23. Творчість і.Котляревського.

Десь приблизно в ту пору, коли писалася «Історія русів», над своєю «Енеїдою» в Полтаві працював Котляревський. Без його згоди і відома перші три частини «Енеїди» надруковано в Санкт-Петербурзі 1798 р., через десять років — другим виданням. Згодом наступного, 1809 р., І. П. Котляревський видав там же, в Петербурзі, перші чотири частини твору (повний текст із 6-ти частин опубліковано після його смерті, 1842 р.).

Іван Петрович Котляревський (1769 — 1838 рр.) був корінним полтавчанином, за винятком років війської служби та служби домашнім учителем жив у Полтаві безвиїзно, мав там досить велику, але просту, майже селянську хату поряд з нинішнім центром міста, на горбку над Ворсклою. Він був сином канцеляриста, сам після духовної семінарії служив канцеляристом і належав до «канцеляристської» староукраїнської культури. Почав він писати «Енеїду», коли йому було років двадцять п’ять, писав довго і видати частину наважився лише у сорок років. Після цього в житті Котляревського був істотний епізод: він брав участь у формуванні козацького війська (ініціатива, як згадувалось, належала близькому до автономістського гуртка Миклашевському), командував полком і одержав звання майора.

Ще до Рєпніна Котляревський був у Полтаві відомою і поважаною /327/ людиною; будучи майором, Котляревський водночас був і директором театру. З прибуттям до Полтави князя Рєпніна культурне життя пожвавилося, роль Котляревського зросла. Він входив до того гуртка чиновників та інтелігентів, які створили 1818 р. в Полтаві масонську ложу «Любові до істини». Магістром ложі був службовець канцелярії Рєпніна М. Новиков, його заступником — С. М. Кочубей, колишній предводитель дворянства, родич відомого графа Віктора Павловича, одним із наглядачів — господар Качанівки В. В. Тарновський, а І. П. Котляревський обіймав посаду, що називалась вітія. Того ж року Котляревський написав для очолюваного ним театру, в якому він сам був і актором, дві українські п’єси: «Наталка Полтавка» та водевіль на мандрівний сюжет «Москаль-чарівник». Для того, щоб пустити п’єси в театри у межах генерал-губернаторства, достатньо було дозволу князя М. Г. Рєпніна, і Полтавський театр став першим, де почалися вистави українською мовою.

Важко переоцінити роль, яку відіграла скромна і непретензійна «Наталка Полтавка» в історії української культури. За нею пішли українські п’єси, водевілі, навіть опери та оперети Г. Квітки-Основ’яненка, В. Гоголя, С. Писаревського, нарешті, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, що заклало підвалини українського театрального репертуару XIX століття. Можна сперечатися, що справило більший вплив на українське культурне життя того століття — «Наталка Полтавка» чи «Енеїда». Проте як літературне явище «Енеїда» на порядок значущіша і самобутніша.

За своїм жанром, як зазначається в літературі, «Енеїда» належить до давнього бурлеску, тобто до «зниженого» і сміхового виконання «високої» теми. Найчастіше при цьому говориться про пародійний характер бурлеску. Як підкреслював М.М. Бахтін, при цьому залишається незрозумілим, на кого тут пишеться пародія. Чи є «Енеїда» пародією на знаменитий твір Верґілія? Якщо ні, то що ж тоді пародіює Котляревський? Плутанина виникає з моралізаторської і політизованої естетики, для якої якщо є сміх, то автор обов’язково когось чи щось висміює, картає і бичує. Поза всяким сумнівом «Енеїда» Котляревського належить до численних сміхових, «низьких» переспівів класичного Верґілієвого твору, що починаються в Європі XVII ст. і продовжуються протягом усього XIX століття (остання «Енеїда навиворіт» з’являється в Росії наприкінці XIX ст.).

Посмішку викликає вже перша фраза: «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак». Для багатьох читачів уже цього достатньо — /328/ далі йде повторення сміхового зіставлення образного ряду високого римського епосу з побутовим і простонародним українським образним рядом. Щоб оцінити характер цього зіставлення, треба знати не тільки переспів Котляревського, а й оригінал Верґілія. В ті часи Верґілія знала кожна освічена людина — це був чи не найпопулярніший римський автор, його читали латиною; сьогодні ми можемо скористатися вже й чудовим перекладом на українську мову М. Білика під редакцією Б. Тена. Отже, початок поеми у Верґілія звучить так:

Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої,

Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські.

Довго всевишня по суші і морю ним кидала сила,

Бо невблаганна у гніві Юнона була безпощадна.

Досить натерпівся він у війні, поки місто поставив,

Переселивши у Лацій богів, звідки рід був латинський,

Родоначальники Альби й мури походили Рима.

Музо, про всі ті причини згадай нам, чию він образив

Волю божисту і що так богів засмутило,

Що навіть мужа такого побожного змусила стільки

Витерпіть бід і пригод; чи такі вже боги невблаганні?

У Котляревського той самий початок звучить так:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

Но греки, як спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав;

Забравши деяких троянців,

Осмалених, як гиря, ланців.

