Розділ III підвідомчість справ господарським судам. Підсудність справ

(Назва розділу у редакції Закону

України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР)

Стаття 12. Справи, підвідомчі господарським судам

Господарським судам підвідомчі:

1) Справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду;

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів;

5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;

6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду, крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб, спорів, передбачених пунктом 4 частини першої цієї статті, та інших спорів, передбачених законом. Рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому цим Кодексом.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

 законами України від 30.06.93 р. N 3345-XII,

 від 02.03.95 р. N 82/95-ВР,

 від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

від 18.01.2001 р. N 2249-III)

(положенню абзацу першого пункту 1 частини першої статті 12  щодо підвідомчості господарським судам справ "у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві" дано офіційне тлумачення Рішенням Конституційного Суду України від 02.07.2002 р. N 13-рп/2002)

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

 Законами України від 15.12.2006 р. N 483-V,

від 05.03.2009 р. N 1076-VI,

від 17.11.2009 р. N 1720-VI,

від 18.02.2010 р. N 1914-VI,

 від 03.02.2011 р. N 2980-VI)

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 12 Господарського процесуального кодексу України

ГПК не дає визначення поняття "підвідомчість". Інститут підвідомчості у загальному плані визначає можливість громадян і юридичних осіб звертатися за захистом своїх прав до того чи іншого органу юрисдикційної системи держави28.

За змістом коментованої статті ГПК поняття "підвідомчість" розкривається через перелік категорій справ, які підпадають під юрисдикцію господарських судів. У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) від 7 травня 2002 р. N 8-рп/2002 Конституційний Суд України констатував, що юрисдикція судів - це повноваження судів вирішувати спори про право та інші правові питання.

Під терміном "підвідомчість" у роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 08.02.96 р. N 02-5/62 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" розуміється визначена законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції (роз'яснення визнано таким, що втратило чинність, згідно з рекомендаціями президії Вищого господарського суду України від 31.05.2007 р. N 04-5/103 "Про внесення змін та доповнень до деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України і роз'яснень та рекомендацій президії Вищого господарського суду України і про визнання таким, що втратило чинність, роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України"). Таке ж визначення підвідомчості наведене і у п. 1 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам".

Іноді в такому ж сенсі вживається поняття "компетенція господарських судів", яку визначають як повноваження щодо розв'язання спорів і розгляду справ, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності.

Вказується на елементи підвідомчості: по-перше, це коло юридичних справ, що віднесені до відання того чи іншого юрисдикційного органу, а по-друге, - це той правовий зв'язок, який існує між юридичною справою та юрисдикційним органом, який зумовлює віднесення конкретної категорії справ до предмета відання цього органу29.

У пунктах 1, 2 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається, що з огляду на приписи частини третьої статті 22 Закону України "Про судоустрій України", згідно з якими місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, та вимоги статей 1, 41, 12 ГПК господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. У вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, слід виходити з визначень, наведених у статті 3 Господарського кодексу України. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: а) участь у спорі суб'єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

У п. 4 цих рекомендацій зазначається: якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: суду чи господарському суду, або сказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити з суб'єктного складу учасників спору та характеру спірних правовідносин. Необхідно мати на увазі, що ГПК не передбачено можливості об'єднання в одне провадження вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Тому в разі подання позову, в якому такі вимоги об'єднано, господарський суд приймає позовну заяву в частині вимог, що підлягають розглядові господарськими судами, а в іншій частині з посиланням на пункт 1 частини першої статті 62 ГПК - відмовляє у прийнятті позовної заяви. Якщо у розгляді справи буде встановлено, що провадження у відповідній частині порушено помилково, господарський суд припиняє провадження у справі в цій частині згідно з пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК.

Згідно з частиною 1 коментованої статті господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду;

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Справи, що віднесені до підвідомчості господарських судів, кваліфікуються за сукупністю предметного та суб'єктного критеріїв.

За предметним критерієм до компетенції господарських судів відносять спори і справи, пов'язані зі здійсненням господарської діяльності (визначення господарської діяльності - див. коментар до ст. 1 ГПК).

За суб'єктним критерієм до компетенції господарських судів відносять спори і справи між юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та в передбачених законом випадках за участі державних органів, органів місцевого самоврядування, інших осіб. Окрему категорію справ становлять справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, які підвідомчі господарським судам незалежно від суб'єктного складу учасників відносин.

Юридична особа відповідно до ст. 80 ЦК - організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Фізичні особи - підприємці - один із видів суб'єктів господарювання - громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ст. 55 ГК).

Вважаємо, що не втратили актуальності вказівки Вищого арбітражного суду України стосовно визначення підвідомчості справ за участі громадян-підприємців господарським судам. У п. 3 листа Вищого арбітражного суду України від 23.10.2000 р. N 01-8/556 "Про деякі приписи чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян" зазначено, що, вирішуючи питання щодо підвідомчості і підсудності спорів за участю підприємців, арбітражним судам слід враховувати таке. Спори між підприємцями, а також між ними і юридичними особами підвідомчі арбітражному суду, за винятком спорів, не пов'язаних з підприємницькою діяльністю. Водночас у разі об'єднання позивачем кількох пов'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі арбітражному суду, а інші - суду, усі вимоги відповідно до статті 26 Цивільного процесуального кодексу України підлягають розглядові у суді. Громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю, але не мають виданого у встановленому порядку свідоцтва про державну реєстрацію підприємця, не набувають у зв'язку із здійсненням ними такої діяльності статусу підприємця. Отже, спори за участю таких громадян, у тому числі пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, не підвідомчі арбітражним судам. З моменту скасування державної реєстрації громадянина як суб'єкта підприємницької діяльності, зокрема, за його особистою заявою, спори за участю такого громадянина, у тому числі пов'язані із здійсненням ним раніше підприємницької діяльності, підвідомчі судам загальної юрисдикції, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах було порушено до настання згаданих обставин. Отже, якщо під час розгляду справи фізична особа-підприємець втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності, ця обставина не може бути підставою для припинення провадження у справі.

Втім зазначені вказівки слід застосовувати з урахуванням того, що у спорах, що виникають з корпоративних відносин, наявність чи відсутність в фізичної особи статусу суб'єкта підприємницької діяльності не впливає на підвідомчість спору господарському суду.

Слід мати на увазі, що відповідно до ст. 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця.

У п. 3 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається, що господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з:

утворенням суб'єктів господарювання, їх реорганізацією і ліквідацією, включаючи спори про визнання недійсними установчих документів, припинення діяльності юридичної особи та скасування її державної реєстрації, крім відповідних спорів за позовами суб'єктів владних повноважень;

приватизацією державного та комунального майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), в тому числі спори про визнання недійсними відповідних актів органів місцевого самоврядування та органів приватизації;

захистом права власності, в тому числі з визнанням цього права;

з використанням у господарському обороті об'єктів інтелектуальної власності, включаючи спори за позовами суб'єктів господарювання до органів державної влади про визнання недійсними актів про видачу документів, що посвідчують право інтелектуальної власності.

Господарським судам підвідомчі також справи про визнання фактів, що мають для суб'єктів господарювання юридичне значення.

У господарських судах мають вирішуватися усі спори, що виникають з господарських договорів між суб'єктами господарювання і органами державної влади і місцевого самоврядування, включаючи угоди, які укладаються шляхом проведення конкурсу, біржових торгів, аукціонів тощо. До таких договорів відносяться, зокрема, угоди: про відчуження об'єктів приватизації (крім приватизації державного житлового фонду); передачу державного або комунального майна в оренду; закупівлю товарів (робіт, послуг) для державних потреб.

Розмежування підвідомчості спорів і справ між місцевими загальними та господарськими судами завжди викликало ускладнення. У спільному листі Верховного Суду України та Вищого арбітражного суду України від 20.07.95 р. N 01-8/518а "Щодо визначення підвідомчості цивільних справ та господарських спорів" зазначається, що за загальним правилом підвідомчість цивільних справ та господарських спорів визначається законодавчими актами України. Однак у випадках, коли в законодавчих актах підвідомчість спорів визначена нечітко, слід виходити із суб'єктного складу учасників спору. Якщо сторонами у справі є юридичні особи, спір підлягає вирішенню арбітражним судом, за винятком випадків, передбачених законодавством. Якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: суду чи господарському суду, або сказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити з суб'єктного складу учасників спору та характеру правовідносин, що визначені ГПК.

У наступних інтерпретаційних актах вищих судових органів також даються вказівки щодо розмежування підвідомчості окремих категорій справ господарським судам:

п. 1.2 листа від 16.10.95 р. N 01-8/732 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів";

п. 9.1 роз'яснення від 29.02.96 р. N 02-5/95 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди";

п. 3, 5 роз'яснення від 29.02.96 р. N 02-5/109 "Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації";

лист від 16.05.96 р. N 01-8/187 "Про Закон України "Про режим іноземного інвестування";

лист від 25.06.96 р. N 01-8/234 "Про Закон України "Про промислово-фінансові групи в Україні";

п. 1, 10.1 листа від 30.09.96 р. N 01-8/342 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів";

п. 10 листа від 24.01.97 р. N 01-8/23 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів";

п. 1.1 листа від 15.05.97 р. N 01-8/167 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів";

п. 1 роз'яснення від 18.11.97 р. N 02-5/445 "Про внесення змін і доповнень до деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України";

п. 4 листа від 30.12.97 р. N 01-8/500 "Про Закон України "Про об'єднання громадян";

лист від 14.01.98 р. N 01-8/9 "Про Закон України "Про благодійництво та благодійні організації";

п. 9 листа від 10.03.98 р. N 01-8/91 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів";

лист від 23.03.98 р. N 01-8/104 "Про Закон України "Про лізинг";

лист від 14.01.99 р. N 01-8/10 "Про Закон України "Про оренду землі";

п. 9 роз'яснення від 25.05.2000 р. N 02-5/237 "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про оренду державного та комунального майна";

п. 3 листа від 04.12.2000 р. N 01-8/718 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів";

п. 1 листа від 11.12.2000 р. N 01-8/739 "Про Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження";

п. 5 листа від 20.04.2001 р. N 01-8/480 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів";

п. 1.2 листа від 07.06.2001 р. N 01-8/665 "Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році";

п. 1, 3 листа від 11.06.2001 р. N 01-8/677 "Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України";

п. 2, 5 роз'яснення від 27.06.2001 р. N 02-5/743 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування";

п. 2, 3 роз'яснення від 27.06.2001 р. N 02-5/744 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища";

п. 1.13, 3, 7 листа від 29.08.2001 р. N 01-8/935 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів";

п. 1 інформаційного листа від 14.07.2004 р. N 01-8/1270 "Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів України у 2003 р. щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України";

п. 3 інформаційного листа від 11.04.2005 р. N 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році";

п. 1 інформаційного листа від 20.04.2006 р. N 01-8/908 "Про Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусового проникнення до житла, виїмки та вилучення документів виконавчого провадження";

п. 4, 16 інформаційного листа від 28.03.2007 р. N 01-8/184 "Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію";

п. 1 інформаційного листа від 13.04.2007 р. N 01-8/229 "Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства".

Питання підвідомчості справи за участі профспілок розглядалося Верховним Судом України, який у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 6 липня 2004 р. у справі N 3/104-26/151 за позовом Федерації вільних профспілок Львівської залізниці до Львівської залізниці про захист права профспілок на незалежність шляхом визнання недійсним наказу начальника станції Львів від 27.04.2001 р. N 37 "Про створення комісії з розслідування нещасного випадку" зазначив, що господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, якщо склад учасників спору відповідає положенням статті 1 Господарського процесуального кодексу України, а правовідносини, щодо яких виник спір, мають господарський характер. Оскільки профспілки здійснюють свої повноваження у сфері захисту трудових і соціально-економічних прав громадян - членів профспілки, такі відносини не - господарські, а тому не є підвідомчими господарським судам.

Також у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 29.10.2002 р. N 8615-2/9/409С у справі за позовом Зарічної районної ради в м. Суми до Сумської міської ради (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - Ковпаківська районна рада в м. Суми) про визнання недійсним рішення відповідача від 4 жовтня 2000 р. "Про концепцію територіального управління м. Суми", зазначалося, що справа про визнання недійсним акта буде підвідомчою господарському суду в тому випадку, коли суб'єктний склад учасників відповідатиме ст. 1 ГПК України, а правовідносини, які породжують, змінюють або припиняють оспорюваний акт, мають господарський характер. Аналогічну позицію висловлено у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 11.05.2004 р. у справі за позовом Київської міської ради до Міністерства юстиції України про зобов'язання зареєструвати статут. Зазначалося, що справа за позовом міської ради до Міністерства юстиції України про зобов'язання зареєструвати статут територіальної громади міста непідвідомча господарським судам, оскільки зазначені спірні правовідносини за своєю правовою природою не є господарськими, а стосуються територіального утворення органу місцевого самоврядування.

Господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, тому числі щодо приватизації майна та з інших підстав.

Відповідно до ст. 179 ГК майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Господарський договір - це засноване на згоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов'язальне правовідношення між суб'єктами господарювання, змістом якого є взаємні права і обов'язки сторін у галузі господарської діяльності30. Це визначення уточнене і доповнене з урахуванням сучасної правової матерії: господарський договір є заснованим на згоді сторін і зафіксованим у встановленій законом формі зобов'язанням між суб'єктами господарювання, суб'єктами організаційно-господарських повноважень, негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, змістом якого є взаємні права і обов'язки сторін у галузі господарської діяльності31.

У п. 3 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. N 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" дається відповідь на питання щодо підвідомчості господарським судам спорів про тлумачення змісту правочину. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 12 ГПК до підвідомчості господарських судів віднесено, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав. Отже, тлумачення змісту правочину господарським судом можливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони (сторін) правочину. Крім того, необхідно мати на увазі, що відповідно до частини 1 статті 1 ГПК зазначені в ній юридичні та фізичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ.

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про приватизацію державного майна" спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України (ст. 30 в редакції Закону від 15.12.2006 р. N 483-V).

При цьому з підвідомчості господарських судів виключено справи про приватизацію державного житлового фонду.

Відповідно до ст. 1 Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. Відповідно до ст. 2 цього ж Закону до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму. Не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ і організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв-заповідників; кімнати в гуртожитках; квартири (будинки), які перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), розташовані в зоні безумовного (обов'язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Приватизація квартир у будинках, включених до плану реконструкції поточного року, здійснюється після її проведення власником (володільцем) будинку. Наймачі, які проживали у квартирах до початку реконструкції, після проведення реконструкції мають пріоритетне право на приватизацію цих квартир. Одноквартирні будинки, а також квартири в будинках, включених до планів ремонту, можуть бути приватизовані до його проведення за згодою наймачів з наданням їм відповідної компенсації у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

З підвідомчості господарських судів вилучено спори, що виникають при погодженні стандартів і технічних умов. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про стандартизацію":

стандарт - документ, що встановлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі, розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу;

міжнародний та регіональний стандарти - стандарти, прийняті, відповідно, міжнародним та регіональним органом стандартизації;

національні стандарти - державні стандарти України, прийняті центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації та доступні для широкого кола користувачів;

технічні умови - документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуги. Технічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Також до підвідомчості господарських судів не відносяться спори про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни й тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін. Тобто господарські суди можуть розглядати справи у спорах про встановлення цін та тарифів, якщо вони можуть бути встановлені угодою сторін.

Відповідно до ст. 190 ГК вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах - також за рішенням суб'єкта господарювання.

Відповідно до ст. 191 ГК державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, а також на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. Перелік зазначених ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України. Відповідно до закону державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб'єктів господарювання - природних монополістів. Переліки видів продукції (послуг) зазначених суб'єктів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Державні ціни встановлюються на імпортні товари, придбані за рахунок коштів Державного бюджету України. Законом може бути передбачено встановлення комунальних цін на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами. Державне регулювання цін здійснюється шляхом встановлення фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування при встановленні фіксованих цін, застосування яких унеможливлює одержання прибутку суб'єктами підприємництва, зобов'язані надати цим суб'єктам дотацію відповідно до закону.

Перелік видів продукції, на які поширюється державне регулювання цін, установлено постановою Кабінет Міністрів України від 21 жовтня 1994 р. N 733 "Про ціноутворення в умовах реформування економіки".

Справи у спорах про визнання недійсними актів підлягають розгляду в господарських судах, якщо ці справи не віднесені до юридикції адміністративного суду чи Конституційного Суду.

Найбільш узагальнено правовий акт визначається як письмовий документ, прийнятий уповноваженим суб'єктом права (державним органом, органом місцевого самоврядування тощо), такий, що має офіційний характер та обов'язкову силу, містить владні веління і спрямований на регулювання суспільних відносин32.

За ознакою юридичної форми правові акти класифікуються так:

а) Конституція;

б) закони;

в) постанови та інші акти законодавчого органу;

г) укази й розпорядження Президента;

д) постанови і розпорядження уряду;

є) відомчі правові акти - акти міністерств, відомств, інших органів центральної виконавчої влади;

ж) правові акти місцевих органів державного управління та органів місцевого самоврядування;

з) локальні (корпоративні) акти;

і) рішення контрольно-наглядових органів;

ї) судові рішення33.

