Східнослов'янські землі у складі князівства Литовського в XIV-XVI ст. Історична концепція та етапи формування Литовсько-Руської держави.

У ХІII столітті завершилося формування відносно єдиної Литовської феодальної держави. Її утворення було закономірним наслідком тривалого внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку литовських земель. Протягом ХІ-ХII століть помітного піднесення тут набувало велике землеволодіння. Пожвавився розвиток ремесла й торгівлі. Місцева знать, що феодалізувалася, захоплювала общинні землі, підкоряючи своїй владі й примусу тутешніх селян. У господарствах литовської племінної аристократії використовувалася також праця рабів. Однак рабство не стало домінуючим укладом в економіці країни.

Прогресуючий розвиток феодальних відносин зумовлював появу окремих князівств - перших раннньодержавних утворень на території Литви. На початку ХІII століття виникають союзи окремих князівств, на чолі яких стояли "старійші" князі. Невдовзі під владою одного з них - князя Міндовга (Міндаугаса) - опинилася більша частина Литви. Об"єднання литовських земель було зумовлено необхідністю організації боротьби проти агресії німецьких хрестоносців і відповідало потребам литовських феодалів, що прагнули зміцнити свою владу над масою залежного населення. У 40-х роках ХІII століття Міндовг заволодів частиною земель Західної Русі і, скориставшись послабленням натиску з боку тевтонських рицарів, зробив спробу захопити Волинь. Проте Данило Романович завдав великому князю литовському ряд нищівних ударів, змусивши його укласти у 1252 році мирну угоду. Подібний союзницький договір був укладеній Міндовгом у 1262 році також з князем Північно-Схїдної Русі Олександром Невським. Заручившись підтримкою руських князів, Міндовг вступив у боротьбу проти Ордену. Він розгромив війська хрестоносців поблизу озера Дурбе. Однак у наступному, 1263 році Міндовг загинув унаслідок заколоту, який вчинили невдоволені його об'єднавчою політикою литовські князі.

Після смерті Вітеня, що сталася під час військового походу литов ських загонів проти німецьких рицарів у 1315 році, великим князем став його старший брат Гедимін (Гедимінас). У роки його правління /1316-1341/ литовські феодали поширили свою владу на значну територію суміжних з Литвою земель, що раніше входили до складу Давньоруської держави. Зокрема, Велике князівство Литовське поглинуло тоді Берестейську землю, місто Дорогочин з прилеглою до нього округою та Підляшая. Гедимін захопив також Турово-Пінську землю, Мозир і Мінськ. До Литовської держави було приєднано й Вітебське князівство, де в 1320 році князював син Гедиміна Ольгерд. Практично до окладу Великого князівства Литовського тоді увійшла вся територія сучасної Білорусії. Водночас Гедимін прагнув по ширити свою владу також на російські та українські землі. Литовські феодали захопили Волинь й спробували силою зброї утвердитись у Серед ньому Подніпров'ї, що пересувало тоді під владою золотоординських ханів. У 1323 році литовські війська вторглися на територію Новгородської землі, однак спроби поставити її у залежність від Литовської держави не увінчались успіхом.

За правління князів Кейстута і Ольгерда (1345-1377) знову зростає зовнішньополітична активність Литви. Захопивши Псков у 1346 році, Ольгерд здійснив переможний похід на Новгород, але утриматися в ньому йому не вдалося. Незабаром Московське князівство відновило свій контроль за цими землями. У 50-60-х роках XIV століття Литва захопила частину території Смоленської землі. Об’єктом експансії литовських феодалів стали також українські землі. Розгромивши у 1362-му війська золото ординських ханів у битві при Синіх Водах, Ольгерд заволодів Київщиною, Переяславщиною та Поділлям. У 60-70-х роках литовські війська захопили Чернігово-Сіверську землю. У той же час литовські феодали розв"язали воєнні дії проти Московського князівства. Восени 1368 року Ольгерд здійснив спробу заволодіти Москвою. Але зустрівши опір з боку великого князя Дмитра Івановича, литовське військо змушене було покинути територію Московського князівства. Однак литовсько-московська війна на цьому не припинилася. Тільки 1372 року, двічі зазнавши поразки, Ольгерд змушений був укласти мирну угоду з московським урядом.