П’ятами з Трої накивав.

Він, швидко поробивши човни,

На синє море попускав,

Троянців насаджавши повні,

І куди очі почухрав.

Но зла Юнона, суча дочка,

Розкудкудакалась, як квочка,

Енея не любила — страх;

Давно уже вона хотіла,

Його щоб душка полетіла

К чортам і щоб і дух не пах.

Як бачимо, повторення у сміховому варіанті теми Верґілія досить близьке до оригінального тексту і відрізняється не тільки умисно-вульгарною стилістикою, а й сучасним і цілком «високим» за розміром і культурою рими віршем. Для майбутнього «Енеїди» Котляревського чи не вирішальним стала саме та обставина, що вірш її, легкий, невимушений, насичено-образний по-народному і зовсім не сміховий, поклав початок сучасній українській поезії. Сміховий ефект, отже, досягається не тільки подвійним, але й потрійним зіставленням: героїко-епічного латинського /329/ Енея з сучасною культурою та простонародним і грубим жартом.

Та обставина, що «Енеїда» Верґілія була знайома тодішньому освіченому українському читачеві, має бути врахована і при огляді твору загалом. Сьогодні мало хто може відповісти на запитання, який у «Енеїди» Котляревського сюжет, чим вона закінчується. А у твору є сюжет, і він дублює сюжет Верґілія.

Верґілієва «Енеїда» — етногенетична легенда: там розповідається про звитяжні дії родоначальника римлян, засновника римського народу і римської держави. Центральною темою є тема долі, що формується в боротьбі між різними богами, а у вирішальний момент Юпітер-Зевс дає герою самому визначити майбутнє у чесному двобої з Турном. Доленосна подорож з супутніми нескінченними війнами та боротьбою з природними лихами проходить і через підземне царство. Еней — один із щасливців античної міфології, які побували в царстві мертвих і вийшли звідти живими; він одержує там благословення від батька, пророцтво якого служить йому опертям у боротьбі за майбутнє.

Хоч подорож по «тому світові» у Верґілія не має такого самостійного значення, як у Данте, опис царства Плутона, його п’яти зон Верґілієм є також характеристикою людського світу, людських чеснот та гріхів з висоти містичного лету. Картини мандрів Енея сповнені соковитих деталей, в тому числі є і описи бенкетів, але переважно це — «пирй»битви, з детальними картинами того, куди увійшов спис чи меч і звідки він вийшов.

У «низькому» українському варіанті все набуває іншого смислу. Оповідь перетворюється на звичну для київського спудея комбінацію своєї і латинської мови і образності. За тиждень по прибутті на землю Латина Енеєві троянці «так латину взнали, / що вже з Енеєм розмовляли/ і говорили все на ус: / Енея звали Енеусом, / уже не паном — домінусом, / себе ж то звали — троянус». Є в поемі і відверто карнавальна нісенітниця — «борщів як три не поденькуєш /, на моторошні засердчить; / і зараз тяглом закишкуєш, / і в буркоті закендюшить» і так далі. Підкреслена цими мовними пасажами дворядність образної мови — це карнавалізація героїкоепічного світу римської «Енеїди». Сенс такої карнавалізації стане більш зрозумілим, якщо ми згадаємо, яку роль римський образносимволічний ряд відігравав у культурі класицизму.

Позбувшись серйозного легендарного значення, сюжет про приїзд троянців до Лаціуму та їх перемогу над місцевим царем Турном не втрачає сенсу, а набуває типово карнавального змісту: загибеллю карнавального царя завершується будьякий карнавал, вбивство Турна Енеєм перетворюється на карнавальне ритуальне убивство. Подорож Енея з його «обірваними, мов гиря, ланцями» по світу має не стільки героїчний, скільки комедійний характер, бо хоч би де вони опинялися, одразу ж починають залицятися до місцевих молодиць і нестримно й буйно бенкетувати. В моралізаторському тлумаченні твору Котляревського як сатири на вади сучасного йому суспільства центральне місце посідає опис відвідин Енеєм потойбічного світу, де він бачить справедливу кару за гріхи і /330/ висловлює нібито соціальний протест. У виданні «Енеїди», блискуче ілюстрованому Д. Базилевичем, зображено як у картинах пекельних мук, так і в картині райського блаженства членів Спілки радянських художників України. З однаковим успіхом можна було б твердити, що Д. Базилевич висміював пороки радянських митців.

У пекло український Еней потрапляє саме так, як це він мав би зробити згідно з народними уявленнями: «густий пройшовши дуже ліс», він побачив, що «на ніжці курячій стояла / то хатка дуже обветшала / і вся вертілася кругом», а з хатки «вийшла бабище старая, / крива, горбатая, сухая, / запліснявіла, вся в шрамах; / сіда, ряба, беззуба, боса, / розхристана, простоволоса, / і, як в намисті, вся в жовнах». Казкова баба-Яга, на яку перетворилася пророчиця Сівілла, веде Енея в дещо модернізовані пекло і рай, описані однаково з гумором. При цьому в пеклі зустрічаються всі, і опис його нагадує ярмарок: «Там всі невірні і христьяне, / Були пани і мужики, / Була тут шляхта і міщане, / І молоді, і старики; / Були багаті і убогі, / Прямі були і кривоногі, /Були видющі і сліпі, / Були і штатські, і воєнні, / Були і панські, і казенні, / Були миряни і попи».

