Сцена шоста

М а р і ч к а. (легко гойдається, тримаючись за мотузки) Яка жахлива людина! Яка стра-шна й непередбачувана людина…його поява віщує зло! (встає, підходить до залу) Хто дивиться на світ моїми очима, той знає, який світ чарівний! Навіть коли загубився… але люди, вони самі замальовують кольори сірою, чорною фарбою…і потім скаржаться, що світ бездушний, що навколо не побачити жодної живої квітки, не відчути свіжого подиху весни… А якщо знайдеться романтик, що знову розмалює навколишнє різними барвами, то на нього дивляться як на божевільного, і він закінчить як божевільний…це страшно! В людей з міста немає душі, вони нагромаджують кам'яні мури, наповнюють їх машинами, опутують ззовні електричними лініями, і місто нагадує в’язницю! Похмуре вдень, жовто освітлене вночі, воно поглинає все і всіх навколо нього… В містечку прокинешся ранком, пройдешся боса по траві – яке прекрасне відчуття! Як гарно… Я хочу…(задумливо диви-ться в небо) я хочу в сімнадцяте століття…хочу жити в замку і вирощувати квіти. Квіти! Малюйте квіти, коли у вас душа спустошена, коли в ній селиться безнадія та розпач! І тоді ви зрозумієте, що надія…віра у прекрасне, у щастя живе завжди. Просто треба викликати її на очі, побачити, відчути…і щастя прийде саме. Страждання – це неприродно. Ніхто не має страждати, ні людина, ні найменша пташка! (задумується) Бог любить всіх, і якби оті всі брали з нього приклад, тоді життя стало би прекрасним…але то тільки мрія, за яку ті-льки (опускає голову) посміються з тебе… (мовчить) Зброя! Зброя присутня всюди – у своєму справжньому вигляді, а також вона ховається під виглядом слова в книжці, газеті, промовляє з радіо…кожен прагне за щось воювати – за ідею, за націю, за світ…за безмеж-ну владу над всім та усіма. Жорстокий час! А послухати, про що говориться…хай навіть і нинішня розмова. Що в ній? Нарікання, страшні прогнози, і ще підла, цинічна, заздалегідь продумана брехлива зрада… Зрада – це найгірше з усього, що може здійснити людська особа… гірше від заздрості, від простої омани. Гірша від того, як дитина непокірна бать-кам…я завжди страшилася зрадництва, з найменшого дитинства боялась таких людей… які ходять містом та несуть комусь нещастя, страждання, навіть загибель! То не люди. Вони тільки ззовні мають такий вигляд, а всередині у них немає нічого…вони спроможні тільки на злі вчинки. А таких багато…як багато! І серце завмирає з жаху…коли думаєш, що і ти можеш з тим стикнутися…а як не ти, то скільки інших, необережних…(думає про щось, схиливши голову до плеча) Але, мені дуже хочеться вірити…що все-одно, як би не було, навіть в такого ще не все згоріло в душі, що його серце не повністю скам'яніло, і в ньому лишилося місце для почуттів…для того, аби щось відчути, пережити, згадати… (мовчить, знов опускає голову) Ні! Віра марна. Беззмістовна, хоч як боляче це визнавати… та я не можу позбутися відчуття, що щось можна змінити. Можливо, це неправильно… можливо, я не маю так думати…але ще з тих часів, як я маленькою дитиною жила в Жов-кві, мені казали, що завжди треба дивитись на життя як на велике щастя, і кожен день треба наповнювати радісними емоціями… Дивно! Наскільки я люблю Жовкву…наскільки вона не подібна до великого міста…і…але…наскільки там егоїстичні та чужі одне одному люди! Навіть там не виходить забутися…хоча…скоріше, забудешся тут. Тут все змішано,

сплетено в одне ціле – всі почуття й відчуття… (відходить до гойдалки, сідає, катається)