- •1. Причини та передумови виникнення козацтва на теренах України
- •2. Феномен Запорізької Січі в контексті української історії
- •Особливості військово-політичного та адміністративного устрою Запорізької Січі
- •Право і судочинство у Запорізькому низовому війську
- •Роль Запорізької Січі в історії України
- •3. Козацька доба, як культурно-історичний чинник
- •Висновки
- •Список використаної літератури
Роль Запорізької Січі в історії України
Номінально підвладна Речі Посполитій, Запорізька Січ далеко не завжди враховувала Її волю. Вже наприкінці XVI ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Зважаючи на Військо Запорізьке як на значну політичну силу. Московська держава, Туреччина, Венеція, Австрія, Крим встановлюють з Січчю постійні зв'язки.
Виборча демократична система, яка склалася на Запоріжжі, була історичною ниткою зв’язку нашої давньої історії та історії України козацької доби. До того ж Запорізька Січ з більшою інтенсивністю виробляла державно-національну традицію. Було зрозуміло, що жодна держава не буде захищати український народ, а лише грабувати й нищити його. Природно, виникла потреба створити свою державу, яка могла б бути більш гуманною до українців.
Через те Запорізька Січ відіграла таку велику роль у формуванні політично-державницької свідомості українців. Народ виробляв світоглядне переконання, за яким українська держава мусила мати демократичну владу, що повинна обиратись самим народом. У цьому полягає ще одна історична місія Запорізької Січі. Від неї залежала вся подальша ідейна державотворча діяльність українського народу, створення ним політично-державницьких прагнень і готовність до їхнього втілення в життя.
Таким чином, в організації козацького самоврядування, яке сформувалося в Запорізькій Січі, ми знаходимо зародок майбутньої української державності, яка заявить про себе в повний голос в роки Визвольної війни українського народу 1648—1654 років, а згодом відгукнеться і у ХХ столітті.[1, c. 199-201]
3. Козацька доба, як культурно-історичний чинник
Певну роль у розвиток освіти відіграла Запорозька Січ. Вже у 1578 р. на землях Війська Запорозького була заснована перша школа, в якій навчалися бажаючі – як малолітні так дорослі. На Чортомлицькій Січі в 1650 р. збудували січову військову церву із центральною школою при ній. У цій школі, як свідчать документи, навчалося 80 учнів. Всього на Запорожжі було 44 церкви, при 16 з них працювали церковнопарафіяльні школи. Діяли також, за твердженням історика О.Апанович спеціальні школи підвищеного типу. Навчання в усіх школах Запоріжжя велося рідною – «руською» - мовою. Крім рідної, у січових школах вивчали старослов’янську і латинську мови, письмо й лічбу, закон Божий, геометрію географію, астрономію, музику тощо. Учні проходили курс військово-фізичного виховання, мали досить широкі права. Головне завдання козацької педагогіки полягало в підготовці фізично загартованих, здорових, мужніх воїнів – захисників рідного краю від чужоземного поневолення; виховання українського національного характеру і світогляду [2, c. 2]
Запорізька Січ – це було не тільки військове, а й ідеологічне утворення. Тому велике значення надавали в Запоріжжя Січі вміння не тільки фізичним, але й розумовим, дипломатичним, знанням грамоти та іноземних мов. На Січі існували школи музики і співу. Відомо що Богдан Хмельницький 1652 р. видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл кобзарів і лірників і взяв їх під свою опіку. Козацька педагогіка – феноменальне явище і складова української етнопедагогіки: в усній формі вона збереглася, передаючи з покоління до покоління найкращі духовні цінності народу. Козацька педагогіка як невід’ємна складова української етнопедагогіки акумулювала в собі вироблені віками та випробувані часом традиції виховання молоді. Усі відомості про життя та культуру запорозьких козаків можна черпати з літописань, де йшлося, головним чином, про війни та походи, громадське та культурне життя; і писали літописи самі козаки.
З давніх-давен на терені Київської Русі, а потім України священне ремесло літописця було підвладне загалом лише ченцям. Біля витоків цілої плеяди монахів-істориків стоїть могутня постать ченця Києво-Печерської лаври Нестора Літописця. В Україні епоха Нестора та його продовжувачів змінилася добою козацького літописання. Козацька старшина, що здобувала освіту і вдома, і в іноземних університетах, здійснила переворот у літописанні – перехід від літописів до наукових історичних творів. Козацькі літописи є свідченням діяльності насамперед козацької верхівки, що, безумовно, позначалося на їхньому змісті. Але й широкі маси козацького народу, «козацька голота», не були німими. Крім того, що саме вони поставали головним творцем історії, вони ще залишили по собі й свої «історичні твори». Не бракувало в Україні кінця XVII ст. і книжок. Незважаючи на воєнні лихоліття, в країні діяло 13 друкарень: із них дев'ять українських, три польських і одна єврейська. Письменники творили химерним бароковим стилем, користуючись штучною церковнослов'янською мовою, далекою від тогочасної розмовної. У творах світських авторів, навпаки, наявна тенденція користуватися народною мовою й порушувати конкретні питання. Щодо церковного життя України за часів козаччини, то основу його складало православне християнство. Віра на Січі була єдиною, католики ж і особливо, уніати вважалися ворогами. Рушійною силою православного відродження України була стародавня Києво-Печерська лавра, матеріально підтримувана заможною козацькою верхівкою та багатими православними шляхтичами. Відчутний вплив позначився на розвитку мистецтва України, у тому числі й на народному живописі, що набув поширення у Запорожжі. Довгий час він розвивався в межах іконопису. Народні митці-іконописці потроху звільнялися від канонів візантійського іконопису; їхні ікони позначалися об'ємністю форм, застосуванням яскравих барв і головне – зображенням на іконах людей – сучасників іконописців. Поширилася в Україні традиція виконання ікон у стилі «Запорозької Покрови»: там на іконах поруч із козаками зображалися також військові клейноди запорожців.[8, c. 558]
Світський живопис того часу відтворений у народних картинах із зображенням козака Мамая, які прикрашали тоді кожну селянську й козацьку хату. Кобза, яку тримав козак, символізувала народну історію та мрії, кінь – його волю, дуб – його могутність. Часто на цих картинах можна побачити спис із козацьким прапорцем, а також штоф та чарку. То були речі, пов'язані зі смертю козака – спис ставився на місце поховання, штоф та чарка клалися в могилу, і нагадували вони про скороминучість життя та козацьку долю, адже загроза смерті в бою була повсякденною реальністю. У той же час поширюється так званий «книжковий портрет» – зображення засновників церков або людей, що надавали монастирям значну фінансову підтримку.[12, c. 32-33]
У духовній культурі високого розвитку досягло хорове мистецтво. Упродовж багатьох віків національно-визвольної боротьби український народ поряд із піснями творив думи – героїчну, драматизовано й водночас просякнуту ліризмом поезію, що виконувалася під акомпанемент бандури, кобзи або ліри.[11, c. 13]