З приходом у 1377 році на великокнязівський стіл Ягайла Ольгердовича у Литовській державі зав'язалася міжусобна феодальна боротьба. Проти Ягайла виступив син Ольгерда від першого шлюбу - полоцький князь Андрій. Заручившись підтримкою Московського князівства, зимою 1379-380 року зібране ним військо рушило на Литву. У результаті воєн них дій були захоплені міста Трубчевськ і Стародуб. Потім Андрій Ольгердович знову повернувся на княжіння до Полоцька. У 1381-му, захопивши Вільнюс, на великокнязівському столі утвердився Кейстут. Наступного року, скориставшися відсутністю Кейстута, який відправився у похід проти новгород-сіверського князя, Ягайло знову заволодів литовською столицею та прилеглими до неї землями. У 1382 році у боротьбі за великокнязівський стіл Кейстут загинув, його син Вітовт покинув Литву. Маючи чимало прихильників серед литовських князів, він укладає союзницьку угоду з хрестоносцями і, опираючись на їхню підтримку, у 1383 році розпочинає воєнні дії проти Ягайла. Влада останнього опинилася під загрозою. Авторитет Ягайла у Великому князівстві Литовському похитнув і укладе ний ним у 1380 році союз із золотоординським ханом Мамаєм. Посилення феодального гніту викликало невдоволення народних мас. Для зміцнення влади великого князя литовського були потрібні кардинальні заходи.

У цих умовах Ягайло змушений був вступити у переговори з польськими феодалами, які виношували план об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею в єдину державу. У 1383 році спадкоємицею Польського королівства була проголошена дочка короля Людовіка - Ядвіга. Тоді ж між Польщею і Литвою розпочалися переговори про укладення шлюбного союзу Ядвіги з великим князем литовським, а також польсько-литовської унії. Об'єднання Литви і Польщі відкривало широкі перспективи для посилення могутності останньої, зростання її авторитету на міжнародній арені. Якби була підписана угода про об'єднання двох держав, Ягайло став би польським королем і це сприяло б зміцненню його особистої влади, організації боротьби проти натиску німецьких хрестоносців. Тоді ж виникає проект унії Великого князівства Литовського з Московським князівством, його передбачалося реалізувати шляхом укладення шлюбного союзу дочки московського князя Дмитра Івановича з Ягайлом. Ця угода поставила б Литовську державу у політичну залежність від влади московського уряду. Разом з тим вона б дозволила Ягайлу зміцнити своє становище на великокнязівському столі. Литовський князь надав перевагу союзу з Польщею. 14 серпня 1385 року у місті Крево Ягайло прийняв польських послів і підписав акт Кревської унії. Згідно з цим документом він зобов'язувався об'єднати всі землі Великого князівства Литовського з Польщею, сприяти поверненню останній належних їй раніше володінь, а також навернутися разом з усіма своїми підданими у християнство. Наступного року на сеймі у Любліні Ягайло був обраний королем Польщі й урочисто коронований.

Кревська унія викликала невдоволення частини литовських феодалів. Полоцький князь Андрій Ольгердович, заручившись підтримкою Ордену, виступив проти Ягайла. У союзі з ним діяв також смоленський князь Святослав Іванович. Проте їх виступ не мав успіху. Військо Скришила, яке прибуло з Польщі, розгромило загони повстанців. Святослав загинув у бою, а Андрія було захоплено у полон й запроторено до Польщі у заслання. Скригайло став намісником Ягайла, який тепер резидував у Кракові. Однак невдовзі у Литві спалахнула нова феодальна війна, спрямована проти політики Ягайла. У боротьбу за незалежне Велике князівство Литовське вступив Вітовт Кейотутович, який, повернувшись 1384 року у Литву, князював у Гродно й Луцьку. Заручившися підтримкою німецьких хрестоносців, Вітовт розв'язав війну проти Ягайла. Поступово міжусобна боротьба литовських князів стала набувати характеру народної боротьби проти засилля польських феодалів. Польський уряд змушений був вступити у переговори з Вітовтом. Спочатку вони велися таємно через мазовецьхого князя Генріха, а влітку 1392 року, розірвавши союзницькі взаємини з Орденом, Вітовт зустрівся з Ягайлом у місті Острові. За укладеною там угодою Вітовту було повернуто Тракайське князівство, Луцьку землю, а також інші володіння, що належали раніше його батькові, Вітовт став намісником Ягайла у Великому князівстві Литовському. Він офіційно визнав себе васалом польського короля, оскільки литовські феодали, на підтримку яких вів розраховував, не наважились остаточно розірвати з Польщею. Загроза хрестоносної агресії, а також виконувані ними наміри зміцнити своє становище на українських та білоруських землях диктували необхідність збереження унії.

