Техніка впливу

Виховна робота полягає не тільки в ефективному спілкуванні, але й у здійсненні гуманізуючого впливу на школярів. У широкому смислі слова будь-яка дія вчителя впливає на учнів. Але крім того, існують спеціальні дії – прийоми, які дозволяють цілеспрямовано впливати на свідомість та підсвідомість партнерів по спілкуванню, вирішувати конфлікти тощо. Прийоми впливу це складові частини методів виховання, які тільки у сукупності дозволяють досягати його мети. Уміння доцільно вибирати тон. Стиль спілкування та прийоми впливу (особливо у стресових ситуаціях) називають педагогічним тактом.

Педагогічний такт базується на повазі до особистості учня, урахуванні його індивідуальних властивостей, якостей та психічного стану, виборі найбільш ефективних для кожної ситуації прийомів впливу.

Показниками педагогічного такту є врівноваженість поведінки вчителя, витримка; оптимістичне ставлення до можливостей учня, ненав’язливий контроль; уміння вислухати, виявити зацікавленість; зняти напруження в класі, виявити радість з приводу успіхів учня або засмучення у зв’язку з невдачею; намітити перспективи, ігнорувати демонстративні негативні прояви у поведінці учнів. У різних ситуаціях доцільними можуть бути різні прийоми, але ні за яких умов неприпустимі брутальні зауваження з приводу зовнішності учня, його розуму та здібностей.

Найбільш яскраво педагогічний такт виявляється в умінні вирішувати конфлікти. Конфлікт це суперечність, а не сварка. Не сприяють вирішенню суперечності словесна агресія (образи, погрози). Уникання контактів, повна поступка, розрив відносин; тому що напруження, дистрес збільшуються, а проблема не зникає і причина не усвідомлюється, стосунки погіршуються.

Позитивне вирішення конфлікту можливе за допомогою таких прийомів:

1. Урегулювання власного емоційного стану, концентрація на проблемі, а не на учасниках.

2. Усвідомлення власних мотивів, що спонукають до дії.

3. “Пасивне слухання”.

4. “Активне слухання”.

5. Перефразування.

6. “Я-повідомлення”.

7. Аналіз проблеми (розділ її на підпроблеми, частини).

8. Об’єктивація проблеми (розгляд за пунктами від простих до складних).

9. Оцінка кожної позиції, рішення, з точки зору доцільності.

10. Деталізація, вибір тактики, шляхів реалізації рішень.

11. Рефлексія своєї поведінки, рішень, здобуття уроків.

Першим етапом вирішення конфліктів завжди має бути саморегуляція емоцій, не слід вирішувати “згарячу”, необхідно заспокоїтись, “подивитись на себе з боку”, усвідомити свої справжні потреби і мотиви, “мислені ігри” у цьому конфлікті (навіщо мені це потрібно? Чому я цього хочу? Загрожує це моєму здоров’ю чи поглядам?). Потім слід осмислити мету, мотиви, потреби опонента, його психічні особливості (темперамент, рівень інтелекту…).

“Пасивне слухання” використовується тоді, коли співрозмовник бажає висловитись і дуже емоційний. Іноді достатньо вислухати людину і проблема зникає. Не слід перебивати співрозмовника, але обов’язково показати йому, що ви його уважно слухаєте і розумієте. У процесі висловлювання енергія опонента зменшується і можна переходити до наступних прийомів.

“Активне слухання” застосовується у тих випадках, коли співрозмовник не може самостійно сформулювати проблему. Завдання полягає в тому, що спокійно, доброзичливо допомогти йому висловити почуття, сформулювати причини їх виникнення. Гіпотези повинні чергуватися з паузами, прийняттям заперечень, доповнень або підтверджень від співрозмовника; звучати як співчуття. Розуміння, а не висміювання, погрози, накази, випитування, звинувачення, поради. Словесне формулювання проблеми дозволяє перейти до її вирішення.

Якщо співрозмовник висловлюється брутально, слід коректно перефразувати його слова, описати його емоції, а потім відповідати.

