[Ред.]Дослідження

Оригінал пам'ятки в бібліотеці Переяславської семінарії у 1830-х роках відкрив і ввів до наукового обігу визначний український вчений Осип Бодянський, який свого часу був учнем Переяславської семінарії. Нове повнокровне життя дала їй Інна Чепіга, старший науковий співробітник Інституту української мови, яка понад 20 років присвятила вивченню пам'ятки.

Пересопницьке Євангеліє (1556-1561)

Пересопницьке Євангеліє — визначна рукописна пам'ятка староукраїнської літературної мови й мистецтва, переклад євангелія так званою простою мовою, досить близькою до народної.

Як свідчить приписка в рукопису, переклали Євангеліє 1556-1561 син протопопа М. Василевич та архімандрит Пречистенського монастиря Григорій у с. Двірці й м. Пересопниці (тепер Рівненська обл.). Замовила книгу княгиня А. Заславська.

Пересопницьке Євангеліє — розкішна книга, вагою 9 кг. 300 гр., писана пізнім уставом на пергаменті форматом 380 х 240 мм. Книга складається з 482 аркушів. Рукопис богато орнаментований, прикрашений високохудожніми кількакольоровими заставками й мініатюрами. За красою й богатством оформлення Пересопницьке Євангеліє не має рівних собі серед українських рукописів. Для прикладу зправа наведено одну з мініатюр, що прикрашають Пересопницьке Євангеліє. На ній зображений євангеліст Лука. Зміст рукопису — традиційне четвероєвангеліє. Своєрідним є вміщення перед кожним євангелієм так званих сумаріїв — короткого змісту розділу. На маргіналіях чимало голосів — пояснень до окремих малозрозумілих слів.

Після зруйнування Пречистенського монастиря доля книги тривалий час не була відома. Майже через півтораста років (1701) її подарував Переяславському єпископському престолові гетьман Іван Мазепа. Згодом пам'ятка опинилася в бібліотеці Переяславської семинарії, де 1837 з нею ознайомився славіст О. М. Бодянський (1808-1877). Після переведення духовної семинарії з Переяслава до Полтави (1862) Пересопницьке Євангеліє теж було перевезено. На поч. 20 ст. рукопис передано до Полтавського давньосховища. Тут його вивчали літературознавець В. М. Перетц (1870-1935) та філолог і палеограф О. С. Грузинський (1881-1954). Під час війни Пересопницьке Євангеліє евакуйовано. З 1947 року Пересопницьке Євангеліє в фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.

роботу над перекладом розпочато 15 серпня 1556 р. в Дворецькому монастирі князів Заславських на Рівненщині, а закінчено 29 серпня 1561 р. а Пересопницькому монастирі. Замовила й фінансувала створення надзвичайної книги княгиня Анастасія Заславська (з роду князів Гольшанських) та князі Чорторийські. Виконували багатотрудну працю по перекладу текстів та написанню архімандрит Григорій та Михайло Васильович, син протопопа Саноцького.  

   Оригінал Пересопницького Євангелія має 482 пергаментних аркуші розміром 3824см і важить 9 кг 300гр. Він містить 4 канонічних Євангелія, призначені для церковного читання – від Матвія, Марка, Іоанна, Луки, передмову Теофілакта Болгарського, науку читання й багато додаткового матеріалу на старослов’янській мові. Книга виконана давньоукраїнським книжковим письмом (уставом та півуставом), переважно коричневим чорнилом по 20 рядків на сторінці. Заголовки написано золотою в’яззю, початок кожного Євангелія – золотом на кіноварному ґрунті. Вражає високохудожнє оформлення книги, малюнки і мініатюри, які свідчать про найвищий розвиток писемності в Україні в ХУ-ХУІ століттях.    Поява Пересопницького Євангелія у бурхливе Середньовіччя стало актом уцерковлення української мови, свідчило про входження її до мов священної Літургії, підносила дух українського народу, який воював за свою незалежність, була доказом його незламності. 

 З`явившись у колишньому княжому місті Пересопниці, під час вклоніння католицизму, Євангеліє потрапило до Клеванської єзуїтської колегії і на довгий час його слід загубився.

