НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

ГОСПОДАРСЬКОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Автор коментарю

до Господарського процесуального кодексу України

БЕЛЯНЕВИЧ

Вадим Едуардович

- кандидат юридичних наук, адвокат, старший радник Адвокатського об'єднання "Василь Кісіль і Партнери"

м. Київ

2011

Господарський процесуальний кодекс України

(Назва у редакції Закону

України від 21.06.2001 р. N 2539-III)

Кодекс введено в дію з 1 березня 1992 року

Постановою Верховної Ради України

від 6 листопада 1991 року N 1799-XII

Із змінами і доповненнями, внесеними

Законами України

від 30 червня 1993 року N 3345-XII, ВВР, 1993, N 33, ст. 347,

від 2 березня 1995 року N 82/95-ВР, ВВР, 1995, N 14, ст. 90,

від 20 лютого 1996 року N 54/96-ВР, ВВР, 1996, N 9, ст. 44,

від 13 травня 1997 року N 251/97-ВР, ОВУ, 1997, число 22, с. 3,

від 30 червня 1999 року N 784-XIV, ОВУ, 1999, N 33, ст. 1699,

від 20 квітня 2000 року N 1664-III, ОВУ, 2000, N 20, ст. 809,

від 19 жовтня 2000 року N 2056-III, ОВУ, 2000, N 46, ст. 1975,

від 21 грудня 2000 року N 2181-III, ОВУ, 2001, N 7, ст. 259,

від 18 січня 2001 року N 2249-III, ОВУ, 2001, N 8, ст. 313,

від 17 травня 2001 року N 2413-III, ОВУ, 2001, N 24, ст. 1060,

від 21 червня 2001 року N 2539-III, ОВУ, 2001 р., N 25, ст. 1148,

від 10 січня 2002 року N 2922-III, ОВУ, 2002  р., N 7, ст. 275,

від 7 березня 2002 року N 3092-III, ОВУ, 2002 р., N 13, ст. 637,

від 15 травня 2003 року N 761-IV, ОВУ, 2003 р., N 23, ст. 1020,

від 22 травня 2003 року N 850-IV, ОВУ, 2003 р., N 25, ст. 1173,

від 18 листопада 2003 року N 1255-IV, ОВУ, 2003 р., N 52, ст. 2734,

від 24 червня 2004 року N 1892-IV, ОВУ, 2004 р., N 28, ст. 1865,

від 3 березня 2005 року N 2456-IV, ОВУ, 2005 р., N 13, ст. 656,

від 23 червня 2005 року N 2705-IV, ОВУ, 2005 р., N 29, ст. 1691,

від 8 вересня 2005 року N 2875-IV, ОВУ, 2005 р., N 38, ст. 2362,

від 22 вересня 2005 року N 2900-IV, ОВУ, 2005 р., N 41, ст. 2593,

від 15 березня 2006 року N 3538-IV, ОВУ, 2006 р., N 14, ст. 961,

від 15 березня 2006 року N 3541-IV, ОВУ, 2006 р., N 15, ст. 1066,

від 1 грудня 2006 року N 424-V, ОВУ, 2007 р., N 1, ст. 1,

від 15 грудня 2006 року N 483-V, ОВУ, 2007 р., N 52, ст. 3476,

від 11 травня 2007 року N 1012-V, ОВУ, 2007 р., N 43, ст. 1704,

від 17 вересня 2008 року N 513-VI, ОВУ, 2008 р., N 78, ст. 2594,

від 5 березня 2009 року N 1076-VI, ОВУ, 2009 р., N 24, ст. 780,

від 17 листопада 2009 року N 1720-VI, ОВУ, 2009 р., N 97, ст. 3328,

від 21 січня 2010 року N 1837-VI, ОВУ, 2010 р., N 9, ст. 425,

від 11 лютого 2010 року N 1875-VI, ОВУ, 2010 р., N 16, ст. 725,

від 11 лютого 2010 року N 1876-VI, ОВУ, 2010 р., N 19, ст. 822,

від 18 лютого 2010 року N 1914-VI, ОВУ, 2010 р., N 20, ст. 845,

від 1 червня 2010 року N 2289-VI, ОВУ, 2010 р., N 49, ст. 1603

(зміни, внесені Законом України від 1 червня 2010 року N 2289-VI,

вводяться в дію з 31 липня 2010 року),

від 7 липня 2010 року N 2453-VI, ОВУ, 2010 р., N 55/1, ст. 1900

(зміни, внесені підпунктами 1, 2, 4, 11, 22, 51 та 53 підпункту 3.3 пункту 3 розділу XII

Закону України від 7 липня 2010 р. N 2453-VI щодо запровадження автоматизованої

системи документообігу в судах, вводяться в дію з 1 січня 2011 року),

від 4 листопада 2010 року N 2677-VI, ОВУ, 2010 р., N 95, ст. 3373,

від 3 лютого 2011 року N 2980-VI, ОВУ, 2011 р., N 16, ст. 645,

від 12 травня 2011 року N 3329-VI, ОВУ, 2011 р., N 44, ст. 1767,

від 19 травня 2011 року N 3382-VI, ОВУ, 2011 р., N 46, ст. 1879,

від 31 травня 2011 року N 3445-VI

(З 28 червня 2002 року цей кодекс доповнено статтею 811

згідно із Законом України від 21 червня 2001 року N 2539-III)

(Пункт 1 статті 14 цього кодексу визнано таким, що відповідає Конституції України (є конституційним) згідно з Рішенням Конституційного Суду України  від 1 жовтня 1998 року N 13-рп/98)

(Положенню абзацу першого пункту 1 частини першої статті 12  щодо підвідомчості господарським судам справ "у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві" дано офіційне тлумачення Рішенням Конституційного Суду України від 2 липня 2002 року N 13-рп/2002)

(У тексті Кодексу слова "арбітражний", "доарбітражний" і "арбітражний процес" у всіх відмінках замінено відповідно словами "господарський", "досудовий" і "судовий процес" у відповідних відмінках згідно із Законом України від 21 червня 2001 року N 2539-III)

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Право на звернення до господарського суду

Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

законами України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 від 22.05.2003 р. N 850-IV,

 від 15.12.2006 р. N 483-V)

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 1 Господарського процесуального кодексу України

Положення частини 1 коментованої статті є реалізацією ч. 1 ст. 55 Конституції України, відповідно до якої кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, та ч. 2 ст. 124 Конституції України, відповідно до якої юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Конституційний Суд України в рішенні у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) від 25 грудня 1997 р. дав офіційне тлумачення такого змісту:

"частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод;

відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене;

частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Окрім того, Конституційний Суд України в мотивувальній частині цього рішення зазначив, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

Отже, через норму ч. 1 коментованої статті реалізується принцип доступності правосуддя.

До господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Водночас за змістом коментованої статті порушення права чи законного інтересу або спір щодо них повинні існувати на момент звернення до суду. Якщо в результаті розгляду справи виявиться, що порушення відсутнє, суд має відмовити в позові.

Право на звернення до суду не обмежується використанням інших засобів захисту права. У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 22.11.2003 р. у справі за позовом Управління Державної служби охорони при Управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області до ВАТ "Харківміськгаз" про стягнення 8000 грн. заборгованості з векселів зазначається, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено статтею 16 цього Кодексу. Тому здійснення особою свого права на судовий захист не може ставитись у залежність від використання нею інших засобів правового захисту, до яких відноситься, зокрема, захист цивільних прав нотаріусом шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

У п. 2 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 р. N 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" зазначається, що обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Також передбачається можливість звернення до господарського суду з метою вжиття передбачених ГПК заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Йдеться про норму ст. 431 ГПК, відповідно до якої особа, яка має підстави побоюватись, що подача потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має право звернутися до господарського суду з заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову.

Водночас слід мати на увазі, що законодавство може встановлювати право особи на звернення до суду з метою запобігання порушенню права, тобто право на превентивний позов. Так, відповідно до ст. 386 ЦК власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Крім того, правова позиція у питанні подання позову з метою запобігання порушенню права міститься у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 27.02.2007 р. у справі N 22/23 за позовом акціонерного комерційного банку "Р" до товариства з обмеженою відповідальністю "К", товариства з обмеженою відповідальністю "Є" про визнання недійсним договору. Згідно зі статтею 1 ГПК України (в редакції, що діяла на час звернення з позовом до суду) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. За спірним договором уступлено право вимоги стягнення з позивача грошової суми в розмірі 2010000 грн., що безпосередньо може вплинути на фінансовий стан та діяльність АКБ "Р", враховуючи, що зазначена вимога є незаконною. За таких обставин АКБ "Р" правомірно звернувся з даним позовом з метою запобігання виникненню можливих збитків та ускладненню у своїй господарській діяльності для захисту свого інтересу, який є законним, не суперечить Конституції і законам, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідає критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надане в пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. N 18-рп/2004.

Згідно з ГПК захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес. Поняття охоронюваного законом інтересу (інакше - законного інтересу) було й досі залишається дискусійним у теорії права. За одним із сучасних визначень законний інтерес - це відображена в об'єктивному праві або така, що випливає з його загального змісту і певною мірою гарантована державою юридична дозволеність, виражена в устремліннях суб'єкта користуватися певним соціальним благом, а також за необхідних умов звертатися за захистом до компетентних структур - із метою задоволення своїх інтересів, які не суперечать загальнодержавним2. Законні інтереси має будь-який суб'єкт правовідносин, який, реалізуючи свій інтерес, не може вимагати певної поведінки від інших, доки він не буде ущемлений й правомірність реалізації цього інтересу не буде підтверджено в судовому порядку.

Тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" дається в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 р. N 18-рп/2004. "Поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам".

ГПК визначає перелік осіб, які вправі звертатися до господарських судів. У ч. 1 коментованої статті зазначено два види суб'єктів:

а) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні);

б) громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Відповідно до ст. 62 ГК підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Згідно зі ст. 83 ЦК установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом.

Відповідно до ст. 80 ЦК юридична особа - організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи (розуміється один із видів суб'єктів господарювання), - громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ст. 55 ГК).

Згідно зі ст. 42 ГК підприємництво є видом господарської діяльності. Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Порядок набуття громадянами статусу суб'єкта підприємницької діяльності встановлено Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Громадяни набувають статусу суб'єкта підприємницької діяльності шляхом державної реєстрації. Відповідно до ст. 4 цього Закону державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців включає, зокрема:

перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру;

оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Таким чином, документами, що підтверджують набуття громадянами статусу суб'єкта підприємницької діяльності, є свідоцтво про державну реєстрацію та виписка з Єдиного державного реєстру.

У п. 3 листа Вищого арбітражного суду України від 23.10.2000 р. N 01-8/556 "Про деякі приписи чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян" зазначено, що, вирішуючи питання щодо підвідомчості і підсудності спорів за участю підприємців, арбітражним судам слід враховувати таке. Спори між підприємцями, а також між ними і юридичними особами підвідомчі арбітражному суду, за винятком спорів, не пов'язаних з підприємницькою діяльністю. Водночас у разі об'єднання позивачем кількох пов'язаних між собою вимог, з яких одні - підвідомчі арбітражному суду, а інші - суду, усі вимоги відповідно до статті 26 Цивільного процесуального кодексу України підлягають розглядові у суді. Громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю, але не мають виданого у встановленому порядку свідоцтва про державну реєстрацію підприємця, не набувають у зв'язку із здійсненням ними такої діяльності статусу підприємця. Отже, спори за участю таких громадян, у тому числі пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, не підвідомчі арбітражним судам. З моменту скасування державної реєстрації громадянина як суб'єкта підприємницької діяльності, зокрема за його особистою заявою, спори за участю такого громадянина, у тому числі пов'язані із здійсненням ним раніше підприємницької діяльності, підвідомчі судам загальної юрисдикції, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах було порушено до настання згаданих обставин.

Відтак, якщо під час розгляду справи фізична особа - підприємець втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності, ця обставина не може бути підставою для припинення провадження у справі.

Слід мати на увазі, що відповідно до ст. 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця.

Закон може обмежувати коло осіб, які мають право на звернення до суду з відповідним позовом, чи безпосередньо визначати таку особу. Так, відповідно до ч. 4 ст. 362 ЦК у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Згідно з ч. 1 ст. 365 ЦК право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників. Частиною 4 ст. 369 ЦК встановлено, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Як зазначається в ч. 3 ст. 402 ЦК, у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Передання права на пред'явлення позову іншій особі не допускається, крім випадків, передбачених законодавчими актами.

У п. 1.3 роз'яснення ВАСУ від 21.07.92 р. N 01-6/856 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом" зазначається, що стаття 163 Статуту автомобільного транспорту УРСР передбачає можливість передачі права на пред'явлення позовів, зокрема, вантажоодержувачем вантажовідправнику і навпаки, що засвідчується переуступочним написом на товарно-транспортному документі (розділ 16 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 р. N 363, передбачає лише передачу права на пред'явлення претензій). Переуступка права на пред'явлення позовів, зокрема, вантажоодержувачем вантажовідправнику і навпаки, може мати місце за попередньою згодою іншої сторони. Оформлення переуступки права на пред'явлення позовів, зокрема, вантажоодержувачем вантажовідправнику і навпаки, окремим листом чинним законодавством не передбачено.

У п. 2.3 роз'яснення президії Вищого господарського суду України від 29.05.2002 р. N 04-5/601 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею" зазначається, що, у залежності від підстав пред'явлення претензій, стаття 130 Статуту залізниць регулює питання про те, кому (вантажовідправнику чи вантажоодержувачу) належить право звернення до залізниці з претензією, а отже, і з позовом. Поряд з цим стаття 133 Статуту допускає передачу такого права, а також права подання позову вантажоодержувачем вантажовідправнику і навпаки, а також вищій у порядку підпорядкованості організації. Передача цих прав може здійснюватись лише за попередньою згодою іншої сторони і засвідчується переуступним написом на відповідному транспортному документі (пункт 2 Правил пред'явлення та розгляду претензій). Крім того, стаття 133 Статуту передбачає передачу права пред'явлення претензій та подання позовів вантажовідправником або вантажоодержувачем уповноваженій особі, яка виступає від їх імені. Така передача оформлюється довіреністю на право виконувати певні дії в інтересах вантажовідправника або вантажоодержувача. У цьому разі позивачем у справі виступає вантажовідправник або вантажоодержувач, що передав право пред'явлення претензії та подання позову, а не довірена особа, яка представляє їх інтереси у судових органах. У разі задоволення претензії або позову кошти відповідно перераховуються або стягуються на користь вантажовідправника чи вантажоодержувача. Сплата коштів за визнаною претензією або стягнення за рішенням господарського суду на користь уповноваженої особи можлива лише, якщо у довіреності спеціально обумовлено право уповноваженої особи отримувати кошти на свій рахунок. Переуступка права може здійснюватись як у цілому на пред'явлення претензії та подання позову, так і окремо на кожну з цих дій. Якщо є переуступний напис на пред'явлення претензії, то додаткового оформлення переуступки права на подання позову не вимагається. Переуступка права на подання позову допускається і тоді, коли претензію до залізниці було пред'явлено вантажоодержувачем або вантажовідправником. Передача права пред'явлення претензій та позовів у порядку статті 133 Статуту не є уступкою права вимоги у зобов'язаннях, пов'язаних з перевезенням вантажів.

Відповідно до ст. 380 Кодексу торговельного мореплавства України передача іншим організаціям або особам права на заявлення претензій і позовів не допускається, за винятком випадків передачі такого права відправником одержувачу вантажу і навпаки, а також одержувачем або відправником вантажу - органу, до сфери управління якого вони відносяться, транспортно-експедиторській організації чи страховику. Передача права на заявлення претензії або позову засвідчується переуступним написом на коносаменті, накладній або квитанції.

Частина 1 коментованої статті також обмежує право на звернення до господарського суду за предметною ознакою - звернення допускається згідно з установленою підвідомчістю господарських справ.

Підвідомчість справ господарським судам встановлено ст. 12 ГПК.

ГПК не визначає поняття господарських справ. У вирішенні питання, які справи належать до господарських, слід виходити з наступного.

Статтею 125 Конституції України передбачено, що система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, система судів загальної юрисдикції визначаються Законом України "Про судоустрій України". Господарські суди входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції і є спеціалізованими судами згідно з ч. 2 ст. 19 Закону України "Про судоустрій України".

Відповідно до ст. 22 цього ж Закону господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.

І. Г. Побірченко визначає господарський спір як протиріччя між соціалістичними організаціями стосовно їхніх прав і обов'язків у господарсько-правових відносинах, обмеживши поняття господарського спору протиріччями, що виникають з приводу реалізації існуючих або встановлення згідно з чинним законодавством можливих господарських правовідносин3. Таким чином, І. Г. Побірченко виокремлює господарські спори з-поміж інших за суб'єктним складом спору та видом правовідносин. І. М. Зайцев, досліджуючи поняття господарського спору, зазначав, що спір - це правовий конфлікт організацій, що володіють рівною правосуб'єктністю, який може бути врегульований сторонами або вирішений у позовному порядку4.

Поняття "господарська діяльність" наведено у ст. 3 Господарського кодексу України: під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів.

Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Деякими законодавчими актами встановлено, що до господарського суду допускається звернення не у власних інтересах5. Тут мається на увазі право на звернення до суду з груповими та публічними позовами. У цьому вбачається застосування нових засобів захисту інтересів учасників господарського обороту. Залежно від особи, чиї права або інтереси захищаються в суді, можливі:

позови, що захищають публічні і державні інтереси;

позови, що захищають інтереси інших осіб;

позови, що захищають інтереси необмеженого кола осіб (групові).

Втім право на звернення до суду з такими позовами повинно бути встановлено законом.

У випадках, передбачених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування можуть звертатися до господарського суду на захист державних чи громадських інтересів.

Відповідно до ст. 335 ЦК після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність. Згідно зі статтями 351, 352 ЦК позов про викуп житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, може бути поданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, який в межах своєї компетенції прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю. Відповідно до ч. 2 ст. 352 ЦК, якщо власник пам'ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема, у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп.

