Лекція 8. Україна між двома світовими війнами

(20-ті – 30-ті роки ХХ ст.).

План.

1. Українська радянська республіка у період нової економічної політики. (1921-1928).

2. Україна в умовах сталінізму. (1929-1939).

Література.

1. Авторханов А. Империя Кремля. – М.,1991.

2. Білас I. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. – У 2-х кн. – К.,1994.

3. Волкогонов Д. Ленин. Политический портрет. В 2-х кн. – М.,1994.

4. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки.-К.,1991.

5. Iзюмов В. Західноукраїнські землі у складі II Речі Посполитої. (1918-1939).

/Посібник до спецкурсу. – Донецьк,1999.

6. Iсторія України./ Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів,1996.

7. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. – К.,1993.

8. Кульчицький С. Україна між двома війнами (1921-1939 рр.). – К.,1999.

9. Новітня історія України (1900-2000). -/ Під ред. А. Слюсаренка. – К.,2000.

1. Украïнська радянська республіка у період новоï економічноï політики (1921 – 1928 рр.).

Радянська Украïна, яка 30 грудня 1922 року ввійшла до складу Союзу соціалістичних радянських республік ( ССРР, а з 1936 р. – СРСР), хоча називалася, але не була суверенною, і керувалася з Москви. Ïï територія з 1921 до 1939 року становила 450 тис. км², а населення 26 млн. чоловік. З 1921 року вона поділялася на 12 губерній, з 1925 – на 41 округи, а з 1939 – на 15 областей.

Соціально-економічна ситуація в УРСР на початку 20-х років була жахливою. Світова війна і революція, громадянська війна, іноземна воєнна інтервенція і більшовицька політика “воєнного комунізму” призвели до значного зменшення населення, господарчоï руïни, різкого падіння життєвого рівня і навіть голоду 1921 – 1922 років, який посилився внаслідок посухи.

Катастрофічний стан у господарстві викликав масове невдоволення народу і відкриту боротьбу проти більшовицькоï влади. В 1921 році в Украïні прокотилися робітничі страйки, селянські повстання (махновщина), заворушення в арміï і флоті. Влада жорстоко придушувала ці протести, однак керівник партіï і уряду В. Ленін примушений був відмовитися від політики “воєнного комунізму” і перейти до новоï економічноï політики, суттю якоï стала лібералізація економічних відносин і повернення до обмеженоï ринковоï системи. (Див. С. Кульчицький. Комунізм в Украïні: перше десятиріччя (1919 – 1928). – К., 1996).

Політика “воєнного комунізму” була застосована в Украïні навесні 1919 року ( в Росіï з осіні 1918 р.) і передбачала повну націоналізацію засобів виробництва (заборона приватноï власності), експропріацію продуктів у селян (продрозверстка) і загальну трудову мобілізацію (“ кто не работает, да не ест”) та державне регулювання споживання (карткова система). В березні 1921 року в умовах гостроï соціально-політичноï і економічноï кризи Х з’ïзд партіï більшовиків під тиском В. Леніна прийняв рішення про перехід до непу. Це був вимушений крок влади, своєрідний компроміс і відступ від марксистських догм, продиктований життям. Ленін – один з небагатьох лідерів більшовицькоï партіï зрозумів, що “нужно пересмотреть всю нашу точку зрения на социализм”. Вже тоді стала зрозумілою утопічність комуністичноï доктрини. Але втримати політичну владу без комуністичноï (диктаторськоï) системи більшовикам би не вдалося, тому неп став лише короткотривалим періодом для передислокаціï більшовицьких сил в умовах боротьби за владу в партіï після смерті Леніна у січні 1924 року. Після перемоги Сталіна і встановлення режиму його одноособовоï влади, неп буде згорнуто, і в СРСР буде відновлено елементи “воєнного комунізму” як бази сталінізму. Однак в 1921 році, згідно з рішеннями Х з’ïзду, почалася часткова денаціоналізація (приватизація) дрібних і середніх підприємств (велика промисловість, транспорт і інші “командні висоти” залишалися в державній власності), створювалися акціонерні товариства, концесіï, залучувався іноземний капітал. Ненависна продрозверстка була замінена продподатком, селянам дозволили продавати надлишки продуктів за ринковими цінами. Була скасована також загальна трудова повинність і карткова система. Було відновлено ринок праці, продуктів і послуг, проведено грошову реформу. Це був “ ковток свободи”, який дуже швидко приніс вражаючі результати – підвищилася продуктивність праці, товарність, життєвий рівень населення. Вже в 1925 році господарство Украïни було відбудовано і досягло довоєнного (1913р.) рівня.