Важливою ознакою актів, за якою їх можна класифікувати, є ознака нормативності. За цією ознакою акти поділяються на:

нормативні - такі, що містять норми права;

ненормативні - не містять норм права.

Розмежування актів за цією ознакою проведено Конституційним Судом України. У Рішенні зі справи щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 2 пункту 3 розділу IV Закону України "Про Конституційний Суд України" стосовно правових актів органів Верховної Ради України (справа про акти органів Верховної Ради України) від 23 червня 1997 р. N 2-зп (справа N 3/35-313) вказано на ознаки, які відрізняють ненормативний правовий акт від нормативного: за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.

У роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 р. N 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" зазначається, що акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні.

Нормативний акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права і обов'язки тільки у того суб'єкта (чи визначеного ними певного кола суб'єктів), якому вони адресовані.

Форми, найменування і порядок прийняття актів державними чи іншими органами залежать від місця даного органу в системі відповідних органів та його компетенції і регламентуються Конституцією України, відповідними законами України та положенням (статутом) про такий орган.

Важливою для правозастосування у справах про визнання недійсними актів державних та інших органів є правова позиція, викладена в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства "Концерн Стирол" щодо офіційного тлумачення положення абзацу першого пункту 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (справа про оспорювання актів у господарському суді) від 2 липня 2002 р. N 13-рп/2002: положення абзацу першого пункту 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України щодо підвідомчості господарським судам справ "у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві" треба розуміти так, що господарським судам підвідомчі справи про визнання недійсними чинних як нормативних, так і ненормативних актів незалежно від дати їх прийняття. З цього тлумачення також випливає інший важливий висновок про те, що може розглядатися спір про визнання недійсним лише чинного акта, якщо ж акт скасовано, провадження у справі повинно бути припинено за відсутності предмета спору.

Така ж правова позиція міститься в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 29 жовтня 2002 р. у справі за позовом ВАТ "Концерн Стирол" до Міністерства енергетики України та Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України про визнання недійсним акта.

Важливі вказівки містяться також у роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 р. N 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів":

підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову;

чинним законодавством України не передбачено винятків щодо застосування позовної давності до вимог про визнання актів недійсними як форми захисту цивільних прав. Тому до таких позовів застосовується загальний строк позовної давності;

слід враховувати, що відповідно до частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Тому у випадках, коли чинним законодавством України передбачено право суб'єкта підприємницької діяльності чи іншої юридичної особи оскаржити акт за підпорядкованістю, підприємство, установа, організація вправі на власний розсуд вирішувати питання про оскарження актів таких органів за підпорядкованістю чи про звернення до господарського суду з заявою про визнання акта недійсним;

господарським судам підвідомчі спори про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві. У вирішенні цієї категорії спорів слід виходити з такого:

господарський суд не вправі здійснювати оцінку конституційності (відповідності Конституції України) актів Кабінету Міністрів України, оскільки вирішення такого питання віднесено до повноважень Конституційного Суду України (стаття 150 Конституції України, стаття 13 Закону України "Про Конституційний Суд України"). Що ж до відповідності згаданих актів іншим, крім Конституції України, законам України та актам Президента України, то вона оцінюється господарським судом на загальних підставах відповідно до чинного законодавства;.

не підлягають розгляду господарськими судами, зокрема, заяви про визнання недійсними:

- актів слідчих, судових і прокурорських органів, щодо яких чинним законодавством встановлено спеціальний порядок оскарження і зміни чи скасування;

- постанов спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, оскільки згідно з частиною першою статті 114 Кримінально-процесуального кодексу України слідчий є самостійною процесуальною фігурою, а отже, всі рішення щодо проведення слідчих дій він приймає від свого імені, а не від імені органу, у якому працює;

- різного роду листів, інформацій, роз'яснень і т. п., які надсилаються державними чи іншими органами на адресу підпорядкованих їм структур та ін., з приводу конкретних ситуацій;

відповідно до пункту 1 частини другої статті 20 Закону України "Про прокуратуру" прокурор або його заступник вправі у межах своєї компетенції опротестовувати акти державних чи інших органів, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань. У випадку коли орган, що видав опротестований акт, або його вищестоящий орган відхилили відповідний протест чи ухиляються від розгляду його, прокурор (заступник) не вправі звертатись з заявою про визнання незаконним опротестованого акта до господарського суду, оскільки згідно зі статтею 24815 Цивільного процесуального кодексу України такі справи підвідомчі загальним судам;

інкасові доручення (розпорядження) державних органів на безспірне списання коштів підприємств та організацій є розрахунковими документами, а не актами відповідних органів. Тому зазначені документи не можуть визнаватись недійсними. Це не позбавляє підприємства та організації права на звернення з позовами про визнання інкасових доручень (розпоряджень) такими, що не підлягають виконанню;

господарські суди розглядають на загальних підставах справи у спорах про визнання недійсними актів, прийнятих (виданих) іншими, крім державних, органами, у тому числі актів органів господарських товариств, громадських організацій тощо, які відповідно до закону чи установчих документів мають обов'язковий характер. Оскільки відповідний орган не є юридичною особою, стороною у спорі може бути підприємство чи організація, яка здійснює свої права і бере на себе обов'язки через цей орган (наприклад, відповідачем у спорі про визнання недійсним рішення загальних зборів чи виборного органу підприємства має бути це підприємство);

якщо у зв'язку з внесенням змін до чинного законодавства оспорюваний акт перестав відповідати новим вимогам, його може бути визнано недійсним з моменту набрання чинності законодавчим актом, тобто лише на майбутнє. У випадку визнання акта недійсним з моменту його прийняття особи, які на виконання такого акта здійснили певні дії (наприклад, передали майно, перерахували кошти та ін.), вправі звернутись з вимогою про відновлення первісного стану, якщо її не заявлено разом з вимогою про визнання акта недійсним. Проте у разі необхідності захисту порушеного права підприємства чи організації господарський суд не позбавлений права на підставі пункту 1 статті 83 ГПК вийти за межі позовних вимог і прийняти рішення про відновлення первісного стану, хоча б таку вимогу і не було заявлено.

Ці вказівки слід застосовувати з урахуванням юрисдикції адміністративних судів відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.

Вищий господарський суд України в п. 1 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання чи вправі господарські суди з огляду на положення Закону України від 15.12.2006 N 483-V "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів" приймати до розгляду позови про визнання недійсними актів державних та інших органів, відповів таке. За змістом і направленістю названого Закону його прийняття не виключає (до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів) розгляду місцевими і апеляційними господарськими судами у встановленому законом порядку справ у спорах про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій. Господарському суду підвідомчі спори про визнання недійсними лише таких актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству, порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій і тягнуть для позивачів певні правові наслідки.

Вищий господарський суд України в п. 2 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання чи підлягають розглядові господарським судом позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення державного чи іншого органу, відповів таке. Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено такий спосіб захисту цивільного права та інтересу, як визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Господарським кодексом України в статті 20 також визначено можливість захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання і споживачів шляхом визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів. Вимоги про визнання акта державного чи іншого органу протиправним та про його скасування за своєю правовою природою тотожні вимогам відповідно про визнання його незаконним та про визнання його недійсним, а тому зазначені позовні вимоги підлягають розглядові господарським судом.

У п. 1 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. N 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" вирішувалося питання про розгляд спорів про визнання недійсними актів, які втратили чинність: справи зі спорів про визнання зазначених актів недійсними підлягають розгляду господарськими судами, якщо між сторонами після скасування акта залишилися неврегульованими певні питання.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 07.10.2003 р. N 18/478(03/158) у справі за позовом дочірньої компанії "Укргазвидобування" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" в особі газопромислового управління "Шебелинкагазвидобування" до ТОВ "Центр правової допомоги "Правозахист", третя особа - відділ Державної виконавчої служби Балаклійського районного управління юстиції Харківської області, про визнання недійсним висновку експерта зазначається, що справа за позовом про визнання недійсним висновку експерта не є підвідомчою господарським судам України.

До підвідомчості господарських судів не віднесено розгляд справ та інших правових питань, які підлягають юрисдикції Конституційного Суду. Відповідно до ст. 13 Закону України "Про Конституційний Суд України" до повноважень Конституційного Суду України віднесено прийняття рішень та надання висновків у справах щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Стаття 14 цього ж Закону визначає межі повноважень Конституційного Суду України: до повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

З цього питання Конституційний Суд дав тлумачення ч. 3 ст. 124 Конституції України. У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) від 7 травня 2002 року N 8-рп/2002 зазначено, що здійснення судочинства Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції щодо актів Президента України та Верховної Ради України означає розгляд справ щодо конституційності зазначених актів у формі конституційного судочинства, а щодо їх законності - судами загальної юрисдикції у формі відповідного судочинства (частина третя статті 124).

З набранням чинності 1 вересня 2005 р. Кодексом адміністративного судочинства України справи про незаконність актів державних органів не підлягають розгляду в господарських судах.

Головне завдання адміністративної юстиції - утвердження верховенства права над адміністративним свавіллям, захист прав і законних інтересів громадян від неправомірних дій і рішень органів виконавчої влади і, врешті-решт, забезпечення законності у сфері публічного управління34.

Одним із проблемних питань правозастосування є розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів, адже до набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України захист прав суб'єктів господарювання у їх відносинах з державними органами здійснювався у господарських судах відповідно до Господарського процесуального кодексу.

Згідно зі ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Відповідно до ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

4) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом;

5) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

У ст. 3 КАС України наведено деякі визначення термінів, тлумачення яких слід брати до уваги при визначенні юрисдикції адміністративного суду:

справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;

адміністративне судочинство - діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом;

адміністративний позов - звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах;

суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;

позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду;

відповідач - суб'єкт владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача;

адміністративний договір - дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди.

Водночас, справи у спорах про визнання недійсними актів органів, що не віднесені до суб'єктів владних повноважень, зазначених у п. 7 ст. 3 КАС України, залишаються у підвідомчості господарських судів.

Виокремлюються конститутивні ознаки господарської юрисдикції як системи спеціалізованих судових установ: організаційна єдність при диференціації функції правосуддя стосовно різних ланок спеціалізованих судів; єдиний предмет судового захисту і судової діяльності; єдина процесуальна форма і процесуальне законодавство, що регламентує процесуальний порядок розгляду і розв'язання спорів. З урахуванням комплексного характеру господарських відносин предметом судового захисту визнаються суб'єктивні права та законні інтереси учасників спору (суб'єктивна ознака обсягу судового захисту), а предметом судової діяльності - господарські спори (об'єктивна ознака обсягу судового захисту)35.

Наразі відсутнє розуміння та напрацювання єдиних критеріїв розмежування господарської та адміністративної юрисдикції. Кодекс адміністративного судочинства України не дає визначення поняття "публічно-правовий спір". Втім Конституційний Суд України відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням Вищого господарського суду України про офіційне тлумачення положень пунктів 1, 14 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України на підставі пункту 3 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" з посиланням на непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні. Вищий господарський суд України звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень пунктів 1, 14 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України з роз'ясненням термінів "публічно-правовий спір" та "адміністративний договір". Практичну необхідність в офіційному тлумаченні зазначених положень суб'єкт права на конституційне подання обґрунтовував саме наявністю проблем у розмежуванні компетенції господарських та адміністративних судів. В Ухвалі Конституційного Суду України про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням Вищого господарського суду України про офіційне тлумачення положень пунктів 1, 14 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України від 15 лютого 2007 року N 14-у/2007 наголошується про непідвідомчість Суду питань, які потребують не офіційного тлумачення, а законодавчого врегулювання. Також не належить до повноважень Конституційного Суду України усунення неузгодженості правових норм Кодексу та інших законів, які наводяться суб'єктом права на конституційне подання, шляхом їх офіційного тлумачення. Це теж має здійснювати в законодавчому порядку Верховна Рада України.

Публічно-правові відносини можна визначити як врегульовані правом суспільні відносини, що складаються в процесі здійснення державою, її органами та посадовими особами, іншими суб'єктами владних повноважень. Публічне право є певним чином функціонально-структурною підсистемою права, яка виражає державні, міждержавні і суспільні відносини. До предмета правового регулювання публічним правом належать такі об'єкти:

побудова і функціонування держави та її інститутів;

інститути громадянського суспільства;

механізм і рівні самоврядування;

засади правової системи, правотворчості і правозастосування;

принципи, норми та інститути міждержавних відносин і міжнародних організацій36.

Автори коментаря до Кодексу адміністративного судочинства зазначають, що для публічно-правового спору є характерним: 1) суб'єктний склад; 2) підстави виникнення цього спору; 3) визначення меж повноважень адміністративного суду. До суб'єктів публічно-правового спору необхідно відносити громадян (фізичні особи) та організації або інших суб'єктів публічного управління, суб'єктивні публічні права та інтереси яких порушені суб'єктами публічного управління, а з іншого боку - суб'єкта публічного управління. Слід ураховувати, що підставою виникнення публічного спору є діяння суб'єкта публічного управління, яке містить склад порушення суб'єктивних публічних прав та інтересів громадян, організацій та інших суб'єктів публічного управління37. Адміністративно-правовий спір має певні ознаки. Такі спори виникають у сфері державного управління, в процесі здійснення органами виконавчої влади своїх управлінських функцій. Для цих спорів характерно особливе становище його суб'єктів (учасників спірного правовідношення). Обов'язковим учасником адміністративно-правового спору є наділений владними повноваженнями орган виконавчої влади, місцевого самоврядування, посадові особи, наділені державно-владними повноваженнями. Адміністративно-правовий спір має особливий предмет, що пов'язано з широтою і різноплановістю діяльності управлінського характеру38.

Предметною підставою публічно-правового спору, підсудного адміністративному судочинству, визначено таку владну управлінську діяльність, яка передбачає одностороннє адміністративне спрямування, вплив на поведінку окремих фізичних та юридичних осіб (приватних суб'єктів), що здійснюється з метою забезпечення упорядкованого функціонування суспільства, задоволення загальних потреб, прагнень усіх громадян України або членів територіальних громад, органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами, і їх рішення, дії є при цьому обов'язковими для виконання (врахування) відповідними підвладними суб'єктами39.

Існує певна кількість інтерпретаційних актів та судових рішень вищих судових інстанцій у конкретних справах, які можуть слугувати орієнтиром у практиці судів.

У п. 1 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13.04.2007 р. N 01-8/229 "Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства" зазначається, що відповідно до статті 48 Закону України "Про захист економічної конкуренції" та статті 30 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" за результатами розгляду справ про захист економічної конкуренції та захист від недобросовісної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають обов'язкові для виконання рішення. За приписом частини сьомої статті 40 Господарського кодексу України рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень можуть бути оскаржені до суду.

Згідно з частиною другою статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Такий інший порядок передбачено, зокрема, частиною першою статті 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції", відповідно до припису якої заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду. З огляду на зміст наведених норм, а також статті 32 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" справи зі спорів про оскарження рішень (розпоряджень) органів Антимонопольного комітету України підвідомчі господарським судам і підлягають розглядові за правилами Господарського процесуального кодексу України. Це стосується й розгляду справ за позовами органів Антимонопольного комітету України про стягнення з суб'єктів господарювання сум штрафів та пені у зв'язку з порушенням конкурентного законодавства, оскільки таке стягнення здійснюється саме згідно з рішеннями відповідних органів, прийнятими на підставі приписів названих Законів України. Водночас і пунктом 3 частини першої статті 12 ГПК встановлено, що справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції, підвідомчі господарським судам.

У зв'язку з численними запитами господарських судів України, що надходять до Вищого господарського суду України з питань, пов'язаних із розмежуванням компетенції господарських і адміністративних судів, Вищий господарський суд України з урахуванням правових позицій Верховного Суду України в інформаційному листі від 07.02.2006 р. N 01-8/301 "Про деякі питання, пов'язані із розмежуванням компетенції господарських і адміністративних судів" зазначив таке.

Згідно з абзацом першим пункту 6 розділу VII КАС України "Прикінцеві та перехідні положення" (в редакції Закону України від 06.10.2005 N 2953-IV) до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно зі статтею 8 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" державне управління в галузі забезпечення соціальної захищеності інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, Міністерством охорони здоров'я України та органами місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 1 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2002 р. N 1434, Фонд соціального захисту інвалідів є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінпраці та підпорядковується йому. Згідно з пунктом 9 Положення для реалізації покладених на Фонд завдань за погодженням з Мінпраці утворюються територіальні відділення Фонду в межах граничної чисельності його працівників. Відповідно до покладених на нього завдань Фонд соціального захисту інвалідів здійснює контроль за своєчасним перерахуванням сум штрафних санкцій, що надходять від підприємств, установ і організацій за недодержання ними нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів (підпункт 3 пункту 4 Положення). Пунктом 11 Порядку сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 р. N 1767, передбачено, що у разі несплати підприємствами, установами організаціями, які не забезпечують нормативу робочих місць, штрафних санкцій в установлений термін відділення Фонду соціального захисту інвалідів вживають заходів щодо їх стягнення в судовому порядку. Таким чином, Фонд та його відділення є органами державної влади, які у правовідносинах з підприємствами (об'єднаннями), установами та організаціями, зокрема, у зв'язку із застосуванням штрафних санкцій, передбачених статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", реалізує владні управлінські функції, а право відділень Фонду на звернення до суду у відповідних відносинах визначено в законодавчому порядку.

