57. Створення і діяльність опозиційних громадсько-політичних об'єднань в Україні 2 пол. 1980-х □ поч. 1990-х pp.

"Перебудова", як і кожна "революція згори", була доволі обмеженою і непослідовною. Але головне її значення полягало в тому, що вона спричинилася до різкого зростання політичної активності широких народних верств. Демократизація дедалі більше охоплювала всі сторони життя українського суспільства, яке, у свою чергу, все частіше почало звертати погляди до національних глибин: історії, культури, мови.

Провісником українського національного відродження стала Спілка письменників України та її друкований орган — газета "Літературна Україна". Публікації виступів та статей Р. Братуня, О. Гончара, І. Дзюби, І. Драча, С. Плачинди та інших письменників, де порушувалися проблеми захисту української культури, навколишнього середовища, містилися перші згадки про забуті сторінки історії України, мали широкий відгомін у суспільстві. Влітку 1987 р. Пленум Правління СПУ дійшов висновку про доцільність конституційного захисту української мови. Значною була заслуга письменників у справі повернення в українську літературу раніше заборонених творів, зокрема, В. Винниченка, Г. Косинки, М. Зерова, М. Куліша, В. Підмогильного, М. Хвильового; з'явилися історичні праці М. Гру-шевського, Д. Яворницького та ін.

Стрімка політизація суспільства яскраво виявилася у створенні та діяльності різноманітних "неформальних" груп та організацій, непідконтрольних КПРС. У сер. 1987 р. у Києві був заснований Український культурологічний клуб, до якого належало чимало дисидентів та колишніх політв'язнів (С. Набока, Л. Мілявський, О. Шевченко, О. Матусевич). Тоді ж у Львові виникло культурологічне Товариство Лева, яке об'єднувало переважно молодих людей. Влітку 1988 р. кілька представників дисидентського руху (В. Чорновіл, М. Горинь, М. Горбаль та ін.) на базі Української гельсінської групи створили політичну організацію — Українську гельсінську спілку (УГС), яка виступала за самостійність України, її лідером став Л. Лук'яненко. На поч. 1989 р. постало Товариство української мови ім. Т. Шевченка — перша масова українська організація, що перебувала поза партійним контролем. Того самого року відбулася установча конференція історико-просвітницького товариства "Меморіал", яке виступало за увічнення пам'яті жертв комуністичних репресій. Наприкін. жовтня 1989 р. було завершено остаточне організаційне оформлення започаткованої ще в грудні 1937 р. Асоціації "Зелений світ" на чолі з письменником Ю. Щербаком.

У червні — липні 1988 р. відбулися перші багатотисячні несанкціоновані мітинги у Львові. Мітингуючи дискутували щодо розв'язання нагальних національних проблем, вимагали спорудження у Львові пам'ятника Т. Шевченкові та жертвам комуністичного терору, порушували питання про реабілітацію УПА. 13 листопада 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним проблемам, відбувся у Києві. Незабаром мітинговий вал, а разом з ним і національна символіка поширилися по всій Україні.

Вагомим чинником зміцнення українського демократичного руху були незалежні українські видання: часописи "Голос відродження", "Український вісник", "Євшан-зілля", "Кафедра", "Дзвін", "Молода Україна", "Поступ" та ін. Під їхнім впливом змінювалися на краще офіційні видання: газета "Молодь України", журнали "Київ", "Вітчизна", "Жовтень" ("Дзвін"), "Прапор" ("Березіль") тощо.