Економічна лібералізація вимагала певних послаблень в політичній і духовній сферах, але, якщо в галузі політики більшовики не йшли на поступки, то в царині культури і національних відносин відбулися важливі зрушення. В результаті створення псевдофедералістського СРСР треба було відповідно врегулювати національні питання. Тому у квітні 1923 р. ХII з’ïзд партіï більшовиків, яка в цей час залишалася єдиною в краïні, схвалив принцип “коренізаціï” національного розвитку, тобто запровадження в радянських республіках національноï мови і освіти, збільшення національних кадрів в державному апараті, прискорення розвитку національноï культури і релігійноï толерантності. В Украïні цей принцип визначався як украïнізація. Головну роль в ній відігравали народні комісари освіти Украïни Олександр Шумський і Микола Скрипник, а також голова Раднаркому УСРР Влас Чубар. Були організовані курси украïнськоï мови для службовців, документація велася украïнською мовою, зростало число украïнців в урядових установах. Так, в 1927 році ïхня частка зросла до 54%, тоді як в 1922 році становила 35%.

Майже 70% урядових справ в 1927 році велося вже украïнською мовою. Особливо вражаючі успіхи були досягнуті у галузі освіти. Паралельно з ліквідацією неписьменності, йшов процес украïнізаціï школи, і в 1929 році понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вищих учбових закладів вели навчання украïнською мовою. Швидко розвивалася і поширювалася украïнська преса. В 1927 році майже половина усіх книжок і 90% газет виходили рідною мовою. Під впливом цих змін з еміграціï повернулися деякі культурні (М. Грушевський, С. Рудницький) і політичні (М. Чечель, М. Шраг) діячі, розгорнули активну діяльність письменники, творчі митці, вчені. Виникли масові літературні організаціï: “Плуг”, “Гарт”, розквітнув талант символіста П. Тичини, футуриста М. Семенка, неокласиків М. Рильського і М. Зерова. В 1925 виникло найвпливовіше авангардне літературне об’єднання “Вапліте” (“Вільна академія пролетарськоï літератури”) на чолі з талановитим Миколою Хвильовим (Фітільовим), яке проповідувало самостійницькі ідеï, викликаючи гнів і критику комуністичного керівництва.

Найвидатнішим драматургом “Вапліте” був Микола Куліш, модерністські п’єси якого “Народний Малахій”, “Мина Мазайло” були поставлені талановитим режисером Лесем Курбасом в його уславленому театрі “Березіль”. В кінематографі вже греміло ім’я Олесандра Довженка.

Великих успіхів досягли в ці часи украïнознавство, фольклористика, літературознавство і, особливо, історія, завдяки видатним працям М.Грушевського і його школи, Д. Багалія, О. Оглоблина, А. Кримського.

Відбулися зміни і в церковному житті Украïни. Підкорена московським патріархатом ще у 1686 році украïнська церква була бюрократизована і зовсім непомітна, але загальна атмосфера украïнізаціï зачепила і ïï. В жовтні 1921 року на церковному соборі у Києві була створена Украïнська автокефальна православна церква (УАПЦ), яку очолив митрополит Василь Липківський. В 20-ті роки вона швидко зросла і мала більше тисячі парафій. Ïï демократичність, осучасненість, украïнська літургічна мова привертала все більше православних, що викликало занепокоєність партійноï влади, яка застосувала проти неï репресіï, а в 1930 році заборонила УАПЦ.

Ситуація в Західній Украïні, землі якоï опинилися після першої світовоï війни у складі Польщі, Чехословаччини і Румуніï, була складною і драматичною. Більшість західноукраïнських земель з 1921 року входила до Польщі (Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся), де польський уряд намагався проводити колоніальну політику, яка викликала гостру контфронтацію.