Відповідно до пункту 1 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого Указом Президента України від 01.03.2001 р. N 121/2001, Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, що, зокрема, здійснює керівництво та управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків. Згідно з пунктом 1.1 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах і районах у містах, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 30.04.2002 р. N 8-2, управління у районах, містах і районах у містах є органами Пенсійного фонду, підвідомчими відповідно головним управлінням цього Фонду в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, що разом з цими управліннями утворюють систему органів Пенсійного фонду. Відповідно до підпункту 6 пункту 2.2 Положення про управління Пенсійного фонду Управління відповідно до покладених на нього завдань контролює надходження страхових внесків та інших платежів до Пенсійного фонду від підприємств, установ, організацій та громадян, збирає у встановленому порядку відповідну звітність, проводить планові та позапланові перевірки фінансово-бухгалтерських документів, звітів та інших документів щодо правильності обчислення та сплати страхових внесків, цільового використання коштів Пенсійного фонду в організаціях, що здійснюють виплату і доставку пенсій. З наведеного випливає, що Управління у прийнятті рішення про стягнення простроченої заборгованості зі сплати страхових внесків діють як органи державної влади у здійсненні ними владних управлінських функцій і, відповідно, як суб'єкти владних повноважень. Згідно з підпунктом 7 пункту 2.3 Положення про управління Пенсійного фонду Управління має право стягувати з платників страхових внесків несплачені суми страхових внесків. За змістом статті 106 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" саме територіальним органам Пенсійного фонду надано право приймати рішення про сплату простроченої заборгованості із сплати страхових внесків.

Відповідно до статті 14 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування страхові фонди є органами, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, провадять збір та акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечують фінансування виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням та здійснюють інші функції згідно з затвердженими статутами. Отже, у відповідних правовідносинах виконавчі дирекції Фондів соціального страхування, їх робочі органи виступають як суб'єкти владних повноважень у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Статтею 4 Закону України "Про ціни і ціноутворення" визначено повноваження Кабінету Міністрів України в галузі ціноутворення, зокрема, встановлено, що Кабінет Міністрів України визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за цінами (тарифами). Таким органом відповідно до Положення про Державну інспекцію з контролю за цінами, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 13.12.2000 N 1819, є Державна інспекція з контролю за цінами. Вона є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінекономіки і підпорядковується останньому. Згідно з пунктом 11 Положення Держцінінспекція має територіальні органи - державні інспекції з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, які становлять єдину систему органів державного контролю за цінами і мають права, передбачені пунктами 5, 6 Положення. За змістом абзацу третього пункту 4 Положення Держцінінспекція відповідно до покладених на неї завдань у межах своєї компетенції здійснює перевірки додержання порядку формування, встановлення і застосування цін і тарифів, а також їх економічного обґрунтування. Відповідно до пункту 5 Положення Держцінінспекція, зокрема, має право проводити в органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, підприємствах, установах та організаціях незалежно від форми власності перевірки бухгалтерських документів, книг, звітів, калькуляцій та інших документів, пов'язаних з формуванням, встановленням і застосуванням цін і тарифів. Згідно з Інструкцією про порядок застосування економічних та фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами, затвердженої наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства фінансів України від 03.12.2001 р. N 298/519, прийняття рішень про застосування економічних або фінансових (штрафних) за фактами порушення державної дисципліни цін покладено на Держцінінспекцію та відповідні державні інспекції з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. З наведеного випливає, що Держцінінспекція, приймаючи рішення про застосування санкцій за порушення державної дисципліни цін, є як орган державної влади у здійсненні управлінських функцій і, відповідно, як суб'єкт владних повноважень.

З урахуванням наведеного справи за участю відповідних органів, пов'язані із здійсненням ними владних повноважень (пункти 2 - 5 цього листа), підлягають розглядові місцевими та апеляційними господарськими судами в порядку, встановленому КАС України.

Водночас названими органами можуть подаватися позови, що виникають з цивільно-правових відносин та не пов'язані безпосередньо із здійсненням владних повноважень. Відповідні позови і апеляційні скарги підлягають розгляду господарськими судами у порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України.

Інформаційним листом від 05.01.2006 р. N 01-8/12 "Про інформаційний лист Верховного Суду України від 26 грудня 2005 р. N 3.2.-2005" Вищий господарський суд України довів до відома інформаційний лист Верховного Суду України від 26.12.2005 р. N 3.2.-2005 щодо "застосування господарськими судами України положень процесуального законодавства стосовно розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами". У цьому листі Верховного Суду України зазначається наступне.

Матеріали господарських справ свідчать про неоднозначність судової практики щодо застосування господарськими судами України положень процесуального законодавства стосовно розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами. З метою забезпечення єдності судової практики слід враховувати наступне.

Аналіз нині діючої редакції Кодексу адміністративного судочинства України не дозволяє сформулювати загальне правило, відповідно до якого відбуватиметься розмежування компетенції між адміністративними та господарськими судами. До вирішення цієї проблеми на законодавчому рівні пропонується при визначенні критеріїв поділу спорів на адміністративні та господарські врахувати таке:

Визначення поняття "справа адміністративної юрисдикції" наведено у статті 3 КАС України, під якою розуміється переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією з сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Тобто справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти, відповідно, зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.

У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом.

Стаття 17 КАС України встановлює категорії спорів, на які поширюється компетенція адміністративних судів, щодо вирішення адміністративних справ. З господарськими спорами можуть пересікатись категорії спорів, визначені в пунктах 1, 3, 4 вказаної статті, а саме:

а) спори осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності;

б) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а також спори з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

в) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

У всіх наведених категоріях спорів передбачено, що хоча б однією із сторін такого спору повинен бути суб'єкт владних повноважень.

Поняття "суб'єкт владних повноважень" визначено у статті 3 КАС України - це органи державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Отже, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції повинні здійснюватись суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказаних владних управлінських функцій (щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору), то такий суб'єкт не знаходиться "при здійсненні управлінських функцій", та не має встановлених нормами КАС України необхідних ознак суб'єкта владних повноважень.

Виходячи з вищезазначеного критерію, можна виокремити певні категорії справ, розгляд яких відповідно до статей 1, 4, 17 КАС України має здійснюватись у порядку адміністративного судочинства:

а) спори осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у яких такий суб'єкт своїми владними рішеннями чи діями зобов'язує цих осіб вчиняти певні дії, утримуватись від вчинення певних дій, нести відповідальність. При цьому особи згідно з нормами чинного законодавства України зобов'язані виконувати такі владні рішення чи вимоги суб'єкта владних повноважень;

б) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а також спори з приводу укладання та виконання адміністративних договорів.

Відповідно до статті 3 КАС України адміністративний договір - це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди.

Якщо ж суб'єкти (в тому числі орган державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи), хоча б і на реалізацію своїх повноважень, вільно укладають договір відповідно до норм ЦК України, під час укладання такого договору його сторони вільно домовляються про зміст та обсяг прав і обов'язків за договором, можуть відмовитись від його укладання, то такий договір може бути цивільним (господарським), але не адміністративним, оскільки в змісті цього договору відсутні відносини влади і підпорядкування, що є обов'язковими для адміністративного договору, а кожний суб'єкт такого договору виступає як рівний один до одного.

Частиною 2 статті 4 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Закони України можуть передбачати вирішення певних категорій публічно-правових спорів в порядку іншого судочинства (наприклад, стаття 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" встановлює, що заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення).

Необхідно звернути увагу, що пріоритет визначення підвідомчості справ адміністративної юрисдикції належить Вищому адміністративному суду України, який відповідно до положень частини 3 статті 125 Конституції України є вищим судовим органом для спеціалізованих адміністративних судів.

До підвідомчості адміністративних судів відносяться справи, що виникають у зв'язку із застосуванням норм Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення правового захисту громадян та запровадження механізмів реалізації конституційних прав громадян на підприємницьку діяльність, особисту недоторканність, безпеку, повагу до гідності особи, правову допомогу, захист)". Цим Законом внесено доповнення до Закону України "Про державну податкову службу в Україні". Стаття 111 цього Закону встановлює, що позапланова виїзна перевірка може здійснюватися лише на підставі рішення суду. Орган державної податкової служби, який ініціює проведення позапланової виїзної перевірки, подає до суду письмове обґрунтування підстав такої перевірки та дати її початку і закінчення, склад осіб, які будуть проводити таку перевірку, документи, які відповідно до частини шостої цієї статті свідчать про виникнення підстав для проведення такої перевірки, інформацію про вид та кількість перевірок, проведених органами державної податкової служби щодо суб'єкта господарської діяльності та наслідки таких перевірок за попередні три роки, а також на вимогу суду - інші відомості. У розгляді питання про надання дозволу на проведення позапланової виїзної перевірки мають право брати участь представники суб'єкта господарської діяльності. Повідомлення про місце, дату та час розгляду питання про надання дозволу на проведення позапланової виїзної перевірки направляється не пізніше ніж за три робочі дні до дати такого розгляду. Рішення про вилучення оригіналів фінансово-господарських та бухгалтерських документів, зупинення операцій на рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах у зв'язку з порушенням законодавства, контроль за додержанням якого законом покладено на органи державної податкової служби, можуть прийматися лише судом. Подовження термінів проведення планової виїзної перевірки можливе лише за рішенням суду. Подовження термінів проведення позапланової виїзної перевірки можливе лише за рішенням суду.

У ст. 112 цього ж Закону зазначається, що посадові особи органу державної податкової служби вправі приступити до проведення планової або позапланової виїзної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим та іншими законами України, та за умови надання платнику податків під розписку, зокрема, копії рішення суду про дозвіл на проведення позапланової виїзної перевірки (крім випадків, передбачених частиною дванадцятою статті 111 цього Закону), в якому визначаються підстави проведення позапланової виїзної перевірки, дата її початку та дата закінчення.

Аналогічні норми введено до Закону України "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні" та викладено в новій редакції ст. 11 цього Закону. Позапланова виїзна ревізія або перевірка може здійснюватися лише за наявності підстав для її проведення на підставі рішення суду. Рішення про вилучення оригіналів фінансово-господарських та бухгалтерських документів, зупинення операцій на рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах можуть прийматися лише судом. Подовження термінів проведення планової або позапланової виїзної ревізії або перевірки можливе лише за рішенням суду. Посадові особи органу державної контрольно-ревізійної служби вправі приступити до проведення ревізії або перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим та іншими законами України, та за умови надання посадовим особам підконтрольних установ, інших суб'єктів господарської діяльності під розписку, зокрема, копії рішення суду про дозвіл на проведення позапланової виїзної ревізії або перевірки, в якому зазначаються підстави проведення такої ревізії або перевірки, дата її початку та дата закінчення.

З питань застосування цих норм містяться приписи у листі Верховного Суду України від 16.05.2005 р. N 3.11-2005 р. Зміни до законів України "Про державну податкову службу в Україні", "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні", внесені в зв'язку з прийняттям Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення правового захисту громадян та запровадження механізмів реалізації конституційних прав громадян на підприємницьку діяльність, особисту недоторканність, безпеку, повагу до гідності особи, правову допомогу, захист)" від 12.01.2005 р., де йдеться про захист конституційних прав та свобод. За своєю правовою природою правовідносини, яких стосуються прийняті зміни до законів України "Про державну податкову службу в Україні", "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні", відносяться до державного управління. Відповідно до частини четвертої статті 22 Закону України "Про судоустрій України" справи, пов'язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування, розглядаються місцевими адміністративними судами. Як зазначено у пункті 16 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного вище Закону, до утворення системи адміністративних судів розгляд справ, віднесених до підсудності адміністративних судів, здійснюють місцеві загальні суди. Господарським судам підвідомчі справи, коли склад учасників спору відповідає статті 1 Господарського процесуального кодексу України, а правовідносини, щодо яких виник спір, мають господарський характер.

Слід також ураховувати, що згідно з абзацом першим пункту 6 розділу VII КАС України "Прикінцеві та перехідні положення" (в редакції Закону України від 06.10.2005 р. N 2953-IV) до початку діяльності окружних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирішують у першій інстанції відповідні місцеві господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

У пунктах 5 - 12 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається, що господарським судам необхідно мати на увазі, що згідно з абзацом першим пункту 6 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України "Прикінцеві та перехідні положення" (в редакції Закону України від 06.10.2005 р. N 2953-IV) до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

У визначенні критеріїв поділу спорів на адміністративні та господарські слід враховувати таке. Поняття "справа адміністративної юрисдикції" визначено у статті 3 КАС України, і під такою справою розуміється переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією з сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Отже, справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.

Статтею 17 КАС України встановлено категорії спорів, на які поширюється компетенція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ. З господарськими спорами можуть пересікатися категорії спорів, визначені в пунктах 1, 3, 4 частини першої зазначеної статті, а саме: а) спори суб'єкта господарювання із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності останнього; б) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а також спори з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; в) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Поняття "суб'єкт владних повноважень" визначено статтею 3 КАС України, згідно з якою це - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відтак необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, причому ці функції повинні здійснюватися відповідним суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір. Якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює зазначених владних управлінських функцій (щодо іншої особи, яка є учасником спору), то такий суб'єкт не перебуває "при здійсненні управлінських функцій" і не має встановлених нормами КАС України ознак суб'єкта владних повноважень і, отже, спір за участю останнього повинен вирішуватися господарським судом. Таким чином, від справ господарської юрисдикції за участю суб'єктів господарської діяльності і суб'єктів владних повноважень адміністративні справи відрізняються особливим змістом правовідносин між сторонами та предметом позовних вимог.

З огляду на викладене до компетенції господарських судів не відноситься розгляд справ у спорах: а) про оскарження рішень (нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії), ухвалених суб'єктом владних повноважень, яким останній зобов'язує суб'єкта господарювання вчинити певні дії, утриматись від вчинення певних дій або нести відповідальність, за умови, що оскаржуваний акт згідно із законодавством України є обов'язковим до виконання; б) про оскарження суб'єктом господарювання дій (бездіяльності) органу державної влади, органу місцевого самоврядування, іншого суб'єкта владних повноважень, їхньої посадової чи службової особи, що випливають з наданих їм владних управлінських функцій, якщо ці дії (бездіяльність) не пов'язані з відносинами, врегульованими господарським договором; в) між суб'єктами владних повноважень з приводу їхньої компетенції у сфері управління; г) з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; д) за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом. Інші справи за участю господарюючих суб'єктів та суб'єктів владних повноважень не мають ознак справ адміністративної юрисдикції і повинні розглядатися господарськими судами на загальних підставах. До таких справ належать усі справи у спорах про право, що виникають з відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства.

Господарським судам слід мати на увазі, що не всі угоди, укладені суб'єктами владних повноважень, їх посадовими чи службовими особами на реалізацію своїх повноважень, відносяться до адміністративних договорів. Згідно зі статтею 3 КАС України адміністративний договір - це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди. Тобто зі змісту адміністративного договору вбачається наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від цивільних угод. У разі ж укладання цивільної угоди між суб'єктом владних повноважень і суб'єктом господарської діяльності договірні відносини між сторонами ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності. Тому до адміністративних договорів не відносяться угоди, укладені за правилами Цивільного кодексу України, інших актів цивільного або господарського законодавства.

