Тема: ГРОМАДЯНСЬКІ ВІЙНИ ПІСЛЯ СМЕРТІ ЦЕЗАРЯ
І падіння римської республіки
План:
1. Боротьба за владу після смерті Цезаря (див. конспект).
2. Другий тріумвірат
3. Громадянська війна між Антонієм і Октавіаном
4. Причини падіння республіки. Результати громадянських війн.
2. Другий тріумвірат
Боячись реставрації сенатського режиму, Октавіан через третіх осіб розпочав переговори з Антонієм і Лепідом – намісником Ближньої Іспанії та Нарбонської Галлії, які в 43 р. до н. е. об'єднали свої сили. На зближенні вождів цезаріанців найбільше наполягало військо, яке ще з часів Сулли виступало в ролі вершителя історичної долі Риму. Між вождями і армією встановилася обопільна залежність, необхідна обом сторонам: «Вождям потрібно було, щоб їхня влада підтримувалася військом, а війську – щоб існувала влада для охорони і зміцнення того, що вони собі взяли» [Аппіан. Громадянські війни, V, 13].
Слід зазначити, що Октавіан спочатку вів подвійну гру, вимагаючи від сенату нагород своїм воїнам, а собі – консульства. І лише коли сенат відмовився, відбувся відкритий розрив: він увійшов у Рим і змусив провести себе в консули. Це стало першим випадком в історії Риму, коли вищу державну посаду зайняв 19-річний юнак.
Прийшовши до влади, він роздав своїм солдатам по 2500 денаріїв, скасував усі закони проти Лепіда та Антонія. А за законом Педія, його колеги по консульству, відбувся суд над вбивцями Цезаря: вони оголошувалися ворогами вітчизни (позбавлялися «води і вогню»). Цим створювалися умови для примирення вождів цезаріанців. І це примирення відбулося.
Наприкінці листопада 43 р. до н. е. поблизу Бононїі (суч. м. Болонья) на маленькому острові р. Лавінїї відбулася зустріч 3-х вождів. Кожний прибув з 5-ма легіонами. Першим по наведеному мосту на острів ступив Лепід. Нарада цезаріанців на очах воїнів тривала 2-3 дні, на якій були закладені основи другого тріумвірату. Мета згоди – боротьба з Брутом і Кассієм, які вели переговори з парфянським царем про надання їм військової допомоги та розподіл провінцій.
На нараді вирішили виділити нагороди для солдатів: земельні ділянки у 18 італійських містах (Капуя, Регій, Венусій, Беневент, Нуцерія, Гіппонія тощо). За Антонієм закріпили Цизальпійську і Трансальпійську Галлії, за Лепідом – Нарбонську Галлію та Іспанію, за Октавіаном – Сардинію, Сицилію й Африку. Крім того, Лепіду призначалося консульство на 42 р. до н. е., а Октавіану та Антонію доручалося вести війну зі змовниками.
Другий тріумвірат, на відміну від першого, не був лише неофіційною згодою. Тріумвіри в супроводі відбірних військ увійшли в Рим. І 27 листопада 43 р. до н. е. народний трибун Публій Тицій провів закон (Lex Titia), за яким тріумвірам вручалися необмежені повноваження на 5 років (до 31 грудня 38 р. до н.е.) для влаштування державних справ (triumviri rei publicae conststuendae consulari potestate). їм надавалося право:
– призначати магістрат і сенаторів;
– видавати закони;
– встановлювати податки;
– карбувати монету;
– судової влади (без права апеляції).
Ще на нараді тріумвіри вирішили скласти проскрипційні списки. На нашу думку, з двох причин: помсти за вбивство Цезаря і розплати з тими, хто оголосив Антонія і Лепіда поза законом. Тому негайно розпочалися конфіскації майна і вбивства. За своєю жорстокістю, безцеремонністю та кількістю жертв проскрипції другого тріумвірату залишили далеко позаду проскрипції попередніх диктаторів. Встановлювалася особлива шкала зради: на першому місці стояли сини, які намагались отримати спадок, потім – раби і вільновідпущеники; найвірнішими і найвідданішими проявили себе все-таки дружини.
