Еміграція.
Після зречення влади, Скоропадський із родиною перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, зрештою оселився (до 1945 р.) у Ванзее — північно-західному передмісті Берліна, в будинку на вулиці Альзенштрасе, 19 (після Другої світової війни він був проданий, а потім знесений; тепер на його тенісні корти).
Вже 1920 року, завдяки наполяганням емігрантів-гетьманців, що на чолі з В.Липинським та С.Шеметом зорганізувалися в «Український союз хліборобів-державників», П.Скоропадський повернувся до активного політичного життя — він очолив новий гетьманський рух, а В'ячеслав Липинський став його теоретиком.
Проте на початку 1930-х років між практиком Скоропадським та теоретиком Липинським виникли певні розбіжності щодо існування руху, і єдиний «Союз» розколюється. Прибічники гетьмана об'єдналися у «Союз гетьманців-державників». Завдяки зусиллям Скоропадського, філії гетьманського руху з'являються не лише в Австрії та Німеччині, а й в Чехословаччині, Франції, Канаді, США, на західноукраїнських землях (Польща). Крім того, заходами Павла Петровича, 1926 року у Німеччині засновується Український науковий інститут при Берлінському університеті, що зіграв велику роль у розвитку української науки та культури.
З приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів життя Скоропадського ускладнилося. Доводилося докладати чималі зусилля і використовувати власний авторитет та зв'язки, щоб зробити можливим подальше існування і діяльність «Союзу гетьманців-державників» та української громади у Німеччині. Разом з тим, передбачаючи неминучу війну у Європі, Павло Скоропадський 1939 року відправив свого сина Данила до Великобританії з метою гарантування продовження існування гетьманського руху на випадок перемоги антигітлерівської коаліції.
І хоча гетьман не підтримував нацизм, він змушений був «лояльно» ставитися до нього. Але попри все Скоропадський завжди обстоював перед офіційним Рейхом і серед громадськості інтереси українців. Так, наприклад, коли за згодою Берліна угорські війська 1939 окупували Карпатську Україну, гетьман направив телеграму-протест до Гітлера. Заходам П.Скоропадського завдячують звільненням з німецьких концтаборів С.Бандера, А.Мельник, Я.Стецько, А.Левицький та ін.
Протягом 1938–1941 років Скоропадський намагався згуртувати усі українські сили у діаспорі. Він не поділяв надій деяких угруповань емігрантів, що німці відновлять українську державність.(4.с.210-213.)
Смерть гетьмана.
Наприкінці війни П.Скоропадський відправив дружину Олександру з дітьми Марією та хворим Петром в м. Оберстдорф — у маєток друзів родини в Баварських Альпах. Дочка Олена на той час була у Вюрцбурзі; Єлизавета залишалася з батьком як секретарка-помічниця, а гетьманич Данило був у Лондоні.
8 квітня 1945 сам П.Скоропадський з Єлизаветою, ад'ютантом Дмитром Грищинським та ще кількома людьми виїхали з с. Меллінґен, що біля Ваймара (там була резиденція гетьманців), у напрямку Оберстдорфа.
16 квітня 1945, під час бомбардування англо-американською авіацією станції Платлінґ (поблизу Мюнхена) Павла та Єлизавету Скоропадських засипало камінням зі зруйнованої вокзальної стіни. Поранених батька й дочку відвезли до лікарні в Деґґендорфі, а потім до сусіднього монастиря Меттен. О 4-й годині ранку 26 квітня П.Скоропадський помер і був похований на монастирському цвинтарі греко-католицьким священиком Григорієм Онуфрівим. 1946 року останки Павла Скоропадського урочисто перепоховали в м. Оберстдорф. В одній могилі з ним поховані всі члени родини Скоропадських, померлі на еміграції, крім Данила, похованого у Великій Британії.
На сьогодні українські дослідники не знайшли адресу будинку Мордвинової в Оберстдорфі, де доживали віку члени родини гетьмана[4.с.110]