Статті 38, 42, 71 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачають, що органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 5 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" система місцевого самоврядування охоплює:

територіальну громаду;

сільську, селищну, міську раду;

сільського, селищного, міського голову;

виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

органи самоорганізації населення.

У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

Стаття 25 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" встановлено право Антимонопольного комітету України на звернення до суду. З метою захисту інтересів держави, споживачів та суб'єктів господарювання Антимонопольний комітет України, територіальні відділення Антимонопольного комітету України у зв'язку з порушенням законодавства про захист економічної конкуренції органами влади, юридичними чи фізичними особами подають заяви, позови, скарги до суду, зокрема, про:

визнання недійсними нормативно-правових та інших актів, зокрема, рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю чи розірвання угоди в разі невиконання ними у встановлені строки рішень органів Антимонопольного комітету України про скасування або зміну актів, прийнятих органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, або про розірвання угоди;

стягнення не сплачених у добровільному порядку штрафів та пені; припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

зобов'язання виконати рішення органів Антимонопольного комітету України; безоплатне вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та (або) копій виробів іншого суб'єкта господарювання;

вилучення, накладення арешту на майно, документи, предмети, інші носії інформації у місцях проживання та інших володіннях особи;

з інших підстав, передбачених законом.

Стаття 21 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" громадські об'єднання у галузі охорони навколишнього природного середовища наділяє повноваженнями подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань. Стаття 29 Лісового кодексу України (Законом України від 8 лютого 2006 р. "Про внесення змін до Лісового кодексу України" Кодекс викладено в новій редакції) передбачає, що центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища у сфері лісових відносин подає позови до суду про відшкодування збитків і втрат, завданих унаслідок порушення вимог законодавства.

Стаття 26 Закону України "Про захист прав споживачів" (Законом України від 1 грудня 2005 р. N 3161-IV цей Закон викладено у новій редакції) встановлює, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі здійснюють державний контроль за додержанням законодавства про захист прав споживачів, забезпечують реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів і мають право подавати до суду позови щодо захисту прав споживачів. Стаття 25 цього ж Закону встановлює права громадських організацій споживачів (об'єднань споживачів). Зокрема об'єднання споживачів мають право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов'язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів. Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов'язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами.

Відповідно до ст. 172 Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" Тендерна палата України є неприбутковою спілкою громадських організацій, яка діє згідно з чинним законодавством України. Тендерна палата України не веде будь-якої підприємницької діяльності і не має права надавати будь-які платні послуги, а діє виключно з метою виконання завдань, поставлених перед нею цим Законом та її статутом. Статтею 173 цього ж Закону передбачено, що Тендерна палата України у разі виявлення порушень у сфері державних закупівель, які були допущені замовником або Комісією, або контролюючими органами, а також у разі прийняття підзаконних нормативно-правових актів, що суперечать нормам цього Закону, з метою здійснення громадського контролю має право на звернення до суду з позовом про оскарження рішень або висновків Комісії, рішень, дій або бездіяльності замовника, контролюючих органів або підзаконних нормативно-правових актів, що суперечать нормам цього Закону, з одночасним наданням до суду відповідного висновку щодо порушеного питання.

Частина 2 коментованої статті містить перелік суб'єктів, право на звернення яких до господарського суду є обмеженим. Тобто ця норма є винятком з правила, встановленого ч. 1 коментованої статті.

У випадках, установлених законом, допускається звернення до господарського суду:

а) державних органів;

б) інших органів;

в) фізичних осіб, які не мають статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Це означає, що право на звернення до господарського суду повинно бути прямо передбачене законодавчими актами України.

Так, відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна, а також відповідно до п. 17 ст. 11 цього ж Закону мають право звертатися у передбачених законом випадках до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності. Згідно із ч. 5 ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" на вимогу державного органу приватизації договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки.

Водночас слід мати на увазі, що державні органи мають право на звернення до господарського суду в загальному порядку за захистом своїх прав у правовідносинах, пов'язаних із забезпеченням їх діяльності. У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 13.05.2003 р.6 у справі за позовом ДКЦПФР до НАК "Нафтогаз України" про стягнення 207570,81 грн. зазначається, що правоздатність ДКЦПФР щодо укладення будь-яких цивільно-правових договорів, направлених на забезпечення належних умов для виконання покладених на неї зобов'язань, не обмежена, а отже, вона може звертатися і до суду за захистом своїх прав, що випливають із таких договорів. Отже, ДКЦПФР мала право звертатися до господарського суду з позовом до НАК "Нафтогаз України", оскільки вважала, що остання порушила її права. Тому висновок про те, що ДКЦПФР може звертатись до суду лише у зв'язку з порушенням законодавства України про цінні папери, є неправильним.

Щодо права звернення інших (недержавних) органів, то такий випадок передбачено ст. 21 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", згідно з якою громадські об'єднання у галузі охорони навколишнього природного середовища наділені повноваженнями подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань.

Визначення поняття "фізична особа" наводиться у ст. 24 ЦК - людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Право на звернення до господарського суду фізичної особи, яка не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності, можливо у процедурі банкрутства. Оскільки відповідно до ст. 1 Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" кредитор - це юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а згідно із ч. 2 ст. 6 цього ж Закону право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник, кредитор, фізична особа, яка є кредитором, вправі звернутися до господарського суду із відповідною заявою (ініціювати справу про банкрутство) незалежно від наявності в неї статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Фізична особа, яка не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності, може звернутися до господарського суду у спорах, що виникають із корпоративних відносин. Таке право виникло у зв'язку із розширенням юрисдикції господарських судів Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів", що набув чинності з 29.12.2006 р.

Як зазначається в інформаційно-методичному листі Верховного Суду України від 6 лютого 2007 р. N 1-5/218, цим Законом розширено юрисдикцію господарських судів шляхом віднесення до їх підвідомчості справ, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновниками, акціонерами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов'язані із створенням, діяльністю управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Телеоголічне тлумачення дає підстави стверджувати, що відповідно до цього Закону учасники (засновники, акціонери), які є фізичними особами, мають право звертатися до господарських судів у спорах з цієї категорії справ.

Вищий господарський суд України в п. 3 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання чи підлягають розгляду в господарському суді справи за позовами фізичних осіб, які не мають статусу суб'єкта підприємницької діяльності, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу приміщень, що не є житловими і призначаються саме для підприємницької діяльності, відповів таке. Згідно з частиною другою статті 1 ГПК фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду тільки у випадках, передбачених законодавчими актами України. Щодо наведеної ситуації таких випадків законом не передбачено, а тому відповідні справи розглядові господарським судом не підлягають.

Відповідно до частини 3 коментованої статті угода про відмову від права на звернення до господарського суду є нікчемною. Угода про відмову від права на звернення до господарського суду може бути викладена в договорі або в окремому документі. Якщо умову викладено в договорі, договір є нікчемним в частині цієї умови договору, і посилання відповідача на цю умову не повинно братися судом до уваги.

Угода про відмову від права на звернення до господарського суду повинна бути явно виражена. З урахуванням того, що звернення до господарського суду є правом особи, а не обов'язком (тобто заінтересована особа сама визначає, чи звертатися до суду за захистом свого права), не може розцінюватися як відмова від права на звернення до господарського суду, якщо особа з будь-яких причин не реалізує свого права на звернення до суду.

Не вважається відмовою від права на звернення до господарського суду угода про передачу справи за згодою сторін на розгляд третейського суду (арбітражу) на підставі ст. 12 ГПК.

Не буде також вважатися відмовою від права на звернення до господарського суду встановлення у договорі заходів досудового врегулювання спору. Як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. N 15-рп/2002, положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Стаття 2. Порушення справ у господарському суді

Господарський суд порушує справи за позовними заявами:

підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів;

державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України;

прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави;

Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України. 

Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обгрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Господарський суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника.

Господарський суд розглядає справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих документів на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України "Про третейські суди".

(Із змінами, внесеними згідно із

 законами України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 від 30.06.99 р. N 784-XIV,

від 18.01.2001 р. N 2249-III,

 від 21.06.2001 р. N 2539-III)

(положенням абзацу четвертого частини першої статті 2 дано офіційне тлумачення Рішенням Конституційного Суду України від 08.04.99 р. N 3-рп/99)

(Із доповненнями, внесеними згідно із

 Законом України від 03.02.2011 р. N 2980-VI)  

Коментована стаття визначає зовнішню форму звернення з метою порушення справи у господарському суді.

Частина 1 коментованої статті встановлює, що справи порушуються за позовними заявами:

а) підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (див. коментар до ч. 1 ст. 1 ГПК);

б) державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України (див. коментар до ч. 2 ст. 1 ГПК);

в) прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави (див. коментар до ч. 2 ст. 2 ГПК);

г) Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 25.05.2004 р. N 3-1422к04 у справі за позовом АТЗТ "Концерн "Ліко" до Алуштинського експериментального спортивно-культурного об'єднання "Алуштинська асоціація" про визнання права власності зазначається, що Господарським процесуальним кодексом не передбачено права підприємств, установ і організацій звертатися з позовом за захистом інтересів інших юридичних осіб і суб'єктів підприємницької діяльності.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 06.07.2004 р. у справі за позовом Української асоціації діячів грального бізнесу до Київської міської ради про визнання недійсним рішення від 10 липня 2003 р. N 621/781 "Про затвердження Правил провадження господарської діяльності з організації та утримання тоталізаторів, гральних закладів у м. Києві" зазначається, що господарський суд, вирішуючи спір по суті, повинен з'ясувати, чи має право позивач звернутися до господарського суду з позовом у розумінні положень ст. 2 ГПК.

Стаття 98 Конституції України встановлює, що Рахункова палата здійснює контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про Рахункову палату" Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави. Рахункова палата є юридичною особою, має свою печатку із своїм найменуванням і зображенням Державного Герба України. Місцезнаходженням Рахункової палати є місто Київ.

Згідно з ст. 6 цього ж Закону Рахункова палата відповідно до завдань, передбачених ст. 2 цього Закону:

1) здійснює контроль за виконанням законів України та прийнятих Верховною Радою України постанов, виконанням Державного бюджету України, фінансуванням загальнодержавних програм в частині, що стосується використання коштів Державного бюджету України;

2) здійснює за дорученням Верховної Ради України контроль за виконанням Державного бюджету України за поквартальним розподілом доходів і видатків відповідно до показників цього бюджету, в тому числі видатків по обслуговуванню внутрішнього і зовнішнього боргу України, витрачанням коштів цільових фондів;

3) перевіряє за дорученням комітетів Верховної Ради України використання за призначенням органами виконавчої влади коштів загальнодержавних цільових фондів та коштів позабюджетних фондів і подає за наслідками перевірки Верховній Раді України висновки щодо можливостей скорочення видатків по кожному фонду окремо та доцільності спрямування вилучених коштів на фінансування інших видатків Державного бюджету України;

4) контролює ефективність управління коштами Державного бюджету України Державним казначейством України, законність і своєчасність руху коштів Державного бюджету України, в тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів у Національному банку України, уповноважених банках та кредитних установах України;

5) надає консультації органам і посадовим особам, які обираються, затверджуються або призначаються Верховною Радою України з питань витрачання коштів Державного бюджету України. В ході проведення перевірок і аналізу стану економіки розробляє заходи щодо вишукування можливостей і нових джерел залучення додаткових надходжень до Державного бюджету України і вносить відповідні пропозиції Міністерству фінансів України;

6) здійснює за дорученням Верховної Ради України, комітетів Верховної Ради України контрольні функції щодо фінансування загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля та інших програм, що затверджуються Верховною Радою України;

7) контролює інвестиційну діяльність органів виконавчої влади, перевіряє законність та ефективність використання фінансових ресурсів, що виділяються з Державного бюджету України на виконання загальнодержавних програм;

8) проводить попередній аналіз до розгляду на засіданнях комітетів та Верховної Ради України звітів Антимонопольного комітету України щодо здійснення ним державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, а також звітів Фонду державного майна України та посадових осіб, які обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою України, щодо ефективного управління майном, що є основним національним багатством, власністю українського народу;

9) здійснює контроль за виконанням рішень Верховної Ради України про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України, за касовим виконанням Державного бюджету України Національним банком України та уповноваженими банками;

10) перевіряє за дорученням Верховної Ради України відповідно до свого статусу кошторис витрат, пов'язаних з діяльністю Верховної Ради України та її апарату, допоміжних органів і служб Президента України та апарату Кабінету Міністрів України, а також витрачання коштів державними установами та організаціями, що діють за кордоном і фінансуються за рахунок Державного бюджету України;

11) готує і дає висновки та відповіді на звернення органів виконавчої влади, органів прокуратури і суду з питань, що належать до її відання;

12) здійснює зв'язки з контрольними органами іноземних держав та відповідними міжнародними організаціями, укладає з ними угоди про співробітництво;

13) здійснює функції, передбачені Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти".

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про Рахункову палату" Рахункова палата має такі повноваження:

1) здійснювати експертно-аналітичні, інформаційні та інші види діяльності, що забезпечують контроль за використанням коштів загальнодержавних цільових фондів, коштів позабюджетних фондів, за цільовим використанням фінансово-кредитних і валютних ресурсів під час здійснення загальнодержавних програм;

2) проводити фінансові перевірки, ревізії в апараті Верховної Ради України, органах виконавчої влади, Національному банку України, Фонді державного майна України, інших підзвітних Верховній Раді України органах, а також на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності в межах, визначених статтею 16 цього Закону;

3) перевіряти в органах і на об'єктах, зазначених у пункті 2 цієї статті, грошові документи, бухгалтерські книги, звіти, плани, кошториси витрат та іншу документацію щодо фінансово-господарської діяльності, а також здійснювати перевірку касових операцій з готівкою та цінними паперами, матеріальних цінностей, їх обліку, зберігання і витрачання;

4) отримувати від керівників установ та організацій, що перевіряються, всю необхідну документацію та іншу інформацію про фінансово-господарську діяльність;

5) отримувати від Національного банку України, уповноважених банків та інших кредитних установ необхідні відомості про здійснювані ними операції та стан рахунків установ та організацій, що перевіряються, від інших підприємств і організацій - довідки, копії документів по операціях і рахунках цих підприємств та організацій;

6) організовувати і проводити оперативний контроль за використанням коштів Державного бюджету України за звітний період;

7) проводити комплексні ревізії і тематичні перевірки по окремих розділах і статтях Державного бюджету України, у тому числі бюджетів загальнодержавних цільових фондів;

8) проводити експертизу проектів Державного9 бюджету України, а також проектів законів та інших нормативних актів, міжнародних договорів України, загальнодержавних програм та інших документів, що стосуються питань державного бюджету і фінансів України;

9) здійснювати аналіз і дослідження порушень і відхилень бюджетного процесу, підготовку і внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо їх усунення, а також удосконалення бюджетного законодавства в цілому;

10) готувати і подавати висновки до Верховної Ради України та її комітетів щодо виконання Державного бюджету України, у тому числі доходів і видатків загальнодержавних цільових фондів, фінансування загальнодержавних програм за звітний рік;

11) направляти матеріали перевірок, ревізій та обслідувань Кабінету Міністрів України, відповідним центральним органам виконавчої влади, Національному банку України, Фонду державного майна України, підприємствам, установам і організаціям для розгляду і вжиття необхідних заходів;

12) порушувати перед Верховною Радою України, Президентом України, а також органами виконавчої влади клопотання про притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у порушенні вимог чинного законодавства України, внаслідок чого завдано матеріальної шкоди державі;

13) залучати до проведення перевірок, ревізій та обслідувань на договірних засадах кваліфікованих спеціалістів і фахівців-експертів з інших установ і організацій, а також працівників інших державних контрольних, податкових і правоохоронних органів з оплатою їх праці в необхідних випадках за рахунок власних коштів;

14) у разі виявлення під час перевірок, ревізій та обслідувань фактів привласнення грошей і матеріальних цінностей, інших зловживань передавати матеріали перевірок, ревізій та обслідувань до правоохоронних органів з інформуванням про це Верховної Ради України.

Саме в межах викладених повноважень Рахункова палата може звертатися з позовом до господарського суду в інтересах держави. Аналіз повноважень Рахункової палати наведено також у Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про Рахункову палату Верховної Ради України" (справа про Рахункову палату) від 23 грудня 1997 р. N 7-зп.

Звернення до господарського суду за захистом прав і законних інтересів повинно здійснюватися лише у формах, визначених ГПК. Водночас деякі законодавчі акти встановлюють право суб'єкта господарювання на оскарження відповідного рішення державного органу. Так, відповідно до п. 1 ст. 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" заявник, відповідач, третя особа (термінологія цього Закону) мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення.

Частина 2 коментованої статті встановлює вимоги до позовної заяви, з якою звертається прокурор до господарського суду в інтересах держави.

Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 20 Закону України "Про прокуратуру" при виявленні порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право звертатись до суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб. Згідно з ч. 1 ст. 361 цього ж Закону представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

У позовній заяві прокурора повинно бути:

а) зазначено, в чому полягає порушення інтересів держави;

б) обґрунтовано необхідність захисту інтересів держави;

в) вказано орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

З позовною заявою відповідно до ч. 1 коментованої статті вправі звертатись як прокурор, так і його заступник. Як зазначається в п. 2 роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 22.05.2002 р. N 04-5/570 "Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам", відповідно до ст. 13 Закону України "Про прокуратуру" систему органів прокуратури, крім Генеральної прокуратури України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, міських, районних, міжрайонних прокуратур, становлять і інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. Тому прокурори та заступники прокурорів спеціалізованих прокуратур мають право звертатись до господарського суду з позовами в інтересах держави на загальних підставах.