Украïнське населення протестувало проти виділення земель для польських колоністів-осадників (ветеранів польськоï арміï), полонізаціï і дискримінаціï, проти важких соціальних умов життя і національного гніту. Виникала необхідність організованого опору. Ще в 1920 році була створена Украïнська військова організація (УВО) на чолі з полковником Євгеном Коновальцем, яка ставила за мету підготовку загального антипольського повстання, але історичні обставини примусили керівників відкласти ці наміри. В 1926 році президент Польщі маршал Юзеф Пілсудський здійснив військовий переворот і встановив особисту диктатуру. Його політика отримала назву “санаціï” (оздоровлення) і мала яскраво визначений антикомуністичний характер. Вона включала в себе і певну лібералізацію у відношенні до украïнців, яких Пілсудський бажав привернути на свій бік. Він пішов на поступки і це сприяло оживленню украïнського національного руху. Однак в роки “Великоï кризи” 1929 – 1933 рокшв ситуація знов загострилася. Західна Украïна, як аграрна колонія Польщі, постраждала від кризи найбільше, тому соціальне і національне напруження досягло в ці роки апогею. Масові страйки, селянські повстання, терористичні акти, які застосували украïнські націоналісти примусили польський уряд вдатися до систематичних каральних заходів, отримавших назву “пацифікаціï” (умиротворення). Це була короткозора і згубна політика, яка обернулася страшним лихом і для украïнського, і для польського народів. Усвідомлення безперспективності політики взаємного винищення привело до нетривалого періоду “нормалізаціï” (1935 – 1939 рр.) - компромісу, ініціаторами якого були новий польський президент (з 1935 р.) Рідз-Смігли, митрополит греко-католицькоï церкви А. Шептицький і керівник найбільшоï політичноï партіï Західноï Украïни – Украïнського народно-демократичного об’єднання – Василь Мудрий. Але вже в кінці 30-х років мілітаристські і націоналістичні сили Польщі перейшли у наступ проти украïнства, бо в умовах передвоєнноï кризи розглядали украïнців як нелояльну і ненадійну частину населення. В свою чергу і екстремістські кола західних украïнців посилили свою активність.

Як і в деяких краïнах Європи, в Західній Україні в 20-ті роки домінуючою ідеологією стає націоналізм – своєрідна реакція на гноблення з боку пануючоï націï. В цей час він набуває характеру інтегрального націоналізму – різновиду фашизму, якому властива фанатична віра у вибраність, зверхність власноï націï, ïï месіанську роль. Теоретиком інтегрального украïнського націоналізму став Дмитро Донцов, який в 1925 році опублікував прогамну книжку “Націоналізм”. Суть його концепціï полягала у тому, що абсолютною цінністю є нація, яка об’єднує усіх і керує індівідуумом, а найвищою цінністю націï – незалежна держава. Під впливом його тоталітарних ідей в 1929 році у Відні (Австрія) ветеранами Украïнськоï військовоï організаціï була створена Організація Украïнських Націоналістів (ОУН), яку очолив керівник УВО Євген Коновалець. Конкретною метою націоналістів була підготовка всенародного повстання, вигнання окупантів (польських та російських) і побудування незалежноï соборноï Украïни. Спровокувати соціально-політичну кризу планувалося актами саботажу і терору. Політичні вбивства (атентати) стали характерними для діяльності ОУН. Найбільш гучним стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б.Перацького, одного з організаторів “пацифікаціï” в Західній Украïні. Всього за 30-ті роки ОУН здійснила 62 значних теракта. Керівниками і організаторами цих акцій були С.Бандера, М.Лебідь, Я.Карпинецький, Я,Стецько, які опинилися за гратами. В 1938 році у Роттердамі чекістами було вбито Є.Коновальця і слабнуча ОУН розкололася в 1940 р. на ворогуючі частини: радикальну (ОУН-Б), очолену С.Бандерою (1909-1959) і помірковану (ОУН-М), на чолі з А.Мельником.

Отже, Західна Украïна в міжвоєнний час була вузлом соціальних, політичних і національних конфліктів, вулканом, який мав вибухнути. Але друга світова війна, яка почалася у 1939 році, корінним чином змінила історичну долю західних украïнців.