Лише на початку ХУІІІ ст. першокнигу дарують гетьману Івану Мазепі, який передає її Переяславському кафедральному собору, згодом – духовній семінарії, де вона зберігається понад 100 років. Тут знахідку виявив і вперше описав професор Московського університету Йосип Бодянський. Про Євангеліє заговорили в Україні, Росії, по всьому слов`янському світові, розносячи добру славу про високу книжність України. У 1845 р. із славетною пам’яткою ознайомився Тарас Шевченко. Під час переводу духовної семінарії до Полтави, раритет їде у слід за нею. Революцію 1917 р., громадянську війну та радянську владу скарб пережив у фондах Полтавського краєзнавчого музею. За часи Другої світової війни святиню евакуювали до столиці Башкирії – Уфи, потім вона повернулась до України й нині дбайливо зберігається у Національній науковій бібліотеці України ім. В.І.Вернадського.

 В сучасній Україні Пересопницьке Євангеліє – символ нашої державності, на якому присягається на вірність українському народові Президент під час інавгурації.

 Ідея зробити факсимільну (точну) копію Євангелія виникла у Патріарха Володимира (Романюка) в 1995 році, але він помер. Лише в 2008 р. Митрополит Володимир (Сободан) доручив здійснити проект видавничому дому „АДЕФ-Україна”. Була зроблена унікальна копія Пересопницького Євангелія, що відповідає по вазі, паперу, всім історичним характеристикам (дефекти шкіри, забруднення від гортань, краплі воску) оригіналу. Вона зберігається в Національному університеті „Острозька академія”, який розташований на Рівненщині, де і народилась першокнига. Фінансувалось видання місцевим бізнесменом Олегом Каштаном. Невдовзі в Острозькій академії з`явиться і поліграфічне перевидання Пересопницького Євангелія, де поряд з оригінальним текстом буде надрукований його переклад сучасною українською мовою.

 Євангеліє завжди об’єднувало православних християн. Оргкомітет по проведенню ювілею Першокниги, у складі Національної академії наук України, фонду Л.Кучми „Україна” та інших благодійників, сподівається, що ознайомлення з Пересопницьким Євангелієм допоможе народові України об`єднатися заради досягнення нових духовних і економічних висот. 

Білет 16 Українські православні братства та їх діяльність

ЕРКОВНІ ПРАВОСЛАВНІ БРАТСТВА ТА ЇХ ДІЯЛЬНІСТЬ. КНЯЗЬ КОСТЯНТИН КОСТЯНТИНОВИЧ ОСТРОЗЬКИЙ а жливу роль у захисті православ'я відіграли церковні братства. У Литовсько-Польській державі братства почали утворюватися у православній Церкві ще в 30–40-і роки XVI сторіччя, найдавніші з яких – Львівське Успенське, Віленське Свято-Троїцьке. За походженням вони були пов'язані з ремісничими середньовічними цехами (братствами купецькими, кожум'яцькими, кушнірськими тощо), але в подальшому розвитку вони поставили на перший план завдання церковні, культурно-освітні, благодійні. Братства діяли при церквах, очолювали їх священики-настоятелі, в обранні яких брали участь братства. Вони опікувалися церковними будинками, дбали про утримання храмів Божих, турбувалися про матеріальне становище духовенства. В полі їх уваги перебували також мораль та поведінка братчиків, підтримка їх у горі та біді; покійників з бідних родин ховали на братські кошти. Братства закладали лікарні для хворих, притулки для старих, самітних і бідних. Великі і сильні братства засновували школи, які ставали осередками освіти не тільки для українців, а й для інших православних слов'ян. Такими були Київська Богоявленська та Львівська школи. Пізніше при уславлених братствах стали діяти друкарні, завдяки яким побачили світ богослужбові книги, твори церковної писемності, підручники для тодішніх шкіл. Визначну роль відіграли братства у захисті прав православної Церкви в Польсько-Литовській державі за іновірних урядів. Особливо посилили боротьбу за свої релігійні права братства наприкінці XVI століття, коли польський уряд та латинсько-польське духовенство почали насаджувати серед православного українського населення унію з Римом. Православні братства у Литовсько-Польській державі були не тільки церковними, а й національними українськими організаціями. Це визначилося тоді, коли представники української православної шляхти – вихідці з давніх боярських та князівських родів, – почали переходити в католицтво й ополячуватися. Зміна православної віри на католицьку штовхала їх до зради своєї нації. У другій половині XVI століття українство втратило багато своїх славних шляхетних родин, дітей з яких навчали отці єзуїти. Серед інших на початку XVII століття український народ утратив і славний княжий рід Острозьких, заслуги якого перед Українською Православною Церквою були великими. З побожного роду князів Острозьких треба згадати князя Федора Острозького, який пішов у Києво-Печерський монастир й прославився як святий. Князь Федір побудував багато церков, наділивши їх маєтками, виступав з князями литовськими проти поляків, коли вони починали утискувати українців за православну віру й обмежувати їх у правах. Найбільшу пам'ять в історії Української Православної Церкви серед князів Острозьких і княжих родів загалом залишив князь Василь-Костянтин Костянтинович Острозький, воєвода Київський ( 1608). Маючи величезні маєтки та використовуючи своє становище в державі, він очолив православних у Польщі в їхній боротьбі за віру та національне визволення проти окатоличення та ополячення українського народу. Князь Острозький найперше дбав про духовну освіту православних. У 1570 р. він заснував в Острозі, на Волині, школу, де православна молодь здобувала освіту в православному дусі. Це не була вища школа, бо не було власних вчених, а неправославних князь остерігався запрошувати. Однак знаменита Острозька академія, як іноді її називають, готувала відкриття вищої духовної школи в Українській Православній Церкві. Багато діячів, які відзначилися в національно-церковному житті України ХVІІ сторіччя, здобули освіту в Острозькій академії. В Острозі та при монастирі в Дермані було відкрито друкарні, де, між іншим, знайшов собі пристановище та роботу перший у Москві друкар, диякон Іван Федорів, який був змушений утікати звідти, бо темний натовп спалив його друкарню. У заснованих князем Острозьким друкарнях побачили світ багато церковних книг. Найвидатнішою пам'яткою видавничої діяльності князя стала "Острозька Біблія" (1580–1581 рр.), уперше надрукована церковнослов'янською мовою (до того книги Святого Письма переписували від руки). Коли з'явилися наміри утворити в Польщі унію православної Церкви з католицькою, князь Костянтин Острозький, який мав зв'язки з Царгородським Патріархом, очолив братства і тих окремих діячів православної Церкви, що почали боротьбу проти зазіхань Римського Папи.