Аппіан малює повну трагізму картину подій у Римі: «І ось по всій країні і в самому Римі... почалися раптові численні арешти і найрізноманітніші вбивства...» Страшний приклад у цьому показували самі тріумвіри: «Першим, хто засуджував до смерті, був Лепід, а першим із засуджених – брат Лепіда Павел; другим, хто засуджував до смерті, був Антоній, а другим засудженим — дядько Антонія Луцій; свого часу Павел і Луцій виступали за оголошення Лепіда і Антонія ворогами вітчизни» [Аппіан. Громадянські війни, IV, 13—14].
Октавіан же проявив справжню пристрасть колекціонера, влаштувавши полювання за рідкісними вазами з коринфської бронзи. Негайним відгуком на це стала епіграма на п'єдесталі його статуї: «Батько мій лихвар, а сам я любитель ваз». Крім того, на третій день переговорів тріумвірів: він згодився включити в проскрипційні списки свого недавнього союзника і друга Цицерона. Таким був цей «божий юнак», як його неодноразово називав сам Цицерон.
Донощики отримували нагороди: вільні з кожної голови отримували премію 25 тис. денаріїв, а раби – 10 тисяч, свободу і громадянство. Загалом загинуло 300 сенаторів, 2000 вершників і маса громадян різного походження [Аппіан. Громадянські війни, IV, 5, 51].
Про внесення свого імені в проскрипційні списки (в числі перших 17 чоловік) Цицерон дізнався у своїй садибі. Він намагався втекти, але був схоплений ворогами і вбитий військовим трибуном Попилієм Ленатом та центуріоном Гереннієм 7 грудня 43 р. до н.е. на 64-му році життя. Вбивці доставили його голову і праву руку, яка писала промови, Антонію під час народних зборів на Форумі. Той у захопленні виплатив поза обіцяною винагородою 250 тисяч атичних драхм (за різними даними, в 6 чи 10 разів більше від обіцяної суми). Деякий час голова оратора стояла на обідньому столі Антонія, який насолоджувався цим огидним видовищем. А його дружина Фульвія колола язик Цицерона голкою.
Потім голова і рука його були виставлені на загальний огляд як трофеї. Римляни з жахом поставилися до цього видовища, але подивитися приходило більше народу, ніж колись послухати Цицерона.
Так закінчив життя Марк Туллій Цицерон, знаменитий оратор, письменник і державний діяч, урочисто увінчаний свого часу на римських народних зборах почесним титулом батька вітчизни.
Оцінюючи проскрипції, слід відзначити такі особливості:
вражаючий контраст між кількістю учасників змови (60 чоловік) і тих, хто зазнав проскрипції (300 сенаторів і 2000 вершників);
головна мета проскрипцій — матеріальна підготовка війни проти республіканців, бо репресовані вершники не брали участі в змові;
головною причиною включення до проскрипційних списків було багатство.
1 січня 42 р. до н. е. тріумвіри, а потім у сенаті магістрати склали присягу in acta Caesaris, яка після цього постійно поповнювалася. Цезаря оголосили богом під іменем «divus julius». За законом Руфрена, його статуї встановлювалися по всій Італії, а місяць квінтилій назвали Julius [Діон Кассій. Римська історія, ХLVII, 18 ]. Це робилося з далекою перспективою, бо лише обожнення Цезаря могло дати більш-менш достатнє ідеологічне обґрунтування як надзвичайної влади тріумвірів і проскрипцій, так і майбутньої війни проти вбивць Цезаря. Найбільше від цього виграв Октавіан, який першим із римлян став «сином бога» (divi filius), що він постійно підкреслював.
Слід зазначити також, що тріумвіри обклали кожного римського громадянина військовим податком в розмірі 1/10 майна – трибутом – для ведення війни з убивцями Цезаря.
Тим часом становище в провінціях стало загрозливим для тріумвірів. Сардинією і Сицилією володів Секст Помпей, до якого збігалися люди від проскрипцій та раби. Всі східні провінції перебували в руках Кассія і Брута, які жорстокими методами зібрали величезні армії і кошти. Загалом було зібрано 63 ½ тис. талантів золотом та навербовано 19 легіонів при 10 тис. кавалерії. Крім того, у розпорядженні республіканців була солідна флотилія під командуванням Доміція Агенобарба і Секста Помпея, призначеного адміралом усіх морських сил Риму. Вони карбували монети із власним зображенням: Брут – в Іллірії і Македонії, а Кассій – в Сирії.