За правління Вітовта (1392-1430) посилилися тенденції до централізації влади великого князя, помітно-зміцніла державна єдність Великого князівства Литовського. Намагаючись розширити межі литовського панування і водночас убезпечитися від натиску хрестоносців, у 1390 році Вітовт укладав мирну угоду з Орденом. Це дозволило йому розв'язати агресію проти земель Північно-Західної Русі. Зазнавши невдачі у боротьбі за Новгород, Вітовт спробував утвердитися на чорноморському узбережжі. Невдовзі литовські війська захопили пониззя Дніпра, однак у вирішальній сутичці з татарами на річці Ворсклі у 1399 році зазнали поразки. Скориставшися воєнними невдачами Вітовта, польські феодали змусили його виконати свої зобов'язання, взяті у 1392 році щодо Польщі. За Віленсько-Радомською угодою 1401 року Вітовт визнавався верховним правителем Литви, але зумовлювалося, що після його смерті великокнязівська влада повинна перейти до рук Ягайла чи його спадкоємців - польських королів.

Зміцнення влади великого князя литовського штовхало панівну верхівку Литви на новий розрив унії з Польщею. Домагаючись перетворення Литви у незалежне Литовсько-Руське королівство, литовські феодали хотіли коронувати Вітовта на королівський престол. Це питання розглядалося на з'їзді глав уряду союзницьких держав, що відбувся у Луцьку в 1429 році. Проти коронування Вітовта виступили феодали Польщі, які не бажали визнати самостійність Великого князівства Литовського. Незабаром Вітовт помер (27 жовтня 1430 р.), і цей план залишився нереалізованим.

По смерті Вітовта великим князем литовським було проголошено брата Ягайла - Свидригайла Ольгердовича. Останній продовжував політику свого попередника, відстоюючи незалежність Литовської держави. Невдоволені політикою великого князя, литовські феодали, на чолі яких стояв брат Вітовта Сигізмунд Кейстутович, 1432 року вчинили заколот проти Свидригайла. Однак більшість українських та білоруських земель Великого князівства Литовського не визнали владу Сигізмунда, якого заколотники проголосили великим князем. 15 жовтня 1432 року князь уклав угоду з Польщею, за якою він зобов'язувався визнати Ягайла верховним князем і своїм сюзереном. У ній також обумовлювалося, що після смерті Сигізмунда Велике князівство Литовське повинно буде перейти під владу Польщі.

Після загибелі Владислава III у битві з турками польський сейм у 1444 році проголосив Казимира королем Польщі. Своєю грамотою від 17 вересня 1446 року Казимир проголосив об'єднання Польщі і Великого князівства Литовського. У ній також поновлювалися права й привілеї литовських феодалів, підтверджувалася належність до складу Великого князівства Литовського Волині й Поділля. Після смерті Свидригайла на початку 50-х років ХV століття ці землі стали об'єктом експансії з боку польських феодалів. Казимир змушений був підтвердити привілеї останніх і взяти зобов'язання зберігати єдність земель Литва та Польщі.

За Казимира, який резидував у польській столиці, управління Великим князівством Литовським здійснювалося Панською радою, яка поступово стала повновладний господарем Литви. Доглядаючи корпоративні інтереси феодальної верхівки, вона домагалася від королівської влади все нових пільг і привілеїв. За правління князя Олександра Каземировича (1432-1505) Панська рада отримала такі права, що фактично ставили у залежність від неї владу великого князя. Посилення економічної та політичної сили литовських феодалів призводило до загострення класових протиріч між класами й станами Великого князівства Литовського.