Законом або міжнародним договором вирішення певних спорів може бути віднесено до відання інших органів. Про такий випадок наголошується в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 10.10.2005 р. N 01-8/1757 "Про інформаційний лист Верховного Суду України від 29.09.2005 р. N 3.2.-2005", яким надіслано до відома та врахування в судовій практиці інформаційний лист Верховного Суду України від 29.09.2005 р. N 3.2.-2005 щодо застосування господарськими судами України положень Угоди між Україною та Російською Федерацією про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності від 15 січня 1993 р., якою врегульовані відносини власності на об'єкти виробничого і соціального призначення, розташовані на території України та Росії, що були створені (збудовані) за часів існування СРСР (далі - Угода від 15 січня 1993 р.). У згаданому листі Верховного Суду України зазначено, зокрема, таке: "Відповідно до Угоди від 15 січня 1993 р. Стороною, за якою може бути визнано право власності на спірний об'єкт, є держава Україна або Російська Федерація. Рішення про визнання права власності оформлюється Протоколами між органами, уповноваженими розпоряджатися державним майном Сторін. Органом, уповноваженим врегульовувати питання власності з боку України на об'єкти соціальної сфери підприємств союзного підпорядкування, розташованих на її території відповідно до Постанови Верховної Ради України N 217/94-ВР від 20 жовтня 1994 р., є Фонд державного майна України, який має співпрацювати з відповідним органом Російської Федерації. Відповідно до ст. 16 Угоди від 15 січня 1993 р. суперечки стосовно тлумачення та застосування норм зазначеної Угоди вирішуються винятково шляхом взаємних консультацій і переговорів на різних рівнях і не вирішуються в судовому порядку, в тому числі і господарськими судами України". З цих підстав Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановою від 27 червня 2006 року N 06/267 у справі за позовом Департаменту майна м. Москви до Євпаторійської міської ради, Фонду державного майна України, Євпаторійського міського бюро реєстрації та технічної інвентаризації про визнання права власності на майновий комплекс санаторію ім. Т. Г. Шевченка (м. Євпаторія) припинила провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

До підвідомчості господарських судів віднесено розгляд справ про банкрутство, які розглядаються в порядку, встановленому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

До підвідомчості господарських судів віднесено розгляд справ за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині:

1) здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

2) контролю за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

3) сприяння розвитку добросовісної конкуренції;

4) методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про Рахункову палату" завданнями Рахункової палати є:

організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів, за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням;

здійснення контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України, визначення ефективності та доцільності видатків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів;

контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

контроль за дотриманням законності щодо надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України;

контроль за законністю та своєчасністю руху коштів Державного бюджету України та коштів позабюджетних фондів в установах Національного банку України та уповноважених банках;

аналіз встановлених відхилень від показників Державного бюджету України та підготовка пропозицій про їх усунення, а також про удосконалення бюджетного процесу в цілому;

регулярне інформування Верховної Ради України, її комітетів про хід виконання Державного бюджету України та стан погашення внутрішнього і зовнішнього боргу України, про результати здійснення інших контрольних функцій;

виконання інших завдань, передбачених для Рахункової палати чинним законодавством України.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів" від 15 грудня 2006 р. N 483-V до підвідомчості господарських судів віднесено справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Слід зазначити, що корпоративні спори і раніше розглядалися господарськими судами, якщо суб'єктний склад спору відповідав ст. 1 ГПК, хоча ця категорія спорів не виокремлювалася. Із внесенням до ГПК зазначених змін до підвідомчості господарських судів відносяться справи, в яких позивачами й відповідачами можуть бути фізичні особи - учасники корпоративних відносин.

Зміст корпоративних прав та корпоративних відносин визначається у ст. 167 ГК. Корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Також відповідно до ст. 10 Закону України "Про господарські товариства" учасники товариства мають право: а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів; в) вийти в установленому порядку з товариства; г) одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів. Учасники можуть мати також інші права, передбачені законодавством і установчими документами товариства.

Буквальне тлумачення п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК дає підстави для висновку, що до підвідомчості господарського суду віднесено відповідно до цієї норми дві категорії спорів:

а) будь-які справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув;

б) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, проте лише ті, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства.

Слід мати на увазі, що відповідно до п. 2 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів" після набрання чинності цим Законом заяви і скарги у справах, передбачених абзацом першим пункту 1 та пунктом 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України, по яких не порушено (не відкрито) провадження, розглядаються господарським судом у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України. При цьому, як зазначено у п. 1 інформаційно-методичного листа Верховного Суду України від 06.02.2007 р. N 1-5/218 місцеві загальні суди після набрання чинності Законом N 483-V від 15 грудня 2006 р. завершують розгляд зазначених справ за заявами, провадження по яких відкрито до 29 грудня 2006 р., у порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України. Заяви, провадження по яких не відкрито місцевими загальними судами до 29 грудня 2006 р., передаються на розгляд відповідним місцевим господарським судам.

У п. 6 цього ж листа зазначається, що господарським судам при вирішенні спорів відповідно до Закону N 483-V від 15 грудня 2006 р. слід враховувати, що процесуальні документи, подані до 29 грудня 2006 р. згідно з правилами, передбаченими Цивільним процесуальним кодексом України чи Кодексом адміністративного судочинства, вважаються такими, що відповідають формі і змісту, які встановлені відповідним процесуальним законом. Якщо підстави невідповідності форми і змісту заяв і скарг, встановлені Господарським процесуальним кодексом України, не мають відповідного аналогу у положеннях Цивільного процесуального кодексу України чи Кодексу адміністративного судочинства України, то такі заяви і скарги не можуть бути залишені без руху чи повернуті без розгляду. У тих випадках, коли місцевими загальними судами як судами цивільної або адміністративної юрисдикції надавався строк для усунення недоліків, господарським судам слід забезпечити право сторін на усунення недоліків у період встановленого для цього судом строку.

У пунктах 13 - 26 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається, що з огляду на зміни і доповнення, внесені до ГПК згідно з Законом України від 15.12.2006 р. N 483-V "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів", зокрема до частини другої статті 1 та статті 12 цього Кодексу, справи у спорах, пов'язаних з приватизацією державного майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), та справи, що виникають з корпоративних відносин, підвідомчі господарським судам і в тому разі, якщо сторонами в судовому процесі виступають фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Справи, що виникають з корпоративних відносин, - це спори між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), в тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами), що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства. Предметом відповідних позовів можуть бути вимоги про визнання недійсними актів органів управління господарського товариства, припинення незаконних дій (бездіяльності) його посадових чи службових осіб, визнання недійсними установчих документів товариства або угод про відчуження майна, корпоративних прав тощо. Виняток складають лише трудові спори за участю господарського товариства.

За змістом і направленістю згаданого Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів" його прийняття не виключає (до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів) розгляду місцевими і апеляційними господарськими судами у встановленому законом порядку справ у спорах про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій. Господарському суду підвідомчі спори про визнання недійсними лише таких актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству, порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій і тягнуть для позивачів певні правові наслідки.

Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, оскільки земля є об'єктом цивільних прав і обов'язків і використовується в господарській діяльності на підставі цивільно-правових угод. До таких справ слід відносити справи, пов'язані із захистом права власності або користування землею, в яких, захищаючи свої цивільні права і охоронювані законом інтереси, беруть участь суб'єкти господарської діяльності. Господарським судам підвідомчі спори щодо стягнення заборгованості з орендної плати за договором на користування земельною ділянкою, укладеним суб'єктом господарювання і органом місцевого самоврядування. Якщо предметом спору є право власності на земельну ділянку або право користування нею, в тому числі відновлення порушеного права третьою особою, яка на підставі рішень владних органів претендує на спірну земельну ділянку, то такий спір є спором про право і незалежно від участі в ньому органу, яким земельна ділянка надана у власність або у користування, повинен вирішуватися в порядку господарського судочинства.

До компетенції господарських судів віднесено розгляд усіх справ про банкрутство, в тому числі порушених стосовно банківських установ. Зазначені справи відповідно до частини другої статті 41 ГПК розглядаються в порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законами України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та "Про банки і банківську діяльність".

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" останнє є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи. Згідно з частиною 4 статті 7 названого Закону у разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом. Рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), видачі документа, що посвідчує право власності, або укладання договору оренди. Статтею 8 Закону України "Про фермерське господарство" передбачено, що після одержання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація фермерського господарства проводиться за наявності всіх необхідних документів протягом не більше п'яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов'язані протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію фермерського господарства. У зв'язку з цим спори, пов'язані з відмовою у наданні громадянину земельної ділянки для ведення фермерського господарства, та спори щодо розподілу майна фермерського господарства, яке припинило свою діяльність, не підвідомчі господарським судам. Що ж до спорів, пов'язаних з наданням додаткової земельної ділянки фермерському господарству після його створення, а також спорів про припинення діяльності фермерського господарства та спорів про викуп земельних ділянок для суспільних потреб у фермерського господарства, то вони відповідно до статей 1 та 12 ГПК підвідомчі господарським судам.

Відповідно до частини другої статті 8 Закону України "Про приватизацію державного майна" для спільної участі в приватизації громадяни можуть створювати господарські товариства, в тому числі з членів трудового колективу, в порядку, встановленому законодавством України. Справи у спорах за участю цих товариств за умови, якщо їх державну реєстрацію здійснено у встановленому порядку, підвідомчі господарським судам на загальних підставах.

За правилами господарського судочинства мають розглядатися справи зі спорів про відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, в тому числі за позовами спеціально уповноважених державних органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. На підставі статті 67 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" не підлягають розгляду господарськими судами справи в галузі охорони навколишнього природного середовища, якщо хоча б одна з сторін знаходиться за межами України.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону України "Про режим іноземного інвестування" спори між іноземними інвесторами і державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями підлягають розгляду в судах України, якщо інше не визначено міжнародними договорами України. За змістом статей 1 та 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у відповідних спорах, якщо інше не визначено міжнародними договорами України. Справи в усіх інших спорах, не зазначених у частині першій цієї статті, підлягають розгляду в судах та/або в господарських судах України, або за домовленістю сторін у третейських судах, у тому числі за кордоном (частина друга статті 26 названого Закону).

Відповідно до частини сьомої статті 50 Закону України "Про нотаріат" спір про право, оснований на вчиненні нотаріальної дії, вирішується судом у позовному порядку. При вирішенні питань підвідомчості такого спору слід крім суб'єктного складу спору виходити з того, що виконавчий напис нотаріального органу не є актом державного чи іншого органу (статті 87 - 89 Закону України "Про нотаріат"). Спір про визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса вирішується господарським судом за позовом боржника до стягувача, якщо суб'єктний склад сторін спору відповідає приписам статті 1 ГПК. Справи, пов'язані з оскарженням виконавчого напису нотаріуса, не підвідомчі господарським судам.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (в редакції Закону України від 23.12.93) рішення місцевих органів державної виконавчої влади щодо володіння і користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України. Отже, встановивши, що позовна заява містить вимоги про визнання такого рішення недійсним, господарський суд повинен відмовити у її прийнятті з посиланням на пункт 1 частини першої статті 62 ГПК. Такий же порядок застосовується і до заяви прокурора або органу, уповноваженого реєструвати статути релігійних організацій, про припинення діяльності релігійної організації (стаття 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). Не підлягають розгляду господарським судом також позови релігійних організацій про витребування культової будівлі і майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) або про усунення перешкод у користування ними (негаторний позов), якщо є рішення відповідного державного органу про передачу культової будівлі чи майна релігійній організації у володіння або користування, оскільки згідно з пунктом 7 частини другої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" таке рішення є виконавчим документом і підлягає виконанню Державною виконавчою службою.

Розгляд господарськими судами скарг у порядку статті 1212 ГПК є однією з форм судового контролю щодо виконання рішень, ухвал, постанов, а виконання рішення, ухвали постанови господарського суду є невід'ємною частиною судового процесу. Отже, зазначені скарги щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів підлягають розгляду господарським судом, який розглянув відповідну справу у першій інстанції, тобто тим господарським судом, який видав виконавчий документ (наказ чи ухвалу). Розгляд таких скарг здійснюється господарськими судами за правилами ГПК, хоча б скарги й було мотивовано посиланням на приписи КАС України.

Господарським судам підвідомчі на загальних підставах справи зі спорів, що пов'язані з визнанням права на майно, на яке накладено арешт, і про звільнення майна з-під арешту та з розглядом позовів до юридичної особи, яка зобов'язана проводити стягнення коштів з боржника у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи (статті 59 і 86 Закону України "Про виконавче провадження"), - за умови, коли сторонами у судовому процесі є підприємства чи організації у розумінні статті 1 ГПК. Що ж до скарг, які подаються до суду на підставі статті 85 названого Закону та статті 1212 ГПК, то, за змістом останньої з названих норм, їх розглядає виключно місцевий господарський суд, яким відповідну справу розглянуто у першій інстанції.

Відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів та розгляду звітів про їх виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України та місцевих бюджетів (стаття 1 Бюджетного кодексу України), не є господарськими; до відповідних відносин не застосовується також і Цивільний кодекс України (частина друга статті 1 цього Кодексу). Отже, заяви у спорах, пов'язаних з названими відносинами, не підлягають розгляду в господарських судах України.

Відповідно до статті 116 ГПК виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ видається стягувачеві або надсилається йому після набрання судовим рішенням законної сили. У наказі господарського суду згідно з частиною першою статті 117 ГПК і статтею 19 Закону України "Про виконавче провадження" зазначається, зокрема, резолютивна частина рішення. Оскільки наказ господарського суду відтворює резолютивну частину рішення цього суду, оскарження наказу поза межами апеляційного чи касаційного перегляду рішення, на виконання якого такий наказ видано, неможливе. Тому заінтересована сторона у справі може в установленому ГПК порядку оскаржити лише рішення господарського суду, на підставі якого відповідний наказ видано. Отже, господарський суд повинен відмовляти у прийнятті позовної заяви про визнання наказу господарського суду недійсним або таким, що не підлягає виконанню, на підставі пункту 1 частини першої статті 62 ГПК з огляду на те, що така позовна заява не підлягає розгляду в господарських судах. Що ж до заяв стягувачів або боржників про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, то такі заяви розглядаються господарськими судами в порядку, визначеному статтею 117 ГПК.

Згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусового проникнення до житла, виїмки та вилучення документів виконавчого провадження" від 15 березня 2006 року N 3538-IV частину третю статті 15 ГПК доповнено реченням такого змісту: "Справи у спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача". Вищий господарський суд України в інформаційному листі від 20.04.2006 р. N 01-8/908 "Про Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусового проникнення до житла, виїмки та вилучення документів виконавчого провадження" наголошує на тому, що господарським судам необхідно враховувати, що їм підвідомчі справи у зазначених спорах, але не скарги на нотаріальну дію або відмову у вчиненні нотаріальної дії, про які йдеться у частинах першій - п'ятій статті 50 Закону України "Про нотаріат" і які розглядаються загальними судами або в порядку, встановленому Консульським статутом України.

Відповідно до ст. 50 Закону України "Про нотаріат" спір про визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядається судом за позовом боржника до стягувача.

Згідно зі ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчі написи нотаріусів названі з-поміж виконавчих документів, які відповідно до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою.

Правила вчинення нотаріусами виконавчих написів встановлені у главі 14 Закону України "Про нотаріат". Відповідно до ст. 87 цього Закону для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Такий перелік документів затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. N 1172.

Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами

Нотаріально посвідчені угоди, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченої угоди;

б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.

Стягнення заборгованості, що випливає з відносин, пов'язаних з авторським правом.

Документи, що встановлюють заборгованість підприємств, установ, організацій за відрахуваннями (через Державний комітет з питань науки та інтелектуальної власності) творчим спілкам України за використання творів літератури і мистецтва:

1) Літературному фонду Національної спілки письменників України:

а) видавництв та видавничих організацій за відрахуваннями у розмірі 10 відсотків загальної суми винагороди, нарахованої авторам за оригінальні та перекладні твори художньої літератури;

б) театрів (стаціонарних, пересувних), а також підприємств, установ, організацій, що надають за договорами майданчики для проведення вистав і концертів колективам і виконавцям, які здійснюють гастрольну діяльність в Україні, за відрахуваннями у розмірі 2 відсотків суми валового збору (або суми за договором);

в) театрів та інших організацій за відрахуваннями за вистави малих драматичних форм (скетчі, одноактні водевілі), а також культурно-освітніх закладів за відрахуваннями за твори всіх жанрів у розмірі 0,5 відсотка суми валового збору (або суми за договором);

г) підприємств, що займаються видавничою діяльністю та тиражуванням літературних творів, за відрахуваннями за використання усіх видів літературних творів; за відрахуваннями за використання усіх видів літературно-художніх творів вітчизняних і зарубіжних авторів, що не охороняються авторським правом, у розмірі 2 відсотків суми реалізації.

Для одержання виконавчого напису подається скріплений підписами керівника і головного (старшого) бухгалтера та печаткою підприємства, установи, організації розрахунковий лист із зазначенням розміру заборгованості;

2) Музичному фонду України:

а) організацій, які виплачують авторську винагороду за публічне виконання музичних творів, підприємств, установ, організацій, що надають за договорами майданчики для проведення вистав і концертів колективам і виконавцям, які здійснюють гастрольну діяльність в Україні, за відрахуваннями у розмірі 2 відсотків суми валового збору, одержаного від продажу квитків, або суми гарантованої оплати згідно з договором, а також видовищних підприємств за такими само відрахуваннями за музичні вистави (опера, оперета, балет тощо) та естрадні концерти;

б) підприємств, установ, організацій за відрахуваннями у розмірі 1 відсотка суми валового збору (виручки від реалізації), одержаного за використання музичних творів, що випускаються в записі на магнітній плівці, компактних касетах, платівках і лазерних дисках;

в) видавництв та видавничих організацій, друкованих засобів масової інформації за відрахуваннями у розмірі 10 відсотків загальної суми авторської винагороди, нарахованої за видання музичних і музикознавчих творів.

Для одержання виконавчого напису подається скріплений підписами керівника і головного (старшого) бухгалтера та печаткою підприємства, установи, організації, редакції газети (журналу) розрахунковий лист із зазначенням розміру заборгованості;

3) Національній спілці театральних діячів України: театрів (стаціонарних і пересувних) за відрахуваннями у розмірі 1 відсотка суми валового збору з театральних постановок.

