2. Зовнішня політика східнослов»янських племен IV—viiі ст.

Корінні, жителі українських земель віддавна мали широкі контакти із сусідніми й віддаленими народами. Про це красномовно свідчить те, що анти, створивши в IV—VII століттях нашої ери могутній союз племен на майже всій нинішній українській території, успішно торгували з Грецією навіть тоді, коли воювали з нею. З побіжної згадки в «Повісті временних літ» можна зробити висновок, що напівлегендарний засновник Києва князь Кий ходив мирним походом на Візантію. Цей похід швидше був схожий на дипломатичний візит, бо Кия і його почет візантійські імператори приймали з великою пошаною.

На сході, у басейнах нижньої Волги й Дону, в VI—VII століттях виникла держава тюркського народу — хазарів. Упро¬довж наступних двох століть вона досягла великої політичної могутності, культурного та економічного розвитку, її зверхність мусили визнати сіверяни, поляни, в'ятичі й радимичі. Але водночас ця держава протягом кількох століть служила для слов'ян своєрідним «санітарним кордоном» проти натиску кочових азійських орд. Коли ж слов'яни зруйнували Хазарський каганат, то вони відкрили шлях кочовикам у південноруські степи. Саме з-за того кордону прийшли спочатку печеніги, а згодом половці.

На північному заході сусідами східнослов'янських племен були литовські племена, зокрема ятвяги. Згодом вони стали жертвою експансії слов'янської держави. Але історичні обставини зміняться, і настануть часи, коли українські землі потраплять під владу саме литовців. На заході сусідами наших пращурів були польські племена. З ними відносини складалися таким чином, що цілий період нашої історії пройшов під знаком боротьби з польською експансією. За Карпатами жили ма-дяри, або угри. На південному заході слов'яни стикалися з волохами. Південь слов'янських державних утворень прикривало Північне Причорномор'я. Нарешті, особливе значення для торгівлі та інших контактів мали зносини слов'ян з Візантією, яка була найрозвинутішою держа¬вою тогочасного світу. Саме тоді вона переживала свій ренесанс. Таким чином, слов'янські землі за своїм геополітичним становищем перетворилися на місце перехрещення політичних і культурних впливів між Сходом і Заходом.

2. Дипломатія Олега, Ігоря, Ольги та Святослава

Утвердження в Києві князя Олега привело до консолідації та зміцнення нової держави. Укріпившись у Києві та зміцнивши свої позиції, князь Олег зумів підкорити сусідні слов'янські племена. У 907 р. величезне військо русичів рушило на Константинополь. У цьому поході взяли участь майже всі східнослов'янські племена, підвладні Києву. Похід був добре підготовлений, а вдалий вибір часу його здійснення свідчив про добру розвідку русичів. Для Візантії 907 р. був важким — з півдня загрожували араби, до того ж у самій Візантії почався військовий заколот полководця Андроніка Дуки. Константинополь опинився безборонним й імператор Леон змушений був укласти з Олегом мирну угоду, що було значним досягненням для Київської Русі. Важливим було і те, що вона не була усною, а писаною, та ще й у двох примірниках, відповідно грецькою та руською мовами. На 2 тис. кораблів, що брали участь у поході, візантійці мали виплатити по 12 гривен за корабель; встановлювалася щорічна данина на основні міста (серед них згадано Київ, Чернігів, Переяслав, Полоцьк, Ростов, Любеч); послам належалося брати так зване посольське (утримання послів); купці впродовж шести місяців забезпечувалися продовольством, а на дорогу назад їм давали корабельне спорядження та їжу; мешкати русичі могли біля церкви Св. Маманта і до міста входити у супроводі візантійського чиновника. У 911 р. руські війська здійснили ще один похід на Царгород, внаслідок якого була укладена ще одна угода, але ширша та детальніша. У преамбулі договору — взаємні завірення в дружбі та любові. Наступні статті — це конкретизовані випадки типових русько-візантійських проблемних ситуацій, що, очевидно, були характерними для повсякденної практики.

Ситуація почала змінюватися з приходом до влади у Візантії Романа Лакапіна (920—944), який зумів зміцнити імперію, і якому, очевидно, не до вподоби були надто вільготні умови перебування руських купців у столиці. Почались утиски останніх, що призвело до погіршення русько-візантійських стосунків. На думку деяких істориків, погіршення стосунків могло бути спричинене прагненням Русі поширити вплив на Крим і Північне Причорномор'я.

