7. Піднесення Володимиро-Суздальського князівства: ю. Довгорукий, а. Боголюбський, Всеволод Велике Гніздо.

Володимиро-Суздальське князівство (або Ростово-Суздальська земля, як воно називалося раніше) займало територію в межиріччі Оки і Волги, багату родючими грунтами. Тут до початку XII ст. вже склалася система великого боярського землеволодіння. Родючі землі були відокремлені один від одного лісами і отримали назву Ополе (від слова «поле»). На території князівства навіть існувало місто Юр'єв-Польський (розташований в Ополі). Незважаючи на більш суворий клімат в порівнянні з Подніпров'ям, тут вдавалося отримувати порівняно стійкі врожаї, які разом з рибальством, скотарством, лісовими промислами забезпечували існування.

За своїм географічним розташуванням Володимиро-Суздальське князівство було з усіх боків захищене природними перешкодами - великими ріками, топкими болотами і непрохідними лісами. Крім того, шлях кочівникам в ростово-суздальські землі перетинали південноруські князівства, які брали на себе основний тягар ворожих набігів. Процвітанню князівства сприяв і той факт, що в ці землі йшов постійний приплив населення. Важливим було і та обставина, що в землях Північно-Східної Русі пролягали вигідні торгові шляхи, найважливіший з яких - Волзький - пов'язував князівство зі Сходом. Саме економічні чинники в першу чергу сприяли виникненню тут сильного боярства, яке підштовхувало місцевих князів до боротьби за відділення від Києва.

Князі досить пізно звернули свою увагу на Залеський край - престоли в тутешніх містах були малопрестижні, приготовлені для молодших князів в роду. Лише за Володимира Мономаха, на вильоті єдності Київської Русі, почалося поступове піднесення Північно-Східних земель. Історично склалося так, що Володимиро-Суздальська Русь стала спадковою «Отчину» Мономаховичів. Між тутешніми землями-волостями і нащадками Володимира Мономаха встановилися міцні зв'язки, тут раніше, ніж в інших землях, звикли сприймати синів та онуків Мономаха як своїх князів. Приплив спадщини, що викликав інтенсивну господарську діяльність, зростання і виникнення нових міст визначили економічне і політичне піднесення краю. У суперечці за владу ростово-суздальські князі володіли значними ресурсами.

Правителем Північно-Східній Русі був син Володимира Мономаха Юрій, прозваний Долгоруким за постійне прагнення розширити свої володіння і підпорядкувати Київ. При ньому до Ростово-Суздальської землі були приєднані Муром і Рязань. Він надавав відчутний вплив на політику Новгорода. Піклуючись про безпеку володінь, Юрій Долгорукий вів активне будівництво

укріплених міст-фортець уздовж кордонів князівства. При ньому Ростово-Суздальське князівство перетворилося на велике і незалежне. Воно вже не відправляє свої дружини на південь боротися з половцями. Для нього набагато важливіше була боротьба з Волзької Булгарією, яка намагалася контролювати всю торгівлю на Волзі. Юрій Володимирович ходив походами на булгар, воював з

Новгородом за невеликі, але важливі у стратегічному і торговому відношенні прикордонні землі. Це і була незалежна, без оглядки на Київ, політика, яка перетворювала Долгорукого в очах жителів Ростова, Суздаля і Володимира в свого князя.

З його ім'ям пов'язано створення у краї нових міст - Дмитрова, Звенигорода, Юр'єва-Польського і під 1147 р. перше згадування про Москву, закладеної на місці конфіскованої садиби боярина Кучки.

Включившись в боротьбу за київський престол, Юрій Довгорукий не забував про своїх північно-східних володіннях. Туди ж прагнув і його син Андрій - майбутній князь Боголюбський. Ще за життя батька в 1155 р. він втік з Києва до Ростово-Суздальської землі, ймовірно, запрошений на князювання місцевим боярством, і прихопив з собою знамениту ікону Володимирської Божої матері. Через 12 років після вбивства батька в 1169 р. він здійснив військовий похід на Київ, захопив його і піддав жорстокому пограбування і розорення. Андрій намагався підпорядкувати своїй владі і Великий Новгород.

Літопис називає Боголюбського «самовластцем» за його владолюбство, прагнення правити єдиновладно. Князь почав з того, що зігнав з ростово-суздальських столів своїх братів. У подальшому залежні від нього родичі правили під його наглядом, не сміючи ні в чому не послухатися. Це дало можливість князю тимчасово консолідувати Північно-Східну Русь.

Центр політичного життя Русі перемістився на північний схід. Але на час правління Андрія Боголюбського Володимиро-Суздальським князівством (1157 - 1174) припадає загострення боротьби з місцевим боярством. Першим ділом князь переніс столицю князівства з багатого Ростова в невелике містечко Володимир-на-Клязьмі. Тут були зведені неприступні білокам'яні Золоті ворота, а також Успенський собор. Недалеко від міста, біля злиття двох річок - Нерлі і Клязьми, він заснував свою заміську резиденцію - село Боголюбово, від назви якого і отримав своє знамените прізвисько. В Боголюбської резиденції в результаті боярського змови Андрій і був убитий темної червневої ночі 1174.

