20.Украинские культурные нести в литовскую, польскую и московскую среду.

Духовная культура Украины второй половины XVII-кон ¬ эта XVIII ст. развивалась в сложных условиях развертывания социального и национально-освободительной борьбы народа против иностранных поработителей за свою независимость и дер ¬ жавнисть, що.найбильш ярко проявилось в широком на ¬ родному движении и воинских подвигах запорожского казачества, которое сыграло огромную прогрессивную роль в войнах с Турцией, Крымским ханством и Речью Посполитой. Кульминационной точкой борьбы украинского народа против польской шляхты была национально-освободительная война 1648-1654 гг под проводом Богдана Хмельницкого, направленной на создание независимого Украинского государства. В 1654 г. русский царь Алексей Михайлович наважив ¬ ся вступить в борьбу с Польшей за Украину.Вскоре выяснилось, что Московское государство и не дулала учитывать интересы украинского народа ней и Польшей началась грабительская война за Украину. Б. Хмельницкий вскоре умер, а длительная война закончилась Андрусовскому перемирием, в результате чего Украина была разделена на протяжении 300 лет. Все это пагубно отразилось на жизни Украинской держави.Врятувало украинский народ от гибели Запорожское казачество, которое в течение трех веков определяло основные на-прями развития Украины. В полонизации украинской феодальной верхушки казачество выполняло такую ​​же роль, которая в других странах принадлежала дворянству. Вследствие этого казак стал ключевой фигурой не только в истории Украины, но и в национальном сознании украинский. Наряду с ростом значения казачества новой энергией наполнялось украинской религиозной и культурной жизни Для религиозной и культурной верхушки Киева подавляющая часть которой была связана с деятельностью Киево-Могилянской академии, это было время духовного взлета и интеллекта ¬ заального развития. Возрождение православия способствовало по ¬ слабленню полонизации украинской феодальной верхушки. Одновременно оно внедрило в украинскую культуру западные элементы, которые впоследствии замедлили русификацию.  казацко-гетманская государство просуществовало более 100 лет. Она оставила глубокий след в истории и духовной культуре украинского народа. Несмотря на то что вторая половина XVII в.характеризовалась неустанной борьбой против социального и национального порабощения поляками и турками, а также постоянным наступлением русского царизма ¬ му, общий уровень тогдашней Украины был достаточно высоким. Документальные свидетельства об этом оставил известный сирийский путешественник диакон Павел Алеппский, побывавший на Украине во времена Богдана Хмельницкого. Его поразил не только материальное благосостояние украинского народа, но и высокий уровень его культуры и образования. «По всей казацкой земле, - писал он, - мы заметили прекрасную черту, очень удивляло: все они, за малыми исключением ¬ ками, даже большей части их жены и дочери, знают читать и порядок богослужений и церковных песнопений»

21. Особливості розвитку культури Київської Русі

Культура Київської Русі IX-XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала давні вікові традиції.

Феномен незвичайного злету культури Київської Русі часто пояснюється тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної Європи. їх вплив на культурний поступ Русі був дуже великим, але не вирішальним. Традиції, що сягають глибини століть, простежуються і в техніці виготовлення кераміки та речей побуту, і в характері обробки деревини, і в будівництві житлових споруд, і в забудові міст і поселень.

Антропоморфні і зооморфні фібули Середнього Подніпров'я VI-VII ст., танцюючі чоловічки у вишитих сорочках на срібних бляшках Мартенівського скарбу VII-VIII ст., різьба ідола Світовида VIII-IX ст. із Збруча, зображення фантастичних звірів і птахів на окутті рогів тура X ст. із Чорної Могили у Чернігові, мали певний сакральний зміст у системі язичницьких вірувань. Як показали археологічні дослідження, Збруцький ідол стояв у центрі святилища на кам'яному круглому п'єдесталі, що мав близько восьми метрів у діаметрі. Подібні "храми ідольські" виявлені у Києві на Старокиївській горі, у Бакоті на Дністрі, на Житомирщині. Крім чотириликого Збруцького ідола відомі і одноликі - кам'яні і дерев'яні. Як правило, всі вони людиноподібні, в багатьох відносно добре модельовані голова, обличчя, руки та ноги.