У вересні 1989 р. нарешті було звільнено з посади В. Щербицького. Першим секретарем ЦК Компартії України став В. Івашко. Зміни у керівництві верхнього ешелону влади прискорили демократичні процеси в Україні. Зокрема, важливою віхою у національному відродженні стало прийняття у жовтні 1989 р. Закону "Про мови в Українській PCP", згідно з яким проголошувався державний статус української мови. У 1990 р. значного резонансу набули два масові політико-просвітницькі заходи новоствореного Народного руху України (НРУ, або Рух). Перший — "живий ланцюг", присвячений Акту з луки УНР і ЗУНР, у якому 21 січня під національними прапорами стали до 3 млн. осіб від Івано-Франківська через Львів до Києва. Другий — велелюдне святкування у серпні 500-річчя українського козацтва. Значною мірою завдяки Рухові у деяких західноукраїнських містах відбувся демонтаж пам'ятників Леніна.

Складовою демократичних процесів, які відбувалися в Україні, став рух за легалізацію українських церков — греко-католицької та автокефальної православної.

Новий етап розвитку демократичних процесів в Україні був пов'язаний з початком формування багатопартійності. Першим широкомасштабним всеукраїнським політичним об'єднанням був Народний рух України за перебудову, установчий з'їзд якого відбувся у вересні-1989 р. Головою НРУ було обрано поета І. Драча. Цей широкий суспільно-політичний рух об'єднав різні політичні сили: від комуністів-реформаторів до членів УГС та інших організацій, що виступали з позицій антикомунізму.

Після того як у березні 1990 р. з Конституції СРСР було вилучено положення про "керівну і спрямувальну" роль КПРС, партійне будівництво прискорилося. Лише впродовж року утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань, переважна більшість з яких або займали державницькі позиції, або еволюціонували до них. Серед них: республіканська, демократична, християнсько-демократична, соціал-демократична, селянсько-демократична, демократичного відродження України, партія зелених та ін, Нові партії були слабкі організаційно та матеріально і не могли реально конкурувати з КПРС. їх істотно послаблювали також боротьба за лідерство, невизначеність ідеології, соціальної бази тощо. Разом з тим саме вони стали силою, яка розпочала рішучу боротьбу проти монополії компартії на владу.

Значний вплив на розгортання демократичних процесів в Україні, зростання національної свідомості справили вибори 1989—1990 рр. Першими в часі були вибори народних депутатів СРСР у березні — травні 1989 р., які, незважаючи на всілякі обмеження, стали першими альтернативними виборами за весь час існування радянської системи. Хоча компартійні структури розгорнули несамовиту кампанію проти демократичних кандидатів, народними депутатами було обрано багатьох прихильників рішучих змін, серед них Д. Павличка, Р. Братуня, Ю. Щербака, В. Яворівського, Р. Гром'яка та ін. За прямою трансляцією з Москви І З'їзду народних депутатів СРСР із затамуванням подиху спостерігала вся країна. Інколи до мікрофона пробивалися українські депутати з демократичного табору. їх виступи, як і виступи депутатів-реформаторів з інших республік, були нещадним звинуваченням комуністичного режиму. Все це впливало на світогляд навіть найлояльніших до тодішньої влади громадян.

У березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. У процесі передвиборної кампанії демократичні сили республіки згуртувалися в Демократичний блок. Він виступав за реальний суверенітет України, багатопартійність і політичний плюралізм, рівноправність і різноманітність форм власності, національне відродження українського народу, необхідність прийняття нової Конституції. В цілому по республіці Демблок здобув 1/4 мандатів. Україна отримала перший у своїй історії відносно демократично обраний парламент. Його головним завданням мало стати переобрання на себе всієї політичної зради, що досі належала ЦК КПУ.

Одночасно з виборами до Верховної Ради УРСР відбулися вибори до місцевих рад. У більшості з них перемогу здобув компартійний апарат. Зате в трьох галицьких областях — Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській — він зазнав нищівної поразки і вперше змушений був перейти в опозицію. По всій Галичині над приміщеннями місцевих органів влади замайоріли синьо-жовті прапори. Демократичні сили перемогли також в деяких східних і центральних містах, зокрема в Києві.

Отже, в історії України розпочався завершальний етап боротьби за здобуття державної незалежності.