У липні 42 р. до н. е. вони зустрілися в Сардах: об'єднані сили налічували близько 80 тис. піхотинців і 20 тис. вершників. Потім у вересні вони повернулися у Фракію через Геллеспонт з армією до 85 тис. піхотинців і 13 тис. вершників. Назустріч їм відправилися армії Антонія та Октавіана, які переправилися з Брундизія в Епір. Стратегічною помилкою республіканців була можливість їхньої висадки на Балканах. Зауважимо також, що впродовж усієї кампанії провідну роль серед тріумвірів відігравав Антоній.
Дізнавшись, що республіканці (19 легіонів) розмістилися у двох укріплених таборах на захід від Філіпп, Антоній ретельно спланував раптовий напад через болото на табір Кассія, розміщений південніше від табору Брута. Атака була успішною. Кассій, найздібніший вождь республіканців, під впливом поразки своєї армії покінчив життя самогубством. Але в той же час Брут раптово розпочав наступ на ліве крило армії тріумвірів, розбив його, тимчасово захопив табір цезаріанців, змусивши Октавіана тікати.
Вирішальна битва відбулася 23 жовтня 42 р. до н. е. при Філіппах у Македонії. Антоній знову таємно переправився через болота, що виникли від розливу р. Гангу, оточивши лівий фланг армії Брута. Водночас Октавіан привернув увагу Брута до фронту, і це дало змогу Антонію розгромити республіканців. Брут утік із 4 легіонами, але досить швидко, усвідомивши безвихідь ситуації, покінчив життя самогубством. Пам'ятаючи, що Брут врятував йому життя у березневі іди, Антоній організував йому пишний похорон. Більшість армії республіканців перейшла на бік тріумвірів (17 тис. здалося на волю переможців), інші загинули, померли від поранення чи розбіглися, не бажаючи воювати. На полі бою загинули Сервілій Каска, який першим наніс удар Цезарю, і Катон, син Катона Утикського, який загинув у африканській війні. Песимістичні настрої давно існували в римській армії. Ще Брут, намагаючись зупинити дезертирство в армії, наказав стратити захоплених у полон солдатів цезаріанської армії. Це був безпрецедентний крок в історії громадянських війн кінця Республіки. Частина ж флоту республіканців втекла до Помпея. Змальована вище поразка стала останнім і вирішальним ударом по республіканській партії.
Досить важливе і проблемне питання про політичні наслідки битви при Філіппах. Вони справді були грандіозними:
1) силою зброї безповоротно вирішено суперечку між двома соціально-політичними угрупованнями, на які розкололася правляча верхівка римського суспільства;
2) була похована надія римської олігархії на відновлення свого політичного панування.
На підставі цих наслідків деякі дослідники пропонують датувати падіння Республіки 43-42 рр. до н.е., оскільки нібито питання про політичну владу було принципово вирішено, а йшла лише боротьба за використання результатів цієї перемоги [Парфьонов В.М. Рим від Цезаря до Августа, с. 53].
На нашу думку, такі твердження не мають підстав, оскільки і після битви поблизу Філіпп у цезаріанців було чимало нерозв'язаних проблем. На Сицилії та Сардинії панував Секст Помпей, а величезна армія тріумвірів вимагала нагород, однак коштів для цього не було.
Після битви при Філіппах тріумвіри провели новий розподіл провінцій, після чого Антоній відправився на Схід для продовження війни із залишками республіканської армії, для реорганізації заплутаних відносин східних провінцій із Римом, а головне – для пошуків коштів.
