Казки
Білочка-мандрівниця
а
М
— Допоможи нам робити запаси на зиму, тільки не ходи далі дуба, — сказала білчиха.
Ліс стояв різнокольоровий, барвистий. Жовте, червоне, руде листя заквітчувало дерева. “Хіба цікаво стрибати навколо дуба?” — подумала білочка і пострибала собі галявинками та пеньочками.
— Ой, яке грибне місце! — вигукнула вона, побачивши гриби на галявині.
— Сш-ш-ш, — раптом почула вона сичання. Бачить: повзе до неї гадюка. Білочка прожогом кинулася додому, але переплутала верхівки дерев ... і заблукала. Внизу шмигнув сполоханий зайчик, прищуливши вуха.
— Зайчику! — гукнула вона. — Чи ти знаєш, як пройти до старого дуба?
— Ні, не знаю.
— Я радив би тобі подбати про зимівлю, — зауважив хазяйновитий їжак. — Може, ти не знайдеш своїх, от і бідуватимеш, коли прийдуть морози.
Білочка знайшла дупло, принесла туди горішків, шишок, сухих ягід. А дні минали, і раптом згори почало падати щось біле, пухке й холодне.
— Сніг! Сніг! — зацвірінчали снігурі.
Раптом білочка побачила під деревом білу вухасту мордочку зайчика.
— Добридень, білочко! А я таки знайшов той старий дуб. Там твої батьки сумують за тобою.
— Я не пізнала тебе зразу, — сказала білочка, — ти був сірий, а тепер білий.
— То я навмисне став білим, — хитро посміхнувшись, відповів зайчик, — щоб бути непомітним на снігу. Ну, біжімо швидше!
А коло старого дуба білочку вже чекали і тато, і мама, і брати, і сестри, і всі білчині родичі.
Диньки
Галина Мирослава
и
Ж
Аж тут як тут летить над ними царственно яструб, згори донизу оком косить і цвіркає. Моторошно, кров обом цебеніє. Дрижить горобчиха. І горобець трясеться, слова не подає – аніцвірк, анітеньк, аніціньк зовсім не чутно. „Ат ти, цяця така, – цупким голосом каже яструб, спустившись долів, і додає, – готовий свої обіцянки-цяцянки виконувати?” І дивиться пильно, аж понадто, на Ціва, а той цюркнути від страху боїться, не те, що трішечки щебетнути. Бідосьо з лапки на лапку переминається, крильця постискав – ніякий. Маленька макольондра супроти нього – герой. А ким видавався! Доступитись до нього інші горобці боялись. І тут Цяточка подивилась на друзяку, як ото він втягнув голову в плечі, та й зробила крок вперед до яструба, щоб порятувати ситуацію. А зближаючись, і питає: „Чого тобі треба?” Той і одказує: „Обіцяв твій приятель диньками поділитись, а де вони, ті диньки, вже давно як того гарбуза почистили?” „Та не хвилюйся ти так, сам розумієш – подеколи з нами щось таке трапляється, що начисто все інше забувається. І він не виняток. Мене побачив – тож про диньки зовсім забув. Хіба з тобою такого не бувало?” „Бувало, – думає яструб, та сказати стримується, ануж хитра горобчиха його просто розігрує, але потім всеодно на своє перевернув: – А хіба головне можна забувати?” „Та ти порозмисли, – провадить далі горобчинка: – чи міг би хто з наших маленьких горобців наважитись тебе, такого велета, скривдити?” До душі яструбу такі словеса, вже й диньок не дуже хочеться – його ж за князя тут мають, у якого влада вся. Тому й вирішив він великодушно пробачити дурного горобчину, проте на люд сказав це вельможним голосом: „На цей раз я пробачаю тебе, та наступного разу...” Помовчав трохи, а опісля розправив гордопишно крила і зринув у небо. Погляди переляканого птаства ще довго були прикуті до хмари, за якою птах щез, щоб упевнитись доконечно, що вдалось на цей раз без жертв випровадити страшного яструба.
З того дня Ців наче подорослішав, хоча подекуди ще трапляються з ним такі-сякі казуси. До слова, йому дуже допомагає не робити помилок мила смілива Цяточка, з якою він не лише заприязнився, а й побрався. Кажуть, у їхньому гніздечку так багато яєць, що мусять разом на них сидіти, щоб усі понакривати, аби не перемерзли.