У 80-х роках XVI ст. в українських містах стали поширюватися громадські організації православного міщанства — братства. Їх виникнення зумовлювалося прагненням міського населення, передусім середніх його верств, об'єднатися для захисту своїх соціально-економічних інтересів і боротьби проти насильного покатоличення й полонізації. Статути братств передбачали прийняття вступаючими присяги, виборність старшин і їх звітування перед братчиками, регулярне проведення зборів. У ряді міст братства організовувалися на базі існуючих об'єднань міщан — наглядачів за церковним майном.

Наприкінці 1585 р. українські міщани Львова розробили статут своєї організації — Успенського братства. Незабаром воно вийшло з-під юрисдикції місцевої церковної ієрархії і стало ставропігійським (підпорядкованим безпосередньо вищій церковній ієрархії). Серед перших його керівників виділявся Юрій Рогатинець, ремісник-сідляр і публіцист, відомий в Речі Посполитій і за кордоном.

Подібні організації стали виникати в передмістях Львова, а також в інших містах. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. вони з'явилися в більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя. У 1589 р. організаційно оформилися братства в Рогатині та Красноставі, в 1591 р. — у Бресті та Городку, в 1592 р. — у Комарні, в 1594 р. — у Любліні, близько 1615 р. — у Києві (Богоявленське), а близько 1617 р. — у Луцьку (Чеснохрестське). На початку XVII ст. відзначалися активністю братства в Дрогобичі, Перемишлі, Більську, Холмі, Замості, Бережанах. Виникали братства також в окремих селах.

Львівське Успенське братство в період найбільшої активності (кінець XVI — початок XVII ст.) об'єднувало переважно цехових ремісників і крамарів. У другій чверті XVII ст. до керівництва в ньому прийшли найзаможніші українські та грецькі купці. Більшість братств не мала в своїх рядах духовних осіб і шляхтичів. Дещо іншим було становище у Київському і Луцькому братствах, де православні ченці й шляхтичі користувалися значним впливом. У Києві такі представники духовенства і шляхти, як ченці Захарія Копистенський, Тарас Земка, Ієзекіїль Курцевич, шляхтянка Гальшка Гулевичівна, належали до числа засновників братства. Найактивніший діяч Київського братства — Іов Борецький (до чернецтва Іван), київський митрополит (з 1620), автор публіцистичних творів, спрямованих проти католицтва й унії, політичний діяч.