У кілікійському м. Тарс відбулася його зустріч зі знаменитою єгипетською царицею Клеопатрою, яка мала фатальні наслідки для майбутнього Антонія. Вона припливла на кораблі з позолоченою кормою і срібними веслами. Натовп людей збігся подивитися на це чудо. Антоній був зустрінутий із казковою пишністю. Цариця відзначалася сяючою красотою, в ній прекрасно поєднувалися неабиякий розум і освіченість. У голосі цариці було щось подібне на чудесний музичний інструмент, яким вона володіла майстерно і досконало. Вона зачарувала Антонія, який не лише пробачив цариці допомогу Кассію, але й підтвердив її владу в Єгипті. Він відправився з нею в Александрію (провів зиму 42-41 р. до н. е.), де готувався до парфянського походу (в архівах Цезаря знайшов плани війни з Парфією), фінансову допомогу в організації якого запропонувала Клеопатра в обмін на союз із Єгиптом.
Управління Сходом Антоній передав своїм легатам, хоча справи йшли далеко не благополучно. Квінт Лабієн, який знаходився у парфян як посол Брута і Кассія, з допомогою парфянських загонів і частини військ Антонія, оволодів Сирією, Кілікією і майже всією Малою Азією.
Не менш важкою була ситуація в Італії, де фактичним диктатором у ці роки був Октавіан, перед яким постало гостре і нагальне питання: нагородити земельними ділянками і грішми 170 тис. ветеранів. Для того щоб кожному легіонеру дати по 200 югерів землі, потрібно було 400 тис. гектарів. За відсутності вільних земель і грошей єдиним шляхом розв'язання цієї проблеми була конфіскація міських, храмових і приватних земель.
Проведена Октавіаном конфіскація за своїми розмірами затьмарила всі попередні. Були експропрійовані території 16 міст: Анкони, Мантуї, Бононії, Капуї, Кремони, Флоренції, Ариміна, Венусія тощо. Стосовно проведених конфіскацій та їхніх наслідків існують різні точки зору. Деякі дослідники (М. Ростовцев) вважають, що експропріації землі для армії знищили італійське селянство або завдали відчутного удару; інші (М. Машкін), що земельні конфіскації наприкінці 40-х років до н. е. мали певну соціальна спрямованість і були ударом по італійській муніципальній знаті. І, нарешті, в останній час переважає думка (Брант), що виведені колонії 50 тис. ветеранів не зачіпали інтересів італійського селянства, бо конфісковувалися лише ділянки людей, які мали більше 30 югерів землі. Власників ветеранських наділів (приблизно 25 югерів), взагалі не чіпали. Проведення цієї важкої і складної реформи доручалося екстраординарній військовій комісії, наділеній необмеженими повноваженнями. Завданням комісії був не лише перерозподіл земель, але також і забезпечення нових господарств необхідним інвентарем, робочою худобою і рабами.
Однак населення все-таки було невдоволене аграрною політикою Октавіана, введенням тріумвірами 10-відсоткового прибутку з майна, постійною нестачею продовольства в Римі у результаті морської блокади Італії військовим флотом Секста Помпея, що неабияк підривало його авторитет.
Італія в 40-х роках до н.е. знаходилася у дуже тяжкому становищі. Військові спустошення, реквізиції, свавілля влади, конфіскації, вимагання; податки на рабів, на спадок, придане, постої; проскрипції абсолютно розладнали економічне життя. Повсюдно траплялися грабунки, крадіжки, насильства і вбивства, сільськогосподарські роботи припинилися, ремісничі майстерні закрилися. У Римі панувала повна анархія, лютували страшний голод і епідемії. Частина населення померла від війни, голоду і епідемій, а інша емігрувала до провінцій, зменшуючи економічний потенціал держави. «Народ закрив свої майстерні і не хотів знати жодної влади, у збіднілому і розграбованому місті, здавалося, не було потреби ні в ремеслах, ні в магістратах», - писав Аппіан [Громадянські війни, V, 18]. Винуватцем усіх цих бід і зол вважали сина Цезаря Гая Октавія.
Цим скористалися брат Марка Антонія Луцій Антоній і дружина тріумвіра Фульвія, які намагалися добитися падіння Октавіана і передачі одноосібної влади Антонію. Висуваючи демагогічні лозунги – знищення тріумвірату і відновлення республіканської конституції, – Луцій і Фульвія підняли повстання. У жінки був і особистий мотив: ревнуючи чоловіка, вона думала прискорити його повернення в Італію. На короткий час повсталі захопили Рим, але досить швидко відступили в Етрурію, де укріпилися в м. Перузії (суч. Перуджа).
