9. Проблема походження слов’ян у сучасній й історичній науці

На початку ХІХ століття розпочинається новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов’ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле: «Слов’янські старожитності» (1902 р.) започаткувала Вісло-дністровську теорію походження слов’ян. Відповідно до цієї теорії ще у 2 столітті до н.е. існувала балто-слов’янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов’яни, прабатьківщиною яких Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов’янських земель – Волинь. Прихильниками цієї теорії були М.Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін.

Також відомою працею про етногенез слов’ян була праця відомого чеського вченого П. І. Шафарика «Слов’янські старожитності». Його робота спричинила так зване «слов’янське відродження», адже до того часу в Європі вважалося, що слов’яни нічого не дали Європі, вони є безкорисним народом. Саме завдяки цій його праці європейські вчені змінили ставлення до слов’янського народу і почали більш докладно вивчати його історію. Поклавши за основу результати аналізу писемних джерел, зокрема, повідомлення античних авторів перших століть нашої ери, П. І. Шафарик пов’язав із слов’янами племена венедів. Він показав, що слов’яни є давніми жителями великих територій між Балтикою і Чорним морем, Татрами і Доном. На заході землі венедів, на думку цього дослідника, простяглися до Вісли і Одри. Центром слов’янської прабатьківщини П. І. Шафарик вважав землі, розташовані на північний схід від Карпат, Поділля і Волині. Шафарик П. І. став родоначальником так званої прикарпатської теорії походження слов’ян. Цю теорію підтримав і розвинув на початку XX ст. російський історик Погодін А. Л., який використав для висвітлення ранньої історії слов’ян не лише писемні джерела, але й аналіз річкових назв, тобто дані гідрономіки. Дослідник дійшов висновку, що слов’яни у перших століттях нашої ери населяли, крім Волині та Поділля, ще й землі сучасної Польщі. Тут вони жили з давніх часів аж до розселення у східну і західну Європу.

Ще одним варіантом вирішення проблеми слов’янського етногенезу стала Вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30-40 роках 20 століття. Ця теорія пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза і локалізує слов’янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою й Одрою.

Широке обґрунтування Вісло-одерської теорії зустрічаємо в працях Т. Лер-Сплавінського. На підставі лінгвістичних, антропологічних, археологічних, а також даних гідронімії Т. Лер-Сплавінський побудував привабливу концепцію слов’янського етногенезу. Згідно цієї концепції більша частина Європи до 2000 р. н. е. була заселена фіно-уграми. Археологічним відповідником цього етносу є культура гребінчатої кераміки. На рубежі III—II тис. до н. е. з Центральної Європи на схід аж до Середнього Поволжя і Північного Кавказу просунулася частина індоєвропейців — носії культури шнурової кераміки. В результаті їх змішання з фіно-уграми на просторах між Віслою і Одрою сформувалися балто-слов’яни. Слов’яни відпочкувалися від балтів, на думку дослідника, десь близько середини І тис. до н. е., після розселення носіїв поморської культури з Нижнього Повіслепня серед лужицьких племен півдня Польщі. Так само як і Ю. Костшевський, цей вчений вважав, що пшеворська, як і оксивська культура, є археологічним відповідником слов’ян-венедів. Теорія Т. Лер-Сплавінського до сьогоднішнього дня має своїх прихильників серед українських та російських археологів.

У 50-60 роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов’янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій і помістила слов’янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі 3 і 2 тис. до н.е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-словяни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов’ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов’язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася у 2 тис. до н.е. на території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов’янського етносу – досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі межі 3-2 століть до н.е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли й Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури ( 2 століття до н.е. – 1 століття н.е.) починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою та Дніпром.

Отже, розглянувши ці теорії, переконуємося що кожна з них має як свою правдивість так і свою проблематичність. Питання про походження слов’ян не вирішено досі, але, сподіваємось, що в майбутньому ця тема все ж таки буде розкрита.