Колекти́в — сукупність людей, об'єднаних спільною діяльністю, спільними інтересами, метою, проектом. Група людей, зв'язаних спільною працею в одній організації, установі, на підприємстві тощо.

У своєму розвитку колектив проходить три основні стадії (етапи).

На першій стадії розвитку колектив характеризується такими ознаками:

• він лише починає створюватись;

• члени колективу недостатньо знають один одного;

• вихованці неповною мірою усвідомлюють завдання;

• відсутня ініціатива в конкретній діяльності;

• відсутній актив.

Провідною тактичною лінією діяльності вчителя є забезпечення системи вимог і організація діяльності на засадах єдиноначального керівництва і педагогічного авторитаризму.

Виходячи з ознак колективу на цій стадії і тактичної лінії діяльності вихователя, можна визначити такі напрями його роботи:

• вивчення членів колективу;

• забезпечення знайомства вихованців між собою;

• висунення конкретних завдань перед вихованцями;

• організація спільної діяльності, спрямованої на виконання означених завдань;

• сприяння формуванню активу.

На цій стадії розвитку колективу взаємини між педагогом і вихованцями будуються на засадах безпосереднього впливу як на колектив загалом, так і на кожного члена колективу зокрема. Вихователь у своїх діях не має змоги спиратися на помічників (актив) з числа вихованців. Тому доводиться виявляти авторитаризм і діяти за принципом єдиноначальства. Вихователь одноосібно визначає конкретні завдання кожному вихованцеві колективу, керує виконанням цих завдань і 

Колективу на другій стадії розвитку властиві такі ознаки:

• сформувався актив;

• більшість вихованців підпорядковується меншості;

• члени колективу усвідомлюють свої завдання;

• актив починає виявляти ініціативу у визначенні завдань та організації колективної діяльності.

Провідна тактична лінія керівника: здійснювати керівництво колективом на демократичних засадах з опорою на актив. Тут діє принцип: "Ми вирішили разом з активом".

Відповідно до такого статусу колективу педагог організовує свою діяльність у таких напрямах:

• продовжує вивчати вихованців (їх розвиток постійно перебуває в динаміці);

• навчає членів активу здійснювати керівні функції;

• сприяє формуванню органів самоврядування;

• спільно з активом, органами самоврядування визначає перспективні лінії та завдання діяльності колективу на перший період.

На другій стадії розвитку взаємини між педагогом (керівником) і вихованцями базуються на засадах демократизму і принципі паралельних впливів на особистість вихованців (поєднання безпосереднього й опосередкованого впливів).

Далі настає період, коли колектив набуває ознак третьої стадії:

• більшість вихованців перейшла на бік активу, усвідомлює вимоги керівника

• більшість підпорядковує собі меншість;

• колектив усвідомлює свої завдання;

• вихованці в змозі самі формувати нові завдання;

• органи самоврядування спроможності організувати колектив на виконання означених завдань.

Тактична лінія діяльності керівника такого колективу: здійснювати управління через загальні збори з дотриманням демократичних основ.

Основні напрями роботи педагога з колективом на третій стадії:

• продовжує вивчати вихованців;

• включає активістів почергово у виконання керівних функцій;

• спільно з усім колективом визначає перспективні лінії діяльності.

На цьому етапі важлива зміна напрямів вимог. "...Третя стадія розвитку цієї вимоги, — писав А.С. Макаренко, — коли вимагає колектив. Це — той наслідок, що винагороджує вас за нервову працю першого періоду. Коли вимагає колектив, коли колектив збився в певному тоні і стилі, робота вихователя стає математично точною, організованою роботою"1.

На успішність розвитку і становлення колективу впливає низка соціально-педагогічних чинників. Зокрема:

• глибокі знання вихователями психолого-педагогічних основ теорії і практики формування та розвитку колективу;

• забезпечення наступності і єдності дій педагогів у роботі з колективом;

• володіння технікою створення перспективних ліній;

• забезпечення педагогічно доцільної роботи з активом і органами самоврядування;

• дотримання належного тону і стилю діяльності колективу;

• наявність традицій у життєдіяльності колективу;

• створення соціально-педагогічних умов для ефективної діяльності членів колективу.

Одним із показників успішної діяльності керівника організації (фірми, колективу) є рівень сформованості соціально-психологічного клімату. Так, Б. Д. Паригін зазначає, що соціально-психологічний клімат — "один із вирішальних чинників успішної діяльності людини в усіх сферах життя суспільства" .

Соціально-психологічний клімат будь-якої установи породжується міжособистісною взаємодією, яка опосередковує не тільки між-особистісні впливи, а й вплив навколишнього фізичного середовища: речей, предметів, явищ природи тощо. Настрій однієї людини впливає на настрій іншої, позначається на різноманітних актах поведінки, діяльності, життя людини.

Р. X. Шакуров пропонує розглядати соціально-психологічний клімат з урахуванням трьох особливостей: психологічної, соціальної

та соціально-психологічної. "Психологічна форма клімату, — пише Р. X. Шакуров, — розкривається в емоційних, вольових та інтелектуальних станах і властивостях групи (так, можна говорити про атмосферу оптимізму, страху, цілеспрямованості або вольової розслабленості, творчого пошуку та інтелектуальної активності людини тощо)". На його думку, якщо в інтелекті, емоціях, волі фіксувати їхній соціальний зміст, то тут виявлятиметься соціальний аспект, соціально-психологічний аспект виявляється в єдності, згоді, задоволенні, дружбі, згуртованості.

Соціально-психологічний клімат — якісний бік стосунків, що виявляється у вигляді сукупності психологічних умов, які сприяють або перешкоджають продуктивній спільній діяльності та всебічному розвитку особистості в групі. Такий клімат може бути сприятливим, несприятливим, нейтральним, позитивно чи негативно впливати на самопочуття людини.

Найважливіші ознаки сприятливого соціально-психологічного клімату групи (колективу):

Суб'єктивні ознаки:

• довіра та взємовимогливість членів групи один до одного;

• доброзичливість і ділові претензії;

• вільне висловлювання думок щодо справ колективу чи поведінки окремих осіб;

• відсутність тиску з боку керівництва на підлеглих і визнання за ними права приймати рішення, значущі для справ колективу;

• достатня поінформованість членів колективу про завдання та стан справ у колективі;

• високий ступінь емоційного включення та взаємодопомоги у ситуаціях, якщо є у цьому потреба;

• усвідомлення і взяття відповідальності на себе за стан справ у групі кожним із її членів.

Об'єктивні ознаки:

• високі показники результатів діяльності;

• низька плинність кадрів;

• високий рівень трудової дисципліни;

• відсутність напруженості й конфліктності в колективі тощо.

І хоча кожен колектив має своє, неповторне обличчя, стиль, інтереси, згадані ознаки майже універсальні для будь-якого колективу.

Загальні фактори формування соціально-психологічного клімату:

• характер виробничих відносин того суспільства, складовою частиною якого є група;

• організація й умови трудової діяльності;

• специфіка й особливості роботи органів управління та самоврядування;

• стиль і характерологічні форми керівництва;

• соціально-психологічні, тендерні та демографічні особливості групи;

• чисельність групи тощо.

Вирізняють такі основні фактори формування соціально-психологічного клімату:

• фактори макросередовища;

• фактори мікросередовища.

Говорячи про фактори макросередовища, які впливають на психологічний клімат ззовні, необхідно враховувати те, що жодна група не може існувати, а тим більше розвиватися ізольовано від навколишнього світу. До таких факторів належать:

• соціально-психологічні тенденції науково-технічного прогресу;

• особливості суспільно-економічної формації на конкретному етапі розвитку суспільства;

• особливості діяльності органів управління, вищих за рівнем;

• соціально-психологічні особливості територіального району, в якому функціонує організація, тощо.

Значно більше впливають на соціально-психологічний клімат колективу фактори мікросередовища; основні з них такі:

• особливості матеріально-економічних, технологічних та організаційно-управлінських умов праці в колективі та ступінь задоволення людей цими факторами;

• особливості формальної структури в колективі та її співвідношення з неформальною;

• стиль керівництва керівника колективу;

• рівень психологічної культури керівника та співробітників тощо. Отже, основними факторами, які впливають на стан соціально-психологічного клімату в колективі, є зміст праці та ступінь задоволення людей роботою; умови праці та побуту, задоволеність ними; ступінь задоволення характером міжособистісних стосунків зі співробітниками; стиль керівництва, особистість керівника, а також те, чи задоволений він співробітниками.

З метою формування та поліпшення соціально-психологічного клімату в колективі (фірмі) бажано проводити тренінги, з допомогою яких психологи навчали б членів колективу і керівників високій культурі взаємодії та спілкування. Найбільш ефективними є такі форми тренінгів, як тренінг поведінковий, тренінг чутливості, тренінг рольовий, відеотренінг та ін.

Функції конфлікту.Під соціальним конфліктом розуміється той вид протистояння, при якому сторони прагнуть захопити територію або ресурси, загрожують опозиційним індивідам або групам, їх власності або культурі таким чином, що боротьба приймає форму атаки або оборони.  Важливим питанням при розгляді соціальних конфліктів є питання про дійових осіб і виконавців конфліктних відносин. Поряд з поняттям сторона конфлікту сюди можуть бути віднесені і такі поняття, як учасник, суб'єкт, посередник.  Учасником конфлікту може бути будь-яка людина, організація, або група осіб, які беруть участь у конфлікті, але не віддають собі звіт в ціляхконфліктного протиріччя.  Суб'єктом соціального конфлікту є окрема людина або соціальна група, здатні створювати конфліктну ситуацію.  Посередник - нейтральне особа, що допомагає конфліктуючим сторонам у досягненні згоди з допомогою переговорів.  Розглядаючи роль конфлікту як неминучого явища розвитку суспільства, можна виділити одну з його функцій, яка складається в розрядці психологічноїнапруженості у відносинах протиборчих сторін. Існування вихідних клапанів і відвідних каналів допомагає взаємної адаптації індивідів, стимулює позитивні зміни.  Інший позитивної функцією конфлікту є комунікативно-єднальна. Через цю функцію учасники конфлікту усвідомлюють свої і протистояли їм інтереси, виявляють спільні проблеми, пристосовуються один до одного.  Ще одна позитивна функція конфлікту проявляється у тому, що конфлікт здатний грати консолідуючу роль у суспільстві і навіть бути рушійною силою соціальних змін. Це відбувається тоді, коли в ході вирішення конфлікту люди по-новому сприймають один одного і у них з'являється інтерес до співпраці, виявляються можливості для цього.  Але нерідко конфлікти можуть дестабілізувати відносини в соціальних системах, руйнувати соціальні спільності і групову єдність. Так, страйки можуть завдати серйозної шкоди підприємствам і суспільству, бо економічний збиток від зупинок підприємств може стати чинником розбалансованості економіки. Національні конфлікти порушують відносини між націями. 

