Самостійна робота №4

План:

1.Освіта.

2. Наука.

3. Розвиток літератури і мистецтва.

4. Розстріляне відродження.

5. Використана література.

Освіта

Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20-х — на початку 30—х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. Розгорталась боротьба проти "націоналістичних ухилів". М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації. Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно позначилося на становищі національних меншин. У квітні 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був М. Хрущов, прийнято постанову Центрального Комітету, якою створення навчальних закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, а тому подальше їх існування було визнане "недоцільним і шкідливим". Усі ці заклади закрили, були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм, нівелюючи національні особливості, укорінюючи в свідомості людей національний нігілізм, продовжував великодержавну, русифікаторську політику царизму. Як і в передреволюційні роки, національні меншини опинилися перед реальною загрозою зникнення. Розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного й духовного прогресу. Вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15 % дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане загальне обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям. Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалась членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції. Наступ адміністративно-командної системи нівелював творчу особистість, породжував повне безсилля перед сталінщиною. Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Причому утисків зазнавали не тільки вчені-суспільствознавці, яких карали за найменший відступ від марксизму, а й працівники технічних галузей. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний. Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" творчість митців підпадала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Чимало талановитих творів майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших. Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі представників української культури, літераторів і митців назвали "розстріляним відродженням".

НАУКА

Кінець XIX —початок XX ст. відзначився інтенсивним розвитком науки, пов’язаним з її диференціацією, формуванням нових наукових напрямів, новими відкриттями, що спричинилося до наукових революцій — зміни парадигм, а отже, до трансформації основ наукового мислення, до заміни класичної науки і побудови нової картини світу. Особливо бурхливо розвивалися такі провідні галузі природознавства, як фізика, хімія, біологія, що й визначило якісно новий поступ наукового пізнання. В науці дедалі більше почали переважати новий спосіб організації наукових досліджень і колективний характер праці, пов’язані зі створенням науково-дослідних лабораторій та інститутів з відповідною технічною базою для виконання виключно наукових робіт, відбувалося подальше зближення науки з виробництвом, стрімко прогресували технічні науки. Дещо повільніше розвивалися науки гуманітарні, що було пов’язано з більшою їх залежністю від верховної влади країн, зокрема з існуванням у багатьох із них цензури. Створювалися передумови для виникнення й розвитку наукових шкіл. Першими можна вважати в хімії — школу Ю. Лібіха, в біології — Е. Фішера, у фізиці — А. Кундта (Німеччина) і Дж. Томсона (Англія) Все це зумовлювало перетворення “малої” науки XIX ст. у “велику” і відбувалося в контексті загального культурного процесу, в якому наука як складова частина духовної культури вносила певний внесок у формування стилю мислення епохи, культурного клімату суспільства- Проте розвиток науки в Україні, як і в Росії, у другій половині XIX ст. був пов’язаний виключно з її вищою школою, передусім університетами (перші спеціалізовані наукові інститути в Росії і на Україні створено лише на початку XX ст.). Тому наукові дослідження відігравали другорядну роль, підпорядковуючись навчальному процесу, і мали в основному несистематичний і фрагментарний характер. Наука розвивалася завдяки зусиллям окремих учених- одинаків, які, проте, внесли істотний вклад до світової скарбниці знань. Основними центрами освіти, наукової думки й проведення наукових досліджень на Україні були Харківський, Київський, Новоросійський, Львівський та Чернівецький університети, Ніжинський історико-філологічний інститут. Харківські ветеринарний і технологічний інститути. Львівський і Київський політехнічні інститути, Новоолсксандрійський інститут сільського господарства і лісівництва, Катеринославське вище гірниче училище та ряд інших навчальних закладів. Тут у різні роки викладали і проводили плідну наукову роботу такі видатні вчені, як математики і механіки О. Ляпунов, В. Стеклов, В. Єрмаков, В. Кирпичов, Я. Грдина, фізики М. Авснаріус, М. Умов, М. Пильчиков, М. Смолуховський, Ф. Шведов, хіміки М. Бєкетов, О. Ельтсков, П. Алсксєєв, С. Реформатський, Л. Писаржевський, біологи Л. Ценковський, І. Мечников, О. Ковалсвський, І. Сєчснов, ґрунтознавець В. Докучаєв, помолог Л. Симирснко, учені в галузі техніки М. Бенардос, С. Тимошенко, М. Делонс, І. Сікорськийташші . Гуманітарні науки репрезентували такі видатні діячі культури, як В. Антонович, М. Драгоманов, О. Потсбня, Леся Українка, І. Нечуй-Лсвицький, І. Франко, М. Грушевський, Д. Багалій, А. Кримський та ін. Неабияку роль у науці та культурі відігравали наукові товариства — один з найцікавіших і водночас найменш досліджених феноменів науки і культури. В першій половині XIX ст. вони являли собою окремі угруповання діячів науки й освіти, що прагнули взаємного спілкування, обговорення наукових питань, наукових дискусій. Одними з перших на Україні були Філо-тсхнічнс