“Я-повідомлення”. Більшість конфліктів переходять у скандал через те, що починаються взаємні звинувачення. Вимоги неможливого, квапливі узагальнення (“ти завжди…”, “ніколи…”, “усі ви такі”). Суть “Я-повідомлення” полягає у тому, щоб розповісти про свої почуття, стан здоров’я, труднощі, не звинувачуючи партнера. Це дозволяє не накопичувати негативні емоції, інформує співрозмовника про те, що він не побачив, дає йому шанс “зберегти обличчя” і самостійно прийняти рішення. Наприклад, неправильно: “Твоя музика дуже гучна та жахлива, вимкни магнітофон”, правильно: “Я втомився і в мене болить голова при голосних звуках”.

Після цього можна переходити до розглядання проблеми, суперечності за частинами, починаючи від самої простої. Це дозволить накопичити досвід згоди, співробітництва. Потім слід оцінити кожний варіант вирішення, вибрати найкращі, оптимальні для цієї ситуації та розробити детальний план їх виконання (Хто? Коли? Як?). І, нарешті, корисно оцінити свою поведінку у ході вирішення конфлікту (що було ефективно, а що потрібно вдосконалити).

Крім прийомів вирішення конфліктів. Існують прийоми педагогічного впливу, що створюють позитивні якості та гальмують негативну поведінку. До тих, що створюють, відносять: переконання, моральну підтримку й укріплення віри у власні сили, залучення до цікавої діяльності, організацію успіху в навчанні; довіру, авансування позитивних якостей; прояв доброти й уваги, прохання тощо.

Прийоми впливають більш ефективно, коли вони несподівані. Вибір прийомів залежить від ситуації й індивідуальних особливостей учнів. На інтровертів краще впливають такі гальмуючі прийми, як-от: натяк, ласкавий докір, удавана байдужість, вияв засмучення; а на екстравертів – збудження тривоги про майбутнє покарання, іронія, удавана недовіра, щире обурення.

Ніхто не любить, щоб його явно виховували. А.С.Макаренко писав: “Чому у технічних ВНЗ ми вивчаємо опір матеріалів, а у педагогічних не вивчаємо опір особистості, коли її починають виховувати?” [16; 559]. У вихованні довгі проповіді не мають сенсу. Дії педагога важливіше за його слова, тому що невербальна мова впливає ефективніше. Щоб звертатися до підсвідомого, яке керує поведінкою, слід говорити його мовою.

Якщо ми бажаємо удосконалити людину, то менш за все слід намагатися змінити її. Для непомітного навіювання, легкого гіпнозу, психопрограмування існують прийоми психонімічного впливу на підсвідомість. У роботі вчителя доцільно використовувати такі прийоми.

“Розрив стереотипу”. Для переривання небажаної поведінки необхідно різко зробити щось незвичайне, несподіване, що викликає розрив умовного рефлексу – появу орієнтувального рефлексу – легкий транс – привертає увагу, людина легко піддається навіюванню. Наприклад, раптово підняти руки над головою, змінити початий жест, гучність голосу, стати на стілець, заграти на музичному інструменті…

“Вибір без вибору” – ілюзія самостійного вибору стимулює діяльність (“Напишемо контрольну роботу на початку чи в середині уроку? Ти виконаєш один чи з товаришем? Перед тим як відповідати, можеш поміркувати. Вирішимо задачу чи виконаємо тест?”). Відбувається навіювання корисної активності.

“Вбудована команда”. Деякі частини речення мало усвідомлюються, сприймаються буквально (частка “не” не має значення для підсвідомості), не викликають опору і тому діють як команди, накази; особливо якщо їх виділити інтонаційно, але замаскувати наприкінці речення. Наприклад: “Я думаю, що ти хороший. Вважають, що вчитися легко. Цікаво, як ти вирішиш задачу? Корисно бути відповідальним. Скажи, що зміниться?”.

“Приєднання” – непомітне віддзеркалювання поведінки, співрозмовника, синхронізація ритмів дихання, рухів, імітація жестів, поз, нюансів мови, використання однієї репрезентативної системи. Через деякий час – зміна пантоміміки; якщо партнер неусвідомлено повторив її, значить “приєднання” відбулося, критичність зменшилася, навіювання буде ефективним.

“Ведіння” – опис тієї реакції, яку ви бажаєте викликати (як і більшість прийомів використовується після “приєднання”). Наприклад: “Ви сидите і дивитесь, і слухаєте, і розумієте мене, і добре запам’ятовуєте те, що я скажу”.

До психонімічних прийомів впливу також належать “якір”, “інкорпорація”, “переходи”, “трюрізми”, “питання-ярлики” тощо.