Класифікація конфліктів

Ознака класифікації	Види конфліктів
1. Спосіб розв’язання:	— насильницькі; — ненасильницькі
2. Сфера прояву:	— політичні; — соціальні; — економічні; — організаційні
3. Спрямованість впливу:	— вертикальні; — горизонтальні
4. Ступінь виразності:	— відкриті; — приховані
5. Кількість учасників:	— внутріособистісні; — міжособистісні; — міжгрупові
6. Потреби:	— когнітивні; — конфлікти інтересів

. Сфери прояву конфліктів украй різноманітні: політика, економіка, соціальні відносини, погляди й переконання людей. Виділяють політичні, соціальні, економічні, організаційні конфлікти.

Політичні конфлікти — зіткнення з приводу розподілу влад­них повноважень, форми боротьби за владу.

Соціальний конфлікт являє собою суперечності в системі стосунків людей (груп), що характеризується посиленням протилежних інтересів, тенденцій соціальних спільнот та індивідів. Різ­новидом соціальних конфліктів вважаються конфлікти трудові чи соціально-трудові, тобто у сфері трудової діяльності. Це велика група конфліктів, що останнім часом виникають у нашій країні дуже часто у вигляді страйків, пікетів, виступів великих груп працівників. [16, c. 39]

Економічні конфлікти являють собою широкий спектр кон­фліктів, в основі яких лежать суперечності між економічними інтересами окремих особистостей, груп. Це боротьба за певні ресурси, пільги, сфери економічного впливу, розподіл власності тощо. Зазначені види конфліктів поширені на різних рівнях управління [16, c. 40].

Організаційні конфлікти є наслідком ієрархічних відносин, регламентування діяльності особи, застосування розподільчих відносин в організації: використання посадових інструкцій, функ­ціонального закріплення за працівником прав та обов’язків; упровадження формальних структур управління; наявності положень з оплати й оцінювання праці, преміювання співробітників. [10, 11, 63]

3. За спрямованістю впливу виділяють вертикальні й горизон­тальні конфлікти. Характерною рисою їх є розподіл обсягу влади, який знаходиться в опонентів на момент початку конфліктних взаємодій.

У вертикальних конфліктах обсяг влади зменшується по вертикалі зверху донизу, що й визначає різні стартові умови для учасників конфлікту: начальник — підлеглий, вища організація — підприємство, засновник — мале підприємство.

У горизонтальних конфліктах відбувається взаємодія рівноцінних за обсягом наявної влади чи ієрархічним рівнем суб’єктів: керівники одного рівня, фахівці — між собою, постачальники — споживачі.

4. Ступінь виразності конфліктного протистояння припускає виділення прихованих і відкритих конфліктів. [16, c. 41]

Відкриті конфлікти характеризуються явно вираженим зіт- кненням опонентів: сварки, суперечки, зіткнення. Взаємодія регулюється нормами, що відповідають ситуації й статусу учасників конфлікту.

У разі прихованого конфлікту відсутні зовнішні агресивні дії між сторонами-конфліктерами, але при цьому використовуються непрямі способи впливу. Це відбувається за умови, що один з учасників конфліктної взаємодії побоюється іншого, або ж у нього немає достатньої влади й сил для відкритої боротьби.

5. Кількість учасників конфліктної взаємодії дозволяє поділяти їх на внутріособистісні, міжособистісні, міжгрупові [16, c. 42].

Внутріособистісні конфлікти являють собою зіткнення всередині особистості рівних за силою, але протилежно спрямованих мотивів, потреб, інтересів. Особливістю даного виду конфлік­ту є вибір між бажанням і можливостями, між необхідністю виконувати й дотриманням необхідних норм.

На вибір правильного рішення у разі внутріособистісного конфлікту людина може витратити багато сил і часу, а отже, стрімко зростає емоційна напруженість, може виникнути стрес, а перед ухваленням рішення поведінка особистості може стати неконтрольованою. Прикладами є конфлікти «плюс-плюс», «плюс-мінус», «мінус-мінус».

Конфлікти «плюс-плюс» припускають вибір одного з двох сприятливих варіантів. Наприклад, куди поїхати відпочивати чи що купити (машину якої марки). Слід зазначити: вибір відбувається з двох сприятливих варіантів, однак необхідність вибору може бути настільки складною й болісною, що супроводжуватиметься стресовими ситуаціями.

Конфлікти «плюс-мінус» — це конфлікти притягання й відштовхування, ухвалення рішення, коли кожний із варіантів може мати і позитивні, і негативні наслідки, а вибрати треба один,  з урахуванням розв’язання загального завдання.

Наприклад: у конфлікті керівника з підлеглим звільнення підлеглого постає для керівника як альтернатива: звільнення невигідного підлеглого (позитивний аспект) і необхідність пошуку нового співробітника, працівника для виконання поставленої задачі (негативний аспект). У даному випадку необхідно прораховувати ряд варіантів, необхідні емоційні та матеріальні витрати на реалізацію поставленої мети. Якщо залишити гарного, але невигідного працівника, змусити його працювати над поставленим завданням, то наслідки такого рішення можуть незабаром негативно позначитися на результатах, тоді конфлікт із внутріособистісного переросте в конфлікт із підлеглим, тобто в міжособистісний. [16, c. 43]

Іншим різновидом внутріособистісного конфлікту є рольовий конфлікт, коли в однієї особистості виникає необхідність одночас­ного виконання різних своїх ролей, які до того ж суперечать одна одній. Постає питання вибору, що виконувати.

Наприклад: майстрові виробничої ділянки надіслано вказівку від начальника цеху нарощувати випуск продукції, а керівник служби якості наполягає на підвищенні якості продукції шляхом уповільнення виробничого процесу. Майстрові давалися супереч­ливі вказівки, причому одночасно [16, c. 43].

Конфлікт когнітивний — конфлікт поглядів, точок зору, знань. У такому конфлікті метою кожного суб’єкта є переконати опонента, довести правильність своєї точки зору, своєї позиції.

Причини конфліктів.

Причини конфлікту – це явища, події, факти, ситуації, які передують конфлікту і в певних умовах викликають конфлікт.       Різні конфліктологи по різному підходять до визначення основних причин конфлікту. Розглянемо деякі погляди науковців на цю проблему.       Станіслав Михайлович Ємельянов серед великої кількості причин конфлікту виділяє загальні та часткові причини. До загальних він відносить: соціально-політичні і економічні, що пов’язані із соціально-політичною та економічною обстановкою в країні; соціально-демографічні причини відображають різницю в установках і мотивах людей, які пов’язані із їхньою статтю, віком; соціально-психологічні причини відображають соціально-психологічні явища в соціальних групах – взаємовідносини, лідерство, колективні думки, настрій; індивідуально-психологічні причини відображають індивідуальні психологічні особливості особистості (здібності, темперамент, характер). До другої групи часткових причин належать: незадоволеність умовами діяльності; порушення службової етики; порушення трудового законодавства; обмеженість ресурсів; різниці в цілях, цінностях, засобах досягнення цілей.       Олександр Володимирович Морозов основні причини конфліктів умовно поділив на три групи: 1) ті, які обумовлені трудовим процесом; 2) викликані психологічними особливостями людських взаємовідносин; 3) ті, що полягають в особистісних рисах людей.       Досить повною є класифікація причин конфлікту, яку запропонував В.П. Ратніков. Всі причини конфліктів поділяє наступним чином: 1) протиріччя інтересів, як фундаментальна причина конфлікту; 2) об’єктивні фактори виникнення конфлікту; 3) особистісні фактори виникнення конфлікту.        Протиріччя по своєму характерові можна поділити на: внутрішні і зовнішні; антагоністичні і неантагоністичні; основні і неосновні; об’єктивні і суб’єктивні. Внутрішні протиріччя виражаються у зіткненні інтересів всередині групи, організації (між керівником і підлеглим, між чоловіком і дружиною..). Зовнішні протиріччя виникають між двома чи декількома відносно самостійними соціальними групами (дві конкуруючі фірми, між двома країнами...). Антагоністичні протиріччя виникають тоді, коли опоненти мають непримиренно ворожі інтереси, девізом таких протиріч може бути наступне гасло: „перемога або смерть”. Неантагоністичні протиріччя допускають співпрацю, компроміс чи примирення (керівник просить працівника попрацювати наднормово, а працівник хоче більше часу приділити своїй сім’ї). Основні протиріччя відіграють вирішальну роль у виникненні і розвитку конфлікту, а неосновні протиріччя лише супроводжують конфлікт (конфлікт між владою Росії і чеченським формуваннями обумовлений основними антагоністичними протиріччями, але його розв’язанню заважають багато неосновних протиріч: всередині адміністрації Чечні, між Росією і деяким іншими країнами з приводу чеченського питання). Об’єктивні протиріччя обумовлені явищами і процесами, які не залежать від волі і свідомості людей, тому уникнути їх неможливо (між виробництвом і споживанням, між формальним характером права і необхідністю врахування особистості злочинця). Суб’єктивні протиріччя зумовлені такими факторами, які залежать від волі і свідомості людини (несумісність характерів, поглядах, ціннісних орієнтаціях).       Об’єктивні фактори виникнення конфлікту доцільно розглянути на конкретному прикладі, зокрема на виробництві. Отже об’єктивними факторами виникнення конфлікту в трудовій організації будуть: нечіткий розподіл прав і обов’язків; несприятливий стиль керівництва; погані умови праці; некомпетентність, і невідповідність тій посаді, яку займають певні працівники; не розробленість етичних норм і відсутність комісій по розгляду трудових спорів....       Об’єктивні фактори виникнення конфліктів пов’язані із присутністю в будь-якому конфлікті особистісних елементів. До них відносяться: основні психологічні домінанти поведінки особистості(одні гинуть за метал, інші за ідею, для одних справедливі принципи лібералізму а для інших консерватизму); риси характеру і типи особистості (слід пригадати, що важливу роль відіграють акцентуації особистості. На семінарському зайнятті ми визначимо, яка ж риса характеру є вираженою у кожного з вас); установки особистості (взаємодія теоретичної людини з економічною вже передбачає можливість конфлікту); неадекватні представлення, оцінки і самооцінки (розрив між очікуваним і реальним результатом, неправильної оцінки своїх підлеглих, неадекватна самооцінка) манери поведінки ; етичні цінності.

Предмет етносоціології.

Етносоціологія є порівняно молодою спеціально-соціологічною наукою, що виникла на межі етнографії та соціології. Сам термін "етносоціологія" складається з двох слів різного походження: етнос (від грец. ethnos — народ) і соціологія (від лат. societas- суспільство і грец. logos — вчення). Тому буквально цей вислів означає вчення про суспільство та місце в ньому народів.

Етносоціологію визначають як науку, що досліджує походження, суть і функції різноманітних етнічних спільнот з метою виявлення основних тенденцій їх утворення, розвитку та взаємозв'язків з іншими етносами, а також механізми їх входження у систему соціальних відносин.

Термін "етносоціологія" був впроваджений у науковий обіг зарубіжної соціології ще у 30-х pp. XX ст. Р. Турнвальдом.