Для одержання виконавчого напису подається скріплений підписами керівника і головного (старшого) бухгалтера та печаткою театру розрахунковий лист із зазначенням розміру заборгованості;

4) Журналістському фонду України: телерадіоорганізацій, ДІНАУ, Українського незалежного інформаційного агентства "Новини", регіональних інформаційних агентств та друкованих засобів масової інформації, видавництв та видавничих організацій за відрахуваннями у розмірі 6 відсотків загальної суми авторської винагороди, нарахованої за суспільно-політичні, публіцистичні, науково-популярні твори, інформаційний та ілюстративний матеріал (крім гонорару, з якого провадяться відрахування до фондів інших творчих спілок).

Для одержання виконавчого напису подається скріплений підписами керівника і головного (старшого) бухгалтера та печаткою телерадіоорганізації, інформаційного агентства, видавництва, видавничої організації, друкованого засобу масової інформації розрахунковий лист із зазначенням розміру заборгованості;

5) Національній спілці кінематографістів України: кіновидовищних закладів (крім розташованих у сільській місцевості) за відрахуваннями у розмірі 1 відсотка суми валового збору, одержаного за розповсюдження і демонстрування фільмів.

Для одержання виконавчого напису подається скріплений підписами керівника і головного (старшого) бухгалтера та печаткою кіновидовищного закладу розрахунковий лист із зазначенням розміру заборгованості;

6) Національній спілці художників України:

а) підприємств, установ, організацій за відрахуваннями у розмірі 2 відсотків загальної суми авторської винагороди або заробітної плати, нарахованої художникам (живописцям, скульпторам, графікам, оформлювачам, декораторам, художникам, які створюють твори декоративно-прикладного мистецтва, зайнятим у промисловості художникам-конструкторам, модельєрам, макетникам, художникам театру і кіно та іншим) за виконані ними художні роботи (як за оригінальні твори, так і за роботи з копіювання й тиражування);

6) організацій за відрахуваннями у розмірі 2 відсотків суми, одержаної від реалізації художніх творів на комісійних засадах.

Для одержання виконавчого напису подається скріплений підписами керівника і головного (старшого) бухгалтера та печаткою підприємства, установи, організації розрахунковий лист із зазначенням розміру заборгованості;

7) Національній спілці майстрів народного мистецтва України:

а) підприємств, установ, організацій за відрахуваннями у розмірі 2 відсотків загальної суми авторської винагороди або заробітної плати, нарахованої творчим майстрам, художникам народного мистецтва і працівникам з тиражування художніх виробів (ткацтво, вишивка, килимарство, гончарство, різьбярство, художні вироби з металу, каменю, дерева, соломки, народне малярство і декоративний розпис тощо);

б) організацій за відрахуваннями у розмірі 2 відсотків суми, одержаної від реалізації творів народного мистецтва на комісійних засадах на виставках, ярмарках, аукціонах тощо.

Для одержання виконавчого напису подається скріплений підписами керівника і головного (старшого) бухгалтера та печаткою підприємства, установи і організації розрахунковий лист із зазначенням розміру заборгованості;

8) Фотофонду України:

а) телерадіоорганізацій, ДІНАУ, Українського незалежного інформаційного агентства "Новини", регіональних інформаційних агентств та друкованих засобів масової інформації, видавництв та видавничих організацій, а також інших підприємств, установ, організацій за відрахуваннями у розмірі 4 відсотків авторської винагороди або заробітної плати фотохудожникам, фотографам і фотолаборантам за використання творів фотомистецтва в усіх видах видань, художнє оформлення фотовидань;

б) промислових підприємств і служб сервісу за відрахуваннями у розмірі 2 відсотків заробітної плати, нарахованої фотографам і фотолаборантам, як за використання оригінальних творів, так і за їх копіювання й тиражування;

в) організацій за відрахуваннями у розмірі 2 відсотків суми, одержаної від реалізації творів фотомистецтва на комісійних засадах.

Для одержання виконавчого напису подається скріплений підписами керівника і головного (старшого) бухгалтера та печаткою підприємства, установи і організації розрахунковий лист із зазначенням розміру заборгованості.

Стягнення за диспашею.

Диспаша (розрахунок з розподілу загальної аварії), не оскаржена в установлений термін або оскаржена, але залишена судом у силі.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) диспаша;

б) довідка диспашера про те, що диспаша не скасована і не змінена судом.

Повернення об'єкта лізингу.

Договори лізингу, що передбачають у безспірному порядку повернення об'єкта лізингу.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал договору лізингу;

б) засвідчена лізингодавцем копія рахунка, направленого лізингоодержувачу, з відміткою про несплату платежів після вручення письмового повідомлення.

Стягнення заборгованості з орендної плати за користування державним та комунальним майном

Документи, що встановлюють заборгованість орендарів з орендної плати за користування об'єктом оренди.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал договору оренди;

б) засвідчена стягувачем копія рахунка, надісланого боржникові, з відміткою про непогашення заборгованості після вручення письмового попередження.

Стягнення за чеками.

Чеки, неоплата яких посвідчена нотаріусом.

Стягнення заборгованості за векселями, опротестованими нотаріусами в установленому законом порядку.

Векселі, опротестовані нотаріусами в установленому законом порядку.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал опротестованого векселя;

б) акт про протест векселя.

Отже, відповідно до зазначених норм господарським судам підвідомчі справи у спорах:

а) про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню;

б) про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса,

якщо цей спір виник з господарських відносин, а суб'єктний склад учасників спору відповідає ст. 1 ГПК.

Господарські суди також розглядають заяви про скасування рішень третейських судів на підставі ст. 51 Закону України "Про третейські суди". Рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом. Рішення третейського суду може бути оскаржене стороною у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ. Рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване лише з таких підстав:

1) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

3) третейську угоду визнано недійсною компетентним судом;

4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16 - 19 цього Закону.

Відповідно до ст. 2 Закону (у редакції Закону України від 15.03.2006 р. N 3541-IV "Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів щодо виконання судових рішень") під компетентним судом розуміється місцевий загальний суд чи місцевий господарський суд за місцем розгляду справи третейським судом.

Заяву про скасування рішення третейського суду може бути подано до компетентного суду протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом.

Скасування компетентним судом рішення третейського суду не позбавляє сторони права повторно звернутися до третейського суду, крім випадків, передбачених цією статтею.

У разі якщо рішення третейського суду скасовано повністю або частково внаслідок визнання компетентним судом недійсною третейської угоди або через те, що рішення прийнято у спорі, який не передбачений третейською угодою, чи цим рішенням вирішені питання, що виходять за межі третейської угоди, відповідний спір не підлягає подальшому розгляду в третейських судах.

Частина 2 коментованої статті передбачає право сторін передати підвідомчий господарським судам спір на вирішення третейського суду (арбітражу).

Отже, якщо після порушення провадження у справі виявиться, що спір не підвідомчий господарським судам, цей спір не може передаватися на вирішення третейського суду (арбітражу). Провадження в такій справі повинно бути припинено на підставі п. 1 ст. 80 ГПК незалежно від того, що сторони висловили намір передати спір на вирішення третейського суду (арбітражу).

Норма, викладена в ч. 2 коментованої статті, є одним із проявів принципу диспозитивності господарського процесу. Згода сторін спору щодо передання спору на розгляд третейського суду (арбітражу) не повинна розглядатись як відмова від права звернення до суду за захистом права чи охоронюваного законом інтересу.

Поняття третейського суду (арбітражу) в контексті коментованої норми охоплює й міжнародний комерційний арбітраж.

Порядок створення та діяльності третейських судів в Україні, а також вимоги щодо третейського розгляду встановлено Законом України "Про третейські суди". Відповідно до ст. 2 цього Закону третейський суд - недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Відповідно до ст. 7 Закону в Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc).

У вирішенні питання про передання справи до третейського суду слід мати на увазі, що рішення третейського суду може бути оскаржене до місцевого господарського суду. У рекомендації президії Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. N 04-5/639 "Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України "Про третейські суди" зазначається, що компетентним судом, до якого оскаржуються рішення третейського суду і який здійснює видачу виконавчого документа, може бути у розумінні статті 2 Закону як місцевий загальний суд, так і місцевий господарський суд відповідно до підвідомчості та підсудності, встановлених цивільним процесуальним чи господарським процесуальним законом. У вирішенні питання про те, який суд, загальний чи господарський, компетентний розглядати заяви про скасування рішення третейського суду, господарським судам необхідно виходити з вимог статей 24, 26 чинного Цивільного процесуального кодексу України (з моменту набрання чинності Цивільним процесуальним кодексом України від 18.03.2004 р. N 1618-IV - статті 15 цього Кодексу) та статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України.

Порядок створення і діяльності в Україні міжнародного комерційного арбітражу регулюється Законом України "Про міжнародний комерційний арбітраж". На зовнішньоекономічні спори поширюється також дія Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж від 21.04.61 р.40

Третейський суд (арбітраж) має право приймати до розгляду лише справи, віднесені законом до їх підвідомчості. Додатково до цього підвідомчість справ третейським судам визначається ст. 6 Закону України "Про третейські суди". Третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком: справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів; справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб; справ, пов'язаних з державною таємницею; справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом; справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство; інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України; справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України. Таким чином, на відміну від третейських судів, компетенція міжнародного комерційного арбітражу є виключною, оскільки викладений у Законі перелік є вичерпним.

Підставою для звернення до третейського суду (арбітражу) є наявність третейської (арбітражної) угоди. Третейська угода - угода сторін про передання спору на вирішення третейським судом. Третейська угода за формою і змістом повинна відповідати вимогам ст. 12 Закону України "Про третейські суди". Арбітражна угода - це угода сторін про передання до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер чи ні. Арбітражна угода за формою і змістом повинна відповідати вимогам ст. 7 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж".

Угода про передання спору на розгляд третейського суду (арбітражу) може бути укладена як до часу звернення до господарського суду, так і в процесі розгляду справи, однак до винесення господарським судом рішення по суті справи.

Процесуальним наслідком третейської (арбітражної) угоди є виключення спору з підвідомчості господарському суду. Якщо третейську (арбітражну) угоду сторони уклали після порушення провадження у справі та прийняття її до розгляду, господарський суд припиняє провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК.

Якщо арбітражна угода укладена до подання позову до господарського суду або міститься в договорі, з якого виник спір, господарський суд не вправі повертати таку позовну заяву з огляду на таке. Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у постанові від 11.06.2002 р. у справі за позовом компанії "Вестерн Ен-Ай-Ес Ентерпрайз Фонд" до АТЗТ з іноземними інвестиціями "Сонола" про стягнення боргу зазначила, що у вирішенні спору з питань, які є предметом укладеної між сторонами спору арбітражної угоди (застереження), господарський суд повинен припинити провадження у справі, якщо є заперечення однієї зі сторін щодо вирішення спору в господарському суді.

Як наголошується в роз'ясненні президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. N 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій", господарський суд може порушити провадження зі справи у випадку наявності у зовнішньоекономічному договорі арбітражної угоди, якщо визначить, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана (пункт 3 статті 2 Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень41, Нью-Йорк, 1958).

Практика застосування Конвенції напрацювала певні механізми, згідно з якими дефекти арбітражних угод кваліфікуються як такі, що підпадають під один з трьох критеріїв, які зазначені у ст. 2 Конвенції (дійсність, збереження сили, виконуваність). Так, під "недійсністю" зазвичай розуміється очевидний дефект волі або безумовна відсутність повноважень на представництво сторони при підписанні арбітражної угоди, під "втратою сили" - припинення дії арбітражної угоди, до цього дійсної, за волевиявленням його сторін, під "невиконуваністю" - надто неясне формулювання арбітражної угоди, яке не дозволяє здійснити її на практиці42.

Водночас викладені норми не можуть бути застосовані, якщо між сторонами існує третейська угода, оскільки в Законі України "Про третейські суди" відсутні норми аналогічного змісту. В такому випадку суд не вправі приймати до розгляду позовну заяву і порушувати провадження у справі з вимоги, що є предметом третейської угоди.

Якщо в угоді про передання спору до третейського суду не вказано, якому конкретно третейському суду сторони домовилися передати спір, господарський суд повинен прийняти справу до розгляду і вирішити спір по суті. Зазначене не виключає того, що після прийняття справи до розгляду і порушення провадження у справі, але до прийняття рішення, сторони можуть уточнити (змінити) третейську угоду, наслідком чого є передача спору на вирішення третейського суду та припинення провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК.

Досліджуючи питання про передання спору на вирішення третейського суду (арбітражу) згідно з третейською (арбітражною) угодою, слід звертати увагу на обмеження компетенції окремих інституційних третейських судів. Наприклад, в інформаційному листі Вищого арбітражного суду України від 12.05.92 р. N 01-8/564 "Про деякі питання застосування пункту 2 статті 62 Арбітражного процесуального кодексу України" зазначається, що відповідно до статті 3 Закону України "Про товарну біржу" товарній біржі надане право засновувати арбітражні комісії для вирішення спорів у торговельних угодах. Спори, що виникають по біржових угодах, вирішуються у порядку, встановленому законодавством України, статутом товарної біржі та біржовими правилами (стаття 20 Закону). Виходячи із змісту статей 1, 3 і 20 Закону України "Про товарну біржу", компетенція арбітражних комісій біржі обмежується вирішенням спорів, що виникають при укладанні, зміні та розірванні угод, які відповідають умовам, визначеним в статті 15 цього Закону. Вирішення спорів, що виникають при виконанні зазначених угод, а також усіх спорів з інших угод виходить за межі компетенції арбітражних комісій біржі.

Ймовірною є ситуація, коли право вимоги перейшло до нового кредитора за договором про уступку вимоги, але в первісному договорі існувала третейська угода. Виходячи з принципу автономії третейської угоди, її дія не поширюється на нового кредитора, крім випадку, коли в договорі про уступку вимоги прямо передбачено поширення на нового кредитора умови первісного договору про третейську угоду. Отже, за загальним правилом новий кредитор не обмежений у праві звернутися з позовом до господарського суду як такий, що не зв'язаний третейською угодою.

Водночас, слід мати на увазі, що відповідно до коментованої статті не допускається передання до третейського суду (арбітражу) справ, в яких предметом спору є:

а) визнання недійсними актів державних та інших органів;

б) укладання, зміна, розірвання та виконання господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб.

Крім того, не допускається передання до третейського суду справ, які відповідно до ст. 6 Закону України "Про третейські суди" непідвідомчі третейським судам (хоча б це і було передбачено третейською угодою), а саме:

а) справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;

б) справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;

в) справ, пов'язаних з державною таємницею;

г) справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

д) справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство;

є) інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

е) справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України.

Щодо передання спору на вирішення міжнародного комерційного арбітражу, який знаходиться за межами України, то чинне законодавство не містить заборони чи обмеження такого передання, якщо спір за суб'єктною та предметною ознаками відповідає компетенції міжнародного комерційного арбітражу.

 

Стаття 13. Справи, підсудні місцевим господарським судам

Місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам.

(У редакції законів України

 від 30.06.93 р. N 3345-XII,

 від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 від 21.06.2001 р. N 2539-III)

Як наголошувалося (див. коментар до ст. 12 ГПК), інститут підвідомчості визначає компетенцію господарських судів щодо розгляду справ. На відміну від цього, інститут підсудності призначений для розмежування розгляду справ, підвідомчих господарським судам, між ланками системи господарських судів.

За визначенням Вищого арбітражного суду України, яке міститься в роз'ясненні від 08.02.96 р. N 02-5/62 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ арбітражним судам" (роз'яснення визнано таким, що втратило чинність, згідно з рекомендаціями президії Вищого господарського суду України від 31.05.2007 р. N 04-5/103 "Про внесення змін та доповнень до деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України і роз'яснень та рекомендацій президії Вищого господарського суду України і про визнання таким, що втратило чинність, роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України"), підсудністю називається розмежування компетенції стосовно розгляду справ між окремими господарськими судами.

Коментована стаття встановлює, що всі справи, які підлягають розгляду у господарських судах, розглядаються місцевими господарськими судами, незалежно від предмета спору, суб'єктного складу та інших ознак справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 21 Закону України "Про судоустрій України" місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Відповідно до Указу Президента України від 11 липня 2001 р. N 511/2001 "Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України" мережа господарських судів включає такі місцеві господарські суди:

Господарський суд Автономної Республіки Крим;

Господарський суд Вінницької області;

Господарський суд Волинської області;

Господарський суд Дніпропетровської області;

Господарський суд Донецької області;

Господарський суд Житомирської області;

Господарський суд Закарпатської області;

Господарський суд Запорізької області;

Господарський суд Івано-Франківської області;

Господарський суд Київської області;

Господарський суд Кіровоградської області;

Господарський суд Луганської області;

Господарський суд Львівської області;

Господарський суд Миколаївської області;

Господарський суд Одеської області;

Господарський суд Полтавської області;

Господарський суд Рівненської області;

Господарський суд Сумської області;

Господарський суд Тернопільської області;

Господарський суд Харківської області;

Господарський суд Херсонської області;

Господарський суд Хмельницької області;

Господарський суд Черкаської області;

Господарський суд Чернівецької області;

Господарський суд Чернігівської області;

Господарський суд міста Києва;

Господарський суд міста Севастополя.

До внесення змін до ГПК Законом України "Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України" від 21 червня 2001 р. норми ГПК містили правила родової підсудності, тобто розподіл справ за рівнем арбітражного суду, оскільки окремі категорії справ розглядалися Вищим арбітражним судом України як судом першої інстанції.

