3. Громадянська війна між антонієм і октавіаном
Після Тарентської згоди Антоній продовжував залишатися на Сході. Октавіан хотів розвідати його плани і послав до нього Октавію. Але Антоній наказав їй чекати в Афінах. Клеопатра, дізнавшись про приїзд Октавії, прикинулася закоханою (її очі світилися радістю при його появі і були наповнені стражданнями, коли Антоній покидав її) і змусила його написати листа дружині, що він не може приїхати в Афіни, оскільки виступає в похід проти парфян. У стосунках Антонія і Клеопатри не легко визначити, де закінчувалися особисті почуття і починався політичний розрахунок. Клеопатра хотіла використати Антонія для відновлення царства Птолемеїв у попередньому масштабі і блиску. Антонію ж союз був потрібний для боротьби з Октавіаном і парфянами.
Хоча під час парфянського походу були підірвані основи воєнної організації Антонія, він успішно воював у Вірменії, захопив у полон вірменського царя і всі його багатства. Він відсвяткував блискучий тріумф в Александрії і готувався до нового походу в Парфію, але йому завадив остаточний розрив з Октавіаном.
У цей час Октавіан вів вдалу війну в Іллірії (північно-західна частина Балкан), де здобув військову славу (навіть був двічі поранений), повернув у Рим бойові значки римських легіонів, захоплені долматами у Габінія та Децима Брута. Ці перемоги справили і політичний ефект: награбована здобич дозволила розпочати велике будівництво в Римі, організувати видовища і роздачі хліба, що прихилило на його бік народні маси. Турбота про Рим була доручена найближчому другові і помічникові Агриппі, щоб продемонструвати свою увагу до потреб міста. Головна риса в діяльності Октавіана цього періоду полягала у винятковій наполегливості в досягненні намічених цілей та гнучкості застосовуваних методів.
З обох боків від тріумвірів сипалися звинувачення. Справа йшла до відкритого розриву. Антоній надіслав сенату листа, в якому оголошував, що передасть владу в руки народу і сенату, якщо Октавіан зробить те ж саме. Але той залишив лист без уваги.
1 січня 32 р. до н. е. закінчувалися повноваження тріумвірів, точніше дуумвірів. І на засіданні сенату консули-антоніанці Гней Доміцій Агенобарб і Гай Сосій виступили із прямими звинуваченнями Октавіана.
У відповідь він оточив будинок сенату своїми прибічниками зі схованою під одягом зброєю. Обидва консули і більше 300 (за іншими даними 400) сенаторів змушені були втікати до Антонія.
Водночас Октавіан через весталок заволодів заповітом Антонія й оголосив його. Антоній заповідав поховати себе в Александрії і підтверджував даріння Клеопатрі та її дітям. Тоді ж народні збори та вірні Октавіану сенатори позбавили Антонія тріумвірських повноважень і оголосили війну Клеопатрі за присвоєння власності римського народу. Суттєву роль у політичній пропаганді Октавіана відігравало питання про Цезаріона, сина Цезаря і Клеопатри. Антоній намагався протиставити його названому синові – Октавіану. Цезаріон повинен був символізувати, що Октавіан – узурпатор імені і програми Цезаря. У відповідь Октавіан дав завдання Оппію (колишньому співробітнику Цезаря) написати памфлет із запереченням того, що Цезаріон – син Цезаря.
Антоній та Октавіан привели до присяги свої війська після відкритого розриву. Армія першого нараховувала 100 тис. піхотинців і 15 тис. вершників та 500 кораблів. Вона розміщувалася на західному узбережжі Греції. Полководець передбачав висадити десант в Італії, але відмовився, бо узбережжя добре охоронялося. Крім того, він не міг з'явитися в Італії з Клеопатрою.
Для організації своєї армії Октавіан ввів загальний податок на ведення війни: всі вільні, що мали землю в Італії, повинні були сплатити 1/4 річних прибутків, вільновідпущеники з прибутком 200 тис. сестерціїв і більше - 1/8. Це дало змогу зібрати 80 тис. піхоти і 400 кораблів. Армія була організованою й однорідною, а керував нею першокласний полководець Агриппа.