Зміст поняття "державні інтереси" розглянуто в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 р.: державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У п. 5 цього ж Рішення Конституційного Суду України зазначається, що поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, фактично є позивачем у справах, порушених за позовною заявою прокурора, і на підставі частини першої статті 21 Арбітражного процесуального кодексу України є стороною в арбітражному процесі. Цей орган вчиняє процесуальні дії (відповідні функції) згідно зі статтею 22 Арбітражного процесуального кодексу України.

Правова позиція Судової палати у господарських справах Верховного Суду України, висловлена у постанові від 22 лютого 2005 р. у справі за позовом заступника прокурора Харківської області в інтересах Міністерства палива та енергетики в особі акціонерної компанії "Харківобленерго" до СТОВ ім. Г. С. Сковороди про стягнення 76162,20 грн. заборгованості за понаддоговірне споживання електроенергії, полягає в тому, що прокурор може бути представником сторони у справі тільки у випадку, коли цією стороною у справі є орган державної влади або орган місцевого самоврядування, наділені повноваженнями виконавчої влади. Якщо позов подано в інтересах самостійного суб'єкта господарювання, порушення провадження у такій справі є безпідставним.

Частина 3 коментованої статті встановлює форму звернення до господарського суду у справах про банкрутство. Такою формою звернення є заява. Стаття 6 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" також передбачає звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство.

Справи про банкрутство порушуються за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника. Відповідно до ст. 1 Закону кредитор - юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів). Боржник - суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Як зазначається у п. 3.1.2 рекомендації Президії Вищого господарського суду Україні від 04.06.2004 р. N 04-5/1193 "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", кредиторами у розумінні Закону (частина 6 статті 1) можуть бути органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю і своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів). Відповідно до статті 2 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (із змінами, внесеними згідно з Законом України від 20 лютого 2003 р. N 550-IV) таке право також надано:

митним органам - щодо акцизного збору і податку на додану вартість (з урахуванням випадків, коли Законом обов'язок по їх стягненню або контролю покладено на податкові органи), ввізного та вивізного мита, інших податків і зборів (обов'язкових платежів), які згідно з законами справляються при ввозі (пересиланні) товарів і предметів на митну територію України або вивозі (пересиланні) товарів і предметів з митної території України;

органам Пенсійного фонду України - щодо збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;

органам фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування (Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності) - щодо внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в межах компетенції цих органів, встановленої законом.

Стаття 2-1. Автоматизована система документообігу суду

У господарських судах функціонує автоматизована система документообігу, що забезпечує:

1) об'єктивний та неупереджений розподіл справ між суддями з додержанням принципів черговості та рівної кількості справ для кожного судді;

2) надання учасникам господарського процесу інформації про стан розгляду справ, у яких вони беруть участь;

3) централізоване зберігання текстів судових рішень та інших процесуальних документів;

4) підготовку статистичних даних;

5) реєстрацію вхідної і вихідної кореспонденції та етапів її руху;

6) видачу судових рішень та наказів господарського суду на підставі наявних в автоматизованій системі документообігу даних щодо судового рішення та реєстрації заяви особи, на користь якої воно ухвалено;

7) передачу справ до електронного архіву.

Позовні заяви, скарги та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до господарського суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження підлягають обов'язковій реєстрації в автоматизованій системі документообігу суду, яка здійснюється працівниками апарату відповідного суду в день надходження документів. До автоматизованої системи документообігу суду в обов'язковому порядку вносяться: дата надходження документів, інформація про предмет спору та сторони по справі, прізвище працівника апарату суду, який здійснив реєстрацію, інформація про рух судових документів, дані про суддю, який розглядав справу, та інші дані, передбачені Положенням про автоматизовану систему документообігу суду, що затверджується Радою суддів України за погодженням з Державною судовою адміністрацією України.

Визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи здійснюється автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації відповідних документів за принципом вірогідності, який враховує кількість справ, що перебувають у провадженні суддів, заборону брати участь у перегляді рішень для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого порушується питання, перебування суддів у відпустці, на лікарняному, у відрядженні та закінчення терміну повноважень. Справи розподіляються з урахуванням спеціалізації суддів. Після визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи, внесення змін до реєстраційних даних щодо цієї справи, а також видалення цих даних з автоматизованої системи документообігу суду не допускається, крім випадків, установлених законом.

Доступ до автоматизованої системи документообігу суду надається суддям та працівникам апарату відповідного суду згідно з їхніми функціональними обов'язками. 

Несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду має наслідком відповідальність, установлену законом.

Порядок функціонування автоматизованої системи документообігу суду, в тому числі видачі судових рішень та наказів господарського суду, передачі справ до електронного архіву, зберігання текстів судових рішень, ухвал та інших процесуальних документів, надання інформації фізичним та юридичним особам, підготовки статистичних даних, визначається Положенням про автоматизовану систему документообігу суду.

(Доповнено статтею 21 згідно із

 Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI,

зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI

 щодо запровадження автоматизованої системи документообігу

 в судах, вводяться в дію з 1 січня 2011 року)

Стаття 3. Мова судочинства

Мова судочинства визначається статтею 21 Закону України "Про мови в Українській РСР".

(Із змінами, внесеними згідно із

 Законом України від 21.06.2001 р. N 2539-III)

Стаття 4. Законодавство, яке застосовується при вирішенні господарських спорів

Господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Якщо в міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Господарський суд у випадках, передбачених законом або міжнародним договором, застосовує норми права інших держав.

Господарський суд вирішує господарські спори у сфері державних закупівель з урахуванням особливостей, визначених Законом України "Про здійснення державних закупівель".

У разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

 законами України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 від 01.12.2006 р. N 424-V,

 від 21.01.2010 р. N 1837-VI,

від 01.06.2010 р. N 2289-VI,

який вводиться в дію з 31 липня 2010 року)

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 4 Господарського процесуального кодексу України

Частина 1 коментованої статті наводить перелік нормативно-правових актів, які застосовуються господарським судом у розгляді справ. Види нормативно-правових актів перелічені у певній послідовності залежно від їхньої юридичної сили. У коментованій статті йдеться не тільки про законодавство, яке містить норми матеріального права, а й про процесуальне законодавство.

Конституція України підлягає безпосередньому застосуванню як джерело права. Відповідно до ст. 8 Основного Закону Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" (п. 2) наводиться перелік випадків безпосереднього застосування Конституції: коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України; коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України. Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Відповідно до ч. 2 ст. 57 Конституції є не чинними, а отже, не можуть застосовуватись ті закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, які не доведені до відома населення у встановленому законом порядку. У п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" з цього приводу вказано: це означає, що судове рішення не може ґрунтуватись на не оприлюднених нормативно-правових актах такого змісту.

Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності Конституцією, є чинними в частині, що не суперечить їй (ст. 1 розділу XV Конституції). У зв'язку з цим при розгляді справи суд може на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР" застосувати нормативні акти колишнього Союзу РСР, які не суперечать Конституції і законам України. Згадана постанова встановлює, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Отже, Конституція не встановлює пріоритету міжнародного договору над законами України. Як зазначається у постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" (п. 4), виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

Дія міжнародних договорів України на території України регулюється ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" (в редакції від 29 червня 2004 р.), в якій встановлено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Міжнародні договори України набирають чинності в порядку, встановленому ст. 14 цього ж Закону, після надання згоди на обов'язковість цих договорів, або в інший, узгоджений сторонами спосіб.

Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору відповідно до ст. 8 Закону України "Про міжнародні договори України" може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору, а також іншим шляхом, про який домовилися сторони.

Як зазначається у ст. 9 цього ж Закону, ратифікація міжнародних договорів здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію. Таке ж розуміння викладено у Рішенні Конституційного Суду України від 12 липня 2000 р. N 9-рп/2000 у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р." (справа про ратифікацію Хартії про мови, 1992 р.), в якому зазначається, що Верховна Рада України надає згоду на обов'язковість міжнародних договорів шляхом прийняття відповідних законів України. Таким чином, можна дійти висновку про те, що господарський суд застосовує лише ті міжнародні договори, які ратифіковані Верховною Радою України шляхом прийняття відповідного закону. Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана шляхом затвердження Президентом України, Кабінетом Міністрів України (ст. 12 Закону "Про міжнародні договори України") застосовуються судом не як частина національного законодавства, а як індивідуальні правові акти.

Господарський суд застосовує й інші законодавчі акти України. В Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну "законодавство") від 9 липня 1998 р. N 12-рп/98 зазначається, що термін "законодавство" досить широко використовується у правовій системі в основному у значенні як сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин, і є джерелами певної галузі права.

До інших нормативно-правових актів відносять акти вищого і центральних органів виконавчої влади, Національного банку України та інших державних органів, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Господарський суд повинен також застосовувати акти Конституційного Суду України, оскільки відповідно до ст. 69 Закону України "Про Конституційний Суд України" рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання. Рішеннями Конституційного Суду також змінюється законодавство. Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України "Про чинність Закону України "Про Рахункову палату", офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України "Про Конституційний Суд України" стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14 грудня 2000 р. N 15-рп/2000, закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що відповідно до частини другої статті 152 Конституції України втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення про їх неконституційність.

Щодо процесуального законодавства, то ГПК не виокремлює переліку джерел господарського процесуального права. З-поміж актів процесуального законодавства ГПК зазначає Закон України "Про господарські суди"8 та Господарський процесуальний кодекс. Утім перелік не є вичерпним, тобто норми, якими регулюється розгляд справ у господарських судах, можуть установлюватися іншими, крім названих, законами України.

Отже, головними джерелами господарського процесу є ГПК і Закон України "Про судоустрій України". Закон України "Про судоустрій України", як встановлено в його преамбулі, визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлює загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою.

До інших законів, що регулюють питання провадження у господарських судах, можна віднести закони України "Про статус суддів", "Про прокуратуру", "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", "Про виконавче провадження", "Про судову експертизу", "Про міжнародне приватне право", "Про доступ до судових рішень", "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", Декрет КМУ "Про державне мито".

Окремі процесуальні норми, якими слід керуватися при розгляді справ у господарських судах, можуть міститися у законах, що здебільшого складаються з норм матеріального права. Так, у ст. 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" містяться процесуальні норми щодо оскарження рішень органів Антимонопольного комітету України. Заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено. Рішення Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України та державного уповноваженого Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарського суду міста Києва. Рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Прийняття господарським судом до розгляду заяви про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України не зупиняє його виконання, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Порушення господарським судом провадження у справі про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України, прийнятого:

згідно з частиною першою статті 48 цього Закону, частиною першою статті 30 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції";

за результатами перевірки відповідно до частини п'ятої статті 57 цього Закону;

за результатами перегляду відповідно до частини третьої статті 58 цього Закону,

а також перегляд за заявою сторони відповідного рішення (постанови) господарського суду зупиняє виконання зазначеного рішення органу Антимонопольного комітету України на час розгляду цієї справи чи перегляду відповідного рішення (постанови) господарського суду, якщо органом Антимонопольного комітету України відповідно до частини третьої статті 48 цього Закону чи господарським судом не визначено інше.

Незалежно від положень частини четвертої цієї статті, у разі наявності достатніх підстав господарський суд може зупинити дію рішення органу Антимонопольного комітету України.

Процесуальні норми містяться також і у ст. 61 цього ж Закону. Господарський суд за запитом Антимонопольного комітету України повідомляє Антимонопольний комітет України про судові справи, що вирішуються на підставі законодавства про захист економічної конкуренції. Державний уповноважений Антимонопольного комітету України, голова територіального відділення Антимонопольного комітету України чи уповноважені ними працівники Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень мають право знайомитися з матеріалами цих справ та отримувати копії документів. Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення мають право вступити у справу як треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, якщо рішення може вплинути на їх права та обов'язки при здійсненні державного контролю щодо захисту економічної конкуренції.

Слід зауважити, що до джерел господарського процесу, в яких містяться процесуальні норми господарського судочинства, належать не лише закони. Такими джерелами можуть бути інші законодавчі й підзаконні нормативно-правові акти. Так, розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу визначається постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. N 1258 "Про затвердження Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом цивільних та господарських справ, та їх розмірів", проведення експертиз визначається Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. N 53/5.

ГПК не встановлює правил щодо дії процесуального закону в часі. Отже, слід керуватися загальним принципом про те, що закон не має зворотної сили в часі. Згідно з цим правилом учасники провадження, вчиняючи певні процесуальні дії, повинні керуватися нормою процесуального закону, яка чинна на момент вчинення цієї дії. Ця норма має враховуватись у тих випадках, коли відповідна норма закону змінюється під час розгляду справи, якщо інше не встановлено в самому законі, яким змінюється процесуальна норма.

Конституційний Суд України в Рішенні у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999 р. N 1-рп/99 зазначив, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Водночас, у цьому ж Рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

У частині 2 коментованої статті встановлено, що господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. Це означає, що господарський суд застосовує не всі нормативно-правові акти, а лише ті, що прийняті в установленому порядку і в межах компетенції відповідних органів. Отже, господарський суд зобов'язаний перевірити, чи прийнято певний акт в установленому порядку і чи відповідає він компетенції органу, який його прийняв. Утім це не поширюється на нормативно-правові акти, перевірку яких віднесено до повноважень Конституційного Суду України. Щодо цих нормативно-правових актів слід керуватися вказівкою, яка міститься в постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" (п. 2), де зазначено, що в разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Відповідно до ст. 150 Конституції до повноважень Конституційного Суду України належать:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України; не менш як сорока п'яти народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

За змістом вказівки Верховного Суду України господарський суд під час розгляду справи може встановити невідповідність закону чи іншого нормативно-правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до повноважень Конституційного Суду України. Однак при цьому господарський суд не вправі постановляти рішення, а зобов'язаний зупинити провадження у справі та в установленому законом порядку з'ясувати можливість його застосування.

Важливою ознакою актів, за якою їх можна класифікувати, є ознака нормативності. За цією ознакою акти поділяються на:

нормативні - такі, що містять норми права;

ненормативні - не містять норм права.

Розмежування актів за цією ознакою проведено Конституційним Судом України. В Рішенні у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 2 пункту 3 розділу IV Закону України "Про Конституційний Суд України" стосовно правових актів органів Верховної Ради України (справа про акти органів Верховної Ради України) від 23 червня 1997 р. N 2-зп вказано на ознаки, які відрізняють ненормативний правовий акт від нормативного: за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.

В українському законодавстві відсутній узагальнювальний правовий акт, який встановлював би порядок видання державними органами нормативно-правових актів. Слід виходити з того, що відповідно до ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок підготування, подання й розгляду проектів актів Кабінету Міністрів визначається статтями 53 - 56 Закону України "Про Кабінет Міністрів України".

Для деяких нормативно-правових актів установлено особливий порядок прийняття. Так, відповідно до ст. 21 Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" проекти регуляторних актів, які розробляються центральними органами виконавчої влади, підлягають погодженню із спеціально уповноваженим органом. Проекти регуляторних актів, які розробляються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади, територіальними органами центральних органів виконавчої влади, підлягають погодженню з відповідними територіальними органами спеціально уповноваженого органу. Регуляторний акт - це прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом.

Компетенція - це сукупність повноважень (прав та обов'язків), які надаються державному органу безпосередньо для реалізації його функцій9. Зміст поняття "компетенція" розкривається через коло питань, які визначають предмет діяльності державного органу і встановлену згідно із законом сукупність прав та обов'язків, необхідних для здійснення цієї діяльності10.

Компетенцію центральних органів виконавчої влади встановлено Загальним положенням про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України, затвердженим Указом Президента України від 12 березня 1996 р. N 179/96. Окрім того, указами Президента України затверджені положення про відповідні міністерства.

З прийняттям Закону України "Про Кабінет Міністрів України" це повноваження перейшло до Кабінету Міністрів України: відповідно до ст. 21 цього Закону КМУ утворює, реорганізовує та ліквідує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідно до закону в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України на утримання органів виконавчої влади, затверджує положення про зазначені органи.

Слід звернути увагу на різний рівень нормативного регулювання компетенції державних органів. Законами України визначається компетенція, зокрема, Державної податкової адміністрації України (Закон України "Про державну податкову службу"), Фонду державного майна України (Закон України "Про приватизацію державного майна"), Антимонопольного комітету України (Закон України "Про Антимонопольний комітет України"), Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (Закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні"), а компетенцію більшості міністерств і державних комітетів установлено підзаконними нормативними актами - указами Президента України.

Іноді компетенція державних органів установлюється в законодавчих актах, що регулюють певний вид діяльності. У такий спосіб, наприклад, визначено компетенцію державних органів у сфері телекомунікації - глава II "Державне управління у сфері телекомунікацій" Закону України "Про телекомунікації".

Господарський суд застосовує лише ті нормативно-правові акти, які зареєстровано в установленому порядку. Слід виходити з того, що нормативно-правові акти, не зареєстровані в установленому порядку, є нечинними.

Відповідно до ч. 3 ст. 117 Конституції України нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом. Наразі такий закон Верховною Радою не прийнятий, а питання щодо реєстрації нормативних актів урегульовано Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. N 493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади". Цей Указ Президента з метою впорядкування видання міністерствами, іншими органами виконавчої влади нормативно-правових актів, забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій встановлює, що нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації. Відповідно до п. 3 зазначеного Указу нормативно-правові акти, які згідно з цим Указом підлягають реєстрації, набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

На виконання зазначеного Указу постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. N 731 затверджено Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.

Вищий арбітражний суд України, аналізуючи судову практику в інформаційному листі від 28.08.95 р. N 05-2/433 "Про застосування при вирішенні господарських спорів нормативних актів, які видаються міністерствами та іншими органами державної виконавчої влади", зазначав, що незареєстрований нормативний акт, що підлягає державній реєстрації, є нечинним.

Зазначений Указ Президента поширює свою дію лише на органи державної виконавчої влади. Водночас акти деяких органів державної влади, які не належать до виконавчої влади, підлягають державній реєстрації на підставі спеціальних законодавчих норм. До таких, наприклад, відносять акти Національного банку України, які підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України відповідно до ст. 56 Закону України "Про Національний банк України".

