. Їхнє просування по службі буде обмежене посадами, навіть якщо це управлінські посади, які пов’язані з даною галуззю знань.

Четверта характерна особливість американської культури управління – високий ступінь контролю, що його здійснює працедавець над найманим працівником. Про це свідчать формальні письмові документи, які визначають майже всі аспекти взаємин працедавця й працівника. У цих документах передбачено оплату, пільги, заохочення, дисципліну та інші аспекти встановлених працедавцем правил. Деякі компанії, а також урядові установи виробляють правила професійної поведінки чи етики. Яких має дотримуватися працівник. Зловживання своїм становищем чи корупція збоку працівника може призвести до звільнення й можливого порушення кримінальної справи. Американський менеджмент самостійно ухвалює рішення і бере на себе особисту відповідальність за успіх чи поразку. Це – частина індивідуалістичної природи, яка домінує в американській культурі. Індивідів оцінюють за їхніми особистими показниками, а не згідно з груповою оцінкою, що посилює тенденцію до ухвалення менеджером усіх рішень і до прийняття ним на себе всієї відповідальності.

Нарешті, американський менеджер зосереджується на вузьких проблемах і на його складника загальної організації, а не на добробуті всієї організації. Це призводить до конфліктів між підрозділами організації постійної потреби у розв’язанні цих конфліктів на вищих рівнях управління.

Раніше патронатна система чи система розподілу посад серед прихильників партії, яка перемогла на виборах, правила за основу для призначення на державні посади. Ось за таких обставин і виникла концепція, заснованої на заслугах системи державної служби. Тобто положення в уряді залежало б від освіти, кваліфікації кандидата, від результатів іспитів, які проводяться, щоб перевірити їхні знання та відповідальність посаді. Наведемо засади, визначені Законом США про реформу державної служби.

1. Набір кандидатів з усіх шарів суспільства, відбір та просування на основі здібностей , знань і навичок в умовах чесного і відкритого змагання.

2. Справедливе й безстороннє ставлення в усіх кадрових питаннях, незалежно від політичних уподобань, раси, кольору шкіри, релігії, національного походження, статті, сімейного статусу.

3. Рівна оплата за рівноцінну працю з урахуванням як загальнодержавних так і місцевих рівнів заробітної плати.

4. Високі стандарти цілісності, поведінки й піклування про державний інтерес.

5. Поліпшення показників через ефективну освіту чи підготовку та ін.

Охарактеризуємо основні принципи технології державного управління в американській моделі.

По-перше, плинність праці особи на одній посаді. Робота на певній посаді чи в якійсь організації, як правило, триває не довго, загалом не більше , ніж 3-5 років. Зміна місця роботи соціальне виправдана, якщо вона спричиняється до зростання заробітків чи до підвищення в посаді.

По-друге, працівників часто оцінюють і просувають по службі. Кожного працівника оцінює його керівник, згідно з формальною системою оцінки показників. Цю оцінку потім використовують при ухваленні рішень щодо підвищення платні або призначення працівника на нову посаду.

По-третє, контрактна форма служби. Чітко обумовлюються обов'язки, права і персональна відповідальність за ділянку роботи.

Четверта особливість - дотримання вузької професіональної спеціалізації при просуванні в кар'єрі, аж до досягнення найвищих рівнів. Якщо менеджери пройшли інженерну, правову чи економічну підготовку, то більшу частину свого трудового життя вони проведуть у цих спеціалізованих сферах. Їхнє просування по службі буде обмежене посадами , навіть якщо це управлінські посади, які пов'язані з даною галуззю знань.

П'ята характерна особливість американської культури управління - високий ступінь контролю, що його здійснює працедавець над найманим працівником. Урядові установи виробляють правила професійної поведінки чи етики, яких має дотримуватись працівник. Зловживання своїм становищем чи корупція з боку працівника може призвести до звільнення й можливого порушення кримінальної справи.

Японська модель державного управління.

