19. Дипломатична служба і сучасна зовнішньополітична система сша.

У Сполучених Штатах Америки Держдепартамент поділяє ряд зовнішньополітичних повноважень з іншими установами: з Міністерством оборони, Радою Національної Безпеки, ЦРУ, Конгресом. Всі ці органи влади та управління не лише здатні ефективно впливати на прийняття зовнішньополітичних рішень президентом США, але і визначати розстановку кадрів у самому Держдепартаменті і, особливо, в закордонних представництвах,

Роль кар'єрних дипломатів «Закордонної служби США » так і залишається незрівнянно нижчою, ніж, приміром, у Великобританії або деяких інших європейських країнах, і зводиться, за рідкісними винятками, до виконавчої роботи рутинного характеру. У Держдепартаменті відсутній аналог поста британського кадрового дипломата №1 - постійного замісника міністра закордонних справ, що виконує роль сполучної ланки між політичними керівниками МЗС і професійними кадрами. За відсутності такої, кадрові дипломати не мають прямих зв’язків з керівництвом Держдепартаменту, не кажучи вже про президента, а тому їх роль, як консультативно-дорадчого органу, фактично скасовується. Оперативна робота Держдепартаменту ведеться в управліннях, кожне з яких очолюється заступником або директором і саме ці посади заміщуються переважно професійними дипломатами, хоча і тут це не основна умова і часто посади обіймають непрофесійні кадри. Що до більш високих постів, то на них переважають саме некадрові дипломати.

Штатний розклад Держдепартаменту - близько 14 тисяч співробітників, з них кар'єрних дипломатів - близько третини. У закордонних представництвах їх ще менше – лише 15-25%. Разом з тим, цікавою особливістю є те, що загальна чисельність персоналу посольств майже втричі перевищує традиційну кількість співробітників ( по 100-150 рангованих службовців), наприклад, у порівнянні з іншими європейськими країнами. Протекціонізм, притаманний виконавчій владі США і особисто президентам країни, залишається звичним явищем при призначенні на вищі посольські посади і до сьогодні. Як і раніше, такого роду заступництво засуджується. Так, американський посол у Російській Федерації Томас Пікерінг у 1996 р., апелював до громадської думки, щоб переконати президента в тому, що політичний протекціонізм, а також набір кадрів у посольства не з ділових міркувань, фактично призводить до падіння якості та ефективності роботи Проте звернення Пікерінга до діючого президента Б. Клінтона так і не було взяте до уваги. Більше того, Клінтон при призначенні нових послів перевищив навіть звичайну квоту для «призначенців» президента (30-35%), закріпивши майже половину послів за протекцією.

Отже, зважаючи на той факт, що США найвпливовіша країна світу і крім того третя на планеті за кількістю населення, а також має постійні багатосторонні зв’язки у різних галузях з усіма країнами світу, забезпечення ефективної та оперативної роботи дипломатичних представництв мало б бути прерогативним і життєво необхідним завданням. Проте ситуація з якістю функціонування диппредставництв так і залишається незмінною і доволі нестабільною: об’єм необхідної для виконання роботи з кожним роком зростає, а професіоналізм кадрів так і залишається під питанням, адже часто призначення на посади відбувається за протекцією, а не через професійні здібності кандидатів.