18.3 Особливості балад Шіллера

Балади Шіллера сприймаються як відгомін тих давніх часів, коли різного роду повір'я і перекази, живучи поряд з реальним життям, зливалися в примхливі фольклорні образи. У баладах найчастіше говориться не про якийсь конкретний історичний час, а про старовину як таку. Балади приваблюють і водночас лякають своїми дивовижними жорстокими сюжетами, вражають нез'ясованими таємницями природи.

Так, у баладі "Івикові журавлі" поет наводить думку про невідворотність відплати за вчинене лихо. Якщо немає серед людей свідків учиненого, то сама природа карає, а злочинець неодмінно видає себе.

Ніхто не має права піддавати життя героя тяжкому випробуванню, не можна двічі спокушати долю - такий очевидний підсумок балади "Водолаз", що стала відомою в нас з перекладу Жуковського за назвою "Кубок". Правителя автор звинувачує в жорстокості, а безодня вод зображена в розповіді водолаза дивною і разом з тим загадковою, як бурхлива стихія, що клекоче.

У ряді балад сюжетним стрижнем стає іспит героя - перевірка його мужності, рішучості, відваги. Та коли, як це відбувається в "Рукавичці", життя людини піддають небезпеці, жартуючи, грають, ладні вірного лицаря зробити здобиччю хижих звірів, то герой має право повестися нечемно з дамою.

Білет №19

1) Драма «Життя – це сон» Кальдерона: тема, проблеми, образи

П’ єса « Життя — це сон » написана Кальдероном у період між 1632—1635 роками. Тема страждання. Цей мотив визначає загальний пафос п’єси. Страждає Сехісмундо, роздумуючи над нерозгаданою таємницею власної долі, страждає Росаура через зраду, страждає король, усвідомлюючи свою причетність до смути в державі. У 1-й хорнаді образ Сехізмундо розкривається в атмосфері пристрасних і гнівних думок та почуттів , пов’ язаних з його вимушеним ув ’ язненням . У 2-й хорнаді, дія якої пов’ язана з « експериментом » Базіліо і перенесенням принца до королівського палацу , Сехізмундо постає в образі людини, яка повністю віддається на волю своїм розбурханим пристрастям і необдуманим та свавільним рішенням. У 3- й хорнаді, знову ув ’ язнений і знову повернутий до вежі , Сехізмундо змальований у процесі внутрішнього боріння і перемоги над власними душевними сумнівами і коливаннями . Життя - це сон? Простежує причини і наслідки еволюції, зміни образу Сехісмундо (від напівдикого самітника через нестриманого тиранічного володаря (його перше звільнення Ба-силіо) до досконалої, шляхетної особистості (його звільнення бунтівниками); висловлює особисте ставлення до проблем, що порушуються в трагедії. Провідний мотив п’єси - усамітнення принца, виховання дитини поза зовнішнім світом. В п’єсі Кальдерона усамітнення принца переслідує одну мету - запобігти здійсненню астрологічних пророцтв, тобто прагнення перемогти, ЗМІНИТИ долю, послану небом. Батько приносить в жертву життя й благополуччя сина заради спокою й добробуту свого народу Вияв ідей цієї філософії спостерігається і в розв’язці. Принц Сехісмундо силою свого розуму долає пристрасті, перемагає злі пророцтва. П’єса складається з трьох хорнад. У першій частині людина кидається в один бік блукань і життєвих помилок, підкоряється обставинам, а згодом намагається звільнитися від обставин, існувати лише задля себе. На цьому полюсі вона знову не знаходить гармонії. І тільки звільнившись від влади контрастних полюсів, починає розуміти, що вижити їй допоможе гармонія. Таким чином, у драмі Кальдерона “Життя - це сон” зображена модель буття.

Сон у п’єсі Кальдерона, з одного боку, є композиційним прийомом, з іншого - категорією й образом-символом, який надає творові глибокого філософського змісту. Через образ сну змальовано недостовірність чуттєвого сприйняття, суєтність життя, швидкоплинність часу, відносність земних цінностей.

19.2) Пошуки сенсу життя в трагедії «Фауст» Гете. Головний герой трагедії Гете - вчений Фауст. Він прожив велике життя, набув багато різноманітних знань, але істина залишилася недоступною. Втомившись від наукових пошуків, Фауст розуміє, що життя проходить повз нього. Він розчарований, на межі самогубства. У нього більше немає стимулу продовжувати наукові дослідження, пошук істини. Заради того, щоб прожити життя заново, він закладає душу дияволу. В обмін Міефістофель дарує Фаустові молодість.

У Фаусті Гете підкреслює найважливіші властивості людської натури: невдоволеність досягнутим і спрямованість до ідеалу. Його головні якості - гострий розум і прагнення до самопізнання світу. Героєві притаманний постійний творчий неспокій, схильність до пошуків нових знань, проникнення в глибинну суть життя. Він не прагне почестей і слави та хоче перетворити землю на квітучий сад. Вступаючи у боротьбу з природою, Фауст мріє зробити людей вільними і щасливими.

