2.2. Антимонопольна діяльність держави.

Антимонопольна діяльність – це комплекс заходів, розроблених і впроваджених у багатьох країнах світу, які спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства.

Державою регулюються, як правило, й загальні умови угод, тобто межі, в яких може укладатися господарський договір. Значна частина текстів договорів заздалегідь визначається законодавством і не може бути змінена сторонами, що домовляються. Зроблено це для того, щоб постачальники не могли нав’язувати свою волю покупцям/

Антимонопольне законодавство в Україні визначає правові ос­нови обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конку­ренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного кон­тролю за його дотриманням. Законом України “Про обмеження моно­полізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємниць­кій діяльності”, прийнятим у березні 1992 р., змінами до нього та прийнятим у червні 1996 р. на його розвиток Законом України “Про захист від недобросовісної конкуренції” караються всі дії підприємця, які спрямовані на створення перешкод доступу на ринок іншим та на встановлення дискримінаційних цін на свої товари. Закони спрямо­вані на здійснення “демонополізації економіки, фінансової, ма­теріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтрим­ки підприємців, які сприяють розвитку конкуренції”.

2.1. Необхідність держ. Регул-ня підр-цькою діяльністю (форми, методи).

Наприкінці  XIX  ст. почався перехід нижчої стадії  капіталізму  у вищу,  який завершився на рубежі двох століть. Домінуюче  місце  в економічній  системі  посіли  крупні монополістичні  підприємства, найадекватнішою формою існування яких стала акціонерна  власність. Такі  підприємства  почали вивчати ринок, залучати  до  управління виробництвом  і  власністю  широке коло менеджерів  (завдяки  чому відбулось  відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції), впроваджувати   досягнення  науки  у   виробництво,   нові   форми організації   виробництва   і  праці   Вони   сприяли   подальшому поглибленню  суспільного  поділу праці,  розширенню  масштабів  ор ганізованості та планомірності.      Водночас  підприємницька діяльність у межах  монополізованого сектора   економіки   супроводжувалась  встановленням   монопольно високих    цін,    що   гальмувало   науково-технічний    прогрес; перерозподілом частини вартості, створеної на дрібних та  середніх підприємствах, на користь крупних монополій, що ще більше посилило нерівномірність  у  розподілі  багатства;  поглибленням  внаслідок названих  процесів  економічних криз  перевиробництва  (свідченням чого була найглибша криза 1929— 1933рр.).      Все  це  зумовило необхідність державного регулювання  різних організаційних  форм  підприємництва (індивідуальних  підприємств, партнерств і корпорацій), різних типів і форм власності,  у  межах яких здійснюється це підприємництво.      Державне  регулювання підприємницької діяльності  —  комплекс форм,   методів   і  засобів  державного  впливу   на   діяльність підприємств  та організацій з метою створення нормальних  умов  їх функціонування  і розвитку, послаблення негативних  тенденцій  від такої діяльності.      Основними  методами  державного  регулювання  підприємницької діяльності є адміністративні, правові та економічні.      Адміністративні  методи  — способи і форми  регулювання,  які базуються  на  силі  державної  влади,  містять  заходи  заборони, дозволу  і  примусу  та  втілюються в життя за  допомогою  указів, розпоряджень.      У розвинутих країнах світу адміністративні методи регулювання підприємницької  діяльності  застосовуються  здебільшого  у  сфері охорони  довкілля.  Водночас їх роль  значно  зростає  у  складних критичних ситуаціях.      Правові  методи — способи і форми регулювання підприємницької діяльності,  які  втілюються  в практику  за  допомогою  прийняття відповідних законів.      Прикладом такого регулювання є антимонопольно законодавство і антимонопольна діяльність держави.      Економічні   методи  —  способи  і  форми  регулювання,   які ґрунтуються  на використанні податків, грошово-кредитних  важелів, цін і тарифів тощо.      Серед  економічних  методів розрізняють прямі  (за  допомогою бюджетної   політики)   та  непрямі  (за   допомогою   податкової, інвестиційної, амортизаційної та інших форм економічної політики). Якщо прямі методи дають швидкий ефект, то непрямі — через відносно тривалий  проміжок  часу. Так, після прийняття нового  податкового законодавства очікуваний ефект спостерігається, як правило,  через 1,5—2 роки.