- •. Розвиток інституту парламенту в Україні (1991-1994р.Р.)
- •Вибори народних депутатів україни 1994р особливості нормативно правового регулювання
- •Парламентські вибори 1998 рр
- •Вибори до верховної ради у 2002
- •Специфіка парламентських виборів 2006р в умовах політичної реформи
- •Позачергові парламентські вибори 2007
. Розвиток інституту парламенту в Україні (1991-1994р.Р.)
ПЕРШИЙ ЕТАП: 1990-1994рр.
Вихідним пунктом аналізу еволюції українського Парламенту є 1990р.2 Роль Верховної Ради в політичній системі країни на цьому етапі її розвитку можна охарактеризувати як "всевладдя Парламенту"3 — цеключова ознака першого етапу. Етап розпочався обранням у 1990р. Верховної Ради І скликання і закінчився обранням у 1994р. Президентом України Л.Кучми.
Вибори до Верховної Ради 30 березня 1990р. проходили за мажоритарною системою в одномандатних виборчих округах.
Вперше за часів існування СРСР вибори відбулися в умовах ідеологічного плюралізму та мали переважно демократичний характер. У виборах взяли участь представники різних громадсько-політичних рухів, що відповідає основоположному принципу парламентаризму — принципу представництва різноманітних суспільних інтересів. Враховуючи, що в цей час суспільні інтереси зосереджувалися головним чином на питаннях ідеологічного характеру та поділялися переважно по лінії "ліві — неліві", можна вважати, що представництво суспільних інтересів у Верховній Раді І скликання було переважно адекватним.
Робота депутатів Верховної Ради до 1992р. будувалася на непостійній основі; в листопаді 1992р. був ухвалений Закон України "Про статус народного депутата України", який визначив, що народний депутат України повинен виконувати свої повноваження винятково на постійній основі4. Такий порядок сприяє підвищенню професіоналізму Парламенту та зберігається до цього часу.
Аналіз складу депутатського корпусу Верховної Ради І скликання за професійною ознакою свідчить про домінування в ньому представників партійно-радянської номенклатури та господарського апарату5, які мали досвід організаторської роботи, але не законотворення. Тому народним депутатам цього скликання довелося по суті "на ходу" опановувати процес законотворення, ставати професійними законодавцями.
Верховна Рада І скликання підготувала та ухвалила 402 закони та 1108 постанов нормативного характеру6; серед них — Декларація про державний суверенітет, Акт проголошення незалежності України, ряд законів, що визначили засади політичного та соціально-економічного ладу Української держави. Проте, Парламент на зміг ухвалити закони, що забезпечили б сталий розвиток економіки країни.Політичне структурування відбувалося за ідеологічною і партійною ознаками по лінії "ліві — неліві політичні сили" (насамперед, прокомуністична "група 239" та націонал-демократична "Народна рада"). Парламентські більшість і меншість у Верховній Раді І скликання мали переважно формалізований характер.
Утворення фракцій і груп, як і політичне структурування, відбувалося за ідеологічною та партійною ознаками.
Парламент України успадкував від Верховної Ради Української РСР повноваження, що значно перевищували повноваження парламентів демократичних країн. Заборона діяльності Комуністичної партії України в серпні 1991р. фактично означала перехід усієї повноти влади до Верховної Ради. В Парламенті концентрувалися як законодавчі функції, так і, значною мірою, виконавчі, контрольні та розпорядчі. Вплив Верховної Ради на формування та діяльність Уряду був значним7.Крім того, формуючи законодавче поле незалежної України, Парламент визначав обсяг компетенції інших інститутів та органів державної влади. Все це робило Верховну Раду найбільш повноважним і впливовим владним інститутом у державі.Становлення стосунків між Верховною Радою і Президентом України визначалося неусталеністю законодавчої бази діяльності органів державної влади та відсутністю досвіду цивілізованої взаємодії між гілками влади. Головними були питання контролю над Урядом, впливу на місцеві Ради та місцеві органи державної виконавчої влади. Обраний у грудні 1991р. Президент України Л.Кравчук намагався розширити власні повноваження, зокрема, в частині контролю над Кабінетом Міністрів, створити інструменти впливу на ситуацію на місцях. Це спричиняло конфлікти Президента з Парламентом, відволікало зусилля від вирішення соціально-економічних проблем, і в кінцевому підсумку — призвело до дострокового припинення повноважень як Президента, так і Парламенту.У політичній боротьбі 1990-1994рр. Парламенту вдалося зберегти свої повноваження. Цей етап може розглядатися як єдиний прецедент розподілу владних повноважень між Президентом і Парламентом на користь останнього за всю історію незалежної України.Стосунки між Верховною Радою та главою держави мали конфліктний характер і розвивалися переважно за схемою "сильний Парламент — слабкий Президент". Рівень впливу Президента України на внутрішні процеси у Парламенті був незначним. Конфлікт мав млявоплинний характер, з періодичними загостреннями. В результаті, відбулося послаблення позицій Президента України Л.Кравчука та його поразка на виборах 1994р