Зміст “Фауста” універсальний: він розповідає про молодість і старість, життя і смерть, війну і мир, побут, політику, науку і мистецтво. Головна тема трагедії - пошуки людиною сенсу буття і свого призначення. Створюючи образ Фауста, Гете на власній долі в першій частині твору показав здійснення всіх можливих бажань людини, а в другій частині - безмежні можливості людства. У першій частині гонитва героя за насолодами закінчується загибеллю героїні. У другій частині трагедією стає прагнення героя вдосконалити природу, внести свої прагматичні виправлення у світобудову. Отже, на думку Гете, максималістське здійснення волі спричиняє трагедію.

Закінчена тривала мандрівка у пошуках прекрасного. Душа Фауста повертається до Бога. Прекрасне знайдене - але у майбутньому, у світі ідей. “Мета нескінченна тут, у досягненні”, - промовляє Гете. Він стверджує: людина величніша за природу, ніщо не може знищити людяність, кохання, свободу розуму. А відповіді на порушені в творі запитання людство ще шукатиме не один рік.

№ 19(3) Н. Буалло «Поетичне мистецтво»

Нікола Буало-Депрео — французький поет, критик, теоретик класицизму. Його поетика цілком відповідала творчим принципам класиків, хоч класицизм сформувався пізніше. Класицизм уже існував на практиці, хоч теорія його ще не була приведена в систему. Це зробив Буало в своєму «Мистецтві поетичному» (1674 р.), основному творі серед багатьох інших, як вважав письменник. Цей твір приніс авторові голосну славу та незаперечний авторитет законодавця літературних правил. «Мистецтво поетичне» здобуло підтримку державної влади. Людовік XIV був у захопленні від цього твору. Буало в своєму трактаті захищав від нападок твори Ж. Расіна, Ж.-Б. Мольєра, Ж. Лафонтена. Намагаючись довести, що класичні зразки мистецтва стоять на неосяжній висоті і в порівнянні з ними сучасна література нічого не варта, Буало по суті став на позиції заперечення прогресу в мистецтві і тут зазнав неминучої поразки. Проти автора уже виступав сам час переконливо засвідчивши неспроможність претензій класицистичної теорії на вічність і незмінність.

№20(1) Кальдерон, щойно з'явившись на мистецькій арені, відразу почав оспівувати філософію песимізму. Немає нічого вічного на землі. Життя — миттєве, роки — всього лише мить, від колиски до могили — тільки один крок. Що ж залишається людині? Страждати і коритися. Творчість Кальдерона ставили поряд із творчістю Шекспіра, а це вже про щось та й говорить. З 1625 року Кальдерон уже входить до числа головних постачальників п'єс для придворного театру та ауто церковних вистав. Незважаючи на різко неприйнятне ставлення до Кальдерона з боку єзуїтів, у Іспанії все ж було чимало освічених і впливових осіб, які розуміли справжню ціну його таланту. З упевненістю можна сказати, що Кальдеронові зерна песимізму проростали в серцях його сучасників і змушували замислюватися над вічними проблемами, котрих часто не помічали або не хотіли помічати невиправні оп-тимісти. Здається, саме цього песимізму бракувало деяким митцям бароко, й «ау-тос» Кальдерона були необхідною противагою на терезах життя.

20. 1) Кальдерон представник бароко. Життя найвидатнішого барочного драматурга Іспанії Педро Кальдерона де ла Барки Енао де ла Барреда-і-Ріаньо (таким є повне прізвище Кальдерона де ла Барки), здавалось би, дуже далеке від того, що відобразилось у його художніх творах. Він належав до давнього, але збіднілого дворянського роду. Навчався в єзуїтській колегії та Саламанкському університеті, де вивчав громадянське та канонічне право. У 1619—1623 pp. звернувся до драматургії, а з 1625 pp. Кальдерон де ла Барка цілком віддався літературній діяльності. У 1637 р. його прийняли в лицарський орден Сантьяго. У1638 p. Кальдерон де ла Барка брав участь у війні із Францією, у 1640 р. — у придушенні повстання в Каталонії. Як драматург, Кальдерон де ла Барка належить до національної драматургічної школи Л. де Веги. Його творчість розвивалась у двох напрямах. Він писав релігійно-фантастичні п'єси — такі, як «Чистилище святого Патріка», «Поклоніння хресту», і п'єси реальні — «комедії плаща та шпаги», «драми честі», історичні. Проте не слід протиставляти його реальні п'єси та п'єси реально-фантастичні, оскільки між ними існує внутрішній взаємозв'язок. Драматургія Кальдерона де ла Барки побудована на протиставленні звичайного та виняткового, світла та тіні, земного та небесного. Останній великий представник іспанської літератури «золотого віку», котрий підсумував трьохсотлітній ідейний розвиток Іспанії, Кальдерон де ла Барка був перш за все художником-мислителем, котрий намагався знайти філософську концепцію буття. У період «учнівства» (приблизно до 1625 р.) Кальдерон де ла Барка під впливом Л. де Веги створив «комедії плаща та шпаги»: «Кохання, честь і влада» .