Японія — конституційна монархія. В 1890 р. був сформований парламент, що зробило Японію першою парламентською країною Азії. Основними ланками місцевої законодавчої влади є префектури, міські, селищні і сільські збори. Їхній кількісний склад залежить від чисельності населення відповідних адміністративних одиниць. Збори очолюються головами.Керівництво виконавчою владою в органах місцевого самоврядування здійснюють: у префектурах - губернатори, у містах - мери, у селищах і селах – старости. На державній службі Японії, так само як і в переважній більшості установ і підприємств країни, діє специфічна система. Цї система припускає тривалу (аж до відходу на пенсію) службу працюючого по найманню в одній організації. Його посада і розмір платні ставляться в пряму залежність від тривалості безупинного стажу. Наприклад, за інших рівних умов чиновнику необхідно пропрацювати в одному державному відомстві 15-20 років, щоб досягти посади начальника відділу, і близько ЗО років, щоб одержати посаду начальника департаменту.

Розглянемо більш детально основні моменти.

• Система “пожиттєвого найму” розширена тільки у великих корпораціях і невеликій частині середніх компаній (15-20 % усіх зайнятих в промисловому виробництві).

• Система “пожиттєвого найму” ніде не закріплена юридично, базується на усних зобов”язаннях менеджменту великої компанії перед найманими працівниками і має велику підтримку внутрішніх профспілок.

• В Японії існують два ринки праці: “зовнішній” ринок праці, який мало чим відрізняється від ринку праці в других країнах, і “внутрішній” ринок праці, який існує всередині компанії чи промислової групи “кейрецу” і завдяки якому компанія має можливість переміщати робочу силу з малоефективного підприємства на друге всередині “кейрецу”, не витрачаючи при цьому кваліфіковані кадри і закріплюючи лояльність працюючих.

• Прийняття на роботу базується не на наймі певних професійних навичок і кваліфікації, а на “наймі людини”, навчання і перекваліфікація якої проходять на протязі всієї її професійної кар”єри.

• Особливе значення придається вихованню лояльності і трудовій моралі працівників і встановленню гармонії між працею і менеджментом.

• Заробітна плата кваліфікованих працівників і управлінського персоналу не має великих розбіжностей, тим самим заохочується зближення робітників і інженерно-технічного персоналу.

Термін “японський стиль менеджменту” (ніхонсікікейхо), як винятковий японський метод управління, має глибокі корені, але особливу увагу світового співтовариства він привернув у 80-ті роки разом з появою нової націоналістиіної ідеології Ніхондзінрон (школа вивчення унікальності Японії), яка офіційно затвердилася зі створенням у 1987 році Міжнародного центру вивчення японської культури в місті Кіото. Даний центр заснований на ідеях пояснення економічного успіху Японії унікальністю японської коммунарної ідеології. Ідеї японської культури отримали поширення з кінця 60-х років, коли Японія досягла небачених раніше темпів економічного росту.

Японці називають організацію «уті», що означає «будинок, родина», і переконані, що можна змінити світогляд, розлучатися, змінювати прізвище й ім'я —неможливо лише змінити фірмі.

Кожен японський службовець дуже тісно ототожнює себе з фірмою, у якій працює, і переконаний у власній значимості і незамінності для своєї компанії. Не випадково для японців слюво «професія» ототожнюється з роботою, а практично означає організацію (фірму), де вони працюють:

японський працівник у відповідь на питання про його заняття називає компанію, де він працює. Ще одна відмітна риса бюрократичного світу Японії - міжвідомчі тертя і розбрати.

Західноєвропейська бюрократична моделі державного управління то, вона містить всі форми державного правління, за винятком президентської, і ґрунтується, як правило, на партійній системі обмеженого політичного плюралізму. Для неї характерні закрита система державної служби (за винятком Великої Британії), кадрова, наймана і змішана системи набору державних службовців.

На відміну від США державне управління тут має більший обсяг повноважень у економічній і соціальній сферах, що виражається у великому обсязі державних податків і державних видатків (30— 45 % від ВВП). Еліта на вищих рівнях державної служби має високий престиж.

Для кращого розуміння особливостей західноєвропейської моделі державного управління необхідно виокремити її характерні відмінності від японської моделі (див. табл.1).

Таблиця 1