Предмети досліджень соціології нації

• соціальні, економічні, політичні, духовні взаємовідносини між націями та національними меншинами як в окремих багатонаціональних державно територіальних утвореннях, так і у федеративній державі; • процеси формування і розвитку національних спільнот і груп, зміни в їх складі, відмінності у способі життя та культурних проявах; • сфера міжнаціональних напруг і конфліктів

Таким чином, предметом етносоціології є взаємозв'язок загальних соціальних явищ і процесів з явищами та процесами етнічними, а об'єктом — особливості етнічних виявів соціального.

Національні відносини завжди пов´язані з вирішенням певних етнічних проблем, які стосуються умов виживання і розвитку етносів (проблеми території, політичної влади, мови, культури, традицій, збереження самобутності тощо). Об´єктивною передумовою виникнення та розвитку національно-етнічних відносин є існування окремих етнічних спільнот, що відрізняються своїми етнокультурними особливостями (народів, націй). За даними ООН, у більш ніж 220 державах світу існує понад 3 тис. етнічних спільнот. Багато з них проживають компактно, деякі перебувають за межами однієї країни. Таким етносом є й українці, великі етнокультурні групи яких проживають за кордоном.  Національні відносини ніколи не існують поза іншими суспільними явищами (політичними, духовними, соціальними, економічними тощо). Суб´єкти таких відносин часто демонструють особливості своєї етнічної свідомості та самосвідомості. Тому міжнаціональні відносини, навіть маючи стійку об´єктивну основу, розгортаються у сфері почуттів, ілюзій, національних міфів та упереджень.  Національні відносини завжди мають ідеологічний характер, перебувають на перетині культур. Суб´єктами їх є, як правило, окремі етнічні утворення, хоч інколи й окремі суспільні групи та страти населення. Зважаючи на те, що сучасні етнічні проблеми існують у межах державних утворень, найчастіше ведуть мову про взаємини між титульними націями і національними меншинами.  До титульних належать нації, що компактно проживають на певних територіях, дають назву існуючому державному утворенню (українці в Україні, естонці в Естонії та ін.). До національних меншин відносять етнонаціональні групи, що не належать до титульних націй (російське населення в Балтії, німці в Поволжі та ін.). Існують і багатонаціональні держави, в яких питома вага нетитульних націй не менша порівняно з основним населенням (Швейцарія). Відносити такі етноси до національних меншин некоректно ні в політичному, ні в культурному сенсі: спільність етнічної долі, культур, навіть національних стереотипів робить усі національні утворення в поліетнічних країнах формально рівноправними.  В Україні як багатонаціональній державі, за даними перепису 1989 p., проживало до 130 етнічних спільнот чисельністю понад 52 млн. осіб. Це свідчить про те, що міжнаціональні відносини є одним з найважливіших чинників її сучасної внутрішньої політики.  Оскільки в Україні існують щонайменше три великі лінгвоетнічні групи (до 40 % тут — українці, що говорять українською мовою, майже 33 % — російськомовні українці та до 21 % — російськомовні росіяни), складною є і лінгвістична ситуація. У неофіційному спілкуванні, згідно з дослідженням українських учених, переваги не набула жодна з цих мов, водночас на рівні державних інституцій простежується намагання підняти значення української мови як державної.  Міжнаціональні відносини виявляються в економічному, культурному, мовному та інших аспектах. Часто в них домінують різними своїми гранями питання соціальної справедливості.  Економічні національно-етнічні відносини спрямовані на задоволення економічних потреб етнічних утворень. Економічні потреби можуть формуватися як стихійно, через особливості історичного розвитку (наприклад, у середньовічній Європі більшість капіталів, нагромаджених завдяки лихварництву, концентрувалася в руках єврейського населення через релігійні упередження християнства), так і завдяки політиці держави (заборона в Південно-Африканській республіці чорношкірому населенню займатися управлінською, адвокатською та іншими видами діяльністі). Ці відносини втілені в існуючому суспільному розподілі праці, в системі економічних зв´язків між різними національно-етнічними утвореннями. Не завжди це є наслідком свідомої практики держави. Так, в Україні завдяки особливостям розселення російської етнічної групи (переважно в центрах урбанізації) відсоток росіян, зайнятих в інтелектуальній сфері, помітно вищий, ніж українців.  Політичні етнонаціональні відносини стосуються передусім рівної участі всіх етнічних утворень у реалізації політичної влади в країні та вирішенні найважливіших проблем державного життя. Вони спрямовані на реалізацію громадянських прав і свобод представників різних етнічних груп. Про невирішеність політичних проблем етнічних груп свідчила відсутність виборчих прав в афроамериканського населення до часів Громадянської війни в США. Часто важливими щодо цього є питання державного устрою: є країна федеративним утворенням на демократичних засадах, де передбачено широку участь національних меншин у реалізації владних повноважень, чи вона має унітарний характер.  Етнонаціональні відносини у сфері культури створюють можливості для контактів культур різних етнічних груп. Загалом весь спектр етнонаціональних явищ реалізується не лише існуванням багатьох національностей у межах певної держави, а й завдяки системі етнонаціональних інтересів. Ці інтереси стосуються збереження їх самобутності, розвитку економіки, культури етнічних груп, тобто усвідомлюваного національного самоутвердження. Відповідно перед етносоціологією постає питання націоналізму.  Націоналізм — теорія і практика етнічних відносин, які грунтуються на самоідентифікації нації у вирішенні своїх проблем, реалізуються у різноманітних формах діяльності, зумовлених специфікою економічного, політичного, духовного розвитку країни, традиціями, суспільною психологією тощо.  Як суспільний рух, він зародився одночасно в розвинутих країнах Західної Європи (Англія, Франція) внаслідок загального розвитку політичної та соціально-економічної системи цих країн, а також у багатоетнічних країнах імперського типу (Австро-Угорщина, Росія) — внаслідок протестів нетитульних етнонаціональних груп проти національного гноблення та нерівності. 

Історія етносоціології

Етносоціологія зосереджується на вивченні етнічної специфіки загальних соціальних явищ, дослідженні етнічних проблем — національної самосвідомості, мови, звичаїв та інших елементів культури.    В Україні як окрема дисципліна вона почала формуватися на межі 50—60-х років XX ст. Однак її засади були закладені раніше, сформувавшись у лоні етнографії, історії, фольклористики та інших наук, які цікавилися особливостями національної культури, традиціями народу.    В українських землях, що перебували на той час під владою Російської та Австро-Угорської імперій, свідоме зацікавлення народними традиціями та фольклором почалось за часів розквіту романтизму (перша третина XIX ст.). Саме на тоді випала діяльність видатних учених та збирачів фольклору І. Срезневського, М. Максимовича, М. Костомарова, В. Гнатюка, Ф. Колесси та ін. Етнографічні описи та роздуми про національні особливості історичної долі українського народу почали вписувати у формат викладання суспільних дисциплін. Подальший розвиток суто етнографічних досліджень (наприклад, діяльність Відділення етнографії при Російському географічному товаристві) давав багатий матеріал для наукових узагальнень у цій галузі.    Не залишилась осторонь цього процесу і соціологічна наука. Стараннями Максима Ковалевського (1851—1916) (робота Російської вищої школи суспільних наук у Парижі), а згодом М. Грушевського, який створив Український соціологічний інститут у Відні, етнографічні дослідження тогочасного та минулого становища українського народу набули системного характеру. Помітне місце посідали вони і в діяльності Всеукраїнської академії наук. Наприклад, функціонування Кабінету примітивної культури при науково-дослідній кафедрі історії України, як і видання друкованого органу цього наукового підрозділу — «Первісне громадянство», цілком відповідали тогочасним стандартам етнографічних та етносоціологічних досліджень.    Щоправда, згодом і до кінця 50-х років XX ст., вивчення етнографічних і національних аспектів суспільного життя було унеможливлене у зв´язку із загрозами бути звинуваченим у «буржуазному націоналізмі». Тому проблеми, які досліджує етносоціологія (феномен етносу, нації тощо), в Україні значилися як «ризиковані».    Певні зміни у ставленні до етносоціології, як і щодо можливості досліджень етнічних аспектів соціального, відбулися у другій половині 60-х років. Безумовно, і тоді наукові пошуки не могли бути очищеними від ідеологічних нашарувань, зосереджувалися насамперед на «національних особливостях соціалізму», «поліетнічності в умовах соціалізму» тощо. Останньою проблемою переймалося навіть вище партійне керівництво колишнього СРСР (окремий розділ доповіді М. Хрущова на XX з´їзді КПРС).    Радянська наука етносоціологічні проблеми розглядала здебільшого на межі між соціологією та етнографією, історією тощо. Помітну роль у становленні проблематики етносоціології відіграла діяльність Інституту етнографії АН СРСР, особливо з середини 60-х років, коли його очолив видатний етнолог Юліан Бромлей (нар. у 1921 p.).    У пострадянський час етносоціологія здебільшого переймалася соціальним розвитком етнічних груп у процесі трансформації політичного, економічного і соціального середовища.    Класичним зарубіжним дослідженням з етносоціології вважають працю Ф. Знанецького та У. Томаса «Польський селянин в Європі та Америці», видану в 20-ті роки XX ст. Але принциповий інтерес до проблеми етнічності, національності зафіксований у 50— 60-ті роки, що пов´язувалося з активним розпадом колоніальних володінь європейських держав в Африці та Азії, посиленням еміграційних хвиль з країн «третього світу» до Європи та Сполучених Штатів Америки. Тамтешні дослідження зосереджувалися на міжгрупових взаєминах, соціально-психологічних проблемах міжнаціональних конфліктів, етнічній дискримінації тощо.    Як і кожна молода наукова галузь, етносоціологія особливу увагу зосереджує на з´ясуванні сутності й специфіки наукового апарату, базових понять («етнос», «народність», «нація» тощо), формуванні методології досліджень. У цьому процесі конкурують різні концептуальні підходи, розмаїття яких ілюструє багатогранність предмета дослідження. Особливо це стосується одного з базових понять — «етнос», тлумачення якого є своєрідним ключем до розгляду всіх інших.    Найпоширенішими є так звані примордиалістеькі концепції, що поділяють думку про первинний (примордиальний) характер етносу, які окреслюють два основні підходи до сутності етнічності як суспільного явища.

Об’єктом соціології культури виступає діяльність культурно-освітніх і культурно-дозвіллєвих установ та організацій

орцій, формальних і неформальних творчих об’єднань, спілок, рухів тощо.

Одними із базових понять соціології культури є поняття культурних цінностей, норм, мови та соціокультурних процесів. Цінності – визначальний елемент культури – її ядро. Цінності – це своєрідний соціальний механізм, що відтворює, зберігає, розвиває і передає все корисне, що є в суспільстві. Важливою складовою частиною культурного освоєння людиною дійсності виступають соціальні цінності – основа прийняття рішень людиною, що визначають її життєдіяльність з допомогою надання стратегічних орієнтирів (рівність, свобода, щастя, добробут, справедливість, чесність, вірність та ін.), заради досягнення яких варнто боротися.

Соціальні норми слід розглядати як правила поведінки, стандарти, що регулюють поведінку людей, суспільне життя відповідно до цінностей певної культури.

Соціологія молоді визначається як наука, що досліджує специфічну соціально-демографічну спільноту, яка перебуває в процесі переходу від дитинства до світу дорослих і переживає важливий етап сімейної і позасімейної соціалізації та адаптації, включення у внутрішній духовний світ норм і цінностей суспільства.