Зараз правила родової підсудності відсутні, та відповідно до коментованої статті всі справи у першій інстанції розглядаються місцевими господарськими судами.

У п. 26 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається, що відповідно до статей 13, 15 ГПК підсудність справ визначається за предметними і територіальними ознаками. Виняток з цього правила становить виключна підсудність справ (стаття 16 ГПК).

Стаття 14. Виключена. 

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

 законами України від 30.06.93 р. N 3345-XII,

 від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

від 18.01.2001 р. N 2249-III;

 виключена згідно із

 Законом України від 21.06.2001 р. N 2539-III)

(Положення пункту 1 статті 14 цього кодексу щодо підсудності Вищому арбітражному суду України підвідомчих арбітражним судам відповідно до статті 12 Арбітражного процесуального кодексу України справ у спорах, однією із сторін у яких є Кабінет Міністрів України, визнано таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), згідно з Рішенням Конституційного Суду України  від 01.10.98 р. N 13-рп/98)

Стаття 15. Територіальна підсудність справ господарському суду

Справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, справи у спорах про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо. 

Справи у спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача.

Справи у спорах за участю кількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. Справи у спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача.

Якщо юридичну особу представляє уповноважений нею відособлений підрозділ, територіальна підсудність спору визначається з урахуванням частин першої - третьої цієї статті залежно від місцезнаходження відособленого підрозділу.

Місце розгляду справи з господарського спору, в якому однією з сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва та Севастополя, визначає Вищий господарський суд.

Справи про банкрутство розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

законами України від 30.06.93 р. N 3345-XII,

 від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 від 21.06.2001 р. N 2539-III,

 від 15.03.2006 р. N 3538-IV)

Коментована стаття встановлює загальні правила територіальної підсудності, тобто розмежування компетенції судів першої інстанції щодо розгляду справ, підвідомчих господарським судам, за територіальною ознакою. Крім того, правила територіальної підсудності дають можливість визначити конкретний місцевий господарський суд, який повинен розглядати справу як суд першої інстанції.

Норми ГПК щодо територіальної підсудності не допускають договірної підсудності. Однак норми, які встановлюють право сторін щодо договірної підсудності, можуть міститися в міжнародних угодах (наприклад, у п. 2 Київської угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.92 р.). Оскільки ГПК не встановлює форми угоди щодо договірної підсудності, вона повинна відповідати загальним правилам, установленим для форми угод. Така угода може бути укладена як у вигляді окремого документа, так і внесенням її до тексту договору. Угода повинна бути укладена між всіма сторонами спору. Тому, якщо позов пред'явлено до кількох відповідачів, але хоча б один із них не є стороною угоди про договірну підсудність, така угода не може бути підставою для розгляду спору за місцем, визначеним із застосуванням договірної підсудності.

ГПК не містить норм, які встановлювали би процесуальні наслідки укладання угоди про договірну територіальну підсудність після порушення провадження у справі. З огляду на це можна дійти висновку, що угода про договірну підсудність може бути укладена лише до винесення судом ухвали про прийняття позовної заяви та порушення провадження у справі.

Втім, слід звернути увагу на виключення, встановлене у п. 2 Київської угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності: компетентні суди держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав розглядають справи і в інших випадках, якщо про це є письмова угода Сторін про передачу спору цьому суду. За наявності такої угоди суд іншої держави - учасниці Співдружності припиняє провадження у справі за заявою відповідача, якщо таку заяву зроблено до прийняття рішення по справі.

У роз'ясненні президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. N 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" зазначається, що за змістом статей 41, 12 - 17, 123 ГПК для іноземних суб'єктів господарської діяльності передбачено національний режим судового процесу для розгляду справ, підвідомчих господарським судам. Оскільки в ГПК відсутній інститут договірної підсудності, заінтересована сторона може звернутись до місцевого господарського суду лише у відповідності з вимогами статей 13 - 16 ГПК про територіальну та виключну підсудність справ, що підлягають розгляду у першій інстанції.

Місцеві господарські суди вправі вирішувати спори і у тих випадках, коли міжнародним договором передбачено можливість укладення письмової пророгаційної угоди між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб'єктом господарської діяльності (угода про договірну підсудність).

Обираючи як орган вирішення спорів місцевий господарський суд України, сторони пророгаційної угоди повинні дотримуватись вимог міжнародного договору та статті 16 ГПК щодо виключної компетенції господарських судів України. Отже, у разі непідвідомчості справи у спорі за участю іноземного підприємства чи організації господарський суд має відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі пункту 1 частини першої статті 62 ГПК. З цієї ж підстави господарський суд повинен відмовити у прийнятті позовної заяви, якщо у пророгаційній угоді сторонами неправильно викладено назву суду або зазначено суд, існування якого не передбачено Законом України "Про судоустрій України".

Частина 1 коментованої статті визначає територіальну підсудність спорів, що виникають:

а) при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів;

б) про визнання договорів недійсними.

Ці спори розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо.

Виходячи з того, що у переважній більшості господарських договорів, кожна зі сторін зобов'язана здійснити на користь другої сторони певні дії, практично неможливо за цим правилом визначити місце розгляду справи. Зазвичай справи цих категорій розглядаються за місцезнаходженням відповідача.

У п. 27 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається, що спори, пов'язані з укладанням, зміною умов, розірванням чи визнанням недійсними бартерних угод, підлягають вирішенню господарським судом за місцем знаходження однієї з сторін, до якого звернувся заявник. Згідно з частиною першою статті 15 ГПК справи зі спорів, зокрема, про визнання договорів недійсними, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо. У вирішенні питання щодо визначення територіальної підсудності справ зі спорів про визнання договорів недійсними за позовами осіб, які не є сторонами у цих договорах (прокурорів, органів державної податкової служби тощо), коли відповідачами зазначено обидві сторони того чи іншого договору, слід виходити з того, що територіальна підсудність має визначатися згідно з частиною третьою статті 15 ГПК, а тому розгляд справи здійснюється тим господарським судом, до якого звернувся позивач. Господарським судам слід мати на увазі, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсною угоди, в якій така особа не є стороною. Захист прав такої особи можливий шляхом подання віндикаційного позову.

Найчастіше за правилом загальної підсудності справа розглядається на підставі частини 2 коментованої статті, відповідно до якої спори, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача.

Відповідно до ст. 93 ЦК місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. Згідно із ст. 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" місцезнаходження юридичної особи - адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

Місцезнаходження юридичної особи визначається засновниками в установчих документах та вказується в реквізитах реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи, яка подається реєструючому органу під час державної реєстрації (наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 20 квітня 2007 р. N 54).

Місцем проживання фізичної особи згідно зі ст. 29 ЦК є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Щодо фізичної особи - підприємця ця норма конкретизується у ст. 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців": місце проживання фізичної особи - житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово, що знаходиться за певною адресою, за якою здійснюється зв'язок з фізичною особою - підприємцем.

З питань визначення місцезнаходження чи місця проживання відповідача Вищий господарський суд України видав роз'яснення. Як зазначається у п. 3.1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" (в редакції рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 10.02.2004 р. N 04-5/212 "Про внесення змін і доповнень до деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України і президії Вищого господарського суду України та про визнання такими, що втратили чинність, роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України"), відповідно до частини 1 статті 93 Цивільного кодексу України місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місцем проживання фізичної особи згідно з частиною 1 статті 29 названого Кодексу є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Частиною 6 цієї статті передбачено, що фізична особа може мати кілька місць проживання. Водночас громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 Господарського кодексу України (частина 1 статті 128 названого Кодексу). Таким чином, місцезнаходження (місце проживання) відповідача визначається за даними його державної реєстрації як суб'єкта господарювання.

Відповідно до ст. 54 ГПК місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб) повинні міститися в позовній заяві.

Відповідно до частини 3 коментованої статті справи у спорах за участі кількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. Якщо позивач звертається з позовом до кількох відповідачів, які мають місцезнаходження чи місце проживання на території різних областей, позов може бути подано до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання одного з відповідачів. У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 15.06.2004 р. у справі за позовом Золочівської міжрайонної ДПІ у Львівській області до ЗАТ "Дубноцукор" та ВАТ "Золочівський цукровий завод" про визнання недійсним договору застави зазначається: якщо позовна вимога пред'явлена до двох відповідачів, місцезнаходження яких визначається в межах територіальної юрисдикції різних господарських судів першої інстанції, то питання про підсудність цього спору повинно вирішуватися за правилами ч. 3 ст. 15 ГПК. Визнаючи підсудність цієї справи за місцезнаходженням одного з відповідачів, господарський суд помилково виходив з того, що майнова вимога пред'явлена до цього відповідача, тобто він повинен здійснити певні дії в розумінні ч. 1 ст. 15 ГПК.

Однак слід мати на увазі, що вибір підсудності позивачем може бути обмежений правилами виключної підсудності справ, викладених у ст. 16 ГПК. Це означає, що коли позов до одного з відповідачів повинен бути поданий саме за місцезнаходженням цього відповідача відповідно до ст. 16 ГПК, то такий позов не може бути подано за місцезнаходженням іншого відповідача (відповідачів).

Так, у п. 2.11 роз'яснення президії Вищого господарського суду України від 29.05.2002 р. N 04-5/601 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею" зазначається, що спори, які виникають з договору перевезення, в тому числі у прямому міжнародному залізничному сполученні, у яких одним з відповідачів є орган транспорту, вирішуються господарським судом за місцезнаходженням органу транспорту, на якого Статутом і Правилами пред'явлення та розгляду претензій покладено розгляд претензії.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусового проникнення до житла, виїмки та вилучення документів виконавчого провадження" коментовану статтю доповнено новим реченням, згідно з яким визначено територіальну підсудність певної категорії справ, а саме: справ у спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача.

Стягувач і боржник згідно зі ст. 11 Закону України "Про виконавче провадження" є сторонами у виконавчому провадженні. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, яка зобов'язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов'язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення. У виконавчих провадженнях про стягнення сум у дохід Державного бюджету України стягувачем є орган, за позовом якого судом винесено відповідне рішення, або орган, який відповідно до закону прийняв таке рішення. У виконавчих провадженнях про стягнення у дохід Державного бюджету України судового збору (державного мита) стягувачем є орган державної податкової служби. У виконавчому провадженні можуть брати участь кілька стягувачів або боржників. Кожен з них щодо іншої сторони має право брати участь у виконавчому провадженні самостійно або може доручити участь у виконавчому провадженні одному із співучасників.

Місце виконання рішення (зокрема, виконавчого напису нотаріуса) визначається за правилами ст. 20 Закону України "Про виконавче провадження". Виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Якщо боржник є юридичною особою, то виконання провадиться за місцезнаходженням його постійно діючого органу або майна. Право вибору місця виконання між кількома органами державної виконавчої служби, які можуть вчиняти виконавчі дії по виконанню рішення на території, на яку поширюються їх функції, належить стягувачу. Виконання рішення, яке зобов'язує боржника вчинити певні дії, провадиться державним виконавцем за місцем здійснення таких дій. Державний виконавець вправі проводити виконавчі дії щодо виявлення та звернення стягнення на кошти, що знаходяться на рахунках та вкладах боржника в установах банків чи інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях на території, на яку поширюється юрисдикція України. Якщо у процесі виконавчого провадження змінилися місце проживання чи місцезнаходження боржника, місце його роботи або з'ясувалося, що майно боржника, на яке можна звернути стягнення, відсутнє, державний виконавець негайно складає про це акт і не пізніше наступного дня надсилає виконавчий документ разом з копією цього акта до органу Державної виконавчої служби за новим місцем проживання чи місцезнаходженням боржника, місцем його роботи чи місцем знаходження майна боржника, про що одночасно повідомляє стягувача та орган, який видав виконавчий документ. У разі коли у процесі виконавчого провадження з'ясувалося, що майна боржника, на яке можливо звернути стягнення, недостатньо для повного задоволення вимог стягувача, однак майно боржника виявлено на території іншого органу державної виконавчої служби, державний виконавець звертає стягнення на таке майно в порядку, передбаченому Законом, за погодженням з начальником органу державної виконавчої служби, якому він підпорядкований та за умови, якщо стягувач авансує витрати на організацію і проведення виконавчих дій. Про вчинення виконавчих дій на території іншого органу державної виконавчої служби державний виконавець повідомляє начальника цього органу державної виконавчої служби. У разі коли стягувач не здійснить авансування витрат на організацію і проведення виконавчих дій на території іншого органу державної виконавчої служби, державний виконавець звертає стягнення на наявне майно боржника і після розподілу стягнутих коштів, у разі їх недостатності для повного задоволення вимог стягувача, направляє виконавчий документ до органу державної виконавчої служби за місцезнаходженням іншого майна боржника. Порядок передачі виконавчого провадження з одного органу державної виконавчої служби до іншого, від одного державного виконавця до іншого встановлюється Міністерством юстиції України.

Отже, територіальна підсудність у цій категорії спорів визначена альтернативно, тобто у випадку, коли місцезнаходження відповідача та місце виконання виконавчого напису нотаріуса не співпадають, позивачу надано право вибору суду для звернення з позовом.

Відповідно до частини 4 коментованої статті, якщо юридичну особу представляє уповноважений нею відособлений підрозділ, територіальна підсудність спору визначається з урахуванням частин 1 - 3 ст. 15 ГПК залежно від місцезнаходження відособленого підрозділу.

Юридичну особу в господарських відносинах може представляти її відокремлений підрозділ. Якщо позов до юридичної особи виник із питань діяльності її відокремленого підрозділу, розташованого поза місцезнаходженням юридичної особи, такий позов може бути пред'явлений до господарського суду за місцезнаходженням її відокремленого підрозділу. Але це не означає, що відповідачем буде відокремлений підрозділ; відповідачем у справі має бути юридична особа, яку цей відокремлений підрозділ представляє.

Як зазначено в роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 28.07.94 р. N 02-5/492 "Про участь у судовому процесі відособлених підрозділів юридичних осіб", коло повноважень відособленого підрозділу юридичної особи стосовно здійснення у господарському суді повноваження сторони у справі від імені цієї особи визначається установчими документами останньої, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджено юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відособлений підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом з юридичної особи або на її користь.

У п. 27 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається, що територіальна підсудність справи за участю відособленого підрозділу юридичної особи визначається відповідно до вимог статті 15 ГПК за місцем знаходження відособленого підрозділу, якому надано право здійснювати повноваження сторони від імені юридичної особи. Господарським судам слід також враховувати, що оскільки відособлений підрозділ юридичної особи діє у межах наданих йому повноважень, то подання позову за місцем знаходження цього підрозділу правомірне лише тоді, коли спір випливає саме з його діяльності. У разі відсутності у відособленого підрозділу відповідних повноважень та/або коли спір не пов'язаний з діяльністю цього підрозділу позовні матеріали або справа надсилається за підсудністю до господарського суду за місцем знаходження юридичної особи.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (із змінами, внесеними згідно із Законом України від 16.03.2006 р. N 3575-IV) відокремлений підрозділ юридичної особи - це філія, інший підрозділ юридичної особи, що знаходиться поза її місцезнаходженням та виробляє продукцію, виконує роботи або операції, надає послуги від імені юридичної особи, або представництво, що здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Правові засади створення і діяльності відокремлених підрозділів регулюються нормами ЦК і ГК.

Відповідно до ст. 95 ЦК філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій, а представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.

Згідно із ч. 4 ст. 64 ГК підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Підприємства можуть відкривати рахунки в установах банків через свої відокремлені підрозділи відповідно до закону.

Якщо позов виник із питань діяльності відокремленого підрозділу, але на момент пред'явлення позову його діяльність припинена, позов може бути поданий лише за місцезнаходженням юридичної особи.

За правилом частини 5 коментованої статті місце розгляду справи з господарського спору, в якому однією зі сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва та Севастополя, визначає Вищий господарський суд України. Відтак, позовна заява, в якій однією зі сторін є господарський суд, повинна подаватися до Вищого господарського суду України з відповідним клопотанням про визначення господарського суду, що розглядатиме справу. Клопотання про визначення місця розгляду справи, в якій однією зі сторін є господарський суд, розглядається Вищим господарським судом України без виклику сторін.

Частина 6 коментованої статті встановлює підсудність справ про банкрутство.

Заява про визнання боржника банкрутом розглядається не в позовному провадженні. Тому в провадженні справ про банкрутство відсутні процесуальні фігури позивача і відповідача. Згідно з коментованою статтею заява про визнання боржника банкрутом подається до господарського суду за місцезнаходженням боржника. Зазначена норма кореспондується зі ст. 6 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", відповідно до якої справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника.

Стаття 16. Виключна підсудність справ

Віднесені до підсудності господарського суду справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу.

Справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна.

Справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення.

Справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.

Частину п'яту виключено 

Справи у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери розглядаються господарським судом за місцезнаходженням емітента.

