Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
stilistika_shpargalki_ost (1).doc
Скачиваний:
20
Добавлен:
12.09.2019
Размер:
435.2 Кб
Скачать
  1. Предмет і завдання стилістики

Стилістика — ділянка мовознавства й літературознавства (поетики), що вивчає функційно-стильові засоби мови й їх стосування з погляду норм, їх варіантів (нормативна С.) і відхилень (літ. С.) в синхронному й діяхронному (іст. С.) перекрої. С. розвинулася у 19 — 20 ст.ст. з риторики, виниклої в античній Греції й Римі як мистецтва суд.-вічового красномовства. Теоретичні підстави гр.-рим. риторики, спершу в їх латинсько-поль. бароковій версії, були запроваджені у шкільне навчання по братських школах. У 17 ст. в Київській Академії виникли компілятивні рукописні підручники латинською мовою (найдавніший збережений 1637; спершу з поль. практичними прикладами).

Основні завдання стилістики в теоретичному аспекті зводяться до з’ясування головних понять, визначення основних критеріїв класифікації стилів; висвітлення основних етапів формування, становлення і розвитку функціональних стилів української літературної мови в різних сферах спілкування, зв’язку інтра- й екстралінгвістичних чинників; характеристики стилістичного матеріалу сучасної української літературної мови. У практичному аспекті завдання стилістики української мови зводяться до оволодіння стилістичною системою української мови, стилістикою ресурсів і функціональною стилістикою; вироблення вмінь і навичок визначати стилістичні ознаки мовних одиниць у текстах усіх стилів; ознайомлення із стилістичними прийомами і способами використання мовного матеріалу відповідно до умов і цільової настанови; вироблення умінь оцінювати стилістичні можливості мовних засобів; закріплення стилістичних навичок шляхом конструювання стилістично довершеного тексту; піднесення культури професійного, ділового й побутового мовлення.

  1. Морфологічні синоніми як стилістичний засіб

Морфологічні синоніми – це варіанти форм слів на позначення того самого поняття: гуляє – гуля, співає – співа, питає – пита, стрибає – стриба, лунає – луна.

Перші компоненти цих пар нейтральні з погляду літературної нормативності, другі теж літературні, але з обмеженими діапазоном вживання (поезія, розмовна мова). Або ще: ходить, носить, робить, бачить, любить і ходе, носе, робе, любе, де в першому ряду – літературні варіанти, в другому – діалектні. Форми прикметників на зразок – синьому – синім, білому – білім, великому – великім.

  1. Одно- і двоскладні речення (характеристика і зіставлення)

Речення, предикативний центр якого складається з двох членів, називається двоскладним. Члени простого речення поділяються на головні й другорядні. Головні члени – підмет і присудок, означають суб’єкт, що виконує дію (підмет) і дію, що виконується (присудок). Вони пов’язані й утворюють предикативний центр (грам. основу речення). Другорядні речення – означення, додаток, обставина – пояснюють головні або інші другорядні члени речення і синтаксично залежать від них.

Односкладні речення – речення, предикативний центр якого складається з одного члена.

Типи:

Означено-особові – односкладні речення, головним членом яких є особова форма дієслова, що визначає особу, яка виконує дію. Головним членом у таких реченнях можуть виступати тільки дієслова у формі 1-ої та 2-ої соби однини і множини Т.Ч. і Майб. Часу, а також дієслова 1-ло й 2-ої особи однини й множини наказового способу. Усі односкладні означено-особові речення можуть бути перетворені на двоскладні (Піду в кіно – я піду в кіно).

Узагальнено-особові речення –односкладні речення, головний член яких означає дію, що може стосуватися будь-якої особи в будь-який момент часу. (Багато будеш знати – швидко постарієш)

Неозначено-особові - речення, гололовний член яких виражений дієсловом у формі 3-ої особи множини Т.Ч чи Майб. Ч у формі множини минулого часу й умовного способу. (Завтра до вас подзвонять). Виконавець дії в реченні не називається – вся увага зосереджується на самій дії та її результаті. (Дивись, все уже розкупили)

Безособові речення – односкладні речення, головний член яких називає дію або стан, котрі не мають виконавця чи носія або реалізуються незалежно від них. Поділяються на групи:

А). Речення, і яких головний член виражений безособовим дієсловом. (Означають: природні явища, фізичні і психічні стани істоти, наявність чи відсутність чогось, дії невизначених сил)

Б). Речення, в яких особові дієслова вживаються в ролі безособових

В). Головний член безособового речення може бути виражений безособово-предикативними словами:

- прислівникового походження (було, буде)

- іменникового походження (страх, жаль)

- модальним предикативним словом типу треба, потрібно, можна

- заперечним предикативними словами (нема, нікому, ніде, ні з ким)

Інфінітивні речення – головним членом є синтаксично незалежний інфінітив (2 групи: з частеою «би» і без частки).Означають неминучість дії, фізичну нездатність дії, категоричний наказ, заклик, сумнів, вагання.

Номінативні речення – речення, головний член яких виражений іменником у формі називного відмінка.

Неповні речення – речення, в яких пропущено, тобто не представлено словом, один із структурно-необхідних синтаксичних членів.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]