Політику централізації російських земель навколо Володимиро-Суздальського князівства продовжив брат Андрія - Всеволод Велике Гніздо. Він жорстоко розправлявся з тими, хто брав участь в змові проти брата, і остаточна перемога в боротьбі між князем і боярством була на користь князя. Відтепер княжа влада набула рис монархії. Слідом за братом Всеволод спробував підкорити собі Новгород, зумів відсунути кордон Волзької Булгарії за Волгу.

«Волгу може веслами розплескати, а Дон шоломами вичерпати», - написав про Всеволода в 1185 р. автор «Слова о полку Ігоревім». У той час цей князь був найсильнішим володарем на Русі. Саме в його роки з'явився титул великого князя володимирського.

Більше двох десятиліть після смерті Всеволода Велике Гніздо (1212 р.) землі Володимиро-Суздальського князівства були процвітаючим і багатим володінням, поки в 1238 р. економічне піднесення не перервала нова небезпека - Монголо-татарська навала, під ударом якого землі розпалися на кілька дрібних володінь.

8. Венеди, Анти і Склавини; 10. Економіка, соціальні взаємини та культура слов’ян за даними археології; 11. Соціально-економічний розвиток східних слов’ян ІІ-VІІ ст. н.е.; 12. Ранньосередньовічні слов’яни ІІ-VІІ ст. н.е. за динними письмових історичних джерел і археології

Венеди – найдавніша назва слов’ян, під якою вони згадуються в античних джерелах І ст. та відповідно найдавніше слов'янське етноплемінне об'єднання. На той час венеди займали землі між Прип'яттю на півночі, Віслою на заході та Середньою Наддністрянщиною на півдні, без чіткого визначення східних рубежів.

Анти – етноплемінне об’єднання давніх слов’ян, котре займало територію між Дністром та Дніпром. Археологічним відповідником антів є пеньківська культура. У 6 ст. анти разом із іншими слов'янськими племенами брали активну участь у колонізації Балканського півострова, у війнах слов'ян проти Візантії. Остання письмова згадка про антів датується 602 р. у зв'язку з походом аварського карального загону з метою їх винищення. Проте археологічні матеріали свідчать, що поселення антів та їхніх нащадків існували і після того — протягом усього 7 ст. Разом із іншими ранньослов'янськими групами анти причетні до етногенезу східних, західних та південних слов'ян.

Склавини – етноплемінне об’єднання давніх слов’ян, котре займало територію між Дністром і Дунаєм. Археологічним відповідником склавинів є празько-корчацька культура.

Речові слов’янські пам’ятки

Поселення давніх слов’ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на берегах річок.

За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від 5 ст. н. е. – з кам’яною піччю на долівці.

Померлих одноплеменців праслов’яни та слов’яни здебільшого спалювали.

Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками.

Від початку 1-го тис. н. е. кількість слов’янських пам’яток невпинно зростала, проте археологам досі не пощастило відкрити археологічну культуру до 5 ст., яка повністю належала б праслов’янським чи слов’янським племенам.

До 5 ст. слов’янські пам’ятки входили до складу археологічних культур поряд із пам’ятками інших народів. Так, на межі ер їх вирізняють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та пшеворській, поширеній на території Польщі.

У зарубинецькій культурі слов’янські пам’ятки є основними за наявності балтських і германських. У пшеворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими.

У 3 ст. н. е. на території України за участю слов’янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип’яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд зі слов’янами її творили племена ґотів, скіфо-сарматів, фракійців тощо.

Власне слов’янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в 5–6 ст. н. е.

Писемні джерела про слов’ян

Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов’яни досить пізно потрапили на сторінки книжок.

Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам 1–2 ст. Плінію Старшому, Тацитові та географові Птолемею (2 ст.).

Усі троє називали слов’ян венедами і розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід від Вісли, в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів.

На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їхній слов’янській частині.

Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву «слов’яни».

Загалом свідчення римських істориків – скупі на факти й досить суперечливі.

Докладніше розповідають про слов’ян джерела 6 ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії ґотів Йордан у книзі «Про походження та діяння гетів» (інша назва тієї книги – «Гетика») 551 р. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавинів…» – говорив Йордан про слов’ян.

Назви «склавини» та «анти» щодо слов’ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов’ян на різні племінні об’єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти – у Подніпров’ї, склавини між Дністром і Дунаєм.

На думку археологів, було ще одне племінне об’єднання слов’ян, що мешкало у верхній течії Дніпра. Та через віддаленість тих племен від римсько-візантійського світу їхня назва, нехай і умовна, не збереглася.

Про походження назв, що їх уживали щодо слов’ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них – венеди та анти – є іншомовними (перша – германського, друга – іранського походження); третя, склавини, – видозмінена самоназва «слов’яни». Отож, етнонім «слов’яни» вживається в джерелах від 6 ст.