Якщо на відносини сторін поширює свою дію нормативно-правовий акт, не зареєстрований в установленому порядку, то суд не має права його застосовувати, тому повинен застосувати акт законодавства, який має вищу юридичну силу. Господарський суд також повинен застосувати акт, що має вищу юридичну силу, в тих випадках, коли він не вправі застосувати нормативно-правовий акт у разі його невідповідності закону України або міжнародному договору України.

Юридична сила нормативних актів - це властивість актів, зумовлена місцем органів, які видають акти, в загальній системі органів держави і компетенцією цих органів.

Частина 3 коментованої статті встановлює, що коли в міжнародних договорах України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Деякі закони також містять норму, що у випадку, коли міжнародним договором передбачено інші правила, ніж цим законом, застосовуються норми міжнародного договору. Так, у ст. 103 Закону України "Про нотаріат" зазначається: якщо міжнародним договором встановлено інші правила про нотаріальні дії, ніж ті, що їх містить законодавство України, то при вчиненні нотаріальних дій застосовуються правила міжнародного договору.

У п. 4 роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. N 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" наголошується: господарський суд, застосовуючи норми міжнародного договору, визначає дію цих норм у часі та просторі відповідно до вимог розділу 2 частини III Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23.05.69. У застосуванні норм міжнародного договору господарський суд виходить з того, що тлумачення міжнародних правил здійснюється у порядку, визначеному розділом 3 частини III названої Конвенції. Договори, що набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України, публікуються у "Відомостях Верховної Ради України", в газеті Верховної Ради України та у "Зібранні діючих міжнародних договорів України". Опублікування міжнародних договорів України у "Зібранні діючих міжнародних договорів України", а також забезпечення їх офіційного перекладу державною мовою України здійснює Міністерство закордонних справ України (підпункт 14 пункту 4 Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого Указом Президента України від 03.04.99 N 357/99, з подальшими змінами). Міжнародні договори СРСР, що є обов'язковими для України як його правонаступниці, опубліковано у Збірниках міжнародних договорів СРСР.

Відповідно до частини 4 коментованої статті допускається застосування норм іноземного права. Встановлено, що господарський суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором України. Норми права іноземних держав повинні застосовуватися господарським судом незалежно від того, чи посилаються на них сторони в обґрунтування своїх вимог і заперечень.

У п. 3 роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. N 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" дається рекомендація щодо застосування господарськими судами норм іноземного права. Визначаючи право, якому підпорядковуються права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору (контракту), господарським судам слід виходити з такого. Вибір сторонами українського права як такого, що регулює їх відносини за угодою, означає вибір саме національного законодавства України, а не окремих законодавчих актів, що регулюють відповідні відносини сторін. У разі відсутності волевиявлення сторін зовнішньоекономічної угоди щодо застосовуваного права господарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може міститися як в міжнародних договорах, що відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, так і в національному законодавстві. Такі норми містить, наприклад, Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, укладена державами - учасницями СНД у м. Києві 20.03.92 р.11, статтею 11 якої встановлено правила застосування цивільного законодавства однієї держави - учасниці СНД на території іншої держави - учасниці СНД. За цими правилами, зокрема, права та обов'язки сторін за договором визначаються законодавством країни - місця укладення такого договору, якщо інше не передбачено угодою сторін. Якщо ж міжнародний договір не містить відповідної колізійної норми, яка має застосовуватися до спірних правовідносин, господарський суд повинен звернутися до колізійних норм внутрішнього цивільного законодавства.

Потреба в застосуванні норм іноземного права викликана участю в господарському обороті в Україні господарюючих утворень іноземних держав, а також тим, що сторони договорів за участі цих утворень підпорядковують договори іноземному праву. Водночас господарський суд не зобов'язаний володіти знанням іноземного права.

ГПК не містить процесуальних норм, які регулювали би порядок застосування судом норм права іноземних держав та правила встановлення їх змісту. Такі норми містяться у ст. 8 Закону України "Про міжнародне приватне право". При застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі. З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм. Якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті згідно з цією статтею заходи, застосовується право України.

Тому господарському суду слід користуватися наведеними засобами з метою встановлення змісту норм іноземного права, що підлягають застосуванню під час вирішення спору.

Треба також ураховувати приписи, які містяться у відповідних статтях Закону України "Про міжнародне приватне право". Згідно зі ст. 7 цього Закону при визначенні права, що підлягає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом. Якщо норми і поняття, що потребують правової кваліфікації, не відомі праву України або відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення правом України, то при їх правовій кваліфікації також враховується право іноземної держави. Відповідно до ст. 6 Закону застосування права іноземної держави охоплює всі його норми, які регулюють відповідні правовідносини. Застосування норми права іноземної держави не може бути обмежене лише на тій підставі, що ця норма належить до публічного права. Згідно зі ст. 12 Закону норма права іноземної держави не застосовується у випадках, якщо її застосування призводить до наслідків, явно несумісних з основним правопорядком (публічним порядком) України. У таких випадках застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок з правовідносинами, а якщо таке право визначити або застосувати неможливо, застосовується право України. Відмова в застосуванні права іноземної держави не може ґрунтуватися лише на відмінності правової, політичної або економічної системи відповідної іноземної держави від правової, політичної або економічної системи України.

Акти й документи, що містять норми іноземного права, які підлягають застосуванню, повинні бути подані суду з перекладом відповідно до вимог ст. 3 ГПК.

Для встановлення змісту норм іноземного права суд може звернутися до таких джерел. Передовсім, це - офіційне тлумачення норм іноземного права. Таке офіційне тлумачення може бути надане компетентним органом України чи іноземної держави, право якої підлягає застосуванню. Крім того, це - практика застосування норм іноземного права в державі, право якої застосовується. Під практикою застосування норм права розуміється судова практика, яка існує у відповідній державі. У вирішенні питання, які саме судові рішення підтверджують практику застосування норми права у відповідній державі, слід виходити зі специфіки судової системи цієї держави. Насамкінець, суд може скористатися доктринальними джерелами, під якими розуміються наукові праці правознавців - і українських, і іноземних - щодо застосування норм права іноземної держави.

У застосуванні норм іноземного права треба виходити з таких принципів:

а) суд зобов'язаний застосовувати іноземний закон з власної ініціативи, незалежно від того, чи посилаються на нього сторони;

б) іноземний закон повинен застосовуватися виходячи з того, як він застосовується у державі походження (враховуються офіційне тлумачення, звичаї, судова практика, доктрина);

в) порушення чи неправильне застосування іноземного закону є підставою для скасування чи зміни рішення в апеляційній чи касаційній інстанції12.

Існує кілька способів установлення змісту норм іноземного права. При цьому суд може використати не один спосіб, а кілька.

У випадку необхідності встановлення змісту норми іноземного права суд має право звернутися до Міністерства юстиції України. Відповідно до п. 3 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 30 грудня 1997 р. N 1396/97, до основних завдань Міністерства юстиції віднесено здійснення експертної підтримки правосуддя (така сама норма міститься в Положенні про Міністерство юстиції України, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2006 р. N 1577).

Порядок такого звернення закон не встановлює. Тому суд не може оформити звернення процесуальним документом. У цьому випадку суд направляє до Міністерства юстиції запит, в якому повинні бути викладені обставини справи, норма іноземного права та прохання про її роз'яснення. Аналогічним чином суд вправі звернутися до інших органів, які є компетентними в застосуванні норм іноземного права залежно від сфери господарських відносин, які регулюються цими нормами. Наприклад, з питань міжнародних перевезень можна направити запит до Міністерства транспорту, з питань міжнародних розрахунків - до Національного банку тощо.

Суд може звернутися і до компетентних наукових установ із відповідним запитом. Не відкидається також можливість звернення до Торгово-промислової палати України, оскільки одним із завдань торгово-промислових палат відповідно до ст. 2 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" є надання довідково-інформаційних послуг, сприяння поширенню знань про законодавство, звичаї та правила торгівлі в зарубіжних країнах.

Таким же чином суд може звернутися до компетентних органів та організацій за межами України. Порядок направлення запиту визначається Гаазькою конвенцією про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, до якої Україна приєдналася 19.10.2000 р.

Особливий порядок надання правової допомоги встановлено Київською угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, ст. 5 якої передбачає, зокрема, що в разі надання правової допомоги компетентні суди та інші органи держав - учасниць СНД зносяться один з одним безпосередньо. У разі звернення господарського суду з приводу надання правової допомоги документи, викладені українською або російською мовою, направляються поштовим зв'язком безпосередньо до суду, до компетенції якого належить вирішення господарських спорів на території відповідної держави - учасниці СНД чи іншого органу цієї держави. Стаття 12 цієї ж угоди передбачає, що вищі судові органи і міністерства юстиції держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав подають один одному на прохання аналогічних органів іншої Сторони відомості про законодавство, чинне або яке було чинним у їх державах, і практику його застосування.

Суд вправі залучати до участі у справі експертів. Призначення експертизи має здійснюватися відповідно до ст. 41 ГПК.

У п. 2 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 11.11.98 р. N 02-5/424 "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" міститься вказівка про те, що відповідно до статті 1 Закону України "Про судову експертизу" судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні, зокрема, суду. Таку ж вимогу вміщує і стаття 41 ГПК, згідно з частиною першою якої експертиза призначається для з'ясування питань, що потребують спеціальних знань. Тому неприпустимо ставити перед судовими експертами правові питання, вирішення яких чинним законодавством віднесено до компетенції суду, зокрема, про відповідність окремих нормативних актів вимогам закону, про правову оцінку дій сторін тощо. Не може розглядатись як судова експертиза у розумінні статті 1 Закону та статті 41 ГПК дане вченими тлумачення законодавчих актів, пов'язане з наявністю у цих актах неясностей, неузгодженостей, протиріч чи інших недоліків. Документ, виданий за результатами тлумачення вченими правової норми, доказового значення не має і посилатись на нього в обґрунтування рішення не можна.

Утім слід ураховувати, що експертиза призначається не для з'ясування обставин, які мають значення для справи, а з метою встановлення змісту норм іноземного права, що вимагає застосування спеціальних знань.

Треба мати на увазі, що застосування викладених способів установлення змісту норм іноземного права не є для суду обов'язковим. У нескладних судових справах зміст норм іноземного права може бути з'ясований судом самостійно на підставі самих лише текстів іноземних законів. Зокрема це може стосуватися законодавства країн - учасниць СНД (Російська Федерація, Білорусь тощо).

Документи, якими встановлюється зміст норм іноземного права, можуть бути зібрані й подані особами, які беруть участь у справі. З огляду на це особи, які беруть участь у справі, можуть самостійно звернутися до компетентних органів із відповідними запитами щодо отримання таких документів.

Суд може покласти обов'язок подання документів, необхідних для встановлення змісту норм іноземного права, на сторони. Йдеться не про покладання на сторони "тягаря доказування", а про процесуальний обов'язок щодо надання суду інформації, яка дозволить установити зміст іноземного права13.

Може статися, що після вичерпання викладених заходів з метою встановлення змісту норм іноземного права зміст цих норм залишиться неясним. Таким же чином слід оцінювати ситуацію, коли подані сторонами докази на підтвердження змісту цих норм є суперечливими. У цьому випадку суд не вправі відмовити у вирішенні спору, а зобов'язаний оцінити подані докази на підтвердження змісту норм іноземного права за правилами ст. 43 ГПК.

Частина 5 коментованої статті встановлює, що господарський суд вирішує господарські спори у сфері державних закупівель з урахуванням особливостей, визначених Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти". Цією нормою ГПК доповнено згідно з Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти".

Особливості оскарження процедур закупівель, рішень, дій або бездіяльності замовника у судовому порядку передбачені у ст. 371 цього Закону.

Оскарження процедур закупівель, рішень, дій або бездіяльності замовника у судовому порядку здійснюється з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

Позивач в обов'язковому порядку направляє Державному казначейству України, Антимонопольному комітету України, замовнику, а також Тендерній палаті України завірену копію позовної заяви протягом трьох робочих днів після її подання до суду, до якої додаються документальне підтвердження подання її до суду, а також завірена копія ухвали суду про відкриття (порушення) провадження у справі. У разі, якщо на момент направлення копії позовної заяви ухвала суду ще не надійшла, позивач зобов'язаний направити завірену копію ухвали суду протягом 20 календарних днів з моменту направлення копії позовної заяви.

Замовник, з моменту надходження копії позовної заяви, призупиняє процедуру закупівлі та не має права укладати договір про закупівлю, крім випадків, коли за скаргою цієї ж самої особи з такого самого приводу Комісією було прийнято рішення в порядку, передбаченому статтею 37 цього Закону.

Державне казначейство України та його органи, з моменту надходження копії позовної заяви, зобов'язані не здійснювати оплату, пов'язану з процедурою, яка оскаржується, незалежно від того, чи був укладений договір про закупівлю, крім випадків, коли за скаргою цієї ж самої особи з такого самого приводу Комісією було прийнято рішення в порядку, передбаченому статтею 37 цього Закону.

Замовник має право продовжити процедуру закупівлі, а призупинення оплати припиняється Державним казначейством України та його органами у разі:

якщо позивач протягом 20 календарних днів з моменту направлення копії позовної заяви не надіслав завірену копію ухвали про відкриття (порушення) провадження у справі;

закриття провадження у справі;

набрання рішенням суду законної сили.

Під час призупинення процедури закупівлі замовник має право прийняти рішення про визнання торгів такими, що не відбулися, та розпочати нову процедуру закупівлі.

Про призупинення та про припинення призупинення оплат Державне казначейство України протягом трьох робочих днів повідомляє Антимонопольний комітет України та Тендерну палату України.

Частина 6 коментованої статті допускає застосування міжнародних торгових звичаїв у випадку відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участі іноземного суб'єкта підприємницької діяльності.

Отже, ГПК передбачає можливість застосування міжнародних торгових звичаїв за наявності двох умов:

1) відсутність законодавства, що регулює спірні відносини;

2) участь іноземного суб'єкта підприємницької діяльності.

Тобто в цьому випадку необхідно встановити прогалину в законодавстві. Суд при цьому застосовує звичаї незалежно від згоди сторін спору.

Відповідно до ст. 7 ЦК цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.

У п. 3.2 роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. N 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" зазначається, що в разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї. Звичаї у сфері зовнішньоекономічних зв'язків у ряді випадків тлумачаться міжнародними організаціями. Прикладом можуть бути розроблені Міжнародною торговою палатою Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (редакція 1993 р., видання МТП N 500), Уніфіковані правила по інкасо (редакція 1978 р., видання МТП N 322), Офіційні правила тлумачення торговельних термінів "Інкотермс" (редакція 2000 р., видання МТП N 560). Згідно з Указом Президента України від 04.10.94 р. N 566/94 "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України" розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати, Уніфікованих правил з інкасо Міжнародної торгової палати. Суб'єкти підприємницької діяльності України під час укладання та виконання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) мають забезпечувати додержання вимог, передбачених зазначеними Уніфікованими правилами. Згідно з Указом Президента України від 04.10.94 р. N 567/94 "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" зазначені правила можуть застосовуватися під час укладання суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари.

До міжнародних торгових звичаїв слід віднести Принципи міжнародних комерційних договорів14, розроблені Міжнародним інститутом уніфікації приватного права (УНІДРУА).

Окремо слід наголосити на значенні для правозастосування судових рішень Європейського суду з прав людини. В інформаційному листі Вищого господарського суду України від 18.11.2003 р. N 01-8/1427 "Про юрисдикцію Європейського суду з прав людини в Україні" зазначається, що відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію статті 25 Конвенції щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім'я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 46 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Водночас, статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже, застосування у вирішенні господарських спорів рішень Європейського суду з прав людини є обов'язковим згідно із Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини". Порядок посилання на Конвенцію та практику Суду встановлено у ст. 18 Закону. Для цілей посилання на текст Конвенції суди використовують офіційний переклад Конвенції українською мовою. Для цілей посилання на Рішення та ухвали Суду та на ухвали Комісії суди використовують переклади текстів рішень Суду та ухвал Комісії, надруковані у виданні, передбаченому в статті 6 цього Закону. У разі відсутності перекладу Рішення та ухвали Суду чи ухвали Комісії суд користується оригінальним текстом. У разі виявлення мовної розбіжності між перекладом та оригінальним текстом суд користується оригінальним текстом. У разі виявлення мовної розбіжності між оригінальними текстами та/або в разі потреби мовного тлумачення оригінального тексту використовується відповідна практика Суду.

Також господарський суд керується рекомендаційними роз'ясненнями Вищого господарського суду України, які Вищий господарський суд України відповідно до ст. 39 Закону України "Про судоустрій України" дає судам нижчого рівня з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції. Також у постанові Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. N 11 "Про судове рішення" зазначається, що мотивувальна частина кожного рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права і у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права і обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на норми процесуального права, керуючись якими суд встановив обставини справи, права і обов'язки сторін, а в необхідних випадках - також на відповідні керівні постанови Пленуму Верховного Суду України з питання застосування законодавства при вирішенні цивільних справ.

Частина 7 коментованої статті містить найважливіший принцип - норму про те, що забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Неповнота, неясність, суперечливість чи відсутність законодавства, яке регулює спірні відносини, - це правові ситуації, які охоплюються поняттям "прогалина у законі". Прогалина в чинному законодавстві наявна тоді, коли для якої-небудь категорії випадків: або 1) взагалі немає норми, або 2) існує норма, але зовсім неясна і незрозуміла, або 3) існує кілька норм, які суперечать одна одній, або 4) встановлена норма має неповноту15. Про існування прогалини в законодавстві можна стверджувати, коли певні суспільні відносини загалом підлягають правовому регулюванню, але відсутня конкретна норма, що регулює ці спірні відносини16.

Прогалини в законодавстві суд долає за допомогою аналогії. У разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, господарський суд застосовує закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - виходить із загальних засад і змісту законодавства (аналогія права).