товариство у Харкові (засноване 1810 р.) і Товариство наук при Харківському університеті з двома відділеннями — природничим і словесним (1812). Пізніше почали створюватись товариства з точніше визначеною спеціалізацією, наприклад Товариство сільського господарства Південної Росії в Одесі (1828). Першим науковим медичним товариством в Україні стало Товариство київських лікарів (1840), згодом виникли Одеське товариство лікарів (1849) і Харківське медичне товариство (1861). Першим науково-технічним товариством було Одеське товариство інженерів і техніків (1864). Новою формою організації науки в другій половині ХIХ ст. стали з’їзди природознавців і лікарів. На першому з’їзді (1868) у Петербурзі було вирішено створити товариства природознавців при університетах, чому сприяв новий університетський статут 1863 р., що надав певну самостійність вищим учбовим закладам. Одними з перших були такі товариства у Харкові (1869), Києві (1869) й Одесі (1870). У 1879 р. засновано Харківське математичне товариство, в 1889 р. — Київське фізико-матсматичне тощо. У порсформений період створено також кілька товариств гуманітарного профілю. Цс Історичне товариство Нестора-літописця у Києві (1873) та Півдснно-західний відділ Російського географічного товариства (Київ, 1873), продовжувало працювати Товариство історії та старожитностей в Одесі. У 1873 р. у Львові засновано Товариство імені Т. Шевчснка, головним чином літературознавчого напряму. Але, спираючись на досвід західних країн і Росії, що вже мали свої академії або товариства, які, виконуючи роль академій, об’єднували гуманітарні й природничі напрями, у 1892 р. це товариство трансформувалось у Наукове товариство у складі трьох секцій — філологічної, історично-філософічної та математично-природописно-лікарської. Пробудження на початку XX ст. демократичних тенденцій у різних верствах суспільства і підвищення інтересу до наукових знань зумовили появу значної кількості нових добровільних асоціацій, в тому числі наукових товариств. Саме в цей час виникли Медичне товариство при Новоросійському університеті (1904), Київське хірургічне товариство (1908), Хімічне товариство при Київському університеті (1910). З’явилися товариства любителів природи у Миколаєві (1907), Києві (1907), Харкові (1911), серед яких, крім професорів університетів та інших навчальних закладів, були також учителі гімназій і взагалі всі бажаючі. У 1907 р. засновано Українське наукове товариство в Києві з структурою, схожою на структуру Наукового товариства ім. Т. Шевченка До її складу ввійшли історична, філологічна і природничо-медична секції. Ці два товариства М. Грушсвський називав академіями в мініатюрі. Отже, наведена досить розгалужена мережа державних учбових установ, а також самоврядних об’єднань стала базою для розвитку наукових досліджень в Україні. Чимало професорів місцевих навчальних закладів збагатили тогочасну науку вагомими результатами. Істотний внесок у математику і механіку зробили вчені Харківського університету. Так, В. Імшeнeцький розробив (1881) метод знаходження раціональних розв’язків лінійного диференціального рівняння, К. Андрсєв став одним із засновників вітчизняної проективної геометрії, але особливо яскравими індивідуальностями були O. Ляпунов та його учень В. Стеклов. О. Ляпунов працював у Харківському університеті в 1885 — 1902 рр. Він створив тут сучасну строгу теорію стійкості рівноваги й руху механічних систем із скінченним числом параметрів, розвинув загальний метод розв’язання задач про стійкість, вперше довів існування фігур рівноваги однорідної й слабко неоднорідної рідини, близьких до сфери, а також фігур рівноваги повільно обертової неоднорідної рідини при дуже загальних припущеннях щодо зміни густини з глибиною, довів нестійкість рівноваги грушовидних форм. У математичних працях О. Ляпунова (поряд з А. Пуанкарe) закладені основи математичного апарату, адекватного всьому циклові проблем нелінійних коливань, що було використано в 20 — 30-х роках XX ст. школою Л. Мандсльштама при побудові теорії нелінійних коливань. Праці В. Стеклова стосувалися головним чином математичної фізики, зокрема, розв’язання основних задач теорії потенціалу, теорії теплопровідності, теорії пружності й гідродинаміки. Він дав повне обгрунтування розв’язків задачі про поширення тепла в неоднорідному стержні при заданих початкових умовах і граничних умовах на кінцях стержнів, а також задачі про коливання неоднорідної струни або стержня при певних початкових і граничних умовах, вивів диференціальні рівняння руху твердого тіла в рідині при досить загальних припущеннях, розв’язав низку задач теорії пружності, зокрема задачі про рівновагу нескінченного тонкого стержня, пружних циліндричних тіл тощо. В. Стеклов відомий також як організатор науки, який чимало зробив для її розвитку в Росії в 20-х роках. Досить сильна група математиків і механіків була у Київському університеті — М. Ващенко-Захарчснко, В. Єрмаков, Г. Суслов, І. Рахманінов, Б. Букрсєв та ін. У 1880 р. М. Ващенко-Захарчснко переклав і видав “Початки” Евкліда, в 1883 р. опублікував монографію “Історія математики”, був одним з перших у Росії популяризаторів неевклідової геометрії, реформував викладання математики в університеті. В. Єрмаков відкрив (1870) нову ознаку збіжності нескінченних рядів, подав загальний метод інтегрування деякого диференціального рівняння в частинних похідних другого порядку, розробив теорію безпосереднього інтегрування системи канонічних рівнянь, розв’язав новим способом класичну задачу про брахістохрону. В галузі теорії функцій, геометрії, варіаційного числення плідно працював Б. Букреєв, зокрема, він вперше у Росії дослідив (1889) фуксові функції. Праці Г. Суслова стосувалися головним чином аналітичної механіки. Він вивчав