На керамічних вазах IV ст. черняхівської культури із сіл Лепесівка і Ромашки зображена календарна символіка. Плоскі широкі вінчики лепесівських ваз поділені на 12 секторів-місяців, кожен з яких має свою орнаментальну символіку землеробського змісту. Посудини ці використовували в різних обрядових діях.

Дослідження виробів слов'янського і давньоруського художнього ремесла виявляють у них багато таких традицій, які беруть свій початок ще в скіфський період. Знаменитий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва території України VI-III ст. до н.е., який розвинувся під впливом культур Греції і Переднього Сходу, помітно проступає в київських фібулах, змійовиках, браслетах-наручах, галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по каменю.

Мистецтво відігравало велику роль в ідеології східних слов'ян: майже всі його твори - від орнаменту на сорочці до зображення язичницького бога - мали певний зміст у системі вірувань, які склалися як результат практичного досвіду життя та фантастичних уявлень про природні явища, яких люди тих часів не могли пояснити. Кожен орнамент, візерунок чи зображення "оберігали" людину від різного лиха, "допомагали" у житті й роботі. Поширений у слов'ян орнамент - розетка - символізував сонце, хвиляста лінія - воду. Зображення фантастичних тварин та істот відбивали язичницькі вірування. Так, у зображенні жінки з руками-гілками вбачали "Велику богиню" землі тощо.

Близький до давньоіранського і міфологічний світ східних слов'ян. Окремі східнослов'янські і давньоруські язичницькі боги виявляють подібність до іранських не лише функціонально чи зображувально, а також і в іменах. Так, Симаргл з пантеону Володимира Святославича нагадує іранського Сенмурва. Подібність ця могла з'явитись у скіфську епоху, яка характеризувалася тісними контактами місцевого праслов'янського і прийшлого іранського населення.

Важливим елементом культури народу є державність. Саме вона виступає основним рушієм етнічної і культурної інтеграції населення. Першою державою східних слов'ян була Київська Русь, яка сформувалася в кінці VIII - у IX ст. на базі ряду союзів племен. На ранній стадії, як і в процесі дальшого розвитку, вона зазнавала впливу з боку своїх сусідів, зокрема Хозарського каганату і Візантії. Від них Русь запозичила окремі елементи державної структури і титулатури. Разом з тим слід пам'ятати, що державотворчий процес східних слов'ян мав і власні традиції. В межах території України вони сягають VI - V ст. до н.е. Це грецькі міста-держави у Північному Причорномор'ї і скіфська держава з центром на Нижньому Дніпрі. Хоча скіфська і антична державність становили щодо корінного населення України явища генетично зовнішні, у своєму розвитку вони органічно входили в його життя.

Вивчення слов'янських культур періоду першої половини І тис. н.е. (зарубинецької і черняхівської), розвиток яких відбувався в тісній взаємодії з римською цивілізацією, показує, що ряд їхніх елементів відродились і отримали дальший розвиток в період Київської Русі. До них належать висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва.

Давні традиції простежуються також у народній творчості, літературі, музиці. Язичницькі пісні і танці, фольклор, весільні і поховальні обряди, епічні легенди і перекази справляли величезний вплив на розвиток давньоруської духовної культури, становили її невід'ємну складову частину. Відгомін язичницьких вірувань добре відчувається у "Слові о полку Ігоревім" та інших літературних творах.

Археологічні і писемні джерела свідчать, що стародавнє населення України не було етнічно і культурно однорідним упродовж тисячоліть. Міграції були звичайним явищем. Але вони ніколи не призводили до повної зміни населення. Значна його частина продовжувала жити на своїх предковічних місцях, особливо це стосується хліборобів лісостепу. Не переривалась історична пам'ять регіону, культурний генофонд його органічно передавався в спадок новим поколінням.

Вочевидь, у давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої б не спирався на багатовікові, іноді тисячолітні, народні традиції.