Однак норма щодо застосування аналогії, яка дає можливість суду вирішувати спори в разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини, у ГПК відсутня. Така норма містилася в Арбітражному процесуальному кодексі (ст. 4) в редакції, яка діяла до внесення змін Законом України "Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України" від 13.05.97 р.

Аналогія застосовується в цивільному законодавстві відповідно до ст. 8 ЦК України: якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

Відповідно до ст. 84 ГПК, яка встановлює вимоги до змісту рішення, у мотивувальній частині рішення зазначається законодавство, яким господарський суд керувався, приймаючи рішення. З огляду на цю вимогу суд у випадку відсутності законодавства, що регулює спірні відносини, повинен зазначити про це в рішенні, тобто вказати, що в законодавстві існує прогалина, що є підставою для застосування аналогії.

У випадку наявності прогалини в законодавстві суд повинен діяти у послідовності, яку встановлено в законі: спершу застосовується аналогія закону, тобто суд з'ясовує можливість застосування закону, який регулює подібні за змістом відносини. Якщо такий закон відсутній, суд виходить із загальних засад і змісту законодавства.

Аналогія може застосовуватися лише до тих господарських відносин, які за своїм змістом є приватноправовими, тобто в розумінні ч. 5 ст. 3 ГК: господарсько-виробничі відносини - майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. У публічно-правових господарських (організаційно-господарських) відносинах застосування аналогії не допускається.

Аналогія застосовується у випадку відсутності норми матеріального права. Що ж до застосування за аналогією процесуальних норм, то це питання залишається дискусійним. Ми вважаємо, що застосування процесуальних норм за аналогією не допускається, оскільки суд як державний орган відповідно до ст. 19 Конституції зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналогія закону - це спосіб подолання прогалини в законі, коли спір вирішується із застосуванням норми закону, що регулює подібні відносини.

Аналогія закону допускається за таких умов:

1) відносини сторін знаходяться у сфері правового регулювання;

2) між сторонами існують відносини приватноправового характеру;

3) відсутня норма закону, що безпосередньо регулює відносини сторін;

4) існує норма закону, що регулює подібні відносини.

Застосовуючи аналогію закону, суд повинен у рішенні констатувати, що відсутня норма, яка регулює спірні відносини, визначити, які відносини є подібними до тих, що розглядає суд, визначити норму, що регулює подібні відносини, і після цього вирішити спір на підставі цієї норми.

Аналогія права - це спосіб подолання прогалин у законі, коли спір вирішується виходячи із загальних засад і змісту законодавства.

Аналогія права допускається за таких умов:

1) відносини сторін знаходяться у сфері правового регулювання;

2) між сторонами існують відносини приватноправового характеру;

3) відсутня норма закону, що безпосередньо регулює відносини сторін;

4) відсутня норма закону, що регулює подібні відносини, тобто застосування аналогії закону неможливо.

Відповідно до ст. 3 ЦК загальними засадами цивільного законодавства є:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу;

6) справедливість, добросовісність та розумність.

У ГК загальні засади законодавства викладено як загальні принципи господарювання. Відповідно до ст. 6 ГК загальними принципами господарювання в Україні є:

забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;

свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

У випадку вирішення спірного питання виходячи із загальних засад і змісту законодавства суд повинен, не обмежуючись лише посиланням на ці підстави, викласти в рішенні, якими саме загальними засадами законодавства він обґрунтовує своє рішення.

Стаття 4-1. Форми судового процесу

Господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому цим Кодексом.

Господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

(Доповнено статтею 41 згідно із

Законом України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 із змінами, внесеними згідно із Законом

 України від 30.06.99 р. N 784-XIV)

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 4-1 Господарського процесуального кодексу України

Коментована стаття визначає форми судового провадження у господарських судах.

Частина 1 коментованої статті встановлює, що вирішення спорів здійснюється господарським судом у порядку позовного провадження.

Спір - це правовий конфлікт організацій, які володіють рівною правосуб'єктністю, який може бути врегульований сторонами або вирішений у позовному порядку17.

Суттєвими ознаками господарського спору є такі:

а) юридичним змістом спору є конфлікт, який зачіпає суб'єктивні права і обов'язки суб'єктів;

б) взаємне правове становище учасників спору заважає кожному з них окремо, своєю волею ліквідувати спір, а усунути його можливо лише спільними зусиллями або шляхом врегулювання, або в позовному порядку;

в) у спорі беруть участь особи, наділені однаковою правосуб'єктністю.

Причому можна стверджувати про наявність спору про право не за окремими ознаками, а лише у випадку наявності сукупності всіх перелічених ознак, тож відсутність хоча б однієї з цих ознак унеможливлює визначення конфлікту як спору про право.

За одним із сучасних визначень позов - це вимога особи, що випливає зі спірних матеріальних правовідносин, про захист свого або чужого права або законного інтересу, яка підлягає розгляду і вирішенню в установленому законом порядку18.

Позов - це процесуальний засіб захисту права, якому притаманні:

а) наявність правової вимоги, яка випливає з порушеного або оспорюваного права чи інтересу19;

б) наявність спору про право;

в) наявність двох сторін із протилежними юридичними інтересами20.

Отже, позовне провадження - це, передусім, спірне провадження, в якому наявні щонайменше дві сторони, спір між якими вирішується судом.

Інших, крім позовного, видів провадження норми ГПК не встановлюють.

Відповідно до частини 2 коментованої статті справи про банкрутство розглядаються господарськими судами в порядку провадження, передбаченому ГПК, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

У п. 2.1 рекомендацій Президії Вищого господарського суду України від 04.06.2004 р. N 04-5/1193 "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" зазначається, що відповідно до частини 1 статті 5 Закону провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, ГПК України, іншими законодавчими актами України. При цьому Закон слід розглядати як законодавчий акт, який містить спеціальні норми, що мають пріоритет перед нормами загальними щодо регулювання порядку провадження у справах про банкрутство, відновлення платоспроможності боржника, визнання його банкрутом і застосування ліквідаційної процедури, укладання мирової угоди між боржником і кредиторами, задоволення вимог кредиторів тощо.

Далі у п. 2.6 цієї рекомендації наголошується, що при вирішенні питань процесуального характеру під час розгляду справ про банкрутство господарські суди повинні виходити з такого. Згідно зі статтею 41 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство в порядку провадження, передбаченому ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених законом. Отже, господарські суди, розглядаючи справи про банкрутство, повинні керуватися законом і застосовувати лише ті статті або відповідні частини статей ГПК України, які мають універсальний характер для будь-якої форми судового процесу.

 

Автор коментарю

до Господарського процесуального кодексу України

Стаття 4-2. Рівність перед законом і судом

Правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

(Доповнено статтею 42 згідно із

 Законом України від 21.06.2001 р. N 2539-III)

У коментованій статті виражено принцип процесуальної рівності сторін. Відповідно до цього принципу забезпечується рівність у визначенні процесуальних правоможностей сторін, що полягає у наданні рівних процесуальних можливостей сторонам у захисті їхніх прав і законних інтересів.

Загальним чином принцип рівності всіх перед законом сформульовано у ст. 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства, з-поміж інших, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Така ж норма-принцип міститься й у ст. 7 Закону України "Про судоустрій України", в якій зазначається, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Принцип рівності всіх перед судом - це прямий вивід із принципу рівності перед законом, який, зі свого боку, ґрунтується на ідеї народного управління та є однією з найважливіших засад правової держави21.

Традиційно принцип рівності перед законом і судом розглядається лише в одному аспекті - рівності суб'єктивних процесуальних прав усіх учасників судового процесу незалежно від їхніх особистих якостей. Зазначалося, що з принципу рівності перед законом і судом випливає, що правосуддя здійснюється незалежно від правового статусу учасників процесу, їхнього майнового стану, форми власності й інших критеріїв; процесуальне становище учасників судочинства визначається тільки процесуальним законодавством і ніяким іншим; процесуальний порядок вирішення справ визначається процесуальною формою22.

У такому ж аспекті розглядає цей принцип і Верховний Суд України, зазначаючи в п. 10 постанови Пленуму від 1 листопада 1996 року N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", що конституційні положення про законність судочинства та рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (ст. 129 Конституції) зобов'язують суд забезпечити всім їм рівні можливості щодо надання та дослідження доказів, заявлення клопотань та здійснення інших процесуальних прав.

Утім таке розуміння принципу рівності вбачається однобічним і не розкриває повною мірою його змісту. Зміст принципу рівності перед законом і судом можливо повністю з'ясувати, розглядаючи його в двох аспектах: матеріальному і процесуальному.

Принцип рівності в матеріальному аспекті повинен розумітися таким чином, що до всіх учасників судового процесу матеріальний закон має застосовуватися однаково. Вимога однакового застосування законів - це інтерпретація положення про те, що право є застосуванням рівного масштабу до різних осіб. Такий погляд на змістовне навантаження принципу рівності всіх перед законом дає можливість по-новому оцінити роль і місце судової практики у правозастосовчій діяльності, адже однією з перших умов правосуддя є та, аби закони застосовувалися до всіх однаково23.

Процесуальний аспект принципу рівності полягає в тому, що всім учасникам судового процесу мають бути надані рівні процесуальні права. Однак процесуальними нормами може бути забезпечена лише рівність сторін, про що зазначається, зокрема, у ст. 22 ГПК, відповідно до якої сторони користуються рівними процесуальними правами. Процесуальна рівність сторін забезпечується відповідними процесуальними нормами.

Сторонам надаються рівні процесуальні можливості, зокрема:

у зверненні до суду - якщо позивач звернувся з позовом, відповідач вправі подати зустрічний позов;

під час розгляду справи - сторони мають рівні процесуальні права щодо подання клопотань, заяв чи заперечень, надання доказів, висловлювання своїх міркувань щодо судового розгляду;

під час перегляду судових актів - сторони мають рівні процесуальні права на оскарження цих актів.

Порушенням процесуальної рівності сторін є розгляд справи за відсутності сторони, належним чином попередженої про слухання справи.

Господарський суд зобов'язаний забезпечити процесуальну рівність сторін. При цьому суд повинен:

не допускати процесуальних переваг однієї сторони перед іншою;

однаково вимагати від сторін виконання їхніх процесуальних обов'язків;

однаковим чином застосовувати до сторін заходи процесуальної відповідальності.

Водночас відповідно до ст. 18 ГПК учасниками судового процесу є не лише сторони, а й треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених ГПК.

До інших осіб слід віднести посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, які беруть участь у процесі в порядку ст. 30 ГПК, судового експерта, перекладача, державного виконавця.

Слід зважати на те, що процесуальні права учасника судового процесу залежать від його процесуального статусу. Лише третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, користується всіма правами позивача, як це передбачено ст. 26 ГПК.

Прокурор, на відміну від цього, обмежений у своїх правах, оскільки відповідно до ст. 29 ГПК користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Цілком особливий статус мають особи, які не були залучені до участі у справі, і які подають касаційну скаргу у зв'язку з тим, що суд ухвалив рішення чи постанову, що стосується їхніх прав та обов'язків. Обмеження процесуальних прав таких осіб випливають з меж перегляду справи в касаційній інстанції, встановлених у ст. 1117 ГПК. Якщо касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, то зрозуміло, що така особа обмежена у відповідних процесуальних правах, зокрема, щодо подання доказів.

Стаття 4-3. Змагальність

Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

(Доповнено статтею 43 згідно із

 Законом України від 21.06.2001 р. N 2539-III)

Науково-практичний коментар до статті 4-3 Господарського процесуального кодексу України

Частина 1 коментованої статті встановлює принцип змагальності. Принцип змагальності є визначальним принципом судового процесу взагалі та господарського зокрема. Відповідно до ст. 129 Конституції України змагальність віднесено до основних засад судочинства.

Змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності власної правової позиції. Спір повинен вирішуватися на користь тієї сторони, яка за допомогою відповідних процесуальних засобів переконала суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень. Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи обстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі. Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі24.

Принцип змагальності передбачає покладання тягаря доказування на сторони, покладання на них відповідальності за доведеність їхніх вимог чи заперечень, звільнення суду від обов'язку збирання доказів.

Принцип змагальності вимагає від сторін ініціативи та активності в реалізації їхніх процесуальних прав, тобто обумовлює мотивацію поведінки сторін під час розгляду справи. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, активно впливають на судову діяльність, оскільки їхні розпорядчі волевиявлення можуть бути обов'язковими для суду25.

Відповідно до частини 2 коментованої статті сторони та інші особи - учасники процесу обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими господарському суду доказами. У цьому полягає активність сторін та інших учасників процесу в змагальності.

Оскільки суд зобов'язаний попередити про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, ризик настання цих наслідків покладається на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі.

Частина 3 коментованої статті визначає роль господарського суду в забезпеченні принципу змагальності. Реалізація принципу змагальності не означає пасивну роль суду в процесі.

Активність суду в забезпеченні принципу змагальності полягає в тому, що суд:

створює необхідні умови для реалізації прав сторін на повне та об'єктивне з'ясування обставин справи;

роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов'язки;

попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, передбачених ГПК.

У цьому сенсі господарський суд за допомогою відповідних процесуальних засобів здійснює керівництво процесом.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 31 січня 2006 року у справі N 2-20/9634-200526 за позовом Відкритого акціонерного товариства "Нега" до ТОВ "Всеукраїнська реєстраційна компанія "Корта", ЗАТ "Інвестиційна компанія "Сінком", Корпорації підприємств "Текстиль Україна" про визнання недійсним договору купівлі-продажу зазначено, що невмотивовано обмежений час, протягом якого суд розглянув справу і фактична складність спору, свідчать, що сторонам не було забезпечено реальної можливості для здійснення прав, передбачених ст. 22 ГПК. За цих обставин не можна визнати, що сторони знаходилися у рівних умовах перед судом, мали достатню свободу в можливості подання доказів і у доведенні їх переконливості. Відповідно, рішення суду постановлено без дотримання вимог ст. 129 Конституції України і не могло бути залишеним в силі внаслідок несправедливої процедури його прийняття.

Стаття 4-4. Гласність розгляду справ

Розгляд справ у господарських судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить вимогам щодо охорони державної, комерційної або банківської таємниці, або коли сторони чи одна з сторін обгрунтовано вимагають конфіденційного розгляду справи і подають відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті.

Про розгляд справи у закритому засіданні або про відхилення клопотання з цього приводу виноситься ухвала.

Судовий процес фіксується технічними засобами та відображається у протоколі судового засідання у порядку, встановленому цим Кодексом.

(Доповнено статтею 44 згідно із

 Законом України від 21.06.2001 р. N 2539-III)

Принцип гласності є конституційним принципом, який належить до основних засад судочинства, встановлених у ст. 129 Конституції України. Відповідно до ст. 9 Закону України "Про судоустрій України" гласність судового розгляду означає, насамперед, те, що розгляд справ у судах відбувається відкрито. У цій само статті зазначено, що відкритість судового розгляду може бути обмежена процесуальним законом. Таке обмеження узгоджується з ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, відповідно до якої судове рішення оголошується прилюдно, але преса і відвідувачі можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини з метою збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси малолітніх чи захисту конфіденційності особистого життя сторін або у разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках привселюдність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Частина 1 коментованої статті встановлює, що розгляд справ у господарському суді відкритий, а також визначає випадки розгляду справи у закритому судовому засіданні:

відкритість розгляду суперечить вимогам стосовно охорони державної, комерційної, банківської або іншої таємниці;

коли сторони чи одна зі сторін обґрунтовано вимагають конфіденційного розгляду.

Перший випадок є імперативною нормою, отже, суд зобов'язаний розглянути справу в закритому засіданні незалежно від заяви сторін. У другому випадку сторони мають довести обґрунтованість вимоги про розгляд справи у закритому засіданні.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про державну таємницю" державна таємниця - вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Звід відомостей, що становлять державну таємницю, затверджено наказом Голови Служби безпеки України від 12 серпня 2005 р. N 440. Відповідно до Закону України "Про державну таємницю" Звід відомостей, що становлять державну таємницю (далі - ЗВДТ), є єдиною формою реєстрації цих відомостей в Україні. З моменту опублікування ЗВДТ держава забезпечує захист і правову охорону відомостей, які зареєстровані в ньому.

ЗВДТ формується Службою безпеки України на підставі рішень державних експертів з питань таємниць про віднесення інформації до державної таємниці та висновків державних експертів про скасування раніше прийнятих рішень, а у випадках, передбачених ст. 12 Закону України "Про державну таємницю", - на виконання рішень суду.

Визначення поняття "комерційна таємниця" наведено у ст. 505 ЦК: комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

Згідно зі ст. 36 ГК відомості, пов'язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб'єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб'єкта господарювання, можуть бути визнані його комерційною таємницею. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються суб'єктом господарювання відповідно до закону.

Визначення поняття "інформація з обмеженим доступом" і порядок її обігу наведені у ст. 30 Закону України "Про інформацію".

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну.

Конфіденційна інформація - це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Стосовно інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ - надано статус конфіденційної. Порядок обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України.

До конфіденційної інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, не можуть бути віднесені відомості: про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту; про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян; про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення; стосовно стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень; про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб; інша інформація, доступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути обмеженим.

Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту. Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої являє загрозу життю і здоров'ю людей.

До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.

Віднесення інформації до категорії таємних відомостей, які становлять державну таємницю, і доступ до неї громадян здійснюється відповідно до Закону про цю інформацію.

Порядок обігу таємної інформації та її захисту визначається відповідними державними органами за умови додержання вимог, встановлених цим Законом.

Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист.

Відповідно до ст. 60 Закону України "Про банки і банківську діяльність" під банківською таємницею розуміється інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту. Далі в цій само статті наводиться перелік відомостей, віднесених цим Законом до банківської таємниці.

Банківською таємницею, зокрема, є:

1) відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України;

2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

3) фінансово-економічний стан клієнтів;

4) системи охорони банку та клієнтів;

5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи - клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;

7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

8) коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду, становить банківську таємницю.