У своїх промовах Луцій Антоній вказував на антиконституційні дії Октавіана, на насильницькі відібрання землі і вимагав негайної ліквідації тріумвірату. Луцій розглядав піднятий ним рух як народний, а на себе дивився як на слугу народу, готового віддати життя за народну справу. «Що стосується особисто мене, - говорив він, - то я готовий боротися за батьківщину до останньої краплини крові. Смерть за батьківщину буде кращим свідченням мого способу мислення. Але я не можу набувати собі славу за ваш рахунок, благополуччя яких для мене вище мого власного благополуччя і слави» [Аппіан. Громадянські війни, V, 39].
Луцій Антоній став символом загального протесту не лише проти насильницької політики тріумвірів, але і взагалі проти існуючих порядків. Найбільший відгук промови Антонія знаходили серед новобранців, навербованих із ремісників, вільновідпущеників і рабів, які особливо жорстоко страждали від кризи і користувалися кожним випадком, щоб протестувати проти існуючого ладу. Оточені армією Октавіана (41-40 рр. до н.е.), замучені голодом, вони змушені були здатися. Не бажаючи повного розриву з Антонієм, Октавіан відпустив Луція і Фульвію, але жорстоко розправився з їхніми прихильниками. Фульвія виїхала в Грецію назустріч Антонію, де незабаром померла.
Союзні з Римом держави намагалися використати важке становище міста-гегемона і відокремитися від нього. Так, мавританський цар Бокх вирішив оволодіти іспанськими провінціями Октавіана. Колишній правитель Африки Секстій виступив проти Фангона, нового африканського помісника, прихильника Октавіана, і від'єднався; у Кампанії в інтересах Луція діяв Тиберій Клавдій Нерон, старий цезаріанець, який після смерті Цезаря перейшов на бік зловмисників.
Антоній не втручався у війну, не бажаючи скомпрометувати себе в очах армії. І лише коли Октавіан захопив його легіони в Трансальпійській Галлії, Антоній вирішив повернутися до Італії. Влітку 40 р. до н. е. на 200 кораблях він висадився в Брундизії, де його передові загони розпочали сутички з військами Октавіана. Антонію потрібні були війська для парфянського походу і становище в Італії вимагало його власної присутності.
Однак прибічники тріумвірів не допустили відкритої боротьби між ними. На солдатських зборах у Габіях прийняли резолюцію, що консули повинні управляти державою за старими звичаями, «не спричинивши шкоди один одному». Незважаючи на протиріччя, тріумвіри уклали нову угоду про перерозподіл провінцій, яка отримала назву Брундизійського договору. Антоній отримував Схід (від Іллірії: прикордонний пункт – іллірійське м. Скодра), Октавіан – Італію та західні провінції, Лепід – Африку.
Тріумвіри домовилися також про взаємну підтримку: Октавіан підтримає Антонія у війні з парфянами, Антоній обіцяє передати Октавіану флот для боротьби із Секстом Помпеєм. Договір скріпили шлюбом Антонія із сестрою Октавіана Октавією. Італійські жителі сподівалися, що після Брундизійської угоди наступить мир на довгі роки.
Це знайшло відображення і в тогочасних поетичних творах. У четвертій еклозі Вергілія говориться про народження дитини, нащадка богів, при якому повинні припинитися всілякі війни і настати щасливі часи.
Проте мрії про мир не здійснилися, і інший молодий поет – Горацій – в XVI епізоді скаржився на те, що уже друге покоління переживає громадянські війни. Поет не бачить світлого майбутнього: Рим завоюють варвари і споганять могили предків. Він радить залишити рідні місця і відправитися за море. Там є острови блаженних, які були сховані Юпітером і підготовлені для благочестивих людей.