Протистояння спричинило похід князя Ігоря на Візантію 941р. Сили, зібрані київським князем, були значними - до 10 тис. воїнів. І все ж у морській битві візантійці, очолювані протовестіарієм Феофаном, застосувавши грецький вогонь (суміш смоли, сірки, селітри, нафти), зуміли розгромити флот русичів. Частина ж русичів висадилася на березі, але була розбита сухопутною візантійською армією під командуванням полководців Варди Фоки та Федора. Такий перебіг подій не зламав рішучості князя Ігоря, котрий у 941 р. знову рушив на імперію, але тепер частина війська йшла суходолом, а частина пливла морем. Візантійці, перестрівши русичів біля Дунаю, запропонували укласти мирний договір, на що останні пристали. Перш ніж укласти договір, було проведено дипломатичні переговори у Константинополі та Києві. Це, здається, було вперше для Києва. Нововведенням було і те, що договір укладався на "вічні часи" — "...на всі літа, допоки сонце сіяє і весь світ стоїть...".

Смерть князя Ігоря та малолітство Святослава дали владу княгині Ользі, яка правила країною до повноліття сина. Літописець характеризує її як жінку розумну та діяльну, котра і в зовнішній політиці знаходила нестандартні шляхи вирішення проблеми. Попередники княгині Ольги для з'ясування стосунків із Візантією застосовували винятково силові методи. Княгиня вперше добровільно і з миром відвідала Візантію, ведучи переговори з імператором Костянтином Багрянородним(946 і 957 рр.)

І все ж дослідники схильні оцінювати переговори Ольги як успішні, та допускають, що їх наслідком був підтверджений договір 944 р. У Константинополі у храмі Св. Софії відбувся величавий церемоніал охрещення княгині, участь у якому взяли імператор і патріарх. Прийняття християнства у Візантії ставило Ольгу в певну залежність від імператора. Аби дистанціонуватися від Царгороду, Ольга у 959 р. висилає посольство до імператора Священної Римської імперії Оттона І з проханням прислати на Русь церковного ієрарха, який з радістю відгукнувся на цю пропозицію.

Успіхи княгині Ольги у зовнішньополітичній діяльності значною мірою були обумовлені продуманою внутрішньою політикою, досягнення в якій належно оцінили дослідники.

"Повість минулих літ" повідомляє, що 964 р. досяг повноліття син Ольги Святослав. Певний час спостерігалося двовладдя, або, умовно кажучи, розподіл занять. Ольга, як і раніше, займалася внутрішніми справами, а Святослав зосередився на зовнішній політиці. 964 р. князь здійснив перший великий похід на волзьку Болгарію та вторгся у землю буртасів.

У 965 р. Святослав розпочав свій великий східний похід. Удару зазнав Хозарський каганат. Військо хозар було розбите, а столиця Ітіль — захоплена і знищена. Розгром Хозарського каганату історики оцінюють по-різному: одні — негативно, оскільки на зміну ослабленому каганату прийшла потужна й агресивна печенізька орда; інші — позитивно, вбачаючи у цьому звільнення південних і східних шляхів для руських купців.

До Святослава влітку 968 р. прибув син херсонеського стратига Калокір, просячи допомогти Візантії за дуже солідну винагороду (близько 500 кг золота), він дає згоду взяти участь у Балканській кампанії, що призведе до фактичного занепаду його східної політики, князь Святослав вирушив до Болгарії, успішно форсував Дунай і розбив армію царя Петра, який невдовзі помер, русичі опанували територію Болгарії, а наступник Петра цар Борис II фактично визнав зверхність Святослава. Однак така успішна кампанія Святослава не влаштовувала візантійців, які, по-перше, дещо недооцінили сили русичів, а, по-друге, не очікували повного розгрому Болгарії, та й зрештою цього не потребували. Тепер їхнім завданням було якнайшвидше позбутися Святослава.

Почалася війна. Імператор виявив хитрість. Під при¬водом виплати данини на кожного Святославового воїна він хотів виявити сили русів. Йому вказали 20 тисяч, хоча в наявності була заледве половина. Тоді греки зібрали 100 тисяч воїнів, які оточили русів. Переважаючі сили ворога не ви¬тримали стрімкого натиску й почали втікати.

Імператор попросив миру. Була укладена письмова угода. За нею русам, зокрема, мали постачати харчі. Святослав забажав особисто зустрітися з Іоанном Циміс-хієм. Зустріч відбулася на березі Дунаю.

Ідучи в другий Балканський похід, Святослав поділив Русь на уділи між синами. У Києві було посаджено старшого — Ярополка, в Овручі — Олега, у Новгороді — Володимира.

Святослав повертався додому з великою здобиччю й нечисленним військом. Навколо нього плелися складні інтриги греків, болгар, печенігів. Печеніги чекали його біля дніпровських порогів. Князь дізнався про це й зупинився на зимівлю неподалік від гирла Дніпра. Але навесні знову рушив на Київ. Печеніги вдруге перепинили йому шлях. Не звиклий відступати, Святослав сміливо ки¬нувся в бій... і загинув. Печенізький князь Куря відрубав йому голову, обкував череп і зробив з нього чашу, з якої пив в особливо урочистих випадках. Залишки дружини принесли до Києва звістку про долю свого войовничого князя.