Цей перелік не є вичерпним і може бути розширений.

Положення ст. 60 Закону України "Про банки і банківську діяльність" не поширюються на узагальнену по банках інформацію, яка підлягає опублікуванню. Перелік інформації, що підлягає обов'язковому опублікуванню, встановлюється Національним банком України та додатково самим банком на його розсуд.

Про визначення статусу інформації зазначається також і у п. 2 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28.03.2007 р. N 01-8/184 "Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію". За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. У свою чергу інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на таємну і конфіденційну. До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі, а тому доступ до неї здійснюється відповідно до законів про цю інформацію. До кола таємної інформації відносяться, зокрема: секретна інформація, що визнається державною таємницею в установленому Законом України "Про державну таємницю" порядку; інформація, що визнається банківською таємницею (стаття 1076 ЦК, статті 60 - 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність"); відомості, що становлять лікарську таємницю (стаття 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я), таємницю усиновлення (стаття 226 Сімейного кодексу України), адвокатську таємницю (стаття 9 Закону України "Про адвокатуру") та таємницю вчинюваних нотаріальних дій (стаття 8 Закону України "Про нотаріат").

Конфіденційна інформація - це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Особи, які володіють конфіденційною інформацією, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту. До кола конфіденційної інформації у сфері господарської (підприємницької) діяльності відноситься інформація, що визнається такою законом (стаття 862 ЦК), комерційна таємниця (статті 505 - 508 ЦК) та "ноу-хау" (стаття 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність"). До інформації з обмеженим доступом відноситься також інформація в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних системах, режим доступу до якої та порядок використання визначено у Законі України "Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах".

Якщо сторони чи одна зі сторін вимагають конфіденційного розгляду справи, вони повинні подати про це відповідне клопотання до початку розгляду справи. Тобто клопотання про розгляд справи у закритому засіданні має бути подано або разом із позовною заявою, або під час підготовки справи до розгляду. Однак якщо під час судового розгляду будуть виявлені обставини, що свідчитимуть про наявність підстав для розгляду справи у закритому засіданні, таке клопотання може бути подане і в процесі розгляду справи по суті.

Клопотання повинно містити перелік обставин, які вимагають розгляду справи у закритому засіданні, та обґрунтування підстав для такого розгляду.

У п. 8.3 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13.04.2007 р. N 01-8/229 "Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства" зазначається, що належність витребуваних органом Антимонопольного комітету України відомостей до інформації з обмеженим доступом (визначення якої наведено в статті 30 Закону України "Про інформацію") за змістом частини третьої статті 221 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" не звільняє підприємство чи організацію, до якої звернуто відповідну вимогу, від обов'язку щодо надання такої інформації. Розгляд господарськими судами справ, матеріали яких містять конфіденційну інформацію, може здійснюватись у закритому судовому засіданні в порядку, передбаченому статтею 44 ГПК, а справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються у закритому судовому засіданні з додержанням правил виключної підсудності справ (частина четверта статті 16 ГПК).

Гласність судового процесу передбачає також норма ч. 1 ст. 9 Закону України "Про судоустрій України": ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи. Ця норма доповнює норму ст. 22 ГПК, якою встановлено процесуальні права учасників судового процесу.

Крім того, слід взяти до уваги норми ст. 2 Закону України "Про доступ до судових рішень", відповідно до якої кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Це право забезпечується офіційним оприлюдненням судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади України в порядку, встановленому цим Законом. Судові рішення можуть опубліковуватися в друкованих виданнях, поширюватися в електронній формі з дотриманням вимог цього Закону. Особам, які беруть (брали) участь у справі, забезпечується доступ до судових рішень у їхній справі в порядку, встановленому процесуальним законом. Особи, які не беруть (не брали) участі у справі, мають право ознайомитися з судовим рішенням у повному обсязі, якщо воно безпосередньо стосується їхніх прав, свобод, інтересів чи обов'язків, у порядку, передбаченому цим Законом.

З цього питання в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 20.01.2006 р. N 01-8/195 "Про Закон України "Про доступ до судових рішень" наголошується, що особам, які беруть (брали) участь у справі, забезпечується доступ до судових рішень у їхній справі в порядку, встановленому процесуальним законом. Особа, яка не бере (не брала) участі у справі, якщо судове рішення безпосередньо стосується її прав, свобод, інтересів чи обов'язків, може звернутися до апарату відповідного суду з письмовою заявою. У заяві особа повинна обґрунтувати, чому вона вважає, що судове рішення безпосередньо стосується її прав, свобод, інтересів чи обов'язків.

Відповідно до частини 2 коментованої статті суд, вирішуючи питання про розгляд справи в закритому засіданні, виносить із цього приводу ухвалу. Якщо суд задовольняє клопотання сторони (сторін) про розгляд справи у закритому засіданні, він виносить ухвалу. Ухвала також виноситься і про відхилення клопотання. Ухвала повинна відповідати вимогам ст. 86 ГПК, а також містити мотиви задоволення чи відхилення клопотання. Ухвала про розгляд справи в закритому засіданні чи про відхилення клопотання про розгляд справи в закритому засіданні апеляційному чи касаційному оскарженню не підлягає.

Частина 3 коментованої статті передбачає фіксування судового процесу технічними засобами та його відображення у протоколі судового засідання в порядку, встановленому ГПК. Повне фіксування технічними засобами є однією з конституційних засад судочинства, визначених у ст. 129 Конституції України.

Організація фіксування судового процесу технічними засобами є прерогативою суду. Порядок фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу та відтворення технічного запису судового процесу встановлено в ст. 811 ГПК.

Водночас відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України "Про судоустрій України" учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Цим правом можуть скористатися не лише особи, які беруть участь у справі, а й особи, які присутні в залі судового засідання (представники ЗМІ тощо).

Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу суду, в порядку, встановленому процесуальним законом.

Отже, особи, які бажають скористатися такими засобами, повинні звернуться до суду з метою отримання відповідного дозволу. Суд вправі відмовити у використанні таких засобів, якщо це заважає веденню судового процесу.

   Стаття 4-5. Судові рішення

Господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов'язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов. Рішення і постанови господарських судів приймаються іменем України.

Невиконання вимог рішень, ухвал, постанов господарських судів тягне відповідальність, встановлену цим Кодексом та іншими законами України.

Усі судові рішення викладаються у письмовій формі.

(Доповнено статтею 45 згідно із

 Законом України від 21.06.2001 р. N 2539-III)

Суд є органом державної влади, якого наділено владними повноваженнями зі здійснення правосуддя. Владні повноваження суду об'єктивуються в актах, які ним видаються у процесі відправлення правосуддя.

Частина 1 коментованої статті визначає форму судових актів. За формою розрізняються такі види судових актів:

рішення;

постанова;

ухвала.

Рішення - це судовий акт, який ухвалюється господарським судом першої інстанції за результатами розгляду справи по суті. Рішення суду першої інстанції за формою і змістом повинно відповідати вимогам ст. 84 ГПК.

Слід зазначити, що за змістом ст. 114 ГПК перегляд за нововиявленими обставинами судових актів означає й розгляд обставин справи, тобто розгляд справи по суті. Але відповідно до ст. 114 ГПК у разі залишення рішення, ухвали, постанови без змін суд виносить не рішення, а ухвалу.

Постанова - це судовий акт, який ухвалюється господарським судом апеляційної та касаційної інстанцій за результатами розгляду апеляційних і касаційних скарг. Постанова господарського суду апеляційної інстанції повинна відповідати вимогам ст. 105 ГПК, а постанова господарського суду касаційної інстанції - вимогам ст. 111 ГПК.

Рішення й постанови господарських судів ухвалюються іменем України.

Якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо), господарський суд виносить ухвалу. Ухвали суду повинні відповідати вимогам ст. 86 ГПК.

Частина 2 коментованої статті містить правило щодо відповідальності за невиконання судових актів господарського суду. Відповідно до ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Закон України "Про судоустрій України" у ст. 11 встановлює, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Також зазначається, що обов'язковість урахування (преюдиціальність) судових рішень для інших судів, органів прокуратури, слідства, дізнання визначається процесуальним законом. У цьому аспекті преюдиціальність судових рішень для господарських судів установлено ст. 35 ГПК.

Міжнародними договорами України може бути передбачено, що судові акти господарських судів є обов'язковими за межами України.

Так, відповідно до ст. 7 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, укладеної державами - учасницями СНД у м. Києві 20.03.92 р., держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав взаємно визнають і виконують рішення компетентних судів, що набрали чинності. Обов'язковість судових актів за межами України може бути передбачена двосторонніми міжнародними угодами про правову допомогу в цивільних справах.

Вимоги господарського суду можуть бути звернені до осіб, які не беруть участі у справі. У процесі розгляду справи в суду може виникнути необхідність у витребуванні доказів, відомостей, інших матеріалів, що мають значення для вирішення спору, в отриманні пояснень, роз'яснень, висновків, інших документів. Такі вимоги повинні бути пов'язані зі справою, що розглядається судом.

За невиконання судових актів, що набрали законної сили, може бути застосована адміністративна відповідальність на підставі ст. 87 Закону України "Про виконавче провадження", статей 1853, 1856 Кодексу України про адміністративні правопорушення та кримінальна відповідальність (ст. 382 Кримінального кодексу України).

Обов'язковість судового акта не є абсолютною. Дія судового акта, як і його обов'язковість, стосується лише осіб, котрі брали участь у справі, та інших осіб, які повинні виконувати цей акт. Втім особи, які не брали участі у справі, вправі звернутися до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Так, відповідно до ст. 107 ГПК касаційну скаргу мають право подати також особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав і обов'язків.

Частина 3 коментованої статті містить вимогу щодо форми судових рішень. Усі судові рішення (рішення, постанови, ухвали) господарський суд виносить і викладає у письмовій формі.

Стаття 4-6. Склад господарського суду

Справи у місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яку справу, що відноситься до підсудності цього суду, залежно від категорії і складності справи, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів.

Перегляд в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів здійснюється апеляційними господарськими судами колегією суддів у складі трьох суддів.

Перегляд у касаційному порядку рішень місцевих і апеляційних господарських судів здійснюється Вищим господарським судом України колегією суддів у складі трьох або більшої непарної кількості суддів.

Перегляд судових рішень господарських судів Верховним Судом України здійснюється колегіально.

Суддя чи склад колегії суддів для розгляду конкретної справи визначається у порядку, встановленому частиною третьою статті 21 цього Кодексу.

(Доповнено статтею 46 згідно із

 Законом України від 21.06.2001 р. N 2539-III,

 із доповненнями, внесеними згідно із

 Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI,

 зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI

 щодо запровадження автоматизованої системи

 документообігу в судах, вводяться в дію з 1 січня 2011 року)

Основні засади формування складу суду викладено у ст. 13 Закону України "Про судоустрій України". Справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, - також судом присяжних. Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд. Розгляд справ в апеляційному, касаційному порядку, а також в інших випадках, передбачених законом, здійснюється судом колегіально у складі не менше трьох професійних суддів відповідно до закону. Справи в порядку повторної касації розглядаються складом суддів відповідної судової палати (Військової судової колегії) Верховного Суду України згідно з вимогами процесуального закону.

Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону України "Про статус суддів" судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції.

Закон не містить визначення поняття "склад суду". Системне тлумачення статей ГПК дає можливість установити, що в більшості статей ГПК склад суду означає суддів у кількості не менше трьох, які призначені для розгляду конкретної справи.

Процесуальний закон не визначає правил формування складу суду для розгляду конкретних справ у суді першої інстанції. Виходячи з того, що відповідно до ст. 24 Закону України "Про судоустрій України" голова місцевого суду здійснює організаційне керівництво діяльністю суду, розподіл справ між суддями та формування складу суду здійснює голова суду першої інстанції. В апеляційному суді на підставі ст. 29 Закону України "Про судоустрій України" заступник голови апеляційного суду - голова судової палати формує колегії суддів для розгляду справ, головує в судових засіданнях або призначає для цього суддів. Відповідно до ст. 42 цього ж Закону заступник голови вищого спеціалізованого суду - голова судової палати формує колегії суддів для розгляду судових справ, головує в судових засіданнях або призначає для цього суддів. У Верховному Суді України на підставі ст. 53 цього ж Закону голова Судової палати Верховного Суду формує колегії суддів для розгляду судових справ, головує в судових засіданнях або призначає для цього суддів.

Перелік палат Вищого господарського суду України та розподіл справ між ними за спеціалізацією встановлено наказом Вищого господарського суду України від 27 лютого 2003 р. N 18 "Про утворення судових палат у Вищому господарському суді України". У Вищому господарському суді України з 1 березня 2003 р. утворено судові палати з розгляду окремих категорій справ:

судову палату з розгляду справ про банкрутство;

судову палату з розгляду справ у спорах між господарюючими суб'єктами, яка розглядає справи у господарських спорах про: право власності та інші речові права; укладення, зміну і розірвання договорів; визнання угод недійсними і застосування наслідків їх недійсності (за винятком справ за участю податкових органів); розрахунки за продукцію, товари, послуги; невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникають з договорів; цінні папери, корпоративне управління та реалізацію корпоративних прав; захист ділової репутації суб'єктів підприємницької діяльності; інші справи у господарських спорах, що виникають між господарюючими суб'єктами;

судову палату з розгляду справ, що виникають з податкових та інших відносин, пов'язаних з державним регулюванням діяльності господарюючих суб'єктів, яка розглядає справи у господарських спорах, що виникають з податкових відносин, а також про: визнання недійсними актів органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та інших установ і організацій, що здійснюють контроль за підприємницькою діяльністю; спонукання органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та інших установ і організацій видати акт або вчинити дії, необхідні для здійснення підприємницької діяльності; стягнення штрафних санкцій за порушення встановленого порядку підприємницької діяльності; повернення стягнутих з суб'єктів підприємницької діяльності у безспірному порядку сум штрафних санкцій; створення, реорганізацію і ліквідацію юридичних осіб, скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності; продовження строку адміністративного арешту активів платника податків; застосування: земельного законодавства; митного законодавства; законодавства про захист економічної конкуренції та захист від недобросовісної конкуренції; законодавства про зовнішньоекономічну діяльність; бюджетного законодавства (справи за участю Рахункової палати, органів контрольно-ревізійної служби, Державного казначейства); інші справи у господарських спорах, пов'язаних з державним регулюванням діяльності господарюючих суб'єктів;

судову палату з розгляду справ у господарських спорах, пов'язаних із захистом права на об'єкти інтелектуальної власності, яка розглядає справи у господарських спорах про захист авторського права і суміжних прав, захист права на об'єкти промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, сорти рослин, інші об'єкти).

Розподіл справ у судовій палаті, заміну складу судової колегії здійснює заступник голови Вищого господарського суду України - голова судової палати, а в разі його відсутності - заступник голови судової палати.

Згідно з цим само наказом запроваджено відповідну спеціалізацію палат в апеляційних господарських судах і в місцевих господарських судах.

У коментованій статті конкретизуються питання визначення кількісного складу суду, тобто розглядається справа одноособово суддею чи колегією суддів.

Згідно з частиною 1 коментованої статті у господарському суді першої інстанції справи за загальним правилом розглядаються судом у складі одного судді. Також установлено, що будь-яку справу, що відноситься до підсудності цього суду, залежно від категорії і складності справи, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів. Отже, склад суду, який розглядає справу, залежить від категорії та складності справи.

Частина 2 коментованої статті передбачає, що справи у господарському суді апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, а відповідно до частини 3 коментованої статті справи у господарському суді касаційної інстанції розглядаються колегією у складі не менше трьох суддів, причому кількість суддів повинна бути непарною.

Окрім того, ст. 11117 ГПК визначає склад суду для перегляду судових рішень Вищого господарського суду України Верховним Судом України. Постанова чи ухвала Вищого господарського суду України переглядається на засіданні суддів Судової палати у господарських справах Верховного Суду України.

Під час перегляду рішення та ухвали за нововиявленими обставинами склад суду визначається за правилами коментованої статті. Водночас ця норма не обмежує персонального складу суду тим суддею або суддями, які раніше розглядали справу по суті.

Справа, розгляд якої розпочато одним суддею чи складом суду, повинна бути розглянута цим само суддею чи складом суду. В цьому виражено принцип, який у науці процесуального права відомий як принцип неперервності судового розгляду. Завдяки цьому принципу забезпечується цілісність сприйняття судом обставин справи, формування суддівського переконання.

Заміна судді або одного із суддів допускається у виняткових випадках, які унеможливлюють участь судді у розгляді справи. Обставинами, які виключають участь судді у розгляді справи, можуть бути:

обставини, які унеможливлюють участь судді у розгляді конкретної справи, - якщо заявлено і задоволено відвід чи самовідвід судді в порядку, встановленому ст. 20 ГПК;

втрата статусу судді - у разі його звільнення. Термін "звільнення" слід розуміти в широкому сенсі як припинення його повноважень відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України "Про статус суддів". За правилами цієї норми суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: закінчення строку, на який його обрано чи призначено; досягнення суддею шістдесяти п'яти років; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; порушення суддею вимог щодо несумісності; порушення суддею присяги; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. До цих обставин слід також віднести припинення повноважень судді у разі його смерті; обставини, пов'язані з тимчасовою відсутністю його в суді, - тимчасова непрацездатність, відпустка, відрядження.

Цей перелік не є вичерпним, оскільки можуть бути інші обставини, які унеможливлюють участь судді в розгляді справи.

Слід звернути увагу на те, що зміна у складі суду у випадку заявлення відводу (самовідводу) оформлюється ухвалою; що ж до інших випадків, то в законі не зазначено, хто і яким процесуальним документом вирішує це питання. Слід виходити з того, що формування складу суду є повноваженням голови суду (його заступника).

Принцип неперервності судового процесу виявляється і в тому, що заміна судді вимагає розгляду справи від початку.