Восени 31 р. до н.е. він, випередивши Антонія, вийшов з флотом із Тарента, захопив Метону, на півдні Пелопоннесу, і повів наступ по всьому березі півострова, відволікаючи увагу суперника від головної його мети – висадки на Керкірі. Октавіан з основними силами висадився на півночі острова і, рухаючись уздовж берега, закріпився в Амбракійській бухті. Антоній, відрізаний від моря, змушений був сконцентрувати свої сили поблизу мису Акцій, при виході з Амбракійської бухти.
Антоній проявив повну нерішучість. Його емігрантське оточення, пов'язане всіма нитками з Італією, ненавиділо Клеопатру і воліло бачити в Антонієві перш за все римського полководця. А, з іншого боку, для Клеопатри та її оточення Антоній був знаряддям їхніх східних планів. У той час як емігранти тягнули його на Захід, Клеопатра кликала на Схід. Повний протиріч, вагаючись між любов'ю до Клеопатри та обов'язком тріумвіра і римського громадянина, він переживав болісне роздвоєння. Становище Антонія ставало все важчим. Армія відчувала продовольчі труднощі. Багато його союзників почали переходити на бік Октавіана.
Нарешті, на вимогу Клеопатри, було вирішено дати морській бій, який відбувся 2 вересня 31 р. до н.е. біля мису Акцій. Плутарх повідомляє, що тривалий час битва йшла з перемінним успіхом, але коли Агриппа почав розтягувати ліве крило з наміром зайти в тил, Геллій Поплікола, який командував правим флангом флоту Антонія, повторив маневр і відірвався від центру. В прохід кинули ескадру Аррунтія, і в цей момент Клеопатра, взявши ескадру з 60 кораблів, раптово повернула в Єгипет. За нею вслід – Антоній. Флот чинив опір до вечора, а потім здався. Загинуло всього 5 тис. чоловік, а 300 кораблів потрапило в руки Октавіана [Плутарх. Антоній, 65-67]. Подібну версію передає Діон Кассій [Римська історія, Ь, 31-35]. Однак вона викликає сумнів, оскільки «зрадниками» виявляються ті, хто найбільше був зацікавлений у перемозі.
Вірогіднішою, на нашу думку, є версія Горація. Він вважав, що в лінію були поставлені 6 ескадр Антонія – 3 а правому, 1 – в центрі і 2 – на лівому фланзі, а в тилу розміщувалися 60 кораблів Клеопатри. Під час битви на правому фланзі і, мабуть, після маневру Агриппи 3 ескадри лівого крила і центру повернули в гавань, а оскільки 2 правофлангові ескадри не змогли зробити це через флот Клеопатри, то вони підняли весла і здалися. Після цього Клеопатра повернулася до Єгипет, а за нею і Антоній з 40 кораблями під його безпосереднім керівництвом [Еподи, IX, 19-20].
З 500 кораблів Антонія 300 взяті в полон Октавіаном, 60 пішли з Клеопатрою, близько 40 – за Антонієм. Відомо також, що з 200 кораблів Клеопатри (частина з яких вантажні) Антоній залишив лише 60, а інші наказав спалити через некомплект екіпажу. [Плутарх. Антоній, 56,61,64,68]. Виходить, що бойових втрат практично не було. До речі, за традицією, Октавіан нібито перед початком битви зустрів погонщика Євтиха (Щасливого) з ослом Никоном (Переможцем). Тому на місці битви поставили скульптурну групу погонщика з віслюком, яка потім була перенесена в Константинополь і знищена хрестоносцями.
