1.Поняття української культури

Походження поняття “культура”. Зі всього розмаїття соціальних процесів, відносин і фактів, які існували у минулому й існують нині, ми виділяємо певну особливу сферу, яка іменується культурою. Більшість людей переконана, що саме культура - те головне, основне, що відрізняє людське і соціальне буття від існування дикої природи. Пояснення і докази цієї тези наводяться найрізноманітніш залежності від того, що розуміється під культурою. Слово “культура” - латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення, обробіток. У класичній давнині воно вперше було зафіксоване в праці Марка Порція Катона “De agri cultura” (ІІІ ст. до н.е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці. Турботи відповідали духові часу: автор рекомендував утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб втримати від крадіжки і легковажних занять. Господареві наказувалося бути скупим і обачним, не впадати в надмірності і нікому не довіряти. Таке значення слова “культура” - “землеробство” - пішло у минуле.

Набагато ближче до нашого розуміння культури те, що думали про землеробство римські вчені Варрон, Колумелла (І ст. до н.е.). Вони пропонували такі способи організації сільського господарства, які підвищили б продуктивність праці, зацікавленість рабів. Форми культури Виділяють такі основні форми культури, як матеріальна культура, духовна культура, культура людини, що включає соціальну (тобто політичну, економічну, правову, моральну) культуру людини, і фізичну культура. Матеріальна культура включає в себе всі предмети, створені або видозмінені людиною, а також інструменти, засоби транспорту, зв'язку, технології. Види культури Крім основних форм культури виділяють також різні її види. Серед безлічі класифікацій можна зупинитися на тій, яка спирається на поняття суб'єкта-носія культури, як найбільш узагальненої і універсальної, Слово почало вживатися в сучасному розумінні (як результати діяльності суспільної людини) в працях німецького юриста й історіографа С. Пуфендорфа (1632-1694). Тоді ж культура стала розумітися як надприроднє, як протистояння людини дикій природній стихії.

9. Освіта і бібліотечна справа в Київській Русі

Оволодіння слов'янською книжністю вважалося в Київській Русі важливою державною справою. Саме із цього виходив князь Володимир Святославович, коли після хрещення створив у Києві школу для дітей бояр і дружинників. Молодь мала не тільки освоїти грамоту й підготуватися до можливого церковного служіння, а й здобути широку освіту, гідну громадян великої держави. Досить поширеним було й індивідуальне домашнє навчання, яке доповнювало державне і церковне. Грамотність швидко поширювалася серед різних верств населення, про що, зокрема, свідчать так звані графіті - різноманітні написи на предметах щоденного вжитку, на стінах культових споруд. Вільний доступ до освіти мали жінки, що було прогресивним явищем того часу. Представниці князівської верхівки своєю освіченістю не поступалися чоловікам і, потрапляючи через шлюб до іноземних королівських дворів, вражали своїм розумом, широким світоглядом, аргументованими висловленнями. Вважаючи освіту населення надзвичайно важливою справою, князі Київської Русі доручили її священикам. Це були найосвіченіші представники тогочасного суспільства, серед яких було чимало видатних мислителів, письменників і проповідників. Загальний просвітницький дух охопив усю країну і вийшов далеко за межі релігійної спрямованості, набувши світського характеру. Діти починали навчання з семи років, училися читати й писати під час вивчення й переписування церковних книг. Оволодіння технікою письма було нелегкою справою: правила вимагали краси, геометричних пропорцій і абсолютно прямої постановки кожної літери. Роки опанування тонкощами письма виховували в людині терплячість і старанність. Вивчалася арифметика, початки географічних і природничих наук. Вищий рівень освіти передбачав знання філософії, граматики, риторики, історії.

Засвоєння знань супроводжувалося повчаннями морально-етичного характеру, що вимагали бути корисними своєму суспільству. Чільне місце відводилося порадам серйозно ставитися до освіти, до книги, оскільки: «Людина без книги, як птах без крил: птах не злетить, людина розуму не набереться».

Справжніми осередками знань були монастирські й приватні бібліотеки, які, крім книг релігійного змісту, зберігали твори світського й повчального характеру. Бібліотечна справа розвивалася інтенсивно; учені стверджують, що загальний книжковий фонд Київської Русі становив близько ста сорока тисяч томів. Найбільш знаними й багатими бібліотечними центрами були церква Святої Софії і Києво-Печерський монастир. Книжкові фонди поповнювалися в основному завдяки активній діяльності монастирських майстерень, у яких день і ніч переписувалися, оздоблювалися і перепліталися книжки. Знання іноземних мов сприяло поширенню перекладів іноземної літератури, з'являлися оригінальні твори вітчизняних авторів.

У поширення освіти й книжної справи значним був особистий внесок київських князів. Яскравим прикладом цього є діяльність Ярослава Мудрого — людини широкої освіти, затятого бібліофіла. Він багато читав, сам перекладав твори з грецької мови і записував їх. Його зусиллями було створено бібліотеку при Софійському соборі в Києві. Свої знання і прагнення до освіти князь передав дітям, зокрема його син Всеволод знав п'ять мов. Розвиток освіти посилив інтерес народу до минулого батьківщини, сприяв появі історичних літописів. Вищим досягненням історичної писемності стала «Повість минулих літ», складена на початку XII століття ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Принципово важливою є здійснена в ній спроба визначити місце Київської Русі в загальній історії людства.