Стаття 4-7. Порядок прийняття судових рішень і вирішення питань щодо розгляду справи

Судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи, а якщо спір вирішується колегіально - більшістю голосів суддів. У такому ж порядку вирішуються питання, що виникають у процесі розгляду справи.

Жодний із суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий суддя голосує останнім.

Суддя, не згодний з рішенням більшості складу колегії суддів, зобов'язаний підписати процесуальний документ і має право викласти письмово свою окрему думку, яка долучається до справи, але не оголошується.

Підготовку проектів судових рішень здійснює головуючий колегії суддів або за його дорученням - будь-який суддя цієї колегії.

(Доповнено статтею 47 згідно із

 Законом України від 21.06.2001 р. N 2539-III) 

У частині 1 коментованої статті встановлено, що коли справа розглядається суддею одноособово, судове рішення приймається ним за результатами обговорення обставин справи. Якщо справа розглядається колегіальним складом суду, судове рішення приймається більшістю голосів суддів, що розглядають справу. Таким же чином вирішуються всі питання, що виникають під час судового розгляду.

Під час колегіального розгляду справи головуючим є один із суддів. Оскільки порядку визначення головуючого у колегіальному складі суду не встановлено, він призначається під час формування колегії суддів для розгляду справи. Слід зазначити, що головуючого у колегіальному складі суду не наділено особливими процесуальними правами порівняно з іншими суддями.

Розгляд справи у колегіальному складі суду означає, що всі процесуальні питання вирішуються судом колегіально, а також усі процесуальні документи мають підписуватись усіма суддями, які розглядають справу. Тобто під час колегіального розгляду справи жоден із суддів не вправі одноособово вчиняти будь-які процесуальні дії та підписувати процесуальні документи. Виняток становить наказ господарського суду, який підписується головуючим одноособово. Також одноособово підписується головуючим протокол судового засідання, як це передбачено ст. 811 ГПК.

Частина 2 коментованої статті встановлює порядок голосування при вирішенні питань під час розгляду справи колегіальним складом суду. Всі питання, що виникають під час розгляду справи, вирішуються більшістю голосів. Суддя, який розглядає справу в колегіальному складі суду, зобов'язаний із кожного питання висловити свою думку голосуванням і не вправі утримуватися від голосування виходячи з того, що вирішення спору є обов'язком суду. Суддя також не вправі утримуватися від підписання судового акта.

Головуючий у колегіальному складі суду висловлює свою думку і голосує останнім. Завдяки цьому не порушується рівність суддів.

Частина 3 коментованої статті надає право судді, який не згоден із рішенням колегії суддів, висловити окрему думку. Слід ураховувати, що незгода судді з прийнятим більшістю голосів судовим актом не звільняє його від обов'язку підписання судового акта, прийнятого більшістю голосів складу суду.

Окрема думка судді, який не згоден з рішенням більшості, викладається в письмовій формі, але не оголошується і приєднується до справи.

Норму, яка регулює питання оформлення окремої думки судді, сформульовано також у ч. 2 ст. 82 ГПК. З огляду на виникнення в судовій практиці питань, пов'язаних із застосуванням ч. 2 ст. 82 ГПК, Вищий господарський суд України конкретизував цю процесуальну норму в інформаційному листі від 23.11.2001 р. N 01-8/1272 "Про деякі питання, пов'язані із застосуванням частини другої статті 82 Господарського процесуального кодексу України". Згадана норма передбачає, зокрема, що прийняте господарським судом рішення підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні. Отже, жодний із суддів за результатами вирішення спору не може, незважаючи на будь-які обставини, відмовитись від підписання рішення. Згідно з цією ж нормою ГПК у разі розгляду справи трьома суддями суддя, не згодний з рішенням, зобов'язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, що приєднується до справи. Проте даних про наявність окремої думки судді рішення (ухвала, постанова) містити не повинне. Відповідний документ, який складається у довільній письмовій формі, під час оформлення матеріалів справи господарського суду вміщується працівником канцелярії в окремий конверт, що прикріплюється до внутрішнього боку обкладинки відповідної справи. Конверт опечатується і на ньому робиться позначка: "Окрема думка судді (прізвище, ініціали)". До опису матеріалів справи вносяться відповідні дані. Цей конверт може бути відкрито лише суддями, які переглядають рішення (ухвалу, постанову) в апеляційному чи у касаційному порядку. Після здійснення такого перегляду документ, що містить окрему думку судді, знову законвертовується у тому ж порядку.

Документ, в якому викладено окрему думку судді, не надається для ознайомлення особам, які беруть участь у справі. Ця норма є винятком із загального правила про те, що особи, які беруть участь у справі, мають право ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії приєднаних до справи документів (ст. 22 ГПК).

Судді, які беруть участь у розгляді справи у першій, апеляційній або касаційних інстанціях, та працівник канцелярії, який оформлює матеріали справи, не вправі у будь-якій формі доводити до відома інших осіб, у тому числі учасників судового процесу, відомості про наявність окремої думки та її зміст.

Тобто за змістом коментованої статті з окремою думкою судді вправі знайомитися лише судді, які брали участь у складі колегії суддів у першій інстанції, та судді, які здійснюють перегляд справи в апеляційному чи касаційному порядку, а також за нововиявленими обставинами.

Оскільки окрема думка не є процесуальним документом, вона не підлягає перевірці на предмет законності та обґрунтованості.

Частина 4 коментованої статті встановлює правило про порядок підготовки проектів судових рішень колегіальним складом суду. За загальним правилом підготовку проектів судових рішень здійснює суддя, головуючий у колегії суддів. Головуючий вправі доручити підготовку проекту судових рішень будь-кому з суддів цієї колегії. Судова практика породила з цього приводу термін "суддя-доповідач".

Розділ II досудове врегулювання господарських спорів

Стаття 5. Основні положення досудового врегулювання господарського спору

Сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою.

Частину другу виключено

Порядок досудового врегулювання спорів визначається цим Кодексом, якщо інший порядок не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин.

Частину четверту виключено

Порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюється на спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій (далі - акти), спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також на спори про звернення стягнення на заставлене майно.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

законами України від 02.03.95 р. N 82/95-ВР,

 від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 від 20.04.2000 р. N 1664-III,

від 18.01.2001 р. N 2249-III,

від 17.05.2001 р. N 2413-III,

 від 23.06.2005 р. N 2705-IV)

Коментовану статтю присвячено основним засадам порядку досудового врегулювання господарських спорів.

У частині 1 коментованої статті зазначено, що сторони застосовують заходи досудового врегулювання спору за домовленістю між собою.

Ключове значення для розуміння цієї норми мають вказівки Верховного Суду України та Конституційного Суду України. У п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. N 9 зазначається: з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. N 15-рп/2002 встановлено, що положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Конституційний Суд України виходить з того, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України треба розглядати в системному зв'язку з іншими положеннями Основного Закону України, які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина п'ята статті 55 Конституції України). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, зокрема судовий захист.

Для забезпечення судового захисту Конституція України у статті 124 встановила принципи здійснення правосуддя виключно судами, неприпустимості делегування функцій судів та їх привласнення іншими органами чи посадовими особами та визначила юрисдикцію судів. Зазначені принципи забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яке не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (стаття 64 Конституції України).

Із змісту частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб'єкти цих правовідносин. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України, не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України. Так, відповідно до статті 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Частина четверта статті 13 Конституції України встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, зокрема у судовому порядку. До таких суб'єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб'єкти господарських відносин. Тобто можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

З урахуванням викладеного положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Із прийняттям Конституційним Судом України Рішення від 9 липня 2002 р. N 15-рп/2002 згідно з рекомендацією президії Вищого господарського суду України від 10.02.2004 р. N 04-5/212 "Про внесення змін і доповнень до деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України і президії Вищого господарського суду України та про визнання такими, що втратили чинність, роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України" визнано таким, що втратило чинність, роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 01.11.95 р. N 02-5/781 "Про деякі питання практики застосування розділу II Господарського процесуального кодексу України".

Не можна розглядати як порядок досудового врегулювання спору попередження власника землі чи землекористувача про необхідність усунення порушень правил землекористування (ст. 144 Земельного кодексу України).

Від досудового порядку врегулювання спору слід відрізняти позасудові процедури захисту прав та вирішення спорів, які передбачені деякими законодавчими актами.

Так, відповідно до ст. 7 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" у сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції Антимонопольний комітет України має, зокрема, повноваження розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та проводити розслідування за цими заявами і справами. Відповідно до ст. 36 Закону України "Про захист економічної конкуренції" органи Антимонопольного комітету України розпочинають розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції за заявами суб'єктів господарювання, громадян, об'єднань, установ, організацій про порушення їх прав внаслідок дій чи бездіяльності, визначених цим Законом як порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Частина 3 коментованої статті встановлює, що порядок досудового врегулювання спорів визначається ГПК, якщо іншого порядку не встановлено чинним на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин. Тобто норми законів, які регулюють порядок досудового врегулювання спорів у конкретних господарських відносинах, є спеціальними щодо відповідних норм, установлених ГПК.

Досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності встановлено у ст. 222 ГК.

Учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

У разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій суб'єкт господарювання чи інша юридична особа - учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією, якщо інше не встановлено законом.

У претензії зазначаються:

повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та особи (осіб), якій претензія пред'являється;

дата пред'явлення і номер претензії;

обставини, на підставі яких пред'явлено претензію;

докази, що підтверджують ці обставини;

вимоги заявника з посиланням на нормативні акти;

сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці;

платіжні реквізити заявника претензії;

перелік документів, що додаються до претензії.

Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії.

Претензія підписується повноважною особою заявника претензії або його представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом або вручається адресатові під розписку.

Претензія розглядається в місячний строк з дня її одержання, якщо інший строк не встановлено цим Кодексом або іншими законодавчими актами. Обгрунтовані вимоги заявника одержувач претензії зобов'язаний задовольнити.

При розгляді претензії сторони у разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору.

Про результати розгляду претензії заявник має бути повідомлений письмово. Відповідь на претензію підписується повноважною особою або представником одержувача претензії та надсилається заявникові рекомендованим або цінним листом або вручається йому під розписку.

Відповідно до ст. 315 ГК до пред'явлення перевізникові позову, що випливає з договору перевезення вантажу, можливим є пред'явлення йому претензії. Претензії можуть пред'являтися протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій - протягом сорока п'яти днів. Перевізник розглядає заявлену претензію і повідомляє заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні - протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії розглядаються протягом сорока п'яти днів. Якщо претензію відхилено або відповідь на неї не одержано в строк, зазначений у частині третій цієї статті, заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців з дня одержання відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді. Для пред'явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк. Щодо спорів, пов'язаних з міждержавними перевезеннями вантажів, порядок пред'явлення позовів та строки позовної давності встановлюються транспортними кодексами чи статутами або міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

У частині 5 коментованої статті визначено перелік спорів, на які не поширюється порядок досудового врегулювання спору. Цей порядок не поширюється на спори про:

а) визнання договорів недійсними;

б) визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій;

в) стягнення заборгованості за опротестованими векселями;

г) стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ;

д) звернення стягнення на заставлене майно.

Ці категорії виділено за предметом спору незалежно від суб'єктного складу учасників спору.

Стаття 6. Порядок пред'явлення претензії

Підприємства та організації, що порушили майнові права і законні інтереси інших підприємств та організацій, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення претензії.

Підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією.

У претензії зазначаються:

а) повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства, організації, яким претензія пред'являється; дата пред'явлення і номер претензії;

б) обставини, на підставі яких пред'явлено претензію; докази, що підтверджують ці обставини; посилання на відповідні нормативні акти;

в) вимоги заявника;

г) сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії;

д) перелік документів, що додаються до претензії, а також інших доказів.

Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватись до претензії із зазначенням про це у претензії. До претензії про сплату грошових коштів може додаватися платіжна вимога-доручення на суму претензії.

Претензія підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

 законами України від 21.06.2001 р. N 2539-III,

 від 15.03.2006 р. N 3541-IV)

Коментована стаття визначає порядок пред'явлення претензії та підлягає застосуванню у тих випадках, коли сторонами встановлено досудовий порядок врегулювання спору (див. коментар до ст. 5 ГПК).

Частина 1 коментованої статті містить норму про те, що підприємства та організації, що порушили майнові права і законні інтереси інших підприємств та організацій, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення претензії. Тобто у випадку порушення майнових прав і законних інтересів інших підприємств та організацій порушник зобов'язаний вжити заходів до усунення порушення.

Частина 2 коментованої статті визначає вид документа, з яким підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушено, звертаються до порушника цих прав. Метою такого звернення є безпосереднє врегулювання спору з порушником. Звернення відбувається у вигляді претензії. Претензія повинна бути направлена в письмовій формі.

Частина 3 коментованої статті містить вимоги до змісту претензії. У претензії повинно бути зазначено:

а) повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства, організації, яким претензія пред'являється;

б) дата пред'явлення і номер претензії;

в) обставини, на підставі яких пред'явлено претензію;

г) докази, що підтверджують ці обставини;

е) посилання на відповідні нормативні акти;

є) вимоги заявника;

ж) сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці;

з) платіжні реквізити заявника претензії;

і) перелік документів, що додаються до претензії, а також інших доказів.

У частині 4 коментованої статті викладено вимоги до документів, які додаються до претензії. Документи, що додаються до претензії, повинні підтверджувати вимоги заявника претензії. Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії, про що повинно бути зазначено у тексті претензії.

Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів щодо виконання судових рішень" від 15 березня 2006 року N 3541-IV ч. 4 коментованої статті доповнено реченням щодо додання платіжної вимоги-доручення до претензії про сплату грошових коштів.

Відповідно до п. 1.26 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" платіжна вимога-доручення - розрахунковий документ, що містить вимогу отримувача безпосередньо до платника сплатити суму коштів та доручення платника банку, що його обслуговує, здійснити переказ визначеної платником суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача.

Відповідно до п. 1.4 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 р. N 22, платіжна вимога-доручення - розрахунковий документ, який складається з двох частин: верхньої - вимоги отримувача безпосередньо до платника про сплату визначеної суми коштів, нижньої - доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку визначеної ним суми коштів та перерахування її на рахунок отримувача.

Глава 4 Інструкції встановлює порядок розрахунків із застосуванням платіжних вимог-доручень. Платіжні вимоги-доручення можуть застосовуватися в розрахунках усіма учасниками безготівкових розрахунків. Верхня частина вимоги-доручення оформляється отримувачем коштів за формою, наведеною в додатку 3 до цієї Інструкції, згідно з вимогами до заповнення реквізитів розрахункових документів, викладеними в додатку 8 до цієї Інструкції, і передається безпосередньо платнику не менше ніж у двох примірниках. Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк отримувача через банк платника на договірних умовах. У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює її нижню частину згідно з вимогами додатка 8 до цієї Інструкції (від руки чи із застосуванням технічних засобів - незалежно від того, як заповнено верхню частину цього розрахункового документа) і подає до банку, що його обслуговує. Сума, яку платник погоджується сплатити отримувачу та зазначає в нижній частині вимоги-доручення, не може перевищувати суму, яку вимагає до сплати отримувач і яка зазначена у верхній частині вимоги-доручення. Платіжна вимога-доручення повертається без виконання, якщо сума, зазначена платником, перевищує суму, що є на його рахунку. Банк платника приймає вимогу-доручення від платника протягом 20 календарних днів з дати оформлення її отримувачем. Причини неоплати платником вимоги-доручення з'ясовуються безпосередньо між платником та отримувачем коштів без втручання банку.

Частина 5 коментованої статті містить вимогу про те, що претензія повинна бути підписана повноважною особою підприємства, організації. Претензія також може бути підписана представником. У цьому випадку до претензії слід додавати копію довіреності представника.

Претензія та додані до неї матеріали мають надсилатися поштою рекомендованим або цінним листом. Претензія також може бути вручена адресатові претензії нарочним під розписку. Інших способів направлення претензії (факсимільним зв'язком, електронною поштою) норми ГПК не допускають.

Постанова Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. N 1155 "Про затвердження Правил надання послуг поштового зв'язку" визначає, що:

рекомендоване поштове відправлення - поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок "М"), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку;

поштове відправлення з оголошеною цінністю - поштове відправлення (лист, бандероль, посилка, прямий контейнер), що приймається для пересилання з оцінкою вартості вкладення, визначеною відправником, і вручається адресатові (одержувачу) під розписку.

Стаття 7. Порядок і строки розгляду претензії

Претензія розглядається в місячний строк, який обчислюється з дня одержання претензії.

В тих випадках, коли обов'язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право перепровірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов'язані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців.

Якщо до претензії не додано всі документи, необхідні для її розгляду, вони витребуються у заявника із зазначенням строку їх подання, який не може бути менше п'яти днів, не враховуючи часу поштового обігу. При цьому перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання. Якщо витребувані документи у встановлений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами.

При розгляді претензії підприємства та організації в разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести судову експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору.

Підприємства та організації, що одержали претензію, зобов'язані задовольнити обгрунтовані вимоги заявника.

(Із змінами, внесеними згідно із

законами України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 від 23.06.2005 р. N 2705-IV) 

Коментована стаття встановлює порядок, в якому одержувач претензії повинен її розглянути, і застосовується у тих випадках, коли досудове врегулювання спору є обов'язковим (див. коментар до ст. 5 ГПК).

Частина 1 коментованої статті встановлює строк розгляду претензії. Претензія повинна бути розглянута протягом одного місяця. Початок строку визначається датою отримання претензії адресатом.

Якщо претензію відправлено поштою, дата отримання претензії визначається датою поштового штемпеля підприємства зв'язку за місцем знаходження адресата претензії. Якщо претензію відправлено з повідомленням про вручення, датою отримання вважатиметься дата вручення поштового відправлення безпосередньо адресатові. Якщо претензію доставлено нарочним, датою отримання буде дата проставлення розписки про вручення службовій особі отримувача претензії.