Молодь є формуючою силою, однак соціально слабкою. Звідси найважливішим завданням соціології молоді є традиційне вивчення як об’єктивного становища молоді в даному суспільстві, так і визначення суб’єктивного стану цієї соціальної спільноти ( змін її потреб, ціннісних орієнтацій, життєвих планів, ідеалів, соціальної зрілості). Це дає змогу визначити, який новий зміст у життя суспільства вносить нове покоління молоді.

Для молоді характерні: динамізм і оновленість, її основною рисою є міра відповідності її потребам часу, епохи. Центральною в соціології молоді є проблема самовизначення і самознаходження молодого покоління, його соціальної долі („ втрачене покоління”, „ авангардне покоління”).

Соціалізація молоді – це процес залучення молоді в систему суспільних відносин, освоєння нею соціальних ролей, її соціальне, професійне, економічне, політичне самовизначення. Соціалізації молоді притаманні вікові та соціальноепохальні виміри, динаміка і стадійність. У зв’язку з соціалізацією виникають такі поняття, як „соціальний вік” та ”молоде покоління”. Поняття „соціальний вік” пов’язане з набуттям особистістю чи групою соціальної зрілості, здатності брати позитивну участь у соціальному житті. Поняття „молоде покоління” вживається для визначення стосунків молоді із середнім та старшим поколінням, для окреслення міри наступності та спадкоємності цінностей поколінь.

Розглянемо особливості культурної соціалізації на прикладі окремої соціальної групи, якою є студенство. Студенство можна визначити як групу людей молодого віку, які об’єднані виконанням спеціальних навчальних та соціально-підготовчих функцій, тимчасово не беруть участі в суспільно-продуктивній праці (або беруть участь епізодично), для яких характерні спільність побуту, психології , системи цінностей, культури і які готуються до виконання в суспільстві соціальних ролей інтелігенції (виробничої, організаційно-управлінської, культурно-конструктивної).

Найважливішою для студенства є навчальна соціально-підготовча функція, якій притаманні три головні ознаки:

*навчальна підготовка студентів є економічно і соціально найбільш значимою;

* навчально-підготовча функція, виконувана студентами, дає безпосередній вихід у висококваліфіковану трудову діяльність;

* особливості формування студентсва визначаються специфікою їх соціалізації у вищій школі.

Найважливішими, соціально-цінними, соціально-психологічними рисами студентства є напруженість пошуку змісту життя, ідеальне конструювання дійсності. Оскільки студенти виконують соціальну навчально-підготовчу функцію, то основною для них є пізнавальна потреба, у якій виражається найважливіший зміст студентської життєдіяльності. Комплексом умов визначається потреба у спілкуванні.

Освіта Освіта є певна система навчальних і виховних закладів, що здійснюють різноманітні форми залучення їх досвідів в усвоєння багатств культури.

Освіта – соціальна система, яка має свою структуру (форми, види, ступені).

* дошкільна освіта і виховання - здійснюється разом із сім’єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров’я дітей.

* загальна середня освіта – забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійного самовизначення.

* позашкільна освіта і виховання – забезпечує творчу самоорганізацію дитини в системі позашкільних освітньо-виховних закладів.

* професійно-технічна освіта – забезпечує здобуття громадянами робітничої професії відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої виробничої кваліфікації, перепідготовку.

* вища освіта – забезпечує фундаментальну наукову та загальнокультурну, практичну підготовку, одержання громадянами спеціальності відповідно до покликання, інтересів, здібностей.

* післядипломна підготовка – забезпечує систематичне поновлення набутих у вузі знань, перепідготовку людей з вищою освітою з метою опанування нових спеціальностей та професій.

* аспірантура і докторантура - забезпечують накову та педагогічну підготовку кандидатів і докторів наук.

* самоосвіта – система набуття і підвищення рівня знань шляхом самостійного опанування знань та вмінь, одержання професії і спеціальності. Самоосвіта набуває легітимності шляхом перевірки та оцінки знань системою екстернату.

Соціалізація підростаючих поколінь – це не тільки навчання правилам, професійним навичкам, але й формування у певному соціокультурному середовищі. Освіта сприяє передачі цінностей сформованої в суспільстві культури, допомагає підтримувати існуючий соціальний порядок.

Для соціології освіти важливе вивчення і самої особистості учня, студента. Характер майбутньої професії багато в чому визначає і поведінка студента.

Фахівці стверджують, що середній студент засвоює приблизно третю частину запропонованої навчальної програми, причому більш зручну і прийнятну для себе. На частку зусиль самого викладача, його педагогічної і методичної майстерності приходиться не більш п’ятої частини усіх факторів, що визначають рівень засвоєння навчального матеріалу. Інакше просто неможливо пояснити, чому за рівних умов в одній групі в одного викладача поряд і відмінники і двієчники.

Аналізуючи студентську молодь у зв’язку з обраною професією можна виділити три групи студентів.

Першу групу складають студенти, орієнтовані на освіту, тому що вона дає можливість отримати професію. Вони хочуть працювати саме за цією спеціальністю, у них є інтерес до роботи, прагнення реалізувати себе саме в ній.

Друга група студентів складається з тих, хто в перспективі орієнтований на бізнес. Ставлення до освіти в них вже інше – для них навчання виступає як інструмент можливої стартової ступені.

Третю групу студентів складають ті, кого можна було б назвати такими, що не визначилися. Усі параметри їх ставлення до навчання, професії розмиті. У їхніх оцінках і позиціях немає чіткості та визначеності перших двох груп. Такі студенти ніби пливуть за течією, можливо, їх самовизначення відбудеться трохи пізніше, а можливо для них взагалі процес самовизначення, цілеспрямованості не характерний.

Найважливіша соціологічна проблема освіти – формування культури, гуманітарна підготовка студентів.

Справа в тому, що коли в 18-20 років молода людина вивчає математику, біологію, інформатику, вона ще не знає, що в 40-45 років їй більше будуть потрібні психологія, право, соціологія. У цьому віці гарний фахівець вже керівник, батько сімейства, суспільний чи політичний діяч, а також виконує й інші соціальні ролі, де в першу чергу вимагаються культура, психологія, наука управління.

Опитування показують, що на думку студентів, та й самих викладачів, до 40 % викладачів мають посередній і навіть низький рівень культури.

На думку 60% студентів і 73% викладачів, старшокурсники, випускники вузів не можуть повною мірою вважатися інтелігентними людьми. У той самий час студенти вважають, що професіоналізм викладачів зберігся. Більш того, його оцнки трохи виросли. У 2003 році 35% студентів високо оцінювали професіоналізм викладачів, а 1989 таких студентів було 30%. Однак студенти відзначають падіння зацікавленості викладачів у роботі (49% - 1989 р., 20% - 2003 р.).

Види Соціологічне дослідження 

Соціологічне дослідження — це вид систематичної пізна­вальної діяльності, що складається з логічно послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур, спрямованих на глибоке вивчення, аналіз і систематизацію соціальних фактів, виявлення зв’язків, залежностей між соціальними явищами і процесами, формування на основі зібраної інформації нових знань та розробку заходів щодо управління досліджуваним об’єктом, забезпечення його прогресивного розвитку.

16.12.06

Соціологічне дослідження має свою структуру, що перед­бачає послідовність дій соціолога, які дають змогу вирішити поставлену проблему. Цю послідовність дій можна визначити як етапи соціологічного дослідження. Загалом їх чотири: 1) розробка програми; 2) збір емпіричних даних (польовий етап); 3) обробка інформації; 4) аналіз та узагальнення отриманої інформації. У програмі соціологічного дослідження формулюється проб­лема дослідження, визначаєтьсяоб'єкт і предмет, здійсню­ються розробка й інтерпретація основних понять, формуєть­сямодель реального об'єкта, що дає можливість виявити нові риси та відносини предмета дослідження, формулюються робочі гіпотези. Від того, наскільки якісно проведено по­передні процедури, залежить успіх подальшого дослідження. Гіпотеза - це наукове припущення, що висувається для по­яснення явищ, фактів, процесів, які необхідно підтвердити чи спростувати. Важливою складовою програми соціологічного дослідження є визначення вибіркової сукупності. Роблячи висновки щодо якихось явищ, соціолог має бути впевнений у тому, що його висновки характеризують усю су­купність. Ця сукупність називається генеральною сукупністю. Обстежити всі одиниці цієї сукупності досить важко й не по­трібно. Для цього в соціології існує така процедура, як вибірка. Вибірка — це статистична процедура. Сукупність відібра­них об'єктів, на підставі яких соціолог робить висновок про генеральну сукупність, називається вибірковою сукуп­ністю. Вибіркова сукупність має бути репрезентативною. Репрезентативність означає, що за визначеними пара­метрами склад обстежуваних повинен наближатися до відпо­відних пропорцій у генеральній сукупності. Польовий етап означає, що дослідник переходить до збирання фактичних даних з обраної проблематики в реальних умовах. Фактичні дані можна отримати через застосування відпо­відних методів: - спостереження; - аналізу документів; - опитування; - соціального експеримента. Процес обробки даних соціологічного дослідження охоплює такі етапи: а) кодування отриманої інформації; б) уведення інформації в комп'ютер; в) перевірка введених даних; г) обчислення й аналіз результатів. Аналіз даних передбачає побудову таблиць, обчислення статистичних показників, перевірку гіпотез, побудову нових ознак тощо. Первинні дані впорядковуються різними статистич­ними методами, наприклад: - групуванням; - обчисленням узагальнених параметрів і коефіцієнтів; - кореляційним. Отримані при соціологічному дослідженні дані потребу­ють інтерпретації - перетворення соціологічної інформації з числових показників у логічну форму, тобто в конкретні характеристики об'єкта дослідження. На цьому ж етапі здійснюється формулюванняпрактичних рекомендацій, що визначаються темою та цілями дослідження. Завершенням соціологічного дослідження є складання звіту.

Статистична обробка

Вибір методів статистичного аналізу визначається, звичайно, двома основними передумовами:

1. Характером отриманих даних (форма емпіричної інформації, яка зафіксована в анкетах, бланках інтерв'ю);

2. Видом обробки емпіричної інформації (звіт про проведене соціологічне дослідження, наукова стаття, інформація для засобів масової комунікації тощо). У цілому існують два найважливіші типи методів статистичного аналізу, призначені для розв'язання основних дослідницьких завдань: 1) представлення (опис) даних; 2) вимір зв'язків та залежностей між даними.

Вибір конкретної процедури статистичного аналізу даних за результатами соціологічного дослідження залежить від типу шкали - номінальна, порядкова (рангова, інтервальна), метрична, — який характеризує міру репрезентації дискретності — неперервності досліджуваної ознаки.

На думку Н.В. Паніної, розпочинаючи вибір статистичних методів, соціолог повинен:

1) визначити рівень аналізу, який він буде проводити (описовий, пояснювальний), керуючись формою кінцевого продукту (підсумкового документа за результатами дослідження);

2) обрати конкретні статистичні процедури щодо кожного пункту анкети, керуючись типом шкали, яку презентує структура відповідей на поставлене в анкеті запитання.