Попри відновлення союзу тріумвірів населення Італії і Риму продовжувало страждати від нестачі продовольства. Крім того, масові втечі рабів з Італії на Сицилію, де утворилася держава Секста Помпея, налякали рабовласників, які стали наполягати на примиренні тріумвірів із Секстом Помпеєм. Його слава зростала в міру поглиблення кризи римського суспільства. В очах усіх потерпілих від війн і проскрипцій рід Помпеїв був символом республіканської свободи, величі і блиску Риму. Крім того, у державі Секста Помпея важливу роль відігравали раби і вільновідпущеники. Особливо своїми адміністративними і військовими здібностями виділявся вільновідпущеник Менодор, один із близьких до Помпея людей. Все це налаштувало громадську думку на примирення з Помпеєм. Усіх, хто насмілювався висловлювати протилежні судження, закидали камінням. Град каміння полетів і в самого Цезаря Октавіана, коли він зробив спробу говорити врозріз із суспільною думкою. Пораненого Октавіана врятував Антоній.
На вулицях Рима відбувалися справжні побоїща, які вдалося придушити військовою силою: «Так припинена була ця смута, що викликала страх і ненависть до правителів. Голод часом досягнув найбільшої сили, і народ зітхав та мовчав» [Аппіан. Громадянські війни, V, 68]. Під впливом порадників і громадської думки розпочалися переговори із Секстом Помпеєм.
Серед політичних діячів античності навряд чи знайдеться людина, яку б оцінювали так неординарно і суперечливо. Впродовж 43-39 рр. до н.е. він виражав інтереси римського нобілітету і верхівки італійської муніципальної знаті. Надалі через посилення автократичних тенденцій у політиці Секста Помпея і його покровительство рабам-втікачам представники римської олігархії втратили віру в те, що він намагався відновлення республіки і покинули його, пішовши на примирення з тріумвірами.
Існування під боком Італії «піратської держави» навіювало жах італійським купцям, землевласникам і рабовласникам, як старим, так і новим, які боялися за свої вілли, будинки і гроші. Не вірячи у можливість розгрому Секста Помпея у відкритій битві, римські громадяни, у тому числі офіцери і ветерани, які отримали наділи і розбагатіли, вимагали негайного проведення мирних переговорів і укладення миру.
Після тривалих переговорів влітку 39 р. до н. е. біля Мизенського мису поблизу Путеол була досягнута згода між Антонієм, Октавіаном і Помпеєм на таких умовах:
припинення війни на морі і на суші;
свобода торгівлі;
зняття блокади Італії Помпеєм;
Помпей обіцяв не приймати у свої ряди ні рабів, ні вільних;
він отримував права на Сицилію, Сардинію, Корсику і Пелопоннес на 5 років (до 34 р. до н. е.), зараховувався в колегію понтифіків;
по закінченні терміну повинен був стати консулом;
отримував винагороду за конфісковане батьківське майно (за різними даними, від 17,5 до 70 млн сестерціїв);
раби, які служили в армії Помпея, отримували свободу, а солдати – земельні ділянки і нагороди на рівних умовах із легіонерами Антонія і Октавіана;
оголошувалася загальна амністія, за винятком прямих убивць Цезаря;
емігрантам, які вернулися в Італію, поверталася четверта частина їхнього майна.
Мизенська згода викликала захоплення в Римі. Повернення тріумвірів у Рим нагадувало розкішний тріумф. Здавалося, громадянські війни завершилися, припиняться військові мобілізації, грабунки, податки, спустошення сільськогосподарських територій, втечі рабів і голод.
Після укладення угоди Антоній виїхав на Балкани, жив в Афінах, де грабував храми, «одружився» на богині Афіні й отримав її придане, а його легати відвойовували землі у парфян. Талановитий воєначальник Вентидій Басс, перейшовши в рішучий наступ, розбив парфян у Малій Азії, а 38 р. до н.е. завдав їм нищівної поразки в битві при Гіндарі. Панування римлян у Малій Азії та Сирії було відновлено повністю. Після блискучих перемог легатів Антоній здійснив похід за Євфрат, а потім знову повернувся в Єгипет. Його взаємини з Клеопатрою набули характеру особистих зв'язків. Він оголосив Клеопатру «царицею цариць», сподіваючись, що в союзі з останньою представницею династії, заснованої одним з діадохів Олександра Македонського, зможе швидше добитися одноосібної влади над територіями, які колись входили до складу імперії Олександра, і над Римською республікою.