Порядок обчислення закінчення строку розгляду претензії визначається за правилами ст. 51 ГПК. Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, строк закінчується в останній день цього місяця. У випадках, коли останній день строку припадає на неробочий день, днем закінчення строку вважається перший наступний за ним робочий день.

Строки розгляду претензій можуть бути продовжені на час, необхідний для досилання заявником на вимогу другої сторони додаткових документів.

Частина 2 коментованої статті встановлює спеціальне правило на випадок, коли обов'язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право перепровірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем. У таких випадках строк розгляду претензії, пов'язаної з якістю та комплектністю продукції (товарів), становить два місяці.

Відповідно до ст. 268 ГК якість товарів, що поставляються, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів. Згідно зі ст. 270 ГК товари повинні поставлятися комплектно відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейскурантів. Договором може бути передбачено поставку з додатковими до комплекту виробами (частинами) або без окремих, не потрібних покупцеві виробів (частин), що входять до комплекту.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про стандартизацію" стандарт - документ, що встановлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі, розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу; технічні умови - документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуги. Технічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Частина 3 коментованої статті визначає порядок дій отримувача претензії у випадку, якщо до претензії не додано всіх документів, необхідних для її розгляду. Якщо до претензії не додано всіх документів, необхідних для її розгляду, отримувач претензії має право витребувати їх у заявника претензії. У цьому випадку маються на увазі документи, на які посилається заявник претензії, якщо їх не додано до претензії та коли вони відсутні в адресата претензії. Не допускається вимагання документів, які повинні бути в адресата претензії (договір, товаросупроводжувальні документи тощо).

Вимога повинна бути надіслана заявникові претензії у письмовому вигляді. Вона має містити перелік витребовуваних документів та строк їх подання. Строк подання документів не може бути менше п'яти днів, без ураховання часу поштового обігу.

Нормативні строки пересилання поштових відправлень та поштових переказів встановлено наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 12 грудня 2007 року N 1149 "Про затвердження Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень та поштових переказів".

Нормативні строки пересилання простої письмової кореспонденції операторами поштового зв'язку (без урахування вихідних днів об'єктів поштового зв'язку):

місцевої - Д+2;

у межах області та між обласними центрами України (у тому числі для міст Київ, Сімферополь та Севастополь) - Д+3;

між районними центрами різних областей України (у тому числі для міст обласного підпорядкування) - Д+4;

між іншими населеними пунктами різних областей України - Д+5,

де Д - день подання поштового відправлення до пересилання в об'єкті поштового зв'язку або опускання простого листа чи поштової картки до поштової скриньки до початку останнього виймання;

2, 3, 4, 5 - кількість днів, протягом яких пересилається поштове відправлення. При пересиланні рекомендованої письмової кореспонденції зазначені нормативні строки збільшуються на один день.

Нормативні строки пересилання листів та бандеролей з оголошеною цінністю, посилок, поштових переказів, внутрішніх поштових відправлень з позначкою "Експрес", міжнародних поштових відправлень прискореної пошти "EMS" установлюють оператори поштового зв'язку і погоджують з уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі зв'язку.

Перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання. Якщо витребувані документи в установлений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами. Тобто невиконання заявником претензії вимоги про надання додаткових документів адресатові претензії не звільняє останнього від обов'язку розглянути претензію за наявними документами.

Частина 4 коментованої статті містить обов'язок підприємств та організацій під час розгляду претензії вчинити дії для забезпечення досудового врегулювання спору. Такими діями у разі необхідності можуть бути проведення звірки розрахунків, звернення до спеціалістів тощо.

Стосовно проведення судової експертизи, то вона в досудовому порядку не може бути проведена, виходячи з того, що судова експертиза може призначатися лише ухвалою суду.

Частина 5 коментованої статті зобов'язує отримувача претензії задовольнити вимоги заявника претензії, якщо вони є обґрунтованими. Вимоги заявника претензії слід уважати обґрунтованими, коли вони випливають із правовідносин сторін та підтверджені відповідними документами.

Стаття 8. Повідомлення заявника про результати розгляду претензії

Про результати розгляду претензії заявник повідомляється у письмовій формі.

У відповіді на претензію зазначаються:

а) повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що дають відповідь, та підприємства чи організації, яким надсилається відповідь; дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається відповідь;

б) коли претензію визнано повністю або частково, - визнана сума, назва, номер і дата розрахункового документа на перерахування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці;

в) коли претензію відхилено повністю або частково, - мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що обгрунтовують відхилення претензії;

г) перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.

Коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові повинно бути повернуто оригінали документів, одержаних з претензією, а також надіслано документи, що обгрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає у заявника претензії.

Відповідь на претензію підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.

Якщо претензію про сплату грошових коштів, до якої додано платіжну вимогу-доручення, визнано повністю або частково, у платіжній вимозі-дорученні зазначається визнана сума.

Платіжні вимоги-доручення виконуються установами банків у порядку, встановленому Національним банком України.

За необгрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує другій стороні штраф у розмірі 10 процентів від списаної суми.

(Із змінами, внесеними згідно із

законами України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 від 21.06.2001 р. N 2539-III,

 від 10.01.2002 р. N 2922-III,

 від 15.03.2006 р. N 3541-IV)

Частина 1 коментованої статті зобов'язує отримувача претензії повідомити заявника претензії про результати розгляду претензії у письмовій формі.

У частині 2 коментованої статті зазначається, що результат розгляду претензії викладається у вигляді відповіді на претензію. Згідно з установленими вимогами до змісту відповіді на претензію у відповіді повинно бути зазначено:

а) повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що дають відповідь, та підприємства чи організації, яким надсилається відповідь;

б) дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається відповідь;

в) коли претензію визнано повністю або частково - визнана сума, номер і дата розрахункового документа на перерахування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці;

г) коли претензію відхилено повністю або частково - мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що обґрунтовують відхилення претензії;

д) перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.

Відповідно до частини 3 коментованої статті у випадку, якщо отримувач претензії відхилив її повністю або частково, він зобов'язаний повернути заявникові оригінали документів, одержаних ним разом із претензією. Окрім того, до відповіді на претензію слід додати документи, на підставі яких ґрунтуються доводи про відхилення претензії, якщо ці документи відсутні в заявника претензії.

Частина 4 коментованої статті вимагає, що відповідь на претензію повинна бути підписана повноважною особою підприємства, організації. Відповідь на претензію також може бути підписана представником. У цьому випадку до відповіді на претензію слід додавати копію довіреності представника.

Відповідь на претензію та додані до неї матеріали мають надсилатися поштою рекомендованим або цінним листом. Відповідь на претензію також може бути вручена адресатові відповіді на претензію нарочним під розписку. Інших способів направлення відповіді на претензію (факсимільним зв'язком, електронною поштою) норми ГПК не допускають.

У частині 5 коментованої статті встановлюється, що у випадку повного або часткового задоволення претензії про сплату грошових коштів, до якої додано платіжну вимогу-доручення, слід у цій платіжній вимозі-дорученні зазначити визнану суму претензії.

Зазначена платіжна вимога-доручення направляється заявнику претензії разом із відповіддю на претензію.

Відповідно до частини 6 коментованої статті платіжні вимоги-доручення виконуються установами банків у порядку, встановленому Національним банком України. Тобто, якщо заявник претензії про сплату грошових коштів отримав разом із відповіддю на претензію платіжну вимогу-доручення, в якій зазначено розмір визнаної суми претензії, ця платіжна вимога-доручення підлягає виконанню через установи банків без звернення до виконавчої служби в порядку, встановленому Національним банком.

Такий порядок встановлено у главі 4 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 р. N 22. Платіжні вимоги-доручення можуть застосовуватися в розрахунках усіма учасниками безготівкових розрахунків. Верхня частина вимоги-доручення оформляється отримувачем коштів за формою, наведеною в додатку 3 до цієї Інструкції, згідно з вимогами до заповнення реквізитів розрахункових документів, викладеними в додатку 8 до цієї Інструкції, і передається безпосередньо платнику не менше ніж у двох примірниках. Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк отримувача через банк платника на договірних умовах. У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює її нижню частину згідно з вимогами додатка 8 до цієї Інструкції (від руки чи із застосуванням технічних засобів - незалежно від того, як заповнено верхню частину цього розрахункового документа) і подає до банку, що його обслуговує. Сума, яку платник погоджується сплатити отримувачу та зазначає в нижній частині вимоги-доручення, не може перевищувати суму, яку вимагає до сплати отримувач і яка зазначена у верхній частині вимоги-доручення. Платіжна вимога-доручення повертається без виконання, якщо сума, яка зазначена платником, перевищує суму, що є на його рахунку. Банк платника приймає вимогу-доручення від платника протягом 20 календарних днів з дати оформлення її отримувачем. Причини неоплати платником вимоги-доручення з'ясовуються безпосередньо між платником та отримувачем коштів без втручання банку.

Норма, викладена в частині 7 коментованої статті, яка містить санкцію за необґрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми (винна сторона сплачує другій стороні штраф у розмірі 10 процентів від списаної суми), в цей час не застосовується. Відповідно до ст. 1071 ЦК банк може списати грошові кошти з рахунку клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунку клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених договором між банком і клієнтом. Водночас відповідно до ст. 236 ГК у господарських договорах сторони можуть передбачати використання як одного з видів оперативно-господарських санкцій повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо). Втім нормативно-правовими документами Національного банку безакцептний порядок списання коштів не передбачено.

У Законі України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" п. 1.38 містить визначення поняття "договірного списання" - списання банком з рахунку клієнта коштів без подання клієнтом платіжного доручення, що здійснюється банком у порядку, передбаченому в договорі, укладеному між ним і клієнтом. Порядок договірного списання встановлено у главі 6 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 р. N 22.

Банк обумовлює своє право на здійснення договірного списання за дорученням платника з його рахунку в договорі банківського рахунку або іншому договорі про надання банківських послуг. Договір має містити інформацію, яка потрібна для належного виконання банком доручення платника, зокрема:

умови, за якими банк повинен здійснити (здійснювати) договірне списання;

номер рахунку платника, з якого має здійснюватися договірне списання;

назву отримувача;

номер і дату договору з отримувачем, яким передбачене право отримувача на договірне списання коштів з рахунку платника;

перелік документів, які отримувач має надати банку, що обслуговує платника (якщо вони передбачені в договорі).

Отримувач для здійснення договірного списання оформляє платіжну вимогу, яку подає до банку, що обслуговує платника, відповідно до п. 2.13 глави 2 цієї Інструкції.

Платіжна вимога оформляється за формою, наведеною в додатку 4, згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів, що викладені в додатку 8 до цієї Інструкції. У реквізиті "Призначення платежу" отримувач зазначає назву, номер і дату договору з платником, яким передбачене право отримувача на договірне списання, а також назву і статтю закону, що передбачає таке списання. Платіжні вимоги про здійснення договірного списання коштів з рахунків платників банки приймають і виконують відповідно до глави 2 цієї Інструкції. Якщо кредитором за договором є банк, що обслуговує платника, то право цього банку на здійснення договірного списання передбачається в договорі банківського рахунку або іншому договорі про надання банківських послуг. Договір може містити інформацію, яка потрібна банку для списання ним коштів з рахунку платника. Банк, що обслуговує платника, здійснюючи на підставі договору банківського рахунку або іншого договору про надання банківських послуг договірне списання коштів з рахунку платника, оформляє меморіальний ордер, у реквізиті "Призначення платежу" якого зазначає номер, дату та пункт договору, яким передбачено можливість застосування договірного списання. Платник у договорах банківського рахунку або інших договорах про надання банківських послуг може передбачати доручення банку на договірне списання коштів з його рахунків на користь третіх осіб або на свої рахунки, які відкриті в цьому чи іншому банку. Договір може містити інформацію, яка потрібна банку для списання ним коштів з рахунку платника. Банк, що обслуговує платника, здійснюючи на підставі договору банківського рахунку або іншого договору про надання банківських послуг договірне списання коштів з рахунку платника, оформляє меморіальний ордер, у реквізиті "Призначення платежу" якого зазначає інформацію про платіж і номер, дату та пункт договору, за яким передбачено можливість застосування договірного списання.

Отже, сторони господарського договору не лише повинні передбачити у договорі безакцептне списання як оперативно-господарську санкцію, а й передбачити право такого списання у договорі платника коштів із банком.

Стаття 9. Виключена. 

(стаття 9 із змінами, внесеними згідно із законами

 України від 30.06.1993 р. N 3345-XII,

 від 20.02.96 р. N 54/96-ВР,

 виключена згідно із

 Законом України від 23.06.2005 р. N 2705-IV)

Стаття 10. Досудове врегулювання розбіжностей, що виникають під час укладення господарських договорів

Спори, що виникають при укладенні господарських договорів, можуть бути подані на вирішення господарського суду.

(У редакції Закону України

 від 17.05.2001 р. N 2413-III,

 із змінами, внесеними згідно із

 Законом України від 23.06.2005 р. N 2705-IV)

Коментована стаття допускає передання спорів, що виникають при укладенні господарських договорів, на вирішення господарського суду. ГПК не обмежує можливості передання спору, що виник під час укладання господарських договорів, предметом договору. При цьому слід ураховувати норму ч. 3 ст. 5 ГПК, яка встановлює, що порядок досудового врегулювання спорів визначається цим Кодексом, якщо іншого порядку не встановлено чинним на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин.

Загальний порядок укладання господарських договорів викладено у ст. 181 ГК. Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо). Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Окрім того, відповідно до ст. 187 ГК спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі, якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору. День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.

Як зазначається у ст. 183 ГК, ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням господарського законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами. Спори, пов'язані з укладенням договору за державним замовленням, в тому числі при ухиленні від укладення договору однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб" (із змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" та інших законодавчих актів України" від 15.12.2005 р. N 3205-IV) державне замовлення - це засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів товарів, робіт і послуг, необхідних для забезпечення пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності. Частина 8 ст. 2 цього ж Закону передбачає, що для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній власності (державних підприємств, установ та організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності - монополістів на відповідному ринку продукції державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення.

Деякими законодавчими актами передбачено обов'язкове укладання договору. Так, ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" передбачає, що при приватизації майна державного підприємства як цілісного майнового комплексу шляхом його викупу, продажу на аукціоні, за конкурсом між продавцем і покупцем укладається відповідний договір купівлі-продажу. Згідно зі ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у разі відмови в укладенні договору оренди, а також неодержання відповіді у встановлений термін заінтересовані особи мають право звернутися за захистом своїх інтересів до суду, арбітражного суду.

Стаття 11. Досудове врегулювання спорів, що виникають у разі зміни та розірвання господарських договорів

Підприємство чи організація, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором.

Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, відповідають на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді в установлений строк з урахуванням поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.

(Із змінами, внесеними згідно із

 законами України від 17.05.2001 р. N 2413-III,

 від 23.06.2005 р. N 2705-IV)

Коментована стаття встановлює порядок досудового врегулювання спорів, які виникають у випадках зміни чи розірвання господарських договорів.

У частині 1 коментованої статті не встановлено обмежень щодо категорій господарських договорів, спори про зміну чи розірвання яких може бути передано на вирішення господарського суду.

Також відповідно до ст. 188 ГК, яка регулює порядок зміни та розірвання господарських договорів, відсутні обмеження щодо передання спору про зміну чи розірвання господарського договору залежно від категорії договору. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

У ст. 188 ГК подається бажана, з точки зору законодавця, модель поведінки сторін при внесенні змін до договору або його розірванні. Ця модель має рекомендаційний характер з огляду на те, що будь-яких санкцій за недодержання порядку внесення змін до договору або його розірвання, передбаченому частинами 2 та 3 ст. 188 ГК (а саме: порядку направлення пропозиції про зміну або розірвання договору та відповіді на неї) цим Кодексом не передбачено. Оскільки господарським судам підвідомчі справи у спорах, в тому числі тих, що виникають при зміні або розірванні договорів (ст. 12 ГПК), тільки дотримання сторонами встановленого статтею 188 ГКУ порядку зміни та розірвання договору і недосягнення при цьому згоди може свідчити про наявність між ними спору. Якщо сторона, яка бажає змінити або розірвати договір, не зверталася із відповідною пропозицією до контрагента, то немає підстав і стверджувати про існування такого спору між сторонами, адже контрагент був позбавлений можливості волевиявлення27.

Порядок передання спору про зміну чи розірвання договору на вирішення господарського суду, аналогічний порядку, викладеному у ст. 188 ГК, встановлено в частині 2 коментованої статті. Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, повинні відповісти на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді в установлений строк з урахуванням поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.

Двадцятиденний строк для відповіді на пропозицію про зміну чи розірвання договору відліковується від дати отримання пропозиції. Щодо тривалості поштового обігу слід виходити з нормативних строків пересилання поштових відправлень та поштових переказів, встановлених наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 12 грудня 2007 року N 1149 "Про затвердження Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень та поштових переказів".

Нормативні строки пересилання простої письмової кореспонденції операторами поштового зв'язку (без урахування вихідних днів об'єктів поштового зв'язку):

місцевої - Д+2;

у межах області та між обласними центрами України (у тому числі для міст Київ, Сімферополь та Севастополь) - Д+3;

між районними центрами різних областей України (у тому числі для міст обласного підпорядкування) - Д+4;

між іншими населеними пунктами різних областей України - Д+5,

де Д - день подання поштового відправлення до пересилання в об'єкті поштового зв'язку або опускання простого листа чи поштової картки до поштової скриньки до початку останнього виймання;

2, 3, 4, 5 - кількість днів, протягом яких пересилається поштове відправлення. При пересиланні рекомендованої письмової кореспонденції зазначені нормативні строки збільшуються на один день.

Нормативні строки пересилання листів та бандеролей з оголошеною цінністю, посилок, поштових переказів, внутрішніх поштових відправлень з позначкою "Експрес", міжнародних поштових відправлень прискореної пошти "EMS" установлюють оператори поштового зв'язку і погоджують з уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі зв'язку.