Узагальнення даних розпочинається з процесу формування ряду розподілень, що має вигляд відповідно оформленого запису підрахунку кількості респондентів, які вказали на той чи інший варіант відповіді на поставлене в анкеті запитання. Узагальнені дані по кожному пункту анкети мають назву "змінні" у контексті статистичного аналізу. Соціолог може проводити аналіз по кожній окремо взятій змінній; може проводити аналіз по двох змінних і більше та показувати зв'язок між ними. Коли дослідник аналізує результати відповідей на одне, окремо взяте запитання анкети, такий вид аналізу має назву одновимірний, коли включає до аналізу дві змінні і встановлює характер зв'язку між ними, такий вид аналізу має назву двовимірний, коли встановлюється характер зв'язків між кількома змінними, такий вид аналізу має назву багатовимірний.

Анкетування - це найбільш поширений у соціології метод.

Анкета - це документ, у якому міститься впорядкований перелік питань, що дають змогу отримати нову інформацію.

Створенню анкети передує довга копітка розробка програми дослідження у зв'язку з тим, що в анкету закладаються гіпотези, сформульовані завдання, котрі потрібно вирішити під час соціологічного дослідження. Перекласти мову науки на запитання до респондентів - процедура складна, але необхідна. Існує різ­ниця між науковими термінами й буденною мовою, тому поняття можуть мати для простих людей і вчених різні значення.

Анкета починається зі вступної частини — звернення до респондента. У ньому визначається мета дослідження, спосіб заповнення анкети. Далі йде основна частина анкети з блоками запитань до опитуваних і третя частина - "пас-портичка", тобто демографічні відомості про опитуваних (може виноситися на початок).

Структура та послідовність запитань в анкеті передбачає розвиток комунікації соціолога з респондентом: завоювання довіри, пробудження зацікавленості, бажання продовження бесіди та ін. Логіка побудови запитань в анкеті відповідає меті дослідження й отримання інформації, що перевіряє гіпотези.

Питання слід формулювати максимально конкретно та точно, не допускати неясності й неоднозначності.

Усі за­питання поділяють на два основні типи: відкриті та закриті.

Відкриті запитання - це ті, щодо яких дослідник не про­понує респондентові переліку підготовлених відповідей, а за­лишає місце для відповідей у довільній формі. Ознайомлення з відповідями на відкриті запитання дають можливість соціо­логові відчути проблеми людей, що стоять за цифрами звіту. Однак досвід показує, що на відкриті запитання відповідає лише третина респондентів, при цьому відповіді чи надто стереотипні, чи дуже конкретні, малоінформативні. Окрім цього, такі запитання важко обробляти.

Закриті запитання — це ті, в яких після тексту запитання пропонується віяло відповідей. Досить часто при формуванні переліку відповідей трапляються логічні помилки - порушення принципу відповідності запитання та відповідей. Це від­бувається тоді, коли варіанти відповідей не відповідають ключовому слову запитання і є варіантами відповідей на інше запитання.

До анкети також включають запитання-фільтри. Завдання таких запитань - відсіяти тих респондентів, яких не стосується наступне запитання.

Запитання, які стосуються соціально-демографічних характеристик респондента, зазвичай, завершують анкету. Опитування проводяться анонімно й соціально-демографіч­ний блокпередбачає взяття до уваги таких позицій:

-вік;

- стать;

- рід занять;

- національність, місце проживання, освіта (якщо проб­лема дослідження передбачає їх важливість).

При формулюванні запитань анкети необхідно викону­вати такі правила:

• однозначність - мова йде про однакове розуміння змісту запитання респондентами. Дуже важливим є визначеність понять та їхня конкретність. Іноді запитання анкети містять у собі два, а то й більше запитань, що є недоцільним і за­важає отримати об'єктивну інформацію;

• стислість - досвід проведення соціологічних досліджень свідчить, що чим довше запитання, тим важче респондентові зрозуміти його зміст. Якщо запитання довге, то поки респон­дент дочитає його до кінця, він забуде початок;

• валідність - міра відповідності запитання анкети проб­лемі, що вивчається. Запитання можуть бути прямі та непрямі. Валідність запитання визначається точністю переведення показника в запитання.

Відомо, що добре опрацьована анкета може бути заповнена не більше, ніж за півгодини. За більший проміжок часу на­стає психологічна втома й увага до анкети спадає.

Методи збирання соціологічних даних (основними з яких є метод спостереження, метод експерименту, аналіз документів та метод опитування), забезпечують перехід від теоретичного знання про предмет дослідження до його емпіричного опису та аналізу.

Метод спостереження запозичений із природних наук. У контексті соціологічної науки він визначається як планомірне цілеспрямоване сприйняття явищ, прямої реєстрації подій очевидцем у процесі їх розгортання. Спостереження важливе джерело отримання соціологічної інформації на стадії загальної розвідки, на етапі складання програми як початкового пункту пізнання. Цей метод створює можливість для безпосереднього сприйняття поведінки людей у конкретних умовах, опису взаємодії усіх її учасників та конфліктних ситуацій. Проте спостереження в силу своєї специфіки фіксує здебільшого поверхові поведінкові факти, зовнішні властивості досліджуваних об’єктів, а ціннісні орієнтації соціолога можуть накласти відбиток на процес його спостереження і стати джерелом викривлення отриманих даних, тому воно частіше всього використовується спільно з іншими методами.

Розрізняють спостереження включені і невключені, відкриті та інкогніто, вільні та стандартизовані, систематичні й випадкові, польові й лабораторні.

До спостереження умовно можна віднести соціальний експеримент. Застосування цього методу в соціології стало можливим завдяки зростанню емпіричних досліджень, удосконаленню процедур обстеження, розвитку математичної логіки, статистики і теорії ймовірності. Соціологічний експеримент використовується тоді, коли треба розв’язати завдання, пов’язані з реагуванням тієї чи іншої соціальної групи на внутрішні і зовнішні фактори, які вводяться ззовні у штучно створених і контрольованих умовах. В результаті соціального експерименту створюється можливість з’ясовувати причини появи і зміни соціальних явищ, а багаторазове здійснення досліду сприяє нагромадженню кількісних характеристик, за якими можна робити висновки про типовість чи випадковість досліджуваних явищ. За характером об’єктів експерименти поділяються на економічні, правові, педагогічні, психологічні та ін. За специфікою завдань розрізняють науково-дослідні та практичні експерименти. Основним недоліком соціального експерименту є те, що штучні умови, в яких проводяться експерименти, можуть порушити природність перебігу соціального явища, що досліджується.

Аналіз документів порівняно з попередніми методами має більші пізнавальні можливості. За своєю популярністю він поступається лише методу опитування. В окремих напрямах соціологічних досліджень (наприклад, у промисловій соціології), аналіз документів є домінуючим. Цей метод є одним із обов’язкових, з якого починаються практично всі дослідження. Відбір документів зумовлюється проблемою, предметом, цілями, завданням, організаційними можливостями дослідника. Останній повинен добре орієнтуватися в багатоманітності документів, тому соціологія здійснює їх класифікацію. За статусом документи поділяють на офіційні (урядові матеріали, постанови, заяви, плани роботи і звіти виробничих колективів і т.д.), які відображають суспільні зв’язки й колективні погляди, та особисті (документи, складені з ініціативи самих працівників, які містять їхню особисту думку щодо дослідницьких проблем). За цільовим призначенням розрізняють спеціальні документи, які складаються безпосередньо для соціологічного дослідження(анкети, плани, протоколи спостережень, дані експерименту) і побічні (довідкові видання, літературно-художні твори та інша література). За рівнем обробки інформації виділяють первинні документи, які складаються на базі прямого спостереження чи опитування (звіти з емпіричних соціологічних досліджень, протоколи зборів тощо) і вторинні – це обробка, узагальнення, описи, зроблені на основі первинних документів. За змістом документи класифікують на правові, історичні, економічні, технічні тощо.

Найбільш розповсюдженим і широковживаним у соціології є метод опитування. Під час опитування об’єктивний матеріал, зібраний за допомогою інших методів дослідження (спостереження, аналізу документів), доповнюється інформацією про суб’єктивне сприйняття предмета дослідження. При опитуванні реєструють і мотиви , і результати діяльності індивідів. Джерелом інформації є усні чи письмові висловлювання респондентів про стан громадської думки та суспільної свідомості, об’єктивних явищ та процесів не тільки в теперішньому, а й у минулому, і майбутньому часі. Отже, якщо правильно організувати опитування, то можна отримати інформацію про всі проблеми.

Існує два основних види опитування: інтерв’ю і анкетне опитування.

Інтерв’ю – це метод одержання необхідної інформації шляхом безпосередньої цілеспрямованої бесіди інтерв’юера з респондентом (носієм інформації). Існує ціла низка різновидів інтерв’ю. За технікою проведення розрізняють вільне інтерв’ю (коли немає плану і завчасно сформульованих запитань); фокусоване спрямоване інтерв’ю (вивчення громадської думки щодо певної конкретної події, факту, ситуації); стандартизоване (формалізоване) інтерв’ю (коли формулювання запитань, їх порядок, кількість і перелік можливих альтернативних відповідей, їх дозування і форма запису передбачається і фіксується заздалегідь). Перевага інтерв’ю полягає в тому, що завдяки прямому контакту з респондентом, є можливість отримати мало доступну для інших методів інформацію, зокрема зафіксувати „підтекст” емоційного забарвлення, зовнішніх реакцій співрозмовника і зробити висновки про його ставлення до предмета розмови, про щирість його відповідей.

Анкетне опитування передбачає реєстрацію відповідей самим опитуваним. Анкетування може застосовуватися у дослідженні будь-якої соціальної проблеми, якщо для її розв’язання потрібна інформація про явища суспільної ті індивідуальної свідомості (потреби, інтереси, мотиви, установки, думки, ціннісні орієнтації окремих індивідів чи соціальних груп). Анкета – впорядкований за змістом і формою набір запитань, спрямованих на розкриття змісту досліджуваної проблеми. Існують різні види опитування: через пресу (анкета друкується на сторінках журналів та газет, а відповіді на її запитання пересилаються в редакцію); поштове (анкети і відповіді на її запитання пересилаються поштою); роздаткове (анкети роздаються безпосередньо респондентом). Поштове та пресове опитування дають дуже низький відсоток повернення заповнених анкет, що потребує від соціолога додаткових зусиль для забезпечення репрезентативності одержаної інформації. Ефективність роздаткового анкетування залежить не тільки від змісту і структури анкети, а й від особистих якостей анкетера.

Для аналізу міжособистісних відносин в малих групах застосовують соціометричний метод опитування. За його допомогою можна отримати інформацію про позиції індивідів в групі, зокрема про типи міжособистісних відносин, неформального лідера в групі, про міру диференціації та згуртованості в групі і т.д., і на її основі виявити позитивні, конфліктні, напружені або індиферентні ділянки, що має важливе значення для коригування міжособистісних відносин в групі.

