Монументальний Живопис

Монументальний живопис - живопис на архітектурних спорудах та інших стаціонарних основах. Це найдавніший вид живопису, відомий з палеоліту (розписи в печерах Альтаміра, Ляско та ін.) Завдяки стаціонарності і довговічності творів монументального живопису численні її зразки залишились практично від всіх культур, що створили розвинену архітектуру, і часом служать єдиним видом збережених живописних творів епохи.

Починаючи з ранньої Античності і до пізнього Відродження, монументальний живопис поряд з монументальною скульптурою являє собою один з основних методів декорування кам'яних, цегельних і бетонних (Древній Рим) споруд. Широко застосовувалася в храмових і поховальних комплексах Стародавнього Єгипту, в архітектурі Кріто-Мікенської цивілізації. Практично не дійшла до нас (за винятком мозаїки) давньогрецька монументальний живопис, у тому числі розпис мармурової і хрізоелефантінной скульптури, багато в чому визначала характер сприйняття творів класичної та елліністичної пластики і зодчества.

У Стародавньому Римі, особливо після давньоримської архітектурної революції, була поширена виключно широко, в тому числі - в оформленні приватних осель (чотири стилі давньоримської розпису). Мозаїка і фреска, широко застосовувалися в храмовій архітектурі Візантії, мали визначальний вплив на розвиток давньоруського монументального мистецтва.

У мистецтві європейського Середньовіччя особливої ​​уваги заслуговує безпрецедентний розвиток вітражної техніки. Провідними майстрами епохи Відродження створено безліч грандіозних за розмахом і віртуозних по виконанню фресок.

Видатні твори монументального живопису залишилися від доколумбових цивілізацій Американського континенту (зокрема Майя). У мистецтві далекосхідних цивілізацій монументальний живопис займає особливе місце, упритул стикаючись з декоративною живописом (мистецтво Японії).

У сучасній монументального живопису активно освоюються нові матеріали мозаїки та вітражу. У розписі виключно трудомістка і вимагає технічної віртуозності фреска поступається місцем техніці «а секко» (по сухій штукатурці), більш стійкою в атмосфері сучасних міст.

Основні техніки:

- фреска, а секко,

- мозаїка,

- вітраж.

Фреска (від італ. Fresche - свіжий), aффреско (італ. affresco) - живопис по сирій штукатурці, одна з технік стінних розписів, протилежність а секко (розпису по сухому). При висиханні міститься в штукатурці вапно утворює тонку прозору кальцієву плівку, що робить фреску довговічною.

В даний час терміном «фреска» можуть називати будь-яку стінну живопис, незалежно від її техніки (а секко, темпера, живопис олійними, акриловими фарбами і т. д.). Для позначення безпосередній техніки фрески іноді використовують найменування «Буоно фреска» або «чиста фреска». Вперше цей термін з'явився в трактаті італійського художника Ченніно Ченніні (1437). Іноді по вже сухий фресці пишуть темперою.

Римська фреска, 40-30 р. до н. е..

Точна дата появи фресок невідома, але вже в період Егейській культури (2-е тис. до н. Е..) Фресковий живопис набула широкого поширення. Це була живопис фарбами, де в якості сполучного використовувалися клей або казеїн, а сама техніка була близька до «а секко». Доступність вихідних матеріалів (вапно, пісок, пофарбовані мінерали), відносна простота техніки живопису, а також довговічність творів зумовили велику популярність фрескових розписів в античному світі. У християнському мистецтві фреска стала улюбленим способом прикраси внутрішніх та (рідше) зовнішніх стін кам'яного храму.

У Древній Русі техніка стінного розпису в основному була змішана - живопис водяними фарбами по сирій штукатурці доповнювалася темперно-клейовий технікою (фон, верхні прописки) з різними зв'язувальними (яйце, тваринні та рослинні клеї).

В Європі в епоху Відродження володіння мистецтвом стінного розпису стало одним з найважливіших мірил майстерності художника . Саме тоді в Італії фресковий живопис досягла свого найвищого розвитку.