Непрямим прийомом впливу або вирішення конфлікту може бути використання гумору. Дружній, доброзичливий жарт, вчасний дотепний афоризм викликають посмішку, розслаблюють, знімають напруження, створюють позитивну емоційну атмосферу в класі, дозволяють зекономити час, енергію, викликають повагу до особистості вчителя.

Отже, використання різноманітних психонімічних і педагогічних прийомів впливу та спілкування, на основі спостережень, оперативно прийнятих рішень, саморегуляції стає технікою вчителя, яка дозволяє йому працювати оптимально, зберігаючи психічне здоров’я всіх учасників педагогічного процесу.

Тема Особливості педагогічного процесу у вишах

1. Мета вищої освіти.

2. Основні принципи вищої освіти в Україні.

3. Напрямки діяльності ВНЗ, головні завдання діяльності.

4. Види ВНЗ.

5. Реформування вищої освіти.

6.Організація навчально-виховного процесу.

Структурна перебудова економіки України ставить вимоги щодо характеру й послідовності реформування всіх рівнів національної освіти.

Реалізація Державної національної програми “Освіта (Україна ХХI століття)” вимагає широкого вибору форм освіти, а головне, засобів навчання, які б відповідали освітнім запитам особистості.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами.

Вища освіта спрямована на забезпечення фундаментальної наукової, загальнокультурної, практичної підготовки фахівців, які мають визначати темпи і рівень науково-технічного, економічного та соціально-культурного прогресу, формування інтелектуального потенціалу нації на всебічний розвиток особистості як найвищої цінності суспільства. Вона має стати могутнім фактором розвитку духовної культури українського народу, відтворення продуктивних сил України.

Основними принципами освіти в Україні є:

• доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

• рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

• гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

• органічний зв’язок з світовою та національною історією, культурою, традиціями;

• незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

• науковий, світський характер освіти;

• інтеграція з наукою і виробництвом;

• взаємозв’язок з освітою інших країн;

• гнучкість і прогностичність системи освіти;

• єдність і наступність системи освіти;

• безперервність і різноманітність освіти;

• поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

Вища освіта забезпечує фундаментальну, наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації.

Основними напрямами діяльності вищого закладу освіти є:

• підготовка фахівців різних освітньо-кваліфікаційних рівнів;

• підготовка та атестація наукових, науково-педагогічних кадрів;

• науково-дослідна робота;

• спеціалізація, підвищення кваліфікації, перепідготовка кадрів;

• культурно-освітня, методична, видавнича, фінансово-господарська, виробничо-комерційна робота;

• здійснення зовнішніх зв’язків.

Наукова діяльність у системі вищої освіти включає виконання науково-дослідних робіт, підготовку наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації. Науково-дослідна робота є складовою частиною підготовки фахівців і здійснюється науковими колективами, окремими вченими за договорами, контрактами, замовленнями, програмами, проектами. Для цього створюються наукові, науково-виробничі підрозділи, об’єднання, асоціації, технологічні парки, центри нових інформаційних технологій, науково-технічної творчості та інші формування.

Державний вищий заклад освіти є суб’єктом освітньої діяльності, яка здійснюється з метою задоволення освітніх потреб особи, суспільства і держави.

Вищий заклад освіти у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, нормативними актами Міносвіти, міністерств і відомств та цим Положенням.

В Україні діють такі види вищих закладів освіти:

1. Університет (класичний університет) – багатопрофільний вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою природничих, гуманітарних, технічних та інших напрямів науки, техніки і культури за освітньо-професійними програмами всіх рівнів, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, сприяє поширенню наукових знань та здійснює культурно-просвітницьку діяльність серед населення, має розвинуту інфраструктуру наукових і науково-виробничих установ і підприємств, високий рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення такої діяльності. Можуть створюватися технічні, технологічні, економічні, медичні, сільськогосподарські та інші університети, які здійснюють багатопрофільну підготовку висококваліфікованих фахівців з вищою освітою у відповідній галузі.

2. Академія – вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів в окремо визначеній галузі знань або виробництва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

3. Інститут - вищий заклад освіти або структурний підрозділ університету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі науки, виробництва, освіти, мистецтва і культури, проводить на належному рівні наукову та науково-виробничу діяльність, має високий кадровий і матеріально-технічний потенціал.

4. Консерваторія (музична академія) – вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у галузі мистецтва і культури – музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, - проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення. Навчання в консерваторії передбачає всебічну теоретичну і практичну підготовку музикантів до професійної виконавської і педагогічної діяльності.