Коли в процесі соціальної роботи виникає потреба оцінити такі сторони об’єкта, самооцінка яких може виявитися неможливою або спотвореною, застосовують експертне опитування. Практика останніх років свідчить, що використання експертних оцінок у соціологічному дослідженні дає можливість підвищити рівень соціального управління. Оцінки, отримані від компетентних осіб –експертів, які мають глибокі знання про предмет чи об’єкт дослідження, мають велике значення у вирішенні завдань соціального прогнозування і проектування. Експертне опитування використовується на всіх етапах організації соціологічного дослідження.

Основні функції соціології Різноманітність зв'язків соціології із життям суспільства, її суспільне призначення визначаються насамперед тими функціями, які вона виконує. Функції (від лат. funkcio - виконання, призначення) соціологічної науки ззовні такі самі, як і в інших суспільних науках, але їх зміст у кожної науки свій. Теоретична функція полягає у поповненні та збагаченні соціологічного знання, в розробці концепцій, теорій, ключових понять і категорій цієї науки на основі дослідження соціальної дійсності. Збагачення наукового соціологічного знання відбувається як на основі вдосконалення теоретичної соціології, так і на базі розвитку спеціальних і галузевих соціологічних теорій, а також зв'язаних з ними досліджень емпіричної соціології. Описуючи, систематизуючи, нагромаджуючи дослідницький матеріал у вигляді аналітичних записок різних наукових звітів, статей, книг соціологія здійснює описову функцію. Здобуваючи і накопичуючи знання про закони і закономірності функціонування і розвитку історично визначених соціальних систем про різні сфери суспільного життя, всі його складові частини соціологія тим самим реалізує пізнавальну функцію. Інформаційна функція ~ це збирання, концентрація соціологічної інформації, одержаної у результаті проведення досліджень. У великих соціологічних центрах юна нагромаджується в так званих банках соціологічної інформації, її використовують органи управління, засоби масової інформації. Прогностична функція полягає у соціальному прогнозуванні. Соціологічні дослідження завершуються обґрунтуванням коротко- або довгострокового прогнозів досліджуваного об'єкта. Критична функція соціології тісно взаємозв'язана з її прогностичною і гуманістичною функціями. На підставі аналізу і розвитку соціальних систем соціологія не тільки виробляє практичні рекомендації щодо їх вдосконалення. Вона також конструює й можливі технології їх прогресу, формує соціальні ідеали, розробляє програми соціального розвитку, підпорядковуючи все це реалізації інтересів людини. Виховна функція соціології реалізується в тому, що знання, які здобуваються цією наукою безпосередньо використовуються системою виховання і впливу на свідомість і поведінку людей з метою формування їх певних соціальних якостей. Цю функцію соціологія виконує також тому, що забезпечує передачу новому поколінню соціального досвіду попередніх поколінь. У визначенні методів вивчення соціальної реальності збору, обробки і аналізу первинної соціологічної інформації соціологія реалізує свою інструментальну функцію. Світоглядна функція виявляється в тому, що озброюючи людей соціологічним знанням, вона тим самим формує їх погляди на соціальні процеси, даєш теоретичну основу для практичних дій, оцінки явищ соціальної реальності. Дуже часто соціологи збирають дані, які потім використовують ті, хто приймає рішення. Це означає, що ці дані вони збирають, виконуючи певне політичне замовлення, базуючись на тій або іншій ідеології. Крім того, віддзеркалюючи закони функціонування і розвитку соціальних систем, соціологія дає їх теоретичне обґрунтування з позицій певних соціальних і політичних сил, тією чи іншою мірою відображаючи їх погляди. Отже, соціологія виконує ідеологічну функцію. Знання, які вишукує соціологія, є не тільки підвалиною для подальшого розвитку теоретичних поглядів. Вони орієнтовані на розв'язання практичних проблем, які постають перед суспільством в цілому, так і перед різними соціальними групами. Ці знання безпосередньо використовуються для перетворення соціальних інститутів, управління соціальними процесами тощо. В цьому знаходять реалізацію практична, регулятивна, організаційно-технологічна, управлінська функції соціології. Зазначимо, що всі функції, які виконує соціологія, "працюють", взаємодоповнюючи одна одну.

Програма - це, свого роду, концептуальна модель постановки дослідження і розуміння досліджуваного явища. Це теоретичне обгрунтування методологічних підходів та методичних прийомів вивчення певного явища або процесу. Ретельно продумана та розроблена в усіх своїх складових, програма виступатиме гарантією успіху всього дослідження. Програма дослідження є типовою універсальною моделлю будь-якого наукового пошуку. Всілякого роду соціальні маркетингові дослідження (котрі зараз набули масового застосування) повністю використовують моделі, методики соціологічного дослідження.

Програма соціологічного дослідження складається з таких основних елементів:

Методологічний розділ

■ Формування проблеми, визначення об'єкта і предмета дослідження;

■ Визначення цілей і постановка завдань;

■ Уточнення й інтерпретація основних понять;

■ Попередній системний аналіз об'єкта дослідження;

■ Розгортання робочих гіпотез;

■ Стратегічний план дослідження.

Процедурний розділ

■ Обґрунтування системи вибірки, одиниць спостереження;

■ Начерки основних процедур збору та аналізу даних;

■ Робочий план (де упорядковуються етапи, строки, ресурси роботи).

Важливо, щоб гіпотези були логічно пов'язані у систему доказів висунутого пояснення. Але для підвищення і підтвердження гіпотетичного судження слід керуватися правилами:

■ прагнути якомога більше висувати різних гіпотез;

■ прагнути вказати для кожної гіпотези якомога більше її індикаторів.

Гіпотези бувають основні та неосновні.

Щоб більш реально підійти до розуміння проблеми чи елементу, що вивчається, фактора, необхідно логічно проаналізувати предмет дослідження, знайти точки дотику понятійного апарату дослідження із реальним буттям, зміни якого вони відображають. Подальший аналіз повинен ніби "проявити" образ предмета, зробити його, більш чітким, визначеним (тобто, необхідний ретельний, всебічний підхід до явищ). Спочатку об'єкт розчленовується на складові елементи, котрі вивчаються кожний окремо, і на основі синтезу отриманих даних складається цілісна картина про даний об'єкт чи предмет. Об'єкт розглядається як частина цілого і як ціле із частин.

Складання програми - необхідна умова успіху всієї роботи. Програма виконує безліч функцій і має ряд загальних вимог до її оптимальності та ідеальності. Перша вимога - необхідність програми. Безпрограмне дослідження нагадує пошук методів шляхом проб та помилок. Друга вимога - експліцитність програми. Всі її положення повинні бути чіткими, всі елементи продумані відповідно до логіки дослідження, і досить чітко сформульовані. Логічна послідовність всіх елементів програми - третя вимога. Четверта вимога - гнучкість програми, що підкреслює зв'язаність всіх її елементів в динаміці розвитку процесів дослідження.

Складові:Програма соціологічного дослідження - це науковий документ, що відображає логічно обґрунтовану схему переходу від теоретичного (концептуального) осмислення досліджуваної проблеми до інструментарію конкретного емпіричного дослідження. Структура програми соціологічного дослідження:

• Предмет дослідження;

• Показники;

• Мету дослідження;

• Гіпотези.

Сім'я

- це соціальний інститут (з точки зору функціонування шлюбно-сімейних відносин) і водночас мала соціальна група, що має історично визначену організацію, члени якої пов'язані шлюбними або родинними відносинами, спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю, соціальна необхідність якої зумовлена потребою суспільства у фізичному та духовному відтворенні населення.

Існує кілька типології сім'ї, тому що типології базуються на різних критеріях (чисельність, функції, розподіл влади тощо).

Критерій	Типи
Чисельність	o повна - нуклеарнасім'я (спільно проживають батьки і діти); o розширена сім'я - разом проживають кілька поколінь чи кілька сімей сестер і братів (нуклеарна та родичі); (або окрема - та велика)
Форма шлюбу	1. моногамія - шлюб одного чоловіка з однією жінкою; 2. полігамія (полі - багато): o полігінія - шлюб одного чоловіка та кількох жінок (у Тибеті, на пд. Індії); o поліандрія - шлюб однієї жінки та кількох чоловіків; o груповий шлюб (кілька чоловіків та кілька жінок). Джордж Мердок (1949) виявив, що полігамія була дозволена більше, ніж у 80 % із 250, проаналізованих ним суспільств.
Юридичне оформлення шлюбу	1. громадянський - юридично не оформлений; 2. офіційний - юридично засвідчений; 3. фіктивний - юридично засвідчений, проте, реально не існуючий.
Тип владних структур	o патріархат - чоловік - голова сім' ї, він розподіляє матеріальні ресурси, приймає життєво важливі рішення щодо сім'ї та її членів (Таїланд, Японія, Індія, Бразилія); o матріархат - дружина - голова сім'ї (жителі Тробрі-анських островів); o егалітарна сім' я - влада розподіляється порівно між чоловіком та дружиною (найбільш поширена сьогодні).

Типи партнерів у шлюбі	o екзогамія - партнер обирається за межами сімейної групи; o ендогамія - шлюби укладаються всередині своєї групи (Індія - кастова система; всередині расових груп - американські негри; релігійні групи - іудаїстів; соціальних класів - аристократів). Найбільш поширеним правилом ендогамії є заборона кровозмішення (інцест), що забороняє шлюби або статеві відносини між кровними родичами.
За соціальним становищем	o гомогенні - подружжя із однієї соціальної групи; o гетерогенні - подружжя - представники різних соціальних груп (класів, рас, етносів...)
Правила ведення родоводу та успадкування майна	o чоловіча лінія (патрілінарна) - успадкування прізвища, майна відбувається по батьківській лінії; o жіноча лінія (матрілінарна), (майно матері відходить дочці, а основну підтримку молодому подружжю надає брат жінки, жителі Тробріанських островів Нової Гвінеї - статеві стосунки не пов' язані з народженням дітей. - "Дух-родич одруженої жінки вселяє в її тіло дух - дитини)); o двобічний родовід (40 % країн світу).
Вибір місця проживання	o патрілокальна (молодята живуть у сім' ї батьків чоловіка); o матрілокальна (у сім'ї батьків жінки); o неолокальне (окремо); o еванклюлекальні (з сім' єю дядька чи тітки). В Україні більшість молодят живуть з батьками.
Розподіл ролей у сім'ї	o партнерська - члени сім' ї спільно вирішують усі проблеми; o автономна - кожен приймає рішення самостійно, автономно.
Кількість дітей	o бездітні; o малодітні - однодітні; o средньодітні (2 дитини); o багатодітні (3 і більше дитини). Кількість дітей, як критерій типу сім'ї, з часом змінюється (раніше: 1-2-малодітна, 3-4-середньо, 5 і більше - багатодітна).
Структура сім'ї	o повна - з неповнолітніми дітьми проживають рідні або нерідні батьки; o неповна - це сім'я, де є лише один із батьків з дітьми (частіше - одинокі матері). o зведена - сім' я, у якій у чоловіка чи дружини до вступу в шлюб були власні діти.Це можуть бути як вдова з дитиною, що вийшла заміж за неодруженого, так і шлюб, в якому об1идва партнери були в минулому одружені і мають дітей*216.