Сама ж Мизенська згода виявилася нетривалою. «Це не врятувало римлян від голоду, тому почали голосно говорити про те, що договір приніс із собою не полегшення, а лише появу четвертого тирана» [Аппіан. Громадянські війни, V, 77]. Уже в наступному, 38 р. до н. е., угода була порушена і відновилися військові дії між Октавіаном і Помпеєм.
Приводом до війни стала зрада Менодора, який перейшов до Октавіана і передав йому Сардинію. Спочатку війна для Октавіана складалася невдало – не міг оволодіти Сицилією. Тим часом закінчувався термін тріумвірату, і восени 37 р. до н.е. в Італію приїхав Антоній, який не схвалював війни з Помпеєм.
Незважаючи на розбіжності, у м. Таренті (Південна Італія) Антоній та Октавіан домовилися відновити між собою союз до 31 грудня 33 р. до н.е. Антоній відступив Октавіану 120 кораблів для боротьби з Помпеєм, а натомість отримав 21 тис. легіонерів. Донедавна в історичній науці побутувала думка, що умови Тарентської згоди були продиктовані Антонієм. Однак останні дослідження (П. Вельман) довели, що умови договору визначалися завданнями, які кожен із тріумвірів був у змозі виконати.
Після укладення угоди Антоній повернувся в Сирію і, на загальний подив, відіслав свою дружину з дітьми в Італію, викликав до себе Клеопатру, уклав з нею шлюб в Антіохії і став царем Єгипту. Переважна більшість дослідників пояснює цей шлюб політичними цілями його учасників: римській армії потрібна була опорна база і матеріальне утримання, а Клеопатра готова була на будь-який крок заради збереження за собою влади. А політичний альянс відбувся у звичайній для елліністичних держав формі шлюбного союзу.
Водночас полководець Октавіана Марк Випсаній Агриппа повів рішучий наступ на Помпея. Декілька сотень важких кораблів із масивними бортами, оснащеними метальними машинами і гарпагами, забезпечили йому перемогу. Гарпаг складався з дерев'яного бруса завдовжки шість ліктів, оббитого залізом, із кільцями на обох кінцях. На одному кільці знаходився залізний гак (власне гарпаг), на іншому - багато дрібних канатів, прикріплених до метальних машин. Гарпаг, який викидали метальні машини, захоплював ворожий корабель і топив силою натягування. У морських битвах поблизу Міл і Навлоха (північне узбережжя Сицилії) Агриппа розбив Помпея. Особливо кровопролитною стала битва при Мілах. У бою брали участь 600 бойових кораблів. Зі 180 кораблів Помпея лише 17 врятувалося, інші пішли на дно або потрапили в полон. Помпей втік до Малої Азії, де був страчений за наказом Антонія (35 р. до н.е.).
Але навіть після смерті Секста Помпея його ім'я залишалося популярним у Римі. Октавіан пишно відсвяткував отримане повідомлення про страту Секста – свого роду свідчення одностайності колег, – аж до того, що поставив статую Антонія в храмі Згоди. Ця гучна реклама мала далекий приціл – у майбутньому Октавіан прямо звинуватив Антонія в убивстві Помпея, а стосовно себе зазначав, що в 36 р. до н.е. наказав зберегти Сексту життя і тому не переслідував його.
До речі, в період боротьби з Антонієм Октавіан демонстрував підкреслену повагу до пам'яті Помпея. Наприклад, після битви біля Акцію (31 р. до н.е.) він помилував взятого в полон і засудженого до страти Марка Скавра, двоюрідного брата Секста, на прохання Муції, матері Секста. А консулом 29 р. до н. е. разом з Октавіаном став Валерій Мессала Потит, колишній прибічник Помпея.