58. Правове оформлення розпуску Союзу Радянських Соціалістичних Республік та створення Співдружності Незалежних Держав.

Конституція СРСР 1977 року — основний закон СРСР, прийнятий 7 жовтня 1977 року Верховною радою СРСР замість Конституції СРСР 1936 року. Ця конституція закріплювала однопартійну політичну систему (стаття 6). Увійшла в історію як «конституція розвиненого соціалізму».

Розділ III визначав національний і державний устрій Союзу, а також закріплював право республік Союзу на вільний вихід зі складу СРСР. Дане положення відіграло помітну роль у розпаді СРСР в 1991 році.

Формально, за Конституцією СРСР, він вважався федеративною державою, а реально на початку перебудови це була величезна централізована держава з надмірним зосередженням державної влади, функцій і повноважень у союзних органах, що значно знецінювало національно-державний устрій і демократичні принципи федерації. СРСР як суверенна держава мав цілу систему союзних державних органів, систему союзного законодавства, територію, громадянство, грошову і кредитну системи, бюджет, збройні сили, державну символіку. Отож, постала необхідність заміни сталінської моделі союзної держави на фактично федеративну державу. Деякі заходи щодо розширення повноважень республіканських органів влади були окреслені у рішеннях всесоюзної конференції КПРС, у прийнятій у вересні 1989 р. пленумом ЦК КПРС програмі “Національна політика партії у сучасних умовах” та у постанові з’їзду народних депутатів СРСР “Про основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики СРСР”. Ці документи одним з головних напрямів удосконалення національно-державного устрою визначали забезпечення більш доцільного розмежування, перерозподілу функцій і повноважень союзних і республіканських державних органів. На розвиток цього положення ВР СРСР ввела в дію 26 квітня 1990 р. Закон СРСР “Про розмежування повноважень між СРСР і суб’єктами федерації”, який визначав, що СРСР є суверенною соціалістичною республікою, а союзні республіки – це суверенні радянські соціалістичні держави, які добровільно, на основі вільного самовизначення народів і рівноправності об’єднались у СРСР; встановлював права союзних республік, зокрема зберігалось право вільного виходу з СРСР, порядок якого мав визначатись спеціальним законом. За цим законом предметом виключного відання СРСР в особі його найвищих органів державної влади і управління було широке коло питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва;поза тим, цілий блок цих же питань перебував у спільному віданні СРСР і союзних республік, притому найвищі органи влади і управління СРСР зберігали право встановлювати загальні засади і основи як державного, так і господарського і соціально-культурного будівництва. Так, найвищі органи влади СРСР встановлювали основи цивільного, земельного, лісового, водного, гірничого, кримінального, фінансового, трудового законодавства, законодавства про соціальне забезпечення, про народну освіту, про охорону здоров’я, про охорону навколишнього середовища, про адміністративні правопорушення, про судоустрій і судочинство. Союзні республіки мали приймати відповідні кодекси, які б дублювали союзне законодавство. Тож помітної трансформації СРСР із понадцентралізованої у фактично федеративну державу цей Закон не забезпечував.

Попри те, за умов загальної демократизації радянського суспільства союзні республіки зробили рішучий крок у напрямі забезпеченні реального суверенітету. Першою його проголосила Росія, а 16 липня 1990 р. ВР УРСР прийнялаДекларацію про державний суверенітет України, принципи якої були несумісні з “новим” союзним договором, що розроблявся кремлівським керівництвом для порятунку занепадаючої імперії. Так, у грудні 1990 р. ІVз’їзд народних депутатів СРСР фактично відмовився підтримувати декларації про державний суверенітет, прийняті республіками, а взамін ухвалив постанову “Про загальну концепцію нового Союзного Договору і порядок його укладення”, що передбачала перетворення СРСР як багатонаціональної держави у “добровільний рівноправний союз суверенних республік – демократичну федеративну державу”. Для розробки проекту союзного договору створювався підготовчий комітет, що мав розпочати роботу вже у січні 1991 р. З’їзд підкреслив, що головною умовою досягнення злагоди є укладення нового союзного договору, притому передбачалось створення Ради федерації для координації діяльності найвищих органів державного управління СРСР і республік. 16 січня 1991 р. ВР СРСР прийняла постанову про проведення на території СРСР 17 березня 1991 р. референдуму з питання збереження СРСР як федерації рівноправних суверенних республік. Цей загальносоюзний референдум відбувся, але не уточнив змісту нового союзного договору і подальшої долі СРСР;кожна республіка проводила референдум на власний розсуд, а Грузія, Литва, Молдова, Латвія, Вірменія й Естонія навіть відмовились від нього.

