4.Створення театру
6.Політика українізації 20-хрр. XX ст.. та ії вплив на культурне життя. «Розстріляне Відродження».
Після встановлення радянської влади почалися так звані соціалістичні перетворення в усіх сферах життя українського суспільства. Не обминули вони і культуру. Правлячий режим добре розумів, що культура може стати важливим чинником у подальшій політичній боротьбі. Радянське керівництво вважало за доцільне поширювати здобутки загальнолюдської культури, але надавало їм ідеологічного забарвлення.
Один із таких кроків - політика «коренізації», проголошена XIIз'їздом РКП(б) у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в державних установах і закладах неросійських радянських республік, сприяння розвитковінаціональної культури.
Український різновид цієї політики дістав назву «українізації». Українська культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну можливість для нормального розвитку і вповні скористалася з неї. Центром українізації став Народний комісаріат освіти республіки, який очолювали послідовно Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Найбільший вплив «українізація» справила на розвиток національної освіти. Чимало позитивних змін сталось у літературі та мистецтві. З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі науки, освіти, культури. У літературі активно працювали П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, М Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Куліш та багато інших. Виникали національні культурні та літературні організації («Гарт», «Плуг», «Авангард» тощо). У 1925 р. постала Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), що об'єднала талановитих письменників, активних учасників руху за відродження української духовності. Значний внесок у розвиток національної музичної культури зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський. В образотворчому мистецтві активно працювали М. Бойчук, I. Їжакевич, А. Петрицький, Б. Іванов, В. Касіян та ін. Видатним діячем української сцени був Лесь Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальний театральний колектив «Березіль». Це був новий крок на шляху оновлення національного театру.
Одначе наприкінці 20-х pp. процес українізації практично припинився, поступившись місцем масованому наступові сталінського режиму на національне життя. Першою жертвою цілеспрямованих атак у республіці впало старше дореволюційне покоління українських інтелектуалів. У липні 1929 р. серед них було проведено масові арешти. У березні 1930 р. 45 заарештованих постали в Харкові перед судом, звинувачувані у приналежності до таємної Спілки визволення України (СВУ). Були засуджені відомі вчені, письменники, культурні діячі: Сергій Єфремов, Михайло Слабченко, Андрій Ніковський, Осип Гермайзе, Людмила Старицька-Черняхівська та ін.
У лютому 1931 р. прокотилася чергова хвиля арештів. На цей раз заарештованих звинуватили у належності до підпільного Українського національного центру (УНЦ). Більшість із них була емігрантами, які в 1920-х pp. повернулись у Радянську Україну. У цілому ж за звинуваченнями в приналежності до УНЦ було репресовано 50 діячів національної науки і культури. У грудні 1934 р. у справі так званого «Українського центру біло-гвардійців-терористів» було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Тотальні «чистки» не обминули й театр.
Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців (або 16% від їх загального складу). Черговими жертвами репресій стали I. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О. Довженка, I. Кавалерідзе, I. Савченка, I. Пир'єва,Л. Лукова тощо. Так, у 30-х pp. Олександр Довженко був змушений залишити Україну й переїхати до Москви.
Прес більшовицького терору буквально розчавив українську культурницьку еліту. «Чистка» набула тотального характеру. З 85 українських науковців-філологів було репресовано 62; кілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з'їзд, було заарештовано й розстріляно всіх до одного.
Таким чином, становище української культури у 30-ті pp. повністю віддзеркалювало загальнополітичну ситуацію в країні. Досягши значних успіхів у 20-х pp., українська культура потрапила під жорсткий ідеологічний прес режиму, що дедалі більше виявляв себе як тоталітарний, антинародний. «Розстріляне відродження» - це, мабуть, найбільш точна характеристика стану національної культури у цей період.