65. Діалектика і логіка: їх зміст і співвідношення.

Слово «логіка» є достатньо багатозначним. Одними з основних значень є: 1)закономірність виникнення, існування та розвитку речей і явищ об’єктивного світу; 2)здатність людини відображати навколишній світ за допомогою мислення; 3)послідовність, несуперечливість, обґрунтованість міркувань; 4)спеціальна навчальна дисципліна, яка протягом багатьох віків була обов’язковим елементом європейської системи освіти; 5)особлива наука, що вивчає мислення.

Загальновідомо, що одними з основних кроків визначення специфіки будь-якої науки є виділення її об’єкта та предмета. Для логіки таким об’єктом є мислення. Але мислення вивчається не тільки логікою а й психологією, фізіологією вищої нервової діяльності, кібернетикою і т.д. Логіка досліджує спосіб отримання нового знання, не пов’язуючи форму знання з його конкретним змістом. Окрім цього суттєвою складовою предмета логіки є також закони мислення. Підсумовуючи все це отримуємо таке визначення: логіка це – філософська наука, яка вивчає форми та закони людського мислення.

Короткий огляд основних історичних етапів розвитку логічного знання може слугувати ще одним аргументом на користь цього. Як правило всю історію логіки поділяють на дві частини: традиційна (з IV ст. до н.е. до сер. XIX ст.) та сучасна (з середини XIX ст. по теперішній час). Свій початок традиційна логіка бере у староіндійській філософській традиції. Саме представники шкіл ньяя та вайшешика першими започаткували традицію розгляду логічної проблематики (правила, норми ведення дискусії; розробка теорії умовиводу).

Наступний період припадає на древньогрецьку філософію. Саме такі її представники як: Демокріт (індукція, гіпотеза, аналогія), Парменід (перші спроби визначення закону тотожності), Сократ (індукція як «наведення» та дефініція як «визначення поняття»), софісти (проблеми співвідношення мови та мислення) були безпосередньо причетними до розвитку та примноження логічного знання. Звісно ж, окремо слід сказати про Аристотеля – «батька формальної логіки». Відомий філософ удостоєний такого звання тому що, на відміну від своїх попередників, у яких логічна проблематика часто була або ж в зародковому, латентному стані, або ж вплетеною в контекст філософії, риторики та граматики, Аристотель у систематичній формі заснував нову науку. Проблеми та питання, які розроблялися ним це насамперед: теорія силогізму, проблеми логічних помилок, формування законів мислення і т.д. Безперечно важливим етапом розвитку логіки був період середньовічної філософії. Активними дослідженнями в цей час займалися такі філософи як: Росцелін, Абеляр, Михайло Псьол, Раймун Лулій, Дунс Скотт, Вільям Оккам та ін. Основне коло проблем: розробка арістотелівської логіки, проблеми семантики, природа логічного слідування, проблема супозицій.

Новий час – період суттєвих змін як в проблематиці так і в підходах. Насамперед треба згадати Ф. Бекона, який будучи незадоволеним перш за все тим що попередня логіка була повністю сконцентрованою на дедукції, яка за словами філософа, може стати у нагоді лише у мистецтві суперечки. Саме англійський філософ переакцентовує логіку на індукцію. Остання, на його думку, має безпосереднє відношення до реального пізнавального процесу. Новоєвропейська філософія це також час появи логічних концепцій Г. Лейбніца (закон достатньої підстави, символи для позначення постійних) та Р. Декарта (автор таких важливих понять як «змінна величина» та «функція») філософів, які по суті є поряд з Г. Фреге (проблеми логічної семантики, аксіоматична побудова числення висловлювань) є фундаторами сучасної логіки. Сучасна логіка в свою чергу поділяється на класичну та некласичну. І, як влучно замітив, відомий математик П.С.Порецький за предметом це все ще логіка, але за методом математика. Саме зважаючи на це, все ще зберігаючи тісний зв’язок з філософією, сучасна логіка поступово стає областю знання міждисциплінарного характеру.

Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи. Перший із них існував до виникнення природи і людини. Тоді ідея перебувала поза простором і часом, у стихії чистого мислення, виступала як система логічних понять та категорій, тобто як система логіки. На другому етапі оце духовне начало – абсолютна ідея – породжує із самого себе природу. Третій етап розвитку абсолютної ідеї – це абсолютний дух. Ось ці три етапи і сформувались у Гегеля у самостійні складові його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Першу з них – логіку мислитель вважає найважливішою частиною своєї системи, оскільки тотожність буття і мислення означає, що закони мислення, які досліджує логіка, є дійсними законами буття. Логіка, на думку Гегеля, є сутність усіх речей.

Виходячи з визнання тотожності мислення й буття, Гегель вважав, що діалектика, яку він розвиває, знаходить вияв у всіх сферах світу. Заслуга Гегеля в тому, що він дав узагальнений діалектичний аналіз найважливіших філософських категорій і сформулював на цій основі три основних закони діалектики: закон переходу кількості в якість, закон взаємопроникнення протилежностей (закон єдності й боротьби протилежностей) та закон заперечення заперечення.

Сила гегелівського генія дала йому можливість проникнути в розуміння глибокої сутності праці та її значення для становлення людини і суспільства. Лише шляхом праці, відповідно до Гегеля, людина створює засоби для задоволення своїх потреб. Так виникають економічна система і відносини. Вони ж у свою чергу лежать в основі соціальної диференціації людей.