Здалася в Македонії і сухопутна армія Антонія, а сам він з Клеопатрою прибув до Александрії. Іудейський цар радив Антонію вбити Клеопатру, оголосити Єгипет римською територією і таким чином спростувати звинувачення Октавіана в зраді Республіки. Тоді той змушений буде укласти з ним мир. Але Антоній не послухав поради і став організовувати оборону Єгипту. Клеопатра ж розгорнула гарячкову діяльність. Вона оголосила про перемогу і під час урочистостей вбила непокірних вельмож; стратила вірменського царя і відправила голову його недругові, царю Мідії; таємно відіслала Октавіану царські регалії (трон, золотий скіпетр, діадему), щоб він дарував царське право її дітям. Октавіан, переслідуючи Антонія, направився в Малу Азію і підкорив собі малоазійські міста та князівства. Зазимував він на о. Самос, а також з'їздив в Італію, де серед ветеранів розпочалися хвилювання. Октавіан заспокоїв їх новою роздачею землі.
Від Антонія відійшли всі союзники, і він вів життя приреченого чоловіка, впав у меланхолію і мізантропію. В замку Тимонеон, побудованому на далеко висунутому в море скелястому мисі, він піддався гульні й утворив з емігрантської молоді «Товариство синапотануменів» (бажаючих вмерти разом), тобто Клуб самогубців.
Влітку 30 р. до н. е. Октавіан розпочав наступ на Єгипет із Сирії (сходу) і Кірени (заходу). Антоній намагався під Александрією чинити опір, але 4 його легіони, втративши віру в головнокомандуючого, здалися Октавіану.
Антоній хотів покінчити життя самогубством, але потім вирішив відправити послів до Октавіана з пропозицією про мир. А той же відповів не йому, а Клеопатрі, пообіцявши віддати їй Єгипет, якщо вона знищить Антонія.
За наказом Клеопатри армія та флот перестали підкорятися Антонію. Сама ж цариця зібрала всі свої коштовності і зачинилася в гробниці, наказавши повідомити Антонію про її смерть. І Антоній, бачачи, що приречений, кинувся на меч. Конаючого принесли до Клеопатри, на руках якої 1 серпня 30 р. до н. е. він помер.
Через деякий час, бачачи, що і її життю загрожує небезпека (Октавіан збирався провести Клеопатру в тріумфі, але зберегти їй життя, як наочний доказ великодушності справжнього римлянина), вона покінчила з собою. Царицю знайшли мертвою (12 серпня), одягненою в пишне царське вбрання. Вона дала вкусити себе двом отруйним зміям (жовтим аспидам), які приніс цариці її лікар Олімп у корзині з фруктами.
1 серпня 30 р. до н.е. Октавіан увійшов в Александрію й оголосив Єгипет, країну фараонів, приєднаним до римських володінь. Остання зі східних держав Середземномор'я перестала існувати. На чолі Єгипту поставили префекта – небагатого вершника Гая Корнелія Галла. Октавіан здійснив подорож по Єгипту, відвідав Мемфіс, давню столицю фараонів і місцезнаходження священного бика Апіса.
За час тривалих війн і політичної анархії Єгипет сильно розорився і збіднів, зрошувальна система розладналася, торгівля, ремесло і посівна площа скоротилися. Октавіан навів порядок, наказав відновити і спорудити заново систему каналів і гребель, зробив тим самим перший крок до відновлення єгипетської економіки. Із політичних міркувань Октавіан наказав убити сина Клеопатри і Цезаря Птолемея-Цезаріона та її старшого сина від Антонія Антилла. Інших дітей Антонія і Клеопатри взяла на виховання Октавія, сестра Октавіана.
Октавіан провів на Сході зиму 30/29 р. до н.е. Загалом він не вніс великих змін у східні справи, залишивши все так, як було за Антонія. З парфянами встановив мирні відносини і з Єгипту направився в Сирію, а звідти – через Малу Азію в Рим і відсвяткував 3-денний тріумф, ставши одноосібним і необмеженим правителем Римської держави. Республіка фактично впала назавжди, хоча формально ще продовжувала існувати у вигляді принципату Августа та його спадкоємців.