Розгром Помпея підняв авторитет Октавіана. Його повернення в Рим вітали всі сенатори з вінками на головах. Наступного дня він виступив на коміціях із промовою, в якій виклав свої заслуги і перемоги, проголосив еру миру, провів касацію частини боргів і зменшив податки. Одночасно з цим усім намісникам і командирам окремих частин Октавіан розіслав листи з наказом розкрити їх у певний день і час. У секретних листах наказувалося провести ретельне обстеження особового складу своїх частин для видачі господарям їхніх рабів, які знаходилися в армії. Всі умови Мизенської згоди стосовно рабів відмінялися. Захоплені раби поверталися їхнім попереднім власникам, якщо ж їх не було, то рабів розпинали на хрестах біля воріт того міста, звідки вони втекли. Згідно з наказом Октавіана, 30 тис. рабів були передані своїм господарям і 6 тис. розіп'яті на хрестах.
Август у своєму «Політичному заповіті» зазначав: «Море я очистив від піратів. У цій війні я взяв у полон близько 30 тис. рабів, які втекли від своїх господарів і підняли зброю проти держави, і передав їх для покарання їхнім господарям» [25].
Перемога над Помпеєм справила величезний вплив на подальший хід подій. По-перше, вона привела до сварки Октавіана з Лепідом. Упродовж багатьох років останній залишався в затінку. На вимогу Октавіана він вступив у боротьбу із Секстом Помпеєм, а коли той був переможений, намагався захопити владу над усією Сицилією. Отже, ініціатором розриву став Лепід, оскільки до нього перейшли легіони Секста Помпея і він мав чисельну перевагу. Загрожувала нова війна, якій завадили солдати Лепіда, перейшовши на бік Октавіана, захоплені його мужністю, коли він, будучи беззбройним, раптово ввійшов у табір Лепіда і під градом дротиків схопив орла легіону. Однак, на нашу думку, це суто психологічний фактор, основна причина полягала в небажанні солдатів брати участь у новій громадянській війні. Крім того, Лепід діяв у політиці без підтримки впливових сил і ніколи не був популярним в армії. Він уособлював так зване сенаторське болото, завжди готове пристати до переможця.
Лепіда позбавили звання тріумвіра і його провінцій, залишивши за ним титул старшого понтифіка. Відправлений у заслання, Лепід спокійно помер у м. Цирцеї 12 р. до н.е.
Аппіан справедливо відзначав: «Цезар Октавіан завдяки швидкому і неочікуваному відновленню порядку здобув загальну симпатію; відновивши попередні республіканські однорічні заклади, він, за старим звичаєм, залучив багатьох до суспільного життя і державного управління. Усі письмові документи громадянської війни були спалені. Він обіцяв повністю відновити попередню конституцію, як тільки Антоній повернеться з Єгипту, будучи переконаний, що і Антоній побажає скласти свої повноваження, після того як закінчиться громадянська війна. Після цього під голосні вигуки радості його обрали пожиттєвим трибуном, напевно, для того, щоб спонукати його тим самим скласти з себе інші повноваження» [Громадянські війни, V, 132].
36 р. до н. е. Антоній, зібравши величезну армію, організував похід проти Парфянського царства. Сподіваючись на внутрішні протиріччя серед парфянської аристократії (вступ на престол Фраата супроводжувався династичною боротьбою), Антоній рушив через Вірменію, в обхід Месопотамії, гірськими дорогами і вдерся в Мідію, де всупереч очікуванням зустрів відчайдушний опір. Обози й облогові машини римлян перехопила парфянська кіннота. Настала зима, і Антоній змушений був відступати, втративши до 25% своєї армії.
Таким чином, тоді як Октавіан стабілізував ситуацію в Італії і став одноосібним повелителем Заходу, Антоній зазнав невдач на Сході. Октавіана вшанували в Римі, надавши пожиттєву трибунську владу. Внаслідок цього він розпочав послаблювати режим земельних конфіскацій, податків і примусових поборів, що тиснув на Італію. Починаючи з 43 р. до н.е., Октавіан зближується також з рабовласниками Італії: в січні 38 р. до н. е. він одружується на внучці знаменитого захисника італійців Лівія Друза. Суттєво допомогли Октавіану добитися цих успіхів Меценат, який відав дипломатією, питаннями безпеки і пропаганди, та Агриппа, що стояв на чолі армії.
Отже, стало очевидним, що уродженець Велітр, його помічники і друзі все ж таки були своїми для Італії, на відміну від нобіля Антонія, був він із Клеопатрою чи без неї.