Духівництво намагалося прибрати братства до своїх рук, у зв'язку з чим наприкінці XVI ст. спалахнув конфлікт між групою галицьких братств, з одного боку, і верхівкою православного духовенства на чолі з львівським єпископом Гедеоном Балабаном — з другого. Поширення братствами освіти серед «простого народу» єпископ вважав замахом на прерогативи церкви. Разом з тим братчики прагнули здобути право на участь в управлінні церковними справами, що ще більше загострило конфлікт. У цій боротьбі братства скористалися з суперечностей в колах православної ієрархії. Так, коли на Україну десь в кінці 1585 — на початку 1586 pp. прибув антіохійський патріарх Йоаким IV Доу, а в 1589 р. — константинопольський патріарх Єремія Транос, керівники Львівського братства домоглися від них грамот, які підтверджували статут останнього й право на ставропігію — виключення його з-під юрисдикції єпископа. Видаючи грамоти, патріархи намагалися використати конфлікт братств з єпископом для посилення свого контролю над церковною адміністрацією України. Однак, як визнавали пізніше самі представники церковної ієрархії, члени Львівського братства не слухалися «ні митрополита, ні патріарха».

Керівники ряду братств гостро критикували зловживання духівництва, особливо вищого. Долаючи опір церковної ієрархії, вони дедалі ширше запроваджували принцип виборності служителів церкви з числа світських людей — членів братств, прагнули встановити контроль над усією діяльністю церковників.

Визначним представником радикального крила братського руху був Степан Кукіль-Зизаній. Вихідець із невеликого українського міста Потелича, він виступав у Львові, Вільні й Молдавії як вчитель, проповідник і водночас активний учасник суспільно-політичного руху, виразник інтересів міських низів. Зизаній був прихильником рішучої боротьби проти католицизму і в той же час критикував деякі положення православної догматики. Під «царством Антихриста» він розумів існуючий суспільний лад. Брат С. Зизанія Лаврентій дотримувався більш поміркованих поглядів, але й він виступав, хоч не завжди послідовно, за право світського знання на самостійний розвиток, незалежно від богослов'я.

Яскраву пам'ятку, що відбиває ідеологію плебейсько-радикальної течії в суспільно-політичному русі, являють собою полемічні записи на полях одного з примірників Острозької біблії, зроблені невідомим автором, якого умовно називають «волинським вільнодумцем». У цілому вони утворюють блискучий трактат з питань ідеологічної боротьби. Автор різко критикує як офіційне православ'я, так і католицизм. Він заперечує поклоніння іконам і мощам, виступає проти сповіді, відкидає необхідність церковної ієрархії, висловлюючи реформаційні погляди. Ці ідеї знаходили сприятливий грунт серед частини діячів братств.

Братства відігравали важливу роль у боротьбі проти національно-релігійного гніту. Так, у першій половині XVII ст. Львівське братства виступило проти обмеження економічної діяльності українських цехових ремісників і торговців та заборони некатоликам брати участь у міському самоврядуванні. Братства чинили опір примусовому впровадженню церковної унії.

Українські братства мали тісні зв'язки з білоруськими, де при наявності деяких місцевих особливостей цей рух в основному вилився у ті ж форми, що й на Україні. В інтересах боротьби проти експансії католицизму братства підтримували також зв'язки з православною ієрархією Близького Сходу, Греції, південнослов'янських країн. Львівське братство отримувало значну матеріальну допомогу від уряду Молдавії, з якою у нього встановилися жваві економічні та культурні взаємини.

Тісними були зв'язки братств із Росією. Так, у 1592 р. Львівське ставропігійське братство відправило до Москви своїх посланців з листами до царя Федора Івановича та боярина А. Я. Щелканова. Російський уряд не тільки прийняв посланців, а й дав значну субсидію на будівництво церкви та потреби її причту. Допомогу з Росії одержувало й Київське братство. Посилаючи в 1626 р. своїх представників до царя і патріарха Філарета з проханням про допомогу, воно заявляло, що мету своєї діяльності вбачає у боротьбі проти наступу католицизму.

Діяльність братств проходила в складних умовах. Вона зустрічала різку протидію з боку міської влади й уніатського духівництва. Київський уніатський митрополит Йосип Рутський інкримінував противникам унії те, що вони в усіх містах створили братства, видали свої закони, поставили урядовців, наклали на себе загальний податок відповідно до можливостей кожного і в такий спосіб збирали великі кошти, хоч «до братств належать люди значно нижчого стану», ніж шляхта. Активних учасників братського руху звинувачували в тому, що вони «відмовляються коритися владі магістрату, самі собі чинять нові суди і кари, під страхом вічного прокляття не дозволяють звертатися до магістрату». Справді, статути багатьох братств передбачали, що тільки виборна старшина має судити їх членів, і категорично забороняли останнім звертатися до державних судів. Отже, найактивніші братства прагнули створити органи місцевого самоврядування, протиставляючи при цьому їх установам державної влади. Така діяльність була для них одночасно певною школою політичної боротьби.