24/ Конфесіональна структура населення іпроблема релігійної ідентичності

Характер і конкретні шляхи складання єдиної цивільної ідентичності, що лежить в основі процесу формування української політичної нації, багато в чому визначаються особливостями етнічної, конфесіональної і соціокультурній структури сучасного українського суспільства. Протиріччя розвитку, що характеризують відновлення традиційної і появи нової релігійної ідентичності громадян України в перехідний період, неминуче транслюються на політичне життя країни. Таким чином, релігійна ідентичність виступає як один з найважливіших параметрів формування української політичної нації.

Як і в інших державах СНД, процес релігійного відродження в Україні носив унікальний і непередбачений характер. Розпад СРСР і суверенізація України поклали початок стрімкому відродженню релігії, супроводжувалися різким сплеском релігійної самосвідомості, консолідацією релігійних громад і швидким зростанням їхньої чисельності, поверненням старих і будівництвом нових церков, мечетей, інших культових установ, формуванням значного соціального прошарку духівництва, розвитком релігійного утворення, розширенням взаємодії з релігійними закордонними центрами, поширенням вільної релігійної проповіді і пропаганди.

Релігійне відродження традиційних для України конфесій відбувалося на основі збереженої, незважаючи на 70-літнє панування репресивного атеїстичного режиму, регіональної соціокультурної ідентичності українців. Поряд з цим, поширення і розвиток одержала тенденція до проникнення в країну нетрадиційних для неї конфесій і неорелігій. Важливою особливістю процесу релігійного відродження в Криму стала реконструкція ісламу, що розгорнулася в ході репатріації депортованих із Криму у 1944 році кримських татар.

До кінця ХХ століття з майже 50-мільйонного населення України приблизно 20 млн. чоловік сповідали православ'я, що представляли в основному три ведучих конфесії: Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ МП), що має приблизно 9 тис. приходів і 15-16 млн. прихильників; Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП), відповідно – понад 6 тис. приходи і 3-4 млн. віруючих; Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) – 600 приходів і близько 1 млн. віруючих.

Значним впливом у країні користалася Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ), що мала приблизно 2700 приходів і 4.5-5 млн. парафіян. Римсько-Католицька Церква (РКЦ) мала не менш 600 приходів і близько 1 млн. прихильників.

Потім по своїй чисельності і впливу випливали протестанти (Євангелічні християни-баптисти (ЄХБ), лютерани, адвентисти й ін.), яких в Україні, за даними міжнародної Євангельської місіонерської організації на 1995 рік, нараховувалося 2.7% від усього населення країни, тобто понад 1.8 млн. чоловік. На четвертому місці знаходилися мусульмани (суніти), що складали, по оцінках на 1998 рік, 0.5 % усього населення України; на п'ятому – прихильники іудаїзму.

При цьому більш 40% жителів України не були парафіянами. У той же час, значна частина цієї категорії громадян (близько 15%) на соціокультурному рівні мала досить чітко виражену конфесіональну орієнтацію, і лише 25% населення України твердо заперечувало свою приналежність до якій би то ні було релігії[1].

Крим у конфесіональному відношенні є найбільш мозаїчним регіоном України. На 1 січня 2003 року тут було відзначено близько 50 конфесій, плинів і напрямків, у рамках яких діяли 1102 релігійні організації, у тому числі 1076 релігійних громад. Крім того, 57 релігійних громад діяло без реєстрації статутів (з них 28 мусульманських).

Домінуюче положення в Криму займають православ'я, іслам і протестанти (відповідно – 42.6 %, 29.4 % і 21.2 % усіх релігійних організацій). У православному середовищі практично монопольним впливом користається УПЦ, що поєднує 430 релігійних громад. Вплив УПЦ КП поки незначно і спирається на діяльність 16 релігійних громад. УАПЦ має в Криму 10 громад, але скільки-небудь помітним впливом не користається. Число мусульманських організацій до 2003 р. склало – 324, з них 291 – у складі Духовного керування мусульман Криму (ДКМК), 32 – автономних і 1 – у складі Духовного Керування мусульман України (ДКМК). Число протестантських громад виросло до 234[2].

Мозаїчність процесу релігійного відродження в Україні несла із собою як позитивні, так і негативні моменти. З одного боку, релігійний плюралізм з'явився важливим фактором загального процесу демократизації українського соціуму і, безумовно, уніс свій істотний внесок у руйнування стереотипів тоталітарного минулого. З інший, традиційний конфлікт між греко-католиками і православними, був загострений розколом усередині самого православ'я і, крім того, доповнений цілим комплексом нових протиріч, що виникли в зв'язку з „експансією” в Україну протестантизму і погрозою проникнення впливу „твердого ісламу”.