Грішні всі, грішний світ людський, для гріхів панських знайдено своє слово, як і для гріхів чиновницьких та інших. Протиставлення грішників праведникам навряд чи можна приймати всерйоз. Для характеристики раю достатньо згадати одну фразу: «Ні холодно було, ні душно, / а саме так, як в сіряках, / І весело, і так не скучно, / на великодних як святках». Опис райського блаженства вартий цитати:

Сиділи, руки поскладавши,

Аля них все празники були;

Люльки курили, полягавши,

Або горілочку пили,

Не тютюнову і не пінну,

Но третьопробну, перегінну,

Настояную на бодян;

Під челюстями запікану,

І з ганусом, і до калгану,

В ній був і перець, і шапран.

І ласощі все тілько їли,

Сластьони, коржики, стовпці,

Варенички пшеничні, білі,

Пухкі з кав’яром буханці;

Часник, рогіз, паслін, кислиці,

Козельці, терен, полуниці,

Крутії яйця з сирівцем

І дуже вкусную яєшню,

Якусь німецьку, не тутешню,

А запивали все пивцем.

У цій повній гумору апетитній картині райського блаженства — секрет не тільки стилістики, а й всього сенсу «Енеїди» Котляревського. Якщо у Верґілія поема сповнена натуралістичних описів побоїщ, що мають увінчатися торжеством Риму над світом, то у Котляревського маємо натуралістичний, буйний, якийсь рубенсівський опис життєвих радощів, що скидаються радите на нехитрі, невибагливі мрії мандрівників по тернистих шляхах життя. Згодом з’явиться чимало етнографічних описів України, в тому числі й української кулінарії; «Енеїда» й тут має серйозне наукове значення як джерело, але, по суті, це не ілюстрації і не описи — це картини життя, через яке проходять чи хотіли б пройти Еней з земляками. А конфлікти вищих сил, від яких залежить доля людська, нагадують пізнішу «Кайдашеву сім’ю».

Поема «Енеїда», з якої починається нова українська література, /331/ немов би написана на берегах класичного твору римської літератури, як писалися на берегах священних текстів грубі «ченецькі жарти». Автор ніби переповідає слухачам зміст героїчної епопеї Верґілія, спускаючись до їхнього розуміння, — та так, що і переповідач, і слухачі вмирають зо сміху. Бо ці нібито марґінальні простаки читали поему в оригіналі, знають смак золотої латини, і тому можуть оцінити результат опускання римської героїки в низову повсякденну культуру свого національного буття. Переповідач продовжує з дуже серйозним виглядом; місцями, коли він говорить про мужність і відданість батьківщині своїх земляків, чи то пак Енеєвого мандрівного воїнства, він і справді серйозний.

У результаті поема Котляревського начебто втрачає цілісність, наявну у етногонічній героїчній легенді римлян. Сміхове начало знімає сюжетно-змістову напруженість, все розпадається на окремі картини, поєднані лише темою мандрів. Та й мандри втрачають той раціонально-повчальний характер, який вони мають в численних модифікаціях сюжету блудного сина. Згідно з естетикою карнавалу, сміховий простір неорганізований, це світ хаосу, що протистоїть звичному порядку, світ «навиворіт». Сукупність картин, змальованих «Енеїдою» Котляревського, нагадує радше яскравий літній ярмарок де-небудь в Ізюмі чи Сорочинцях (пригадаємо, що в «Ізюмському ярмарку» у гетьмана Розумовського актори говорили теж не по-нашому, щоправда, не латиною, а по-французьки). Ми бачимо і тих «троянців»:

Педька, Терешка, Шеліфона,

Панька, Охріма і Харка,

Леська, Олешка і Сізьона,

Пархома, Іська і Феська,

Стецька, Ониська, Опанаса,

Свирида, Лазаря, Тараса,

Були Денис, Остап, Овсій

І всі троянці, що втопились,

Як на човнах з ним волочились,

Тут був Вернигора Мусій.

Жидівська школа завелася,

Великий крик всі підняли,

І реготня де не взялася,

Тут всяку всячину верзли;

Згадали чорт знає колишнє,

Балакали уже і лишнє

І сам Еней тут розходивсь...

Отаким «великим криком» і «реготнею» обернулося наше спілкування з предками завдяки великому переповідачеві, який так майстерно зіграв простачка в тому яскравому ярмарковому театрі, яким стала грізна римська легенда, спущена з літературних латинських небес на літературну полтавську землю. На місце виміряної гекзаметрами класичної й класицистської цілісності прийшов все-таки не хаос — прийшла якась внутрішня цільність низового життя, просякнутого відчуттям свободи.