Суспільне життя

Археологічні знахідки не заперечують цих свідчень, а навпаки – переконують, що слов’яни від самого початку своєї історії виступали як окремі, хоч і споріднені, більші чи менші групи – об’єднання родів – племена, союзи племен.

Племена очолювали обрані громадою вожді. Вождів обирали з-поміж вихідців із найзаможніших сімей.

Саме за вождями закріплювалася верховна влада, до повноважень якої належали перерозподіл додаткової продукції, що вироблялася, організація оборони під час воєнних подій, спорядження військових дружин тощо. Згодом влада вождів стала спадковою.

Коли з’являлася потреба боронитися від сильного ворога, слов’янські племена об’єднувались у великі військові союзи. Прикладом такого союзу може бути антське об’єднання.

Утворення великих союзів племен учені вважають таким рівнем суспільних відносин, що передує державі. Отже, давні слов’яни в 5–7 ст. упритул наблизилися до створення держави.

Про переддержавний рівень суспільних відносин у давніх слов’ян свідчить влаштування ними своїх поселень. Менші з поселень скупчувалися навколо більших – своєрідних племінних центрів.

Останні були й ремісничими осередками. Згодом такі великі поселення перетворювалися на укріплені городища.

Залишки великого слов’янського міжплемінного центру археологи знайшли, приміром, на Волині – це Зимненське городище.

Про досить складні суспільні відносини у слов’ян, формування в них племінної верхівки – еліти – свідчать джерела 6 ст.

Так, в одному з них підкреслюється, що у слов’ян багато вождів. Інший автор, згадуваний уже ґотський історик Йордан, розповів про розправу ґотського короля над слов’янським ватажком Божем, його синами та 70 прибічниками-старійшинами.

Не суперечать розповідям давніх істориків і археологічні знахідки скарбів на слов’янських територіях, володіли якими за життя, безперечно, найзаможніші та наділені владою представники слов’янських племен.

З-поміж таких пам’яток і Мартинівський скарб, що, за припущеннями вчених, належав комусь із антських вождів.

Багато свідчень вказує на особливу роль у житті слов’ян спільних рад, на яких ухвалювалися найважливіші рішення. «Ці племена, склавини й анти, не підлягають одній людині, – писав у 6 ст. Прокопій Кесарійській, – а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони обмірковують спільно».

Господарство давніх слов’ян

Давні слов’яни жили зі землеробства та осілого скотарства. Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі, віддаючи перевагу ярим сортам. Сіяти озимину навчились у другій половині 1 тис. З тварин розводили велику й дрібну рогату худобу, овець, свиней, коней. Живучи поміж лісів, у краю річок та озер, слов’яни не нехтували тисячолітнім мисливським і рибальським досвідом. З-поміж ремесел особливого розвитку досягли ливарна справа й ковальство. З-поміж ковалів давні слов’яни особливо шанували майстрів-ювелірів. Своєрідним у слов’ян було виробництво глиняного посуду. Тривалий час, навіть після того, як від інших народів було запозичено гончарний круг, кераміка, особливо та, що застосовувалася для приготування їжі, лишалася ліпною. Розквіт гончарного виробництва припав на наших землях на 3–4 ст. – на часи черняхівської культури. Під час Великого переселення народів гончарство занепало, тож гончарний посуд у слов’ян поступився перед ліпним аж до 10–11 ст.

Розвиток торгівлі засвідчують численні знахідки монет різних народів. Слов’яни залюбки торгували з населенням Подунав’я, Центральної Європи й Прибалтики, а згодом – із мешканцями римських і візантійських провінцій та античних міст Північного Причорномор’я.

У слов’янські землі за тих часів потрапляли посуд, вироби зі скла, бронзи, срібла й золота, вина, олія. Натомість вивозилися хутро, мед, віск, шкури, зерно. У 6–7 ст. слов’янські племена Подніпров’я контролювали торгівельний шлях Дніпром, що сполучав Балтійське й Чорне моря.

Слов’яни під час Великого переселення народів

Розселення антів і склавинів відбувалося за часів, знаних в історії як Велике переселення народів. Перейняті ним, слов’яни брали активну участь у воєнних подіях, здобуваючи досвід державного життя, що його згодом втілили у власних державах.

Під владою ґотів і гунів

У 3 ст. ґоти остаточно утвердилися в причорноморських степах. Їхня держава об’єднала численні народи тих земель, у тому числі й слов’ян-антів.

Ґотське панування впало під час навали гунів. За їх підтримки анти подолали ґотів.

У складі гунського об’єднання слов’яни торували собі шляхи в Подунав'я і на Балкани, виступаючи то як союзники кочовиків, то як їхні підлеглі.

Найбільшої могутності гуни досягли за часів Аттіли, та після смерті його в 453 р. швидко знесилились.

Позбувшись залежності від гунів, слов’яни могутнім потоком рушили на землі Візантії. Так було започатковано Велике розселення слов’ян.