Справи у спорах, передбачених пунктом 6 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням об'єктів земельних відносин або основної їх частини, за винятком справ, передбачених частиною четвертою цієї статті.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

законами України від 30.06.93 р. N 3345-XII,

 від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 від 21.06.2001 р. N 2539-III,

 від 22.05.2003 р. N 850-IV,

 від 18.11.2003 р. N 1255-IV,

 від 24.06.2004 р. N 1892-IV,

 від 15.12.2006 р. N 483-V,

від 17.11.2009 р. N 1720-VI,

від 18.02.2010 р. N 1914-VI)

Коментована стаття містить правила визначення підсудності з окремих категорій справ. Виключна підсудність - правило, відповідно до якого справа має бути розглянута тільки певним господарським судом43. Виключна підсудність означає, що певні категорії справ не можуть розглядатися за загальними правилами підсудності, а також за правилами альтернативної підсудності.

Водночас не слід плутати виключну підсудність і компетенцію господарських судів. У цьому аспекті виключна підсудність справ означає, що справи, які належать до компетенції господарських судів, залежно від предмета спору розглядаються в певних господарських судах. Тобто йдеться про виключну підсудність справ, які належать до компетенції господарських судів.

Відповідно до частини 1 коментованої статті визначається підсудність справ у спорах із договорів перевезення. Якщо в таких справах позивачем чи одним із відповідачів є орган транспорту, ці справи розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу.

Як зазначається у ст. 306 ГК, перевезенням вантажів у цьому Кодексі визнається господарська діяльність, пов'язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами. Суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі. Перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний транспорт, автомобільний вантажний транспорт, морський вантажний транспорт та вантажний внутрішній флот, авіаційний вантажний транспорт, трубопровідний транспорт, космічний транспорт, інші види транспорту.

Стаття 307 ГК дає визначення поняття "договір перевезення вантажу". За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Залежно від виду транспорту, яким передбачається систематичне перевезення вантажів, укладаються такі довгострокові договори: довгостроковий - на залізничному і морському транспорті, навігаційний - на річковому транспорті (внутрішньому флоті), спеціальний - на повітряному транспорті, річний - на автомобільному транспорті. Порядок укладення довгострокових договорів встановлюється відповідними транспортними кодексами, транспортними статутами або правилами перевезень.

Згідно зі ст. 21 Закону України "Про транспорт" єдину транспортну систему України становлять:

транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен);

промисловий залізничний транспорт;

відомчий транспорт;

трубопровідний транспорт.

Перевезення окремими видами транспорту регулюється спеціальними законодавчими актами: Повітряним кодексом України, Кодексом торговельного мореплавства України, законами України "Про трубопровідний транспорт", "Про залізничний транспорт", "Про автомобільний транспорт", "Про міський електричний транспорт".

Не всі органи транспорту мають право на пред'явлення позовів до вантажовідправників і вантажоодержувачів. Так, у п. 5 листа Вищого арбітражного суду України від 10.03.2000 р. N 01-8/106 "Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України" зазначається, що згідно зі статтею 26 Закону України "Про залізничний транспорт" порядок пред'явлення і розгляд претензій та позовів визначається Статутом залізниць України відповідно до чинного законодавства України. Стаття 137 Статуту залізниць України передбачає право залізниць пред'являти позови до вантажовідправників, вантажоодержувачів і пасажирів, що випливають із цього Статуту. З огляду на викладене підприємствам, установам та організаціям залізничного транспорту загального користування право на пред'явлення таких позовів зазначеними нормативно-правовими актами не надано.

Також слід ураховувати вказівку, що міститься в інформаційному листі Вищого арбітражного суду України від 14.06.93 р. N 01-8/672 "Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів". При поданні позовів, пов'язаних з недостачами товарів або продукції, позивачі іноді без достатніх підстав притягують до участі у справі залізницю, чим штучно змінюють територіальну підвідомчість спору. В зв'язку з цим виникло питання про право арбітражного суду виключити залізницю з числа відповідачів та направити позовні матеріали за належною підвідомчістю до порушення провадження у справі в даному арбітражному суді. Вищий арбітражний суд України роз'яснив таке. Право судді виключити неналежного відповідача встановлене статтею 65 АПК України. Але якщо відповідачів у справі декілька, то виключення з їх числа перевізника не є підставою для передачі справи за підвідомчістю, оскільки стаття 17 АПК України обмежує можливість такої передачі лише двома умовами: заміною сторони та притягненням іншого відповідача. Отже, виключивши перевізника з числа відповідачів, суддя зобов'язаний вирішити спір щодо решти відповідачів по суті. Якщо ж перевізник є одним відповідачем у справі, то, визнавши його неналежним, суддя повинен у позові відмовити. До того ж вирішення питання, чи є відповідач неналежним, можливе лише після порушення провадження у справі. Якщо ж позов випливає з договору перевезення вантажів, пасажирів і їх багажу, але відповідачем є не перевізник, позов подається до господарського суду за загальними правилами підсудності.

У частині 2 коментованої статті справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна.

Якщо предметом позову є права на майно, такі позови пред'являються до господарського суду за місцезнаходженням цього майна. Однак можливо достеменно встановити місцезнаходження лише нерухомого майна.

У п. 27 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається, що статтею 16 ГПК встановлено виключну підсудність справ господарському суду у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном; такі справи розглядаються за місцезнаходженням майна. Місцезнаходження майна має бути достовірно встановлено і підтверджено документально. У разі неможливості подання позивачем такого підтвердження підсудність справи визначається на загальних підставах, тобто згідно зі статтею 15 ГПК. Якщо відповідачем у справі зі спору про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном є органи, зазначені у частині четвертій статті 16 ГПК, то такі справи підлягають розглядові у господарському суді міста Києва.

У ст. 190 ЦК дається визначення поняття "майно": майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Відповідно до ст. 179 ЦК річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Відповідно до ст. 181 ЦК речі поділяються на нерухомі і рухомі. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Речові права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень". Згідно зі ст. 5 цього Закону державна реєстрація прав проводиться місцевими органами державної реєстрації прав виключно за місцем знаходження нерухомого майна, а саме: в містах Києві та Севастополі, місті обласного підпорядкування, районі. Отже, місцезнаходженням нерухомого майна слід уважати місце державної реєстрації прав на нерухоме майно.

До позовів про права на нерухоме майно в контексті коментованої статті відносять позови щодо захисту речових прав на нерухоме майно:

про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (ст. 386 ЦК);

віндикаційний - про витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК);

негаторний - про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК);

про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК);

а також позови щодо речових прав на чуже майно: право володіння (глава 31 ЦК); право користування - сервітут (глава 32 ЦК); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб - емфітевзис (глава 33 ЦК); право забудови земельної ділянки - суперфіцій (глава 34 ЦК).

Правила виключної підсудності не поширюються на позови, що виникають із зобов'язань щодо прав на нерухоме майно (найм, оренда, застава тощо). До таких позовів застосовуються загальні правила підсудності.

Щодо рухомих речей, то з-поміж них вирізняються транспортні засоби, які підлягають державній реєстрації. Оскільки точне встановлення місцезнаходження транспортних засобів у конкретний момент може бути утруднене, є можливим пред'явлення позову до господарського суду за місцем реєстрації транспортного засобу.

Реєстрація суден в Україні здійснюється відповідно до Порядку ведення Державного суднового реєстру України і Суднової книги України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 1997 р. N 1069.

Стаття 15 КТМ дає визначення поняття "судно". Торговельне судно в цьому Кодексі означає самохідну чи несамохідну плавучу споруду, що використовується: 1) для перевезення вантажів, пасажирів, багажу і пошти, для рибного чи іншого морського промислу, розвідки і добування корисних копалин, рятування людей і суден, що зазнають лиха на морі, буксирування інших суден та плавучих об'єктів, здійснення гідротехнічних робіт чи піднімання майна, що затонуло в морі; 2) для несення спеціальної державної служби (охорона промислів, санітарна і карантинна служби, захист моря від забруднення тощо); 3) для наукових, навчальних і культурних цілей; 4) для спорту; 5) для інших цілей. Риболовне судно у цьому Кодексі - це будь-яке торговельне судно, що використовується для рибного або іншого морського промислу. Ядерне судно в цьому Кодексі - це судно, що обладнане ядерною енергетичною установкою.

Державна реєстрація цивільних повітряних суден здійснюється Державною службою України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації відповідно до Правил реєстрації цивільних повітряних суден в Україні, затверджених наказом Державної служби України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації від 31 січня 2006 р. N 67.

Відповідно до ст. 15 Повітряного кодексу України повітряне судно - це літальний апарат, що тримається в атмосфері за рахунок його взаємодії з повітрям, відмінної від взаємодії з повітрям, відбитим від земної поверхні, і здатний маневрувати в тривимірному просторі. Аналогічне визначення міститься у Державній програмі авіаційної безпеки цивільної авіації, затвердженій Законом України від 20 лютого 2003 р. N 545-IV: повітряне судно - апарат, що підтримується в атмосфері за рахунок взаємодії з повітрям, виключаючи взаємодію з повітрям, відбитим від земної поверхні.

Згідно зі ст. 13 Закону України "Про космічну діяльність" об'єкти космічної діяльності підлягають обов'язковій державній реєстрації в Державному реєстрі об'єктів космічної діяльності України згідно з Правилами реєстрації об'єктів космічної діяльності в Україні, які затверджує Кабінет Міністрів України. Якщо об'єкт космічної діяльності створюється спільно з юридичними особами інших держав чи міжнародними організаціями, то питання його реєстрації вирішується згідно з укладеними міжнародними договорами (контрактами).

Після внесення об'єкта космічної діяльності до Державного реєстру об'єктів космічної діяльності України всі записи щодо цього об'єкта, зроблені раніше у реєстрах об'єктів космічної діяльності інших держав, не визнаються Україною. Внесення об'єкта космічної діяльності до реєстру об'єктів космічної діяльності іншої держави, якщо цей об'єкт не виключено з Державного реєстру об'єктів космічної діяльності України, не визнається Україною.

Відповідно до ст. 34 Закону України "Про дорожній рух" державній реєстрації та обліку підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування автомобілі, автобуси, самохідні машини, сконструйовані на шасі автомобілів, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, причепи, напівпричепи та мотоколяски.

Державна реєстрація і облік здійснюються органами Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України, а їх порядок установлюється Кабінетом Міністрів України.

Усі інші механічні транспортні засоби підлягають відомчій реєстрації та обліку, порядок яких установлюється:

транспортних засобів військових частин і об'єднань - відповідними міністерствами і відомствами, яким підпорядковано ці частини і об'єднання;

великотоннажних автомобілів та інших технологічних транспортних засобів незалежно від форм власності, що не підлягають експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування, - Державним комітетом України по нагляду за охороною праці;

трамваїв і тролейбусів - Державним комітетом України по житлово-комунальному господарству;

гоночних і спортивних механічних транспортних засобів незалежно від власності - Міністерством України у справах молоді і спорту;

тракторів, самохідних машин, сільськогосподарської техніки, інших механізмів незалежно від форм власності, що підлягають експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування - Міністерством сільського господарства і продовольства України.

Власники транспортних засобів зобов'язані зареєструвати належні їм транспортні засоби протягом десяти діб після їх придбання, одержання або виникнення обставин, що потребують внесення змін у реєстраційні документи.

Правила державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 р. N 1388.

Частина 3 коментованої статті встановлює територіальну підсудність справ у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності. Такі справи розглядаються за місцем вчинення правопорушення.

Відповідно до ст. 418 ЦК право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

Згідно зі ст. 420 ЦК до об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать:

літературні та художні твори;

комп'ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

комерційні таємниці.

Конкретні склади порушень прав інтелектуальної власності вміщено в законодавчих актах, які регулюють відносини щодо певних об'єктів прав інтелектуальної власності.

Стаття 50 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (в редакції Закону України від 11 липня 2001 р. N 2627-III) визначає, що порушенням авторського права і (або) суміжних прав, що дає підстави для судового захисту, є:

а) вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові права суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав, визначені статтями 14 і 38 цього Закону, та їх майнові права, визначені статтями 15, 39, 40 і 41 цього Закону, з урахуванням передбачених статтями 21 - 25, 42 і 43 цього Закону обмежень майнових прав;

б) піратство у сфері авторського права і (або) суміжних прав - опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України і розповсюдження контрафактних примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм і програм організацій мовлення;

в) плагіат - оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору;

г) ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які мають авторське право і (або) суміжні права, примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм, програм мовлення;

д) вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського права і (або) суміжних прав;

е) будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів захисту авторського права і (або) суміжних прав, зокрема, виготовлення, розповсюдження, ввезення з метою розповсюдження і застосування засобів для такого обходу;

є) підроблення, зміна чи вилучення інформації, зокрема, в електронній формі, про управління правами без дозволу суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав чи особи, яка здійснює таке управління;

ж) розповсюдження, ввезення на митну територію України з метою розповсюдження, публічне сповіщення об'єктів авторського права і (або) суміжних прав, з яких без дозволу суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав вилучена чи змінена інформація про управління правами, зокрема, в електронній формі.

Відповідно до ст. 34 Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" (в редакції Закону України від 01.06.2000 р. N 1771-III) будь-яке посягання на права власника патенту, передбачені статтею 28 цього Закону, вважається порушенням прав власника патенту. Згідно зі статтею 28 цього ж Закону патент надає його власнику виключне право використовувати винахід (корисну модель) за своїм розсудом, якщо таке використання не порушує прав інших власників патентів. Використання секретного винаходу (корисної моделі) власником патенту має здійснюватися з додержанням вимог Закону України "Про державну таємницю" та за погодженням із Державним експертом.

Взаємовідносини при використанні винаходу (корисної моделі), патент на який належить кільком особам, визначаються угодою між ними. У разі відсутності такої угоди кожний власник патенту може використовувати винахід (корисну модель) за своїм розсудом, але жоден з них не має права давати дозвіл (видавати ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі) та передавати право власності на винахід (корисну модель) іншій особі без згоди інших власників патенту.

Використанням винаходу (корисної моделі) визнається:

виготовлення продукту із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі), застосування такого продукту, пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж, імпорт (ввезення) та інше введення його в цивільний оборот або зберігання такого продукту в зазначених цілях;

застосування процесу, що охороняється патентом, або пропонування його для застосування в Україні, якщо особа, яка пропонує цей процес, знає про те, що його застосування забороняється без згоди власника патенту або, виходячи з обставин, це і так є очевидним.

Відповідно до ст. 26 Закону України "Про охорону прав на промислові зразки" будь-яке посягання на права власника патенту, передбачені статтею 20 цього Закону, вважається порушенням прав власника патенту. Статтею 20 цього Закону встановлено, що патент надає його власнику виключне право використовувати промисловий зразок за своїм розсудом, якщо таке використання не порушує прав інших власників патентів. Використанням промислового зразка визнається виготовлення виробу із застосуванням запатентованого промислового зразка, застосування такого виробу, пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж, імпорт (ввезення) та інше введення його в цивільний оборот або зберігання такого виробу в зазначених цілях.

Згідно зі ст. 21 Закону України "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем" порушенням прав власника зареєстрованої топографії ІМС, що тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України, вважається будь-яке посягання на його права, передбачені статтею 16 цього Закону. Стаття 16 цього Закону встановлює, що реєстрація топографії ІМС надає власнику зареєстрованої топографії ІМС виключне право використовувати топографію ІМС на свій розсуд, якщо таке використання не порушує прав інших власників зареєстрованих топографій ІМС. Реєстрація надає власнику зареєстрованої топографії ІМС право: забороняти іншим особам використовувати топографію ІМС без його дозволу, за винятком випадків, коли таке використання не визнається згідно з статтею 17 цього Закону порушенням прав власника зареєстрованої топографії ІМС; передавати на підставі договору право власності на топографію ІМС будь-якій особі, яка стає правонаступником власника зареєстрованої топографії ІМС; видавати будь-якій особі дозвіл (ліцензію) на використання зареєстрованої топографії ІМС на підставі ліцензійного договору. Під використанням топографії ІМС слід розуміти: копіювання топографії ІМС; виготовлення ІМС із застосуванням даної топографії; виготовлення будь-яких виробів, що містять такі ІМС; ввезення таких ІМС та виробів, що їх містять, на митну територію України; пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж та інше введення в цивільний оборот або зберігання в зазначених цілях ІМС, виготовлених із застосуванням топографії ІМС, та будь-яких виробів, що містять такі ІМС.

Відповідно до ст. 53 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" (у редакції Закону України від 17 січня 2002 р. N 2986-III із змінами, внесеними згідно із Законом України від 02.11.2006 р. N 311-V) привласнення авторства є порушенням особистих немайнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин. Вчинення без дозволу особи, яка має майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, будь-яких дій по відношенню до цього сорту, що потребують дозволу згідно з положеннями статті 39 цього Закону, вважаються порушенням майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин.

Згідно зі ст. 20 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" будь-яке посягання на права власника свідоцтва, передбачені статтею 16 цього Закону, в тому числі вчинення без згоди власника свідоцтва дій, що потребують його згоди, та готування до вчинення таких дій, вважається порушенням прав власника свідоцтва.