Сфера сімейноїдіяльності	Суспільні функції	Індивідуальні функції
Репродуктивна	Біологічне відтворення суспільства, підтримка та збереження репродуктивного здоров'я	Задоволення потреби мати дітей, планування їх народження
Виховна	Формування навичок суспільного життя. Соціалізація молодого покоління. Забезпечення культурної неперервності суспільства, передача новому поколінню суспільних норм та цінностей	Задоволення потреб у батьківстві, контакт із дітьми, виховання дітей, самореалізація в дітях. Забезпечення дітям батьківської любові, підтримки. Передача життєвого досвіду від старших індивідів до молодших. Засвоєння молодшими індивідами досвіду старших

Господарсько-побутова	Забезпечення фізичного здоров' я членів суспільства. Догляд за дітьми та створення необхідних умов їхнього розвитку	Одержання господарсько-побутових послуг членами сім'ї від інших
Економічна	Економічна підтримка неповнолітніх та непрацездатних членів суспільства. Створення можливості зайнятості членів суспільства через сімейну економічну діяльність	Одержання матеріальних засобів одними членами сім'ї від інших (у випадку непрацездатності чи в обмін на послуги). Можливість професійної реалізації членів сім'ї у сімейному бізнесі, сімейних підприємствах, інших видах сімейної економічної діяльності
Сфера первинного соціального контролю	Моральна регламентація поведінки членів сім'ї у різних сферах життєдіяльності, а також відповідальності і зобов'язань у відносинах між подружжям, батьками і дітьми, представниками старшого і середнього поколінь	Формування та підтримка правових і моральних санкцій за неналежну поведінку і порушення моральних норм взаємовідносин між членами сім'ї
Сфера духовного спілкування	Розвиток особистості кожного члена сім'ї. Збереження та розвиток духовного потенціалу суспільства	Духовне взаємозбагачення членів сім' ї, зміцнення дружніх основ шлюбного союзу. Забезпечення реалізації духовного потенціалу особистості
Соціально-статусна	Отримання та надання певного соціального статусу членам сім' ї. Відтворення соціальної структури суспільства. Забезпечення стартових можливостей молодого покоління	Задоволення потреб у соціальному просуванні. Реалізація соціально-ста-тусних амбіцій одних членів сім' ї завдяки іншим
Дозвіллєва	Організація раціонального дозвілля сім'ї та окремих її членів. Соціальний контроль у сфері дозвілля	Задоволення потреб у спільному проведенні дозвілля, взаємозбагачення дозвіллєвих інтересів
Рекреаційна	Забезпечення психологічного здоров'я членів сім'ї. Психологічна терапія членів суспільства	Задоволення потреб індивідів у відпочинку, відтворення фізичних та психологічних сил
Емоційна	Емоційна стабілізація членів суспільства	Задоволення потреб в особистому щасті та коханні. Емоційна підтримка одних членів сім'ї іншими
Сексуальна	Регуляція нормативів сексуальної поведінки. Формування та передавання сексуальної культури, забезпечення сексуального здоров'я членів суспільства	Задоволення сексуальних потреб індивідів
Сфера соціального захисту	Забезпечення соціального здоров'я членів сім'ї	Забезпечення соціальної підтримки та захисту одними членами сім'ї інших. Одержання індивідами психологічного захис

Сім’я у своєму розвитку пройшла такі фази: проміскуїтет, екзогамна сім’я, полігамна сім’я, і моногамна сім’я, Загальною тенденцією, яка визначає розвиток сім’ї, є звуження кола статевих партнерів та укріп­лення зв’язків, що об’єднують членів сім’ї. Проміскуїтет — форма спільного життя, яка характерна для нижчого ступеня дикунства, за якого не було відокремле­них сімейних груп, сімейне життя було ідентичне суспільно­му, тобто між членами суспільства існували необмежені ста­теві стосунки, які не регулювалися ніякими нормами. Згодом відбувається обмеження статевого спілкування і починають виділятися окремі групи, між якими таке спілкування дозво­лено. Цей процес, безумовно, був тривалим і привів до ви­никнення особливої форми сім’ї — кровноспорідненої. Кровноспоріднена сім’я — форма групового шлюбу, за якої статеві стосунки дозволені лише між членами роду або племені, що належать до одного покоління. Усі, хто належить до одного покоління, тобто брати і сестри, незалежно від сту­пеня їх спорідненості, утворюють одну сім’ю. Така сім’я є ен­догамною спільнотою, бо включає людей одного покоління, що належать лише до одного роду або племені. Звуження ко­ла статевих партнерів привело до виникнення розвиненішої форми сім’ї — пуналуальної. У пуналуальній сім’ї зі статевих стосунків вилучаються найближчі кровні родичі по жіночій лінії, а пізніше ця забо­рона поширюється й на решту, більш віддалених родичів то­го самого покоління. Цьому типу сім’ї усе ще притаманний груповий шлюб, однак принцип ендогамії замінюється екзо­гамією, тобто можна сказати, що це шлюб між людьми, які належать до одного покоління, але до різних родів. Таким чи­ном, пуналуальна сім’я являє собою форму шлюбних стосун­ків, за якої шлюбними партнерами є група сестер з одного роду і група братів з іншого роду. В межах такого типу сімей­ного життя дедалі більше поширюються стійкі і тривалі зв’яз­ки між одним чоловіком й однією жінкою; це перший крок до появи парного шлюбу.

Форми шлюбу

Виділяють 3 форми шлюбу, що розрізняються своєю структурою:^[1]

• Моногамія — шлюб між одним чоловіком і однією жінкою, дана форма шлюбу переважає в сучасних розвинених суспільствах.

• Полігамія — шлюб між одним і кількома індивідами. Виділяють дві форми полігамії:

  • Полігінія — шлюб між одним чоловіком і кількома жінками;

  • Поліандрія — шлюб між однією жінкою і кількома чоловіками;

• Груповий шлюб — шлюб між кількома жінками і кількома чоловіками.

Існують і альтернативні шлюби, які володіють усіма характеристиками шлюбного союзу, але при цьому відносини подружжя юридично не оформлені ^[1]. Від парного шлюбу суспільство переходить до нових сучасних форм сім'ї та шлюбу: моногамії (кожному з подружжя дозволяється мати тільки одного партнера в будь-який відрізок часу) та полігамії (особа може одночасно мати більше , ніж одного шлюбного партнера). Полігамія може проявитися у формі полігінії (чоловік може одночасно мати більше, ніж одну жінку) і поліандрії (жінка може мати двох або більше чоловіків одночасно). Американський соціолог Дж. Мердок дослідив 250 суспільств і прийшов до висновку, що в 145 суспільств існувала полігінія, в 40 переважала моногамія і лише в двох спостерігалась поліандрія

+ - конфліктів

О-ть,індив.

Поняття «особистість» широко використовується як у різних суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або як про індивідуальність. У психології ці поняття розрізняються. Вихіднім є поняття «людина». Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід».

Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда. Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

При цьому виникає питання: якщо особистість є ознакою індивіда, то чи будь-який індивід має цю ознаку? Річ у тім, що особистість - це ознака свідомого індивіда, який займає певну позицію у суспільстві і виконує певні соціальні ролі. Індивід, який народжений з глибокими відхиленнями у психіці, або той, що виріс поза людським оточенням, не зможе стати особистістю. Але це дуже рідкісні випадки. Набагато частіше трапляються, випадки, коли в людини недостатньо чітко сформована позиція особистості - стала система її ставлень до тих чи інших характеристик дійсності, яка виявляється у певній поведінці й вчинках.

Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальністьлюдини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших - малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки. Задоволення людини наслідками своєї праці, становищем у суспільстві, взаємовідносинами з іншими людьми значною мірою пов'язане з можливістю розвитку і реалізації індивідуальних рис характеру. Цим пояснюється необхідність детального вивчення індивідуальних якостей особистості в педагогіці, управлінні та інших галузях.

Багатство індивіда як особистості зумовлене сукупністю її зв'язків з іншими членами суспільства, її активною життєвою позицією. Особистість у суспільстві перебуває під постійним впливом багатьох факторів: економічних, політичних, культурних, національних тощо. При цьому вона водночас виступає як об'єкт і як суб'єкт суспільних відносин. Наприклад, у сфері економічних, трудових відносин, що склалися в процесі виробництва продукції, особистість може проявити себе пасивним виконавцем або ініціативним і самостійним працівником, орієнтованим на творче вирішення виробничих і управлінських завдань.

На активність життєвої позиції людини впливають політичні відносини: наскільки вільно вона може реалізувати свої політичні права, брати участь у виборчих кампаніях, відкрито обговорювати проблеми суспільного життя.

За впливом на процес суспільного розвитку особистість політичного або іншого суспільного діяча може бути історично прогресивною, тобто сприяти позитивним перетворенням у суспільстві, або історично регресивною, тобто стримувати природний розвиток суспільства.

Особистість перебуває також під впливом культурних відносин. Переважаючі в суспільстві культурні норми та цінності через систему установ освіти і засоби масової інформації впливають на формування психіки особистості, її світогляду та соціальних установок. При цьому особистість у своїй практичній діяльності може або спиратися тільки на систему сталих норм та цінностей або послідовно провадити в життя нові прогресивні ідеї.

На психіку особистості впливає і психологія тієї соціальної групи, до якої вона належить: сім'я, навчальний або виробничий колектив тощо. Позитивний або негативний досвід, взаємовідносини з іншими членами соціальної групи формують відповідну систему внутрішніх установок особистості: щодо суспільства, праці, людей, власних якостей. Водночас, особистість, як свідомий індивід, вибирає при цьому той чи інший спосіб життя.