Після референдуму розпочався т.зв. “новоогарьовський процес”, у ході якого відбувались переговори керівників республік з Президентом СРСР Горбачовим про новий союзний договір. 23 квітня 1991 р. учасники переговорів підписали Заяву, що декларувала принципи нового союзного договору і вказувала на необхідність його найшвидшого укладення. Однак, зустрічі учасників переговорів у травні-липні в Ново-Огарьово були безрезультативними і виявили значні розходження між сторонами. Так, керівництво України, посилаючись на Декларацію про державний суверенітет, заявило про необхідність попереднього обговорення проекту договору на засіданні ВР України, яка 27 червня прийняла рішення про відкладення розгляду договору на вересень. Наприкінці липня Горбачов заявив, що роботу над проектом союзного договору завершено, і 15 серпня було розповсюджено остаточний текст проекту союзного договору. Цей проект залишав фактично недоторканою монополізацію центром найважливіших повноважень і понадцентралізацію прийняття рішень з основних питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва. Церемонію попереднього укладення союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 р.

Однак, 19 серпня 1991 р. у СРСР відбулась спроба державного перевороту – у Москві було здійснено путч і проголошено владу антиконституційного Державного комітету з надзвичайного стану (Генеральный комитет чрезвычайного положения - ГКЧП), до складу якого увійшли заступник Президента Янаєв, голова КДБ Крючков, міністр оборони Язов та ін. Комітет оголосив про взяття влади і у деяких регіонах увів надзвичайний стан. У бойову готовність було приведено війська КДБ, деякі військові частини, на вулиці Москви виведено танки і бронемашини. Багато партійно-державних керівників республіканського, обласного, районного рівня оголосили про підтримку ГКЧП, керівництво України зайняло вичікувальну позицію;однозначно негативно, публічно, з протестами проти антидержавних дій ГКЧП висловились депутати Народної Ради у ВР УРСР. ГКЧП заявив про свій намір зберегти централізовану союзну державу, проте змова була придушена – рух протесту очолив Борис Єльцин, згодом обраний Президентом Росії, керівництво ГКЧП було заарештовано і розпочалась чистка державного апарату від “гекачепістських” елементів. Натомість, невдала спроба державного перевороту пришвидшила розпад СРСР.

24 серпня 1991 р. ВР УРСР, з огляду на небезпеку внаслідок державного перевороту, прийняла Акт проголошення незалежності України і на 1 грудня 1991 р. призначила проведення республіканського референдуму щодо підтвердження цього Акту та всенародні вибори Президента України. Референдум і вибори відбулись, і понад 90% його учасників підтвердили Акт проголошення незалежності України, а першим всенародно обраним Президентом став Л.М.Кравчук.

7-8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі уклали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) Президент Росії і України Борис Єльцин і Леонід Кравчук, а також голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич. Цей документ був відкритий для підписання усіма республіками колишнього СРСР. 10 грудня ВР України прийняла постанову “Про ратифікацію Угоди про створення СНД” із застереженнями, які забезпечували незалежність України як суб`єкта міжнародного права. 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Азербайджану, Бєларусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану й України підписали Декларацію про СНД. СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітичне утворення перестав існувати.