Відповідно до ст. 23 Закону України "Про охорону прав на зазначення походження товарів" порушенням прав на використання зазначення походження товару є використання неправдивого (фальшивого) зазначення або такого зазначення, що вводить споживача в оману щодо справжнього місця походження товару. Порушенням прав власника свідоцтва про реєстрацію права на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару є: використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару особою, яка не має свідоцтва про реєстрацію права на його використання; використання зареєстрованого зазначення географічного походження товару, якщо цей товар не походить із зареєстрованого для цього зазначення географічного місця, навіть якщо справжнє місце походження товару або географічне зазначення його походження використовується у перекладі або супроводжується словами: "вид", "тип", "стиль", "марка", "імітація" тощо; використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару або подібного до нього позначення для відмінних від описаних у Реєстрі однорідних товарів, якщо таке використання вводить в оману споживачів щодо походження товару та його особливих властивостей або інших характеристик, а також для неоднорідних товарів, якщо таке використання завдає шкоди репутації зареєстрованого зазначення або є неправомірним використанням його репутації; використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару як видової назви.

Позовна заява про порушення немайнових прав інтелектуальної власності подається за загальними правилами територіальної підсудності до господарського суду за місцем знаходження відповідача.

Частина 4 коментованої статті визначає виключну підсудність справ у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації.

Відповідно до ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Перелік центральних органів виконавчої влади наведено в додатку до Указу Президента України від 15 грудня 1999 р. N 1573/99 "Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади" (з наступними змінами і доповненнями):

Міністерства, керівники яких входять до складу Кабінету Міністрів України:

Міністерство аграрної політики України;

Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України;

Міністерство внутрішніх справ України;

Міністерство вугільної промисловості України;

Міністерство економіки України;

Міністерство закордонних справ України;

Міністерство культури і туризму України;

Міністерство оборони України;

Міністерство освіти і науки України;

Міністерство охорони здоров'я України;

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України;

Міністерство палива та енергетики України;

Міністерство праці та соціальної політики України;

Міністерство промислової політики України;

Міністерство транспорту та зв'язку України;

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;

Міністерство України у справах сім'ї, молоді та спорту;

Міністерство фінансів України;

Міністерство юстиції України.

Державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України:

Вища атестаційна комісія України;

Головне контрольно-ревізійне управління України;

Державна служба автомобільних доріг України;

Державна служба України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації;

Державний комітет архівів України;

Державний комітет лісового господарства України;

Державний комітет телебачення і радіомовлення України;

Державний комітет України з державного матеріального резерву;

Державний комітет України по водному господарству;

Державний комітет України по земельних ресурсах;

Державний комітет України у справах національностей та міграції;

Пенсійний фонд України.

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом:

Адміністрація Державної прикордонної служби України;

Антимонопольний комітет України;

Головне управління державної служби України;

Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України;

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

Державна митна служба України;

Державна податкова адміністрація України;

Державна служба експортного контролю України;

Державна судова адміністрація України;

Державне агентство України з інвестицій та інновацій;

Державний департамент України з питань виконання покарань;

Державний комітет статистики України;

Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва;

Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики;

Державний комітет фінансового моніторингу України;

Державний комітет ядерного регулювання України;

Міністерство економіки України;

Національна комісія з питань регулювання зв'язку України;

Національна комісія регулювання електроенергетики України;

Національне агентство України з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів;

Національне космічне агентство України;

Служба безпеки України;

Управління державної охорони України.

Справи, в яких вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради чи обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації беруть участь як позивачі або треті особи, розглядаються господарськими судами за загальними правилами територіальної підсудності.

У п. 2 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. N 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" зазначається, що у вирішенні питання про підсудність зустрічних позовних заяв слід виходити з того, що за змістом частини 1 статті 60 ГПК зустрічний позов завжди розглядається спільно з первісним позовом в тому ж суді, в провадженні якого перебуває справа за первісним позовом, включаючи випадки, коли відповідач за зустрічним позовом є організацією, зазначеною в частині четвертій статті 16 ГПК.

У п. 27 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається, що частина четверта статті 16 ГПК відносить справи зі спорів, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, до підсудності господарського суду міста Києва. З огляду на це у вирішенні питання про визначення підсудності відповідних справ у разі, коли позивач зазначає центральний орган виконавчої влади або державну адміністрацію як відповідача поряд з іншими відповідачами без достатніх на це підстав, необхідно враховувати таке. Якщо позивач з якихось причин вважає, що одним із відповідачів зі справи має бути центральний орган виконавчої влади або державна адміністрація і у зв'язку з цим позовна заява подається до господарського суду міста Києва, або у разі передачі відповідної справи іншим господарським судом до цього суду, останній у процесі підготовки справи до розгляду за згодою позивача вправі вирішити питання про залучення до участі у справі іншого відповідача або про заміну неналежного відповідача (стаття 24 ГПК). Якщо у такому випадку справа стала підсудною іншому господарському суду, вона згідно із частиною третьою статті 17 ГПК має бути розглянута господарським судом міста Києва.

За правилом виключної підсудності господарський суд міста Києва розглядає справи, матеріали яких містять державну таємницю.

У ст. 34 Закону України "Про державну таємницю" встановлено особливості здійснення органами державної влади їх функцій щодо органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що провадять діяльність, пов'язану з державною таємницею. Органи державної влади, в тому числі правоохоронні, контрольно-ревізійні та суди, з метою охорони державної таємниці мають за погодженням із Службою безпеки України встановлювати порядок здійснення своїх функцій щодо органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що провадять діяльність, пов'язану з державною таємницею.

Відповідно до ст. 1 цього ж Закону державна таємниця - вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Звід відомостей, що становлять державну таємницю, затверджено наказом голови Служби безпеки України від 12 серпня 2005 р. N 440. Відповідно до Закону України "Про державну таємницю" Звід відомостей, що становлять державну таємницю (далі - ЗВДТ), є єдиною формою реєстрації цих відомостей в Україні. З моменту опублікування ЗВДТ держава забезпечує захист і правову охорону відомостей, які зареєстровані в ньому. ЗВДТ формується Службою безпеки України на підставі рішень державних експертів з питань таємниць про віднесення інформації до державної таємниці та висновків державних експертів про скасування раніше прийнятих рішень, а у випадках, передбачених статтею 12 Закону України "Про державну таємницю", - на виконання рішень суду.

Судді, які розглядають справи, що містять державну таємницю, а також представники сторін та третіх осіб, повинні мати доступ до державної таємниці згідно зі ст. 27 Закону України "Про державну таємницю".

Що ж до справ, матеріали яких містять інші види інформації з обмеженим доступом, то на такі справи правила виключної підсудності не поширюються, і вони розглядаються господарськими судами за загальними правилами територіальної підсудності.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів" ст. 16 ГПК доповнено новою частиною 5 такого змісту: "Справи у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".

Отже, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин і відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК підвідомчі господарським судам, розглядаються за місцезнаходженням господарського товариства, щодо корпоративних прав якого виник спір. При цьому місцезнаходження господарського товариства слід визначати за даними Єдиного державного реєстра юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" визначено, що Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців - автоматизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Згідно з цим само Законом місцезнаходження юридичної особи - адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

Відповідно до ст. 17 Закону відомості про юридичну особу або фізичну особу - підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток та відомостей, що надаються юридичними особами державному реєстратору за місцезнаходженням реєстраційної справи згідно із законодавством України.

В Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості щодо юридичної особи:

повне найменування юридичної особи та скорочене у разі його наявності;

ідентифікаційний код юридичної особи;

організаційно-правова форма;

центральний чи місцевий орган виконавчої влади, до сфери управління якого належить державне підприємство або частка держави у статутному фонді юридичної особи, якщо ця частка становить не менше 25 відсотків;

місцезнаходження юридичної особи;

перелік засновників (учасників) юридичної особи, у тому числі ім'я, місце проживання, ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків, якщо засновник - фізична особа; найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код, якщо засновник - юридична особа;

види діяльності;

прізвище, ім'я, по батькові та ідентифікаційні номери фізичних осіб - платників податків, які обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, уповноважених представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори;

дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи;

дані про розмір статутного фонду (статутного або складеного капіталу), у тому числі частки кожного із засновників (учасників), а також розмір сплаченого статутного фонду (статутного або складеного капіталу) на дату проведення державної реєстрації та дата закінчення його формування;

дата та номер запису про проведення державної реєстрації юридичної особи, дати та номери записів про внесення змін до нього;

підстави для відмови у проведенні державної реєстрації;

серія та номер свідоцтва про державну реєстрацію, дата видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію;

дані про установчі документи, дати та номери записів про внесення змін до них;

підстави для відмови у проведенні державної реєстрації змін до установчих документів;

дата та номер запису про скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи;

дані про дату постановки на облік та дату зняття з обліку в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування;

дані про відокремлені підрозділи юридичної особи;

дані про перебування юридичної особи в процесі припинення, зокрема, дата реєстрації рішення засновників (учасників) або уповноважених ними органів про припинення юридичної особи, відомості про комісію з припинення (ліквідатора, ліквідаційну комісію тощо);

дата затвердження передавального акта або розподільчого балансу;

дані про юридичних осіб, правонаступником яких є зареєстрована юридична особа;

дані про юридичних осіб - правонаступників;

дата прийняття, дата набрання законної сили та номер судового рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов'язане з банкрутством, щодо порушення (припинення) провадження у справі про банкрутство, щодо визнання її банкрутом, щодо скасування державної реєстрації припинення;

дата та номер запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи, підстава для його внесення;

дата та номер запису про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи, підстава для його внесення;

місце проведення державної реєстрації, а також місце проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом;

місцезнаходження реєстраційної справи;

дані про видачу виписок, витягів, довідок з Єдиного державного реєстру;

прізвище, ім'я та по батькові посадової особи, що внесла до Єдиного державного реєстру запис про державну реєстрацію юридичної особи, внесла зміни до цього запису або внесла запис про державну реєстрацію припинення юридичної особи;

дата передачі реєстраційної справи до державної архівної установи, адреса її знаходження;

фінансова звітність про господарську діяльність юридичної особи (крім бюджетних установ) у складі балансу і звіту про річні фінансові результати;

дані, що отримані в порядку взаємообміну інформацією з відомчих реєстрів органів статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування: дати та номери записів про взяття на облік в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування, дати та номери записів про зняття з обліку в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування, дані про види діяльності, в тому числі про основний вид діяльності;

інша додаткова інформація про здійснення зв'язку з юридичною особою.

Місцезнаходження господарського товариства повинно відповідати відомостям, що містяться у Єдиному державному реєстрі. Відповідно до ст. 20 Закону відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними, за винятком ідентифікаційних номерів фізичних осіб - платників податків. Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, надаються у вигляді:

витягу з Єдиного державного реєстру;

довідки про наявність або відсутність в Єдиному державному реєстрі інформації, яка запитується;

бази даних (сукупність інформації Єдиного державного реєстру в електронному вигляді), для цілей бюро кредитних історій.

Отже, у випадку сумнівів у даних, зазначених у позовній заяві щодо місцезнаходження господарського товариства, слід отримати ці відомості з Єдиного державного реєстру.

Може скластися процесуальна ситуація, коли за правилами виключної підсудності неможливо однозначно визначити господарський суд, якому підсудна справа. Так, за предметом позову справа підсудна одному суду, а за суб'єктним складом - іншому суду. Уявляється, що в такому випадку позивач має право обрати суд на власний розсуд. Проте, якщо матеріали справи містять державну таємницю, таку справу може прийняти до свого провадження виключно господарський суд міста Києва.

Стаття 17. Передача справ з одного господарського суду до іншого господарського суду

Якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріали справи надсилаються господарським судом за встановленою підсудністю не пізніше п'яти днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про передачу справи.

Ухвалу про передачу справи за підсудністю може бути оскаржено.

Справа, прийнята господарським судом до свого провадження з додержанням правил підсудності, повинна бути ним розглянута по суті і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому господарському суду.

Якщо після відводу суддів неможливо розглянути справу в господарському суді, до підсудності якого відноситься справа, то така справа передається до господарського суду, найбільш територіально наближеного до цього господарського суду.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

законами України від 30.06.93 р. N 3345-XII,

 від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

від 21.06.2001 р. N 2539-III,

від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Частина 1 коментованої статті встановлює порядок дій господарського суду, якщо до нього надійшла справа, яка йому не підсудна. Йдеться про справи, які підвідомчі господарським судам, але при поданні позовної заяви чи заяви про порушення справи про банкрутство порушено правила територіальної підсудності справ господарським судам. Якщо справа не підлягає розгляду в господарських судах, суд, до якого надійшла справа, повинен відмовити у прийнятті позовної заяви відповідно до ст. 62 ГПК, не пересилаючи її до іншого господарського суду.

Якщо справа підвідомча не господарським судам, а місцевим судам чи спеціалізованим судам іншої юрисдикції, господарський суд не має права пересилати справу до місцевого суду чи спеціалізованого суду іншої юрисдикції, якому підвідомча справа, а повинен відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі ст. 62 ГПК.

Якщо порушення правил підсудності виявлено суддею при вирішенні питання про прийняття позовної заяви, суд, не порушуючи провадження у справі, має надіслати матеріали справи до господарського суду, якому за правилами підсудності належить розглядати цю справу.

Якщо виявилося, що справа непідсудна господарському суду після прийняття позовної заяви до розгляду, суд, не припиняючи провадження у справі, пересилає матеріали справи за встановленою підсудністю.

Про передачу справи за підсудністю суд виносить ухвалу. Ухвала про передачу справи за підсудністю виноситься як до порушення провадження у справі, так само і після порушення провадження у справі. Справа повинна бути надіслана за підсудністю не пізніше п'яти днів після надходження справи до суду. Такий само строк встановлено для передачі матеріалів справи у випадку, коли суд порушив провадження у справі. В таких випадках початок перебігу строку визначений датою винесення ухвали про передачу справи за підсудністю.

У п. 16 інформаційного листа від 20.10.2006 р. N 01-8/2351 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в I півріччі 2006 року" Вищий господарський суд України на запитання, якими є наслідки ситуації, коли господарські суди не дійшли взаємної згоди стосовно визначення підсудності справи, відповів так. Відповідно до частини першої статті 17 ГПК, якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріали справи надсилаються господарським судом за встановленою підсудністю не пізніше п'яти днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про передачу справи. Чинним законодавством не передбачено можливості спору між господарськими судами з приводу підсудності справи, а ухвалу про передачу справи за підсудністю може бути змінено чи скасовано виключно за результатами її перегляду в апеляційному або касаційному порядку. Тому господарський суд, який одержав справу на підставі винесеної в порядку статті 17 ГПК ухвали, і в разі незгоди з останньою має розглянути справу по суті, якщо відповідну ухвалу не було змінено чи скасовано.

Частина 2 коментованої статті передбачає право на оскарження ухвали про передачу справи за підсудністю. Ця ухвала може бути оскаржена в апеляційному чи касаційному порядку. Якщо в результаті апеляційного чи касаційного перегляду ухвалу скасовано, справа підлягає розгляду в тому суді, якій виніс ухвалу про передачу за підсудністю.

Частина 3 коментованої статті описує випадок, коли в процесі розгляду справи її територіальна підсудність змінилася. Така ситуація може скластися, якщо:

а) змінилося місцезнаходження чи місце проживання відповідача;

в) позивач змінив предмет позову (ст. 22 ГПК);

г) судом залучено іншого відповідача (ст. 24 ГПК);

д) судом допущено заміну неналежного відповідача (ст. 24 ГПК);

е) судом здійснено заміну сторони її правонаступником (ст. 25 ГПК).

У цих випадках господарський суд не вправі пересилати матеріали справи за підсудністю на підставі ст. 17 ГПК, а повинен розглянути справу по суті.

У п. 27 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається: якщо господарський суд, який прийняв справу до свого провадження з додержанням правил підсудності, залучив іншого відповідача чи замінив неналежного відповідача і у зв'язку з цим справа стала підсудною іншому господарському суду, питання про підсудність визначається за правилом частини третьої статті 17 ГПК, за винятком випадків, коли наслідком змін на стороні відповідача стає виключна підсудність справи.

Може статися, що після задоволення відводів (самовідводів) суддів господарського суду, який прийняв справу до свого провадження, неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи. Цей випадок передбачено частиною 4 коментованої статті. Така процесуальна ситуація унеможливлює розгляд справи відповідно до правил підсудності. Причому йдеться як про загальні правила підсудності, так і про правила виключної підсудності. Зрозуміло, що відсутність законного складу суду унеможливлює також і вирішення питання про передачу справи для розгляду до іншого суду, оскільки відсутній склад суду, який має право винести відповідну ухвалу.

Для вирішення питання про підсудність такої справи голова Вищого господарського суду України або його заступник мають право витребувати будь-яку справу, що є у провадженні місцевого господарського суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого господарського суду. Отже, якщо внаслідок задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити склад суду для розгляду справи, голова місцевого господарського суду повинен поінформувати голову Вищого господарського суду України чи його заступника. Після цього останній витребовує справу для вирішення питання про передачу справи до іншого суду.

При цьому Вищий господарський суд України у жодному разі не вправі приймати справу до свого провадження.

Про передачу справи на розгляд іншого суду голова Вищого господарського суду України чи його заступник виносить ухвалу.