5. Коледж – вищий заклад освіти або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами бакалавра або молодшого спеціаліста з одного (кількох) споріднених напрямів підготовки або спеціальностей, має необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу.

6. Технікум (училище) – вищий заклад освіти або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами молодшого спеціаліста, має необхідний кадровий потенціал та матеріально-технічну базу.

Головними завданнями вищого закладу освіти є:

1. провадження освітньої діяльності, яка включає навчальну, виховну, наукову, культурну, методичну діяльність;

2. забезпечення умов для оволодіння системою знань про людину, природу і суспільство; формування соціально зрілої, творчої особистості; виховання морально, психічно і фізично здорового покоління громадян; формування громадянської позиції, патріотизму, власної гідності, готовності до трудової діяльності, відповідальності за свою долю, долю суспільства, держави і людства; забезпечення високих етичних норм, атмосфери доброзичливості й взаємної поваги в стосунках між працівниками, викладачами та студентами;

3. забезпечення набуття студентами знань з певної галузі наук та підготовка їх до професійної діяльності;

4. забезпечення виконання умов державного контракту та інших угод на підготовку фахівців з вищою освітою;

5. проведення наукових досліджень або творчої, мистецької діяльності як основи підготовки майбутніх фахівців та науково-технічного і культурного розвитку держави;

6. підготовка молоді для самостійної наукової, викладацької або мистецької діяльності;

7. інформування абітурієнтів і студентів про ситуацію, що склалася на ринку зайнятості;

8. перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів; просвітницька діяльність.

З перетворенням України на самостійну державу освіта стала власною справою українського народу. Розбудова системи освіти, її докорінне реформування мають стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національного відродження, становлення державності та демократизації суспільства в Україні.

Існуюча в Україні система освіти перебуває в стані, що не задовольняє вимог, які постають перед нею в умовах розбудови української державності, культурного та духовного відродження українського народу. Це виявляється передусім у невідповідності освіти запитам особистості, суспільним потребам та світовим досягненням людства; у зміцненні соціального престижу освіченості та інтелектуальної діяльності; у спотворенні цілей та функцій освіти; бюрократизації всіх ланок освітньої системи.

Головна мета Програми “Освіта. (Україна ХХI століття)” – визначення стратегії розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу ХХI століття, створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації.

Стратегічними завданнями реформування вищої освіти є:

• перехід до гнучкої, динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, яка дасть змогу задовольняти потреби і можливості особистості в здобутті певного освітнього та кваліфікаційного рівнів за бажаним напрямом відповідно до її здібностей;

• формування мережі вищих навчальних закладів, яка за освітніми рівнями, типами навчальних закладів, формами і термінами навчання, джерелами фінансування задовольняла б інтереси особи та потреби кожного регіону і держави в цілому;

• піднесення вищої освіти України на рівень досягнень розвинутих країн світу та її інтеграція у міжнародне науково-освітнє співавторство.

Пріоритетними напрямами реформування вищої освіти є:

• прогнозування потреб держави, регіонів, галузей державної системи добору і навчання талановитої молоді, розроблення і запровадження механізмів її державної підтримки;

• оптимізація мережі вищих навчальних закладів та їх структури, проведення організаційно-структурних змін у системі вищої освіти, спрямованих на розвиток навчальних закладів різних типів, підвищення ролі і значущості університетської освіти в реалізації стратегічних цілей освіти;

• створення умов для розширення можливостей громадян здобувати вищу освіту певного рівня за бажаним напрямом;

• розроблення нових моделей різних рівнів вищої освіти; визначення її державного компонента; широке інтегрування в міжнародну систему освіти;

• оновлення змісту вищої освіти, запровадження ефективних педагогічних технологій; створення нової системи методичного та інформаційного забезпечення вищої школи; входження України в трансконтинентальну систему комп’ютерної інформації;

• демократизація, гуманізація та гуманітаризація навчально-виховного процесу, органічне поєднання в ньому національного та загальнолюдського начал;

• організація навчання як безперервної науково-виробничої діяльності з найповнішим використанням наукового потенціалу вищої школи;

• ефективне використання кадрового потенціалу вищої школи у навчально-виховному процесі та науковій роботі, залучення до педагогічної діяльності у вищих навчальних закладах талановитих учених академічних та галузевих науково-дослідних інститутів, провідних фахівців різних галузей виробництва і культури.

Основними шляхами реформування вищої освіти є:

• розроблення та впровадження науково обґрунтованої методики визначення перспективної потреби держави у фахівцях з різним рівнем кваліфікації, визначення обсягів їх підготовки у вищих навчальних закладах;

• аналіз демографічних даних і прогнозування чисельності випускників загальноосвітніх шкіл до 2005 року за регіонами;

• розроблення та впровадження аналітичних, статистичних, імітаційних, ситуаційних моделей прогнозування обсягів підготовки фахівців з урахуванням розвитку галузей господарства та особливостей регіонів України;

• поєднання можливостей державної і недержавної системи вищої освіти для підготовки фахівців різних спеціальностей з урахуванням запитів окремих регіонів;

• удосконалення системи комплектування контингенту студентів вищих навчальних закладів;

• визначення напрямів базової вищої освіти та відповідних спеціальностей за кваліфікаційними рівнями, розроблення кваліфікаційних характеристик фахівців з урахуванням вітчизняного досвіду та за участю замовників;

• оптимізація мережі вищих навчальних закладів на основі наукового аналізу схеми їх розміщення; визначення місця і змісту університетської освіти, перетворення університетів у провідні національні освітні, наукові, культурні і методичні центри;

• створення навчально-наукових комплексів (університет, інститут, коледж, технікум, професійне училище тощо), міжнародних університетів у їхньому складі; регіональних і галузевих університетів;

• створення в Україні спільних з іншими державами вищих навчальних закладів; розширення практики обміну педагогічними працівниками з провідними зарубіжними вищими навчальними закладами; використання вищих навчальних закладів інших країн для здобуття вищої освіти громадянами України;

• забезпечення міжнародного визнання дипломів вищих навчальних закладів України;

• розроблення системи діагностики якості освіти та системи тестів для визначення відповідності рівня освіти державним стандартам;

• акредитація вищих навчальних закладів усіх рівнів та форм власності.

Організація навчально-виховного процесу

Навчальний процес як система організаційних і дидактичних заходів, спрямованих на реалізацію змісту освіти на певному освітньо-кваліфікаційному рівні під час підготовки фахівців та організації їх професійного вдосконалення, здійснюється відповідно до положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 2 червня 1993 року № 161, та інших нормативних документів з питань вищої освіти. Під час організації навчально-виховного процесу вищий навчальний заклад керується державними стандартами, затвердженими Міністерством освіти і науки України, які відображають зміст навчання у вищій школі відповідно до напрямів та спеціальностей. Затвердження нових державних стандартів буде проведено після прийняття Закону України “Про вищу освіту”. На основі державних стандартів (або їх проектів) кафедрами вищого навчального закладу затверджуються робочі навчальні плани і програми, що розроблені на основі освітньо-професійних програм.

Робочі програми повинні враховувати останні досягнення виробництва, науки, техніки і культури на сучасному етапі. Під час складання робочих програм повинен бути забезпечений взаємозв’язок між дисциплінами спеціальності, а також перераховані теми, які відведені на самостійне вивчення студентами вищого навчального закладу.

У робочих програмах надається розподіл годин за видами навчальних занять, конкретний перелік лабораторних і практичних занять, зміст курсових проектів (робіт), список основних і додаткових літературних джерел, що рекомендуються студентам з кожної теми, а також форми контролю за роботою студентів.

Фахова підготовка передбачає набуття студентами теоретичних знань з основ наук відповідної спеціальності та спеціалізації і вироблення практичних умінь та навичок, необхідних для здійснення професійної діяльності. Зміст фахової підготовки визначається: фундаментальними навчальними дисциплінами спеціальності та спеціалізації; навчальними дисциплінами фахового спрямування. Фахова підготовка, виходячи із ступеневості вищої освіти, диференціюється за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями з урахуванням специфіки спеціальностей.

Тема Принципи і методи навчання у вишах

1. Визначення принципів навчання у ВНЗ.

2. Методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності.

3. Методи навчання залежно від типу пізнавальної діяльності та за логікою передачі інформації.

4. Методи стимулювання інтересу до навчання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності.

5. Методи стимулювання обов'язку і відповідальності.

Принцип (від латинської “principium” – початок, основа) – основа, на яку треба спиратися і якою необхідно керуватися.

Принципи навчання – вихідні положення, які визначаються цілями та завданнями навчання і, у свою чергу, визначають форми і методи навчання. Оскільки дидактичні принципи між собою взаємопов’язані, взаємозалежні і взаємообумовлені, можна стверджувати, що вони утворюють певну систему вихідних дидактичних вимог, які забезпечують необхідну ефективність навчання.

Визначаючи систему принципів дидактики вищої школи, слід ураховувати, що процес навчання у вищій школі має свою специфіку: навчання у ВНЗ – це професійне навчання на основі відносно закінченої загальної освіти студентів (за Л.Клінбергом); навчання у вищій школі проводиться, переважно, у таких освітніх закладах, які водночас є й дослідними закладами; навчання у ВНЗ здійснюється у таких формах викладення та учіння, які в цілому відрізняються від форм викладання і навчання на попередніх ступенях освіти.

Принципи дидактики вищої школи деякі дослідники (С.Зинов’єв, 1975) робили спробу трансформувати з принципів дидактики середньої школи (М.Данилов, Б.Єсипов, 1957). Однак, під час визначення системи принципів навчання у вищій школі необхідно враховувати також особливості навчального процесу цієї групи навчальних закладів, з-поміж яких:

1. У вищій школі вивчають не основи наук, а саму науку в розвитку, що стимулює зближення самостійної роботи студентів з науково-дослідною роботою викладачів.

2. У діяльності викладача вищої школи спостерігається єдність наукового та навчального (у більшій мірі, ніж у вчителя середньої школи): він вивчає і водночас виступає активним дослідником своєї галузі знань.

3. У вищій школі значніше (порівняно з середньою школою) відбувається професіоналізація пов’язана з майбутнім фахом, під час викладання майже всіх наук.

Виходячи із зазначених особливостей, у різні періоди дослідники дидактики вищої школи висували на перший план принципи:

• забезпечення єдності в науковій та навчальній діяльності студентів (І.Кобиляцький);

• професійної спрямованості (А.Барабанщиков);

• професійної мобільності (Ю.Кисильов, Б.Лисицин та ін.);

• проблемності (Т.Кудрявцев);

• емоційності та мажорності всього процесу навчання (Р.Нізамов, Ф.Науменко);

• урахування вікових, соціально-етичних та індивідуальних особливостей студентів (І.Кобиляцький, М.Д’яченко, Л.Кандибович).

Останнім часом було висунуто ідею про групу принципів навчання, що синтезують більшість підходів до їх виокремлення:

• орієнтованості вищої освіти на розвиток особистості майбутнього спеціаліста;

• забезпеченості безперервної освіти;

• інформатизація, технічна та технологічна забезпеченість освітнього процесу;

• відповідності змісту вищої освіти сучасним та прогнозованим тенденціям розвитку науки (техніки) і виробництва (технологій);

• оптимального співвідношення загальних, групових та індивідуальних форм організації навчального процесу у вищому навчальному закладі;

• раціонального застосування сучасних методів та засобів навчання на різних етапах підготовки фахівців;

• відповідності результатів підготовки спеціалістів вимогам, що висуваються конкретною сферою їхньої професійної діяльності, забезпечення їх конкурентноздатності.

Методи у перекладі з грецької – спосіб дослідження, як наукова категорія – це спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність. Методи навчання – це засоби взаємопов’язаної діяльності викладача і студента, спрямована на вирішення завдань навчання, виховання і розвитку.

І.Огородников підкреслював, що головною особливістю методів навчання у вищому навчальному закладі є те, що вони набагато більші, ніж шкільні, зближені з методами самої науки: у вищій школі не лише викладаються наукові факти, а й розкривається методологія та методи самої науки 23.

Особливістю деяких методів навчання у вищій школі є їх певна бінарність, тобто тотожність деяким формам організації навчального процесу, це пояснюється багатофункціональністю педагогічних явищ та процесів. Так, наприклад, лекція – це метод навчання і водночас – форма організації навчання.

У 60-х роках відбувалась апробація різноманітних підходів до класифікації методів навчання.

З-поміж них найбільше особливостям методів навчання у вищому навчальному закладі відповідає класифікація Ю.Бабанського, згідно з якою методи навчання розподілено на три групи:

1. Методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності.

2. Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності.

3. Методи контролю та самоконтролю за ефективністю навчально-пізнавальної діяльності.