Соціально-економічне районування України

Район	Центр району	Області, що входять до складу району
1. Центральний (Київщина)	Київ	Вінницька, Житомирська, Київська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська
2. Донеччина	Донецьк	Донецька, Луганська
3. Західний	Львів	Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська; Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька
4. Придніпров'я	Дніпропетровськ	Дніпропетровська, Запорізька,
		Кіровоградська
5. Причорномор'я	Одеса	Миколаївська, Одеська, Херсонська, АР Крим
6. Харківщина	Харків	Полтавська- Сумська, Харківська

Рис. 14.2. Соціально-економічне районування України.

503

Під регіоном автор розуміє господарську територію, виділену все­редині країни за економіко-географічним положенням, природ­ними і трудовими ресурсами, спеціалізацією і структурою госпо­дарства, спільністю екологічних, демографічних та інших проб­лем, роллю у міжнародному поділі праці. В. Симоненко виділяє такі регіони: Причорноморський, Центральний, Поліський, Східний, Придніпровський, Подільський. Карпатський та Крим­ський.

Загалом спільним у підходах до економічного районування є тенденція до вирівнювання не тільки меж регіонів, а й економіч­ного потенціалу; введення в них великих міст, які виконують міжга­лузеві функції виробничого, наукового і культурного обслугову­вання, підготовки і перепідготовки кадрів тощо.

Крім того. в Україні потрібно уточнювати межі адміністра­тивних одиниць - сіл, адміністративних районів, великих міст. Розукрупнення сільських Рад зумовлене потребою відродження так званих неперспективних сіл. З іншого боку, перехід до ринко­вих відносин та на переважно економічні методи управління пе­редбачає укрупнення сільських районів.

Формування регіонів обласного рангу пов'язане з динамікою розвитку продуктивних сил, їхньою територіальною концентра­цією. спеціалізацією- інтеграцією і диференціацією. Виконавчі уп­равлінські структури, планові, статистичні, фінансово-кредитні органи визначають область як основну ланку територіального управління, оскільки в її межах функціонує багатогалузеве гос­подарство, галузі якого взаємодіють між собою. Важливою озна­кою цієї системи є її стійкі зовнішні і внутрішні зв'язки, які регу­люють специфічні регіональні умови відтворення, спрямовані на раціональне використання природних, трудових і матеріальних ресурсів.

Зазначимо, що немало вчених піддають сумніву раціо­нальність поділу України на 25 областей. Зокрема, В. Каспрук ¹ вважає, що для сучасної України доцільнішим був би адміністра­тивний поділ території за принципами природної єдності земель. На його думку, на території всієї держави доцільно виділити

504

дев'ять адміністративних новоутворень, які мають спільні еконо­мічну структуру, історичні та географічні особливості тощо, і які доцільно назвати "край".

Поділ держави на краї грунтується на двох головних прин­ципах, спрямованих на посилення ефективності чіткого керуван­ня територіями: по-перше, значне розширення повноважень місцевої влади, впровадження принципу достатнього самовря­дування, передачі адміністрації краю в значно більшому обсязі реальних прав та можливостей для вирішення поточних і регіо­нальних питань з одночасним збільшенням їхньої відпо­відальності перед державними структурами. Другим принципом повинно стати повне врахування краєм загальнодержавних інте­ресів: зміцнення в межах крайового устрою відповідних вико­навчих інституцій, розширення їхніх повноважень щодо вирі­шення загальнодержавних питань. Такий підхід може значно спростити й прискорити виконання як місцевих, так і держав­них завдань.

Новим територіальним одиницям можна дати старі істо­ричні назви: Галицький край (Львівська, Івано-Франківська, Чер­нівецька, Закарпатська області). Подільський край (Вінницька-Хмельницька, Тернопільська області). Волинський край (Во­линська, Рівненська області). Поліський край (Київська, Черні­гівська, Житомирська області). Наддніпрянський край (Черкась­ка, Кіровоградська області). Чорноморський край (Крим, Одесь­ка, Херсонська, Миколаївська області). Слобідський край (Хар­ківська, Полтавська, Сумська області). Запорізький край ( Запо­різька, Дніпропетровська області). Східний край (Донецька. Лу­ганська області).

Надання регіонам широких прав у виробничій, фінансово-кредитній та в інших видах діяльності забезпечить ефективне ви­користання їхнього ресурсного потенціалу і зменшить тенденції до сепаратизму.

_____

¹ Див. Урядовий кур'єр. 1998. №

505

14.3. Оцінка сталості розвитку економіки регіонів

Аналіз, виконаний окремими вченими¹, свідчить про на­явність суперечностей у розвитку окремих територій, що особли­во яскраво виявляється на прикладі старопромислових регіонів -Донецького та Придніпровського. Ці регіони характеризуються максимальним рівнем концентрації промисловості. Коефіцієнт ло­калізації промисловості в Донецькому регіоні в чотири рази ви­щий, ніж у середньому по Україні, та в 11 разів вищий, ніж у Поліссі; у Придніпровському регіоні - удвічі вищий від середнь­ого. Унаслідок надмірного техногенного навантаження, спричи­неного високою концентрацією шкідливих виробництв, у Донець­кому регіоні зареєстровано найвищий рівень смертності - 17% (15% по Україні).

У регіональній політиці держави треба враховувати спе­цифічні особливості розвитку кожного регіону, історичних та інших умов їхнього формування, сприяти сталості економічного розвитку. Найважливішими завданнями є забезпечення економіч­ної незалежності, здатності економіки до саморозвитку. Потрібно організувати моніторинг індикаторів, які характеризують сталість розвитку економіки регіонів. Індикатори - це система кількісних показників, які визначають вплив різних чинників на сталість еко­номіки регіону і змінюються залежно від соціально-економічно­го стану суспільства, пріоритетів його розвитку (рис. 14.3).

Реалізація стабілізаційних заходів, поетапний перехід до ринкових відносин потребують впровадження економічних та правових механізмів регулювання економіки як на державному, так і на регіональному рівнях. Ці механізми, як свідчить досвід розвинених країн, передбачають централізоване державне та ре­гіональне прогнозування, планування та програмування соціаль­но-економічних процесів. Комбінація цих елементів, взаємоузгодженість між ними визначають особливості управлінської по­літики держави,

_____

¹ Зайцева Л.М. Региональная система управлення: Организационно-методологический аспект. Донецк, 1997. С. 286-290.

506

Рис. 14.3. Система індикаторів сталого розвитку економіки регіону.

507

14.4. Об'єкти державної регіональної політики

Держава провадить макроекономічну і регіональну політи­ку, сприяє формуванню сприятливого для господарської діяльності середовища, передусім, за напрямами, які відповідають інтере­сам суспільства. Для цього вона використовує законодавчу регла­ментацію економічної діяльності за допомогою відповідних за­конів. Йдеться про гарантування рівності всіх форм власності, по­передження монополізації економіки, заохочення здорової конку­ренції, захист споживачів і довкілля.

Що стосується макроекономічних та регіональних про­порцій, то їх регулюють за допомогою єдиної грошово-кредит­ної політики, системи податків, податкових пільг та фінансо­вих санкцій, системи регулювання цін та соціального захисту населення, бюджетного планування, розробки цільових соціаль­но-економічних, науково-технічних та інвестиційних програм тощо. Ринкова система потребує, щоб державні органи в про­цесі регулювання економічної діяльності враховували потребу чіткого розмежування повноважень законодавчої, виконавчої і судової влад.

В умовах ринкової системи об'єкт державної регіональної політики - економіка регіону як економічно-господарська сис­тема, є більш складним утворенням, ніж галузь. Якщо галузь -це сукупність підприємств і виробництв, однотипних технолог­ічно, то регіон має у розпорядженні складний господарський ком­плекс, що складається з різних галузей, господарств, соціаль­них, культурно-побутових підрозділів, організацій та установ. Адже всі підприємства, організації й установи в регіоні пов'я­зані спільними природно-кліматичними умовами, використан­ням природних і трудових ресурсів, міжгалузевих виробництв, спільним використанням енергії, засобів зв'язку, транспорту, бу­дівельної бази. Як самостійний об'єкт, регіон має також і спільні систему управління, фінансування і кредитування, задоволення соціальних потреб населення, охорони здоров'я, зон відпочин­ку. Цілісність регіону виявляється також у пайовій участі госпо-

508

дарських суб'єктів у будівництві житла, культурно-побутових об'єктів, підвищенні професійного рівня зайнятого населення. Якщо в індивідуальному процесі відтворення домінуючу роль відіграє саме виробництво; то у регіональному - у центрі уваги є не одне підприємство, а їхня сукупність, і не просто елементів, а сукупність внутрішньо організована, функціональна. Водно­час вона є частиною складнішої соціально-економічної системи багатогалузевого комплексу України в цілому. Проте при всій різноманітності галузевого складу та ступеня інтенсивності міжгалузевих зв'язків кожний регіональний комплекс включає не лише саме виробництво, а також виробничу і соціальну інфра­структуру, що обслуговують процес відтворення на різних його стадіях.

Отже, об'єктами державної регіональної політики є галузі господарського комплексу регіону, соціальна інфраструктура, при­родне середовище, населення і трудові ресурси. Держава прова­дить регіональне управління не тільки переліченими об'єктами, а й усіма адміністративно-територіальними одиницями, які вхо­дять до складу регіону.

Управління комплексним розвитком регіону повинно грун­туватися, насамперед, на залежності економічних можливостей регіону від ефективності функціонування виробництва, благо­получчя кожного господарюючого об'єкта території від резуль­татів його діяльності. З цією метою регіональні бюджети по­трібно формувати на підставі запровадження довготермінових фіксованих нормативів відрахувань до державного бюджету з урахуванням особливостей соціально-економічного розвитку кожного регіону.

У статті 28 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" перелічені повноваження місцевих рад у галузі бюдже­ту, фінансів і цін (див. рис. 14.4)¹.

_____

¹ Див.:Конох М. С. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" (в схемах). Дніпропетровськ, 1998. C.18.

509