Під поняттям „функції конфлікту” ми будемо розуміти ту роль, яку виконує конфлікт по відношенні до суспільства і його різних структур (організацій, окремих людей, соціальних груп). Вчені розрізняють явні і скриті (латентні) функції конфлікту.  З точки зору функцій, конфлікт є досить протирічиве явище. Часто важко передбачити навіть не дуже далекі перспективи і наслідки конфлікту. Наприклад: робітник, який вступав в конфліктні відносини з адміністрацією, добився своєї найближчої мети – виплати компенсації за вимушений прогул. Але через деякий час його звільнили з роботи під якимось іншим мотивом. Для звільненого співробітника це скоріше за все буде латентна функція конфлікту і при цьому негативна. Але пізніше він влаштувався на більш привабливу та високооплачуєму роботу. тоді це буде позитивна латентна функція. В такому випадку говорять „не було би щастя, та нещастя помогло”. Таким чином явні і латентні функції конфлікту мають як позитивну так і негативну сторони, тобто носять двоякий характер.       Якщо функція конфлікту позитивна для його учасників, то це функціональний конфлікт, в іншому випадку – дисфункціональний конфлікт, результати якого є негативними для його учасників на які вони не розраховували. Оцінка позитивної і негативної функції конфлікту носить конкретний характер. тобто з точки зору одного суб’єкта він позитивний, а з іншого боку негативний. Таким чином існує суб’єктивна відносність в оцінці характеру конфлікту. Окрім того, один і той же конфлікт із різних точок зору і в різні часи може оцінюватися з різних позицій – носить релятивний характер. наприклад Жовтнева революція у нас в країні розглядається по різному в різні часи і різними соціальними групами.       Проте не дивлячись на всю релятивність оцінок конфлікту по змісту, значенні і ролі їх можна поділити на дві групи:       1) конструктивні (позитивні) функції конфлікту       2) деструктивні (негативні) функції конфлікту       Всі конструктивні функції конфлікту можна розділити на: загальні функції (вони мають місце на різних рівня соціальної системи), функції конфлікту на особистісному рівні (стосуються безпосередньо впливу на особистість). Розглянемо деякі загальні конструктивні функції конфлікту. Вони полягають в таких наслідках:       1. Конфлікт є формою вирішення протиріч. Його розвиток сприяє усуненню тих недоліків і протиріч, які привели до конфлікту.       2. Сприяє зняттю соціальної напруги і ліквідації стресової ситуації, допомагає „випустити пару”, розрядити обстановку і зняти напругу.       3. Вирішення конфлікту призводить до стабілізації соціальної системи, тому що при цьому ліквідуються джерела незадоволення. Сторони конфлікту в майбутньому будуть більше співробітничати, а ніж конфліктувати. Вирішення конфлікту може попередити більш серйозні конфлікти, які б могли мати місце, якщо б даний конфлікт не виникнув.       4. Конфлікт інтенсифікує і стимулює групову творчість, сприяє мобілізації енергії для вирішення завдань, які стоять перед суб’єктами. В процесі пошуку шляхів вирішення конфлікту відбувається активізація аналізу важких ситуацій, розробляються нові підходи, ідеї, інноваційні технології       Конструктивні функції конфлікту на особистісному рівні:       1. Конфлікт може виконувати пізнавальну функцію по відношенні до людей, які беруть у ньому участь. В важких критичних ситуаціях проявляється істинний характер, цінності, мотиви поведінки людей („Друг пізнається в біді”). З цією функцією пов’язана і можливість діагностики сили противника.       2. Конфлікт може сприяти самопізнанню і адекватній самооцінці. Він може допомогти вірно оцінити свої сили і виявити нові риси характеру особистості. Він може загартувати характер, сприяти появі нових якостей, зокрема почуття гордості.       3. Конфлікт може допомогти позбавитися небажаних якостей характеру, наприклад почуття неповноцінності, покірності.       4. Конфлікт це один із найважливіших факторів соціалізації людини, розвитку її як особистості. В конфлікті людина за невеликий проміжок часу може отримати стільки життєвого досвіду, скільки не отримала б ніколи, поза конфліктом.       5. Конфлікт – важливий фактор адаптації людини в групі, оскільки в конфлікті люди в найбільшій степені розкриваються і можна із впевненістю сказати хто є хто. І тоді особистість або приймається членами групи, або напроти відштовхується ними.       6. Конфлікт може зняти психологічну напругу в групі, зняти стрес його учасникам, якщо він позитивно вирішується.       7. Конфлікт може слугувати способом самореалізації і самоствердження особистості.       Зупинимося на розгляді деструктивних функціях конфлікту. Загальні деструктивні функції конфлікту:       1. Він може бути пов’язаний із насильницьким методами його вирішення, в результаті можливі людські жертви і матеріальні втрати.       2. Конфлікт може привести сторони в стан дестабілізації і дезорганізації.       3. Може призвести до уповільнення темпів соціального, економічного, політичного і духовного розвитку суспільства. Може викликати кризу суспільного розвитку, виникнення диктаторських і тоталітарних режимів.       4. Конфлікт може сприяти руйнуванню соціальних комунікацій.       5. Може супроводжуватися наростанням в суспільстві песимістичних настроїв і упадком моралі.       6. Конфлікт може викликати за собою нові, більш деструктивні конфлікти.       7. Конфлікти в організаціях часто можуть призвести до зниження рівня організації системи, зниження дисципліни і ефективності діяльності.       Деструктивні функції конфлікту на особистісному рівні виражаються в наступних наслідках:       1. Конфлікт може призвести до розчарування в своїх можливостях і здібностях.       2. Конфлікт може викликати почуття невпевненості в собі, втрату попередньої мотивації і руйнуванню ціннісних орієнтацій і способів поведінки. Як наслідок можлива девіантна поведінка, крайній випадок якої – суїцид.       3. Конфлікт може призвести до розчарування в своїх колегах, і друзях.       4. В якості реакції на конфлікт людина може „включати” захисні механізми, такі як: мовчання, критиканство, формальна ввічливість, буквоїдство, перетворення всього в жарт, розмови на іншу тему, постійний пошук винних.       Як функціональні так і деструктивні функції конфлікту між собою взаємопов’язані і носять конкретний і відносний характер. доцільно з цього приводу пригадати відоме твердження, що абстрактної істини не буває, вона завжди конкретна. Перемога одного частіше за все означає поразку іншого.

Подолання відкритих (реальних) конфліктів іноді здійснюється за допомогою т. зв. обходу конфлікту, до якого вдаються тоді, коли успішне розв´язання його неможливе. Такий спосіб передбачає використання певних заходів, а саме:

• ізоляцію, «розведення» сторін — коли один чи кілька учасників конфлікту ізолюються, через що в них зникає необхідність у контактуванні (наприклад, переведення когось із працівників в іншу організацію);

• обмеження можливостей — коли одного чи кількох учасників конфлікту позбавляють влади, яка необхідна для реалізації власних інтересів (наприклад, коли керівника певного підрозділу звільняють з посади);

• запровадження штрафних санкцій — коли в результаті застосування адміністративних санкцій, реальних чи можливих, сторони змушені припинити конфлікт (наприклад, на конфліктуючих працівників може позитивно вплинути попередження керівника підрозділу про винесення догани обом за некоректну поведінку);

• зміну напрямку енергії — коли енергія учасників конфлікту спрямовується в інший бік або для виконання спільних завдань, або для подолання зовнішніх «ворогів» (наприклад, доручення сторонам конфлікту підготувати презентацію діяльності підрозділу на спільних зборах усієї організації);

• витіснення — коли конфлікти ігноруються, заперечуються або замовчуються авторитетними людьми, які формують громадську думку в колективі, або самими учасниками суперечностей, сподіваючись, що напружена ситуація з часом зникне (наприклад, під час конфлікту між двома керівниками підрозділів, зумовленого особливостями їх характеру, керівник організації не зважає па це, сподіваючись, що конфлікт зникне сам по собі);

• співіснування — мовчазна відмова учасників конфлікту від постійного розпалювання ворожнечі, коли сторони усвідомлюють пріоритет загальних цілей та інтересів або толерантно ставляться один до одного.

Отже, варто наголосити, що обхід конфлікту стає можливим лише завдяки активному впливові керівника на об´єктивну конфліктну ситуацію.

Фактичне розв´язання конфлікту — це ліквідація відкритого спору в результаті врахування або реалізації інтересів однієї чи обох сторін конфлікту.

 

Рис. 6.2. Головні напрямки та форми подолання конфліктів

По-перше, це може бути силове розв´язання конфлікту. За такого варіанта обидві сторони конфлікту спрямовують свої зусилля на досягнення перемоги і пригнічення опонента. Можливі такі основні форми силового розв´язання конфлікту:

• боротьба сторін;

• примушування (третьою стороною). У процесі силового розв´язання конфлікту можуть застосовуватися різні (часто не дуже порядні) засоби, особливо тоді, коли до конфлікту причетна особа, що стоїть вище у службовій ієрархії: завдати шкоди репутації; дискредитація; блокування просування «службовими сходами»; обмеження можливостей підвищення заробітної плати та отримання премій тощо.

Проте досвідчений менеджер у таких випадках не вдається до інтриг, а використовує засоби, які завжди має у власному розпорядженні, зокрема, переведення на нижчу посаду або звільнення з роботи основних винуватців.

По-друге, розв´язання конфлікту «за вироком»:

• прийняттям рішення жеребкуванням, голосуванням;

• арбітражним рішенням (за рекомендацією «третейського суду» — спеціальної незацікавленої комісії чи особи). Наприклад, розгляд конфліктів між керівником підрозділу та його заступником керівник організації може делегувати до спеціально створеної для цього комісії.

По-третє, коопераційне розв´язання конфлікту, коли учасники конфлікту працюють спільно задля розв´язання проблеми. Коопераційне розв´язання конфлікту досягається за допомогою таких заходів:

• посередницького рішення;

• досягнення компромісу шляхом переговорів між сторонами конфлікту;

• спільного вирішення сторонами проблеми на основі співробітництва. Необхідно наголосити, що коопераційне розв´язання конфлікту є найбільш складним способом, оскільки, крім перетворення об´єктивної конфліктної ситуації (як це спостерігається за силового розв´язання конфлікту чи розв´язання за допомогою третьої сторони), він передбачає ще й перетворення самих учасників конфлікту (зміну їх інтересів, потреб, установок тощо).

Алгоритмом фактичного розв´язання «реальних» конфліктів є пошук відповідей на три найголовніші питання.

1. Чому сторони вступають у конфлікт?

2. Чого вони хочуть домогтися?

3. Як вони намагаються це зробити?

Соціальний статус – це відносне становище чи позиція індивіда або групи в соціальній системі. Це поняття характеризує місце особистості в системі суспільних відносин, її діяльність в основних сферах життя, та врешті – решт містить оцінку діяльності особистості з погляду суспільства, яка проявляється в певних кількісних та якісних показниках (зарплата, нагороди, звання, привілеї тощо), а також самооцінку, яка може, або не може збігатися з оцінкою суспільства або соціальної групи. Соціальний статус у значенні норми та суспільного ідеалу має великі можливості при розв’язанні задач соціалізації особистості, оскільки орієнтація на досягнення більш високого соціального статусу стимулює соціальну активність. Серйозну проблему становить правильне усвідомлення особистістю свого соціального статусу. Якщо соціальний статус особистості сприймається не правильно, то людина орієнтується на ворожі його соціальному оточенню зразки поведінки.

У цьому випадку можна розглянути дві крайності в оцінці свого соціального статусу. Низька статусна самооцінка, як правило, пов’язані з низькою протидією зовнішньому впливу.

Кожен індивід може мати велику кількість статусів, і всі, хто його оточує чекають від нього виконання ролей згідно цих статусів. В процесі задоволення певних потреб, керуючись певними цінностями людина змушена виконувати певні ролі. Прихильники теорії ролей (Р. Мертон, З. Фрейд, Т. Парсонс) вважали, що соціальна роль виступає важливим елементом механізму взаємодії індивіда з суспільством. Діяльність людини ототожнюється із розігруванням певних стандартних ролей в стандартних ситуаціях. Кожна роль потребує від актора певної поведінки. Отже, соціальна роль – це те, що очікують в даному суспільстві від людини, яка займає певне місце в соціальній системі. Ролева концепція пояснює багато аспектів в соціології особистості, але від неї не можна вимагати всебічного обґрунтованого з’ясування всієї сукупності соціальних функцій індивіда, адже як писав Сорокін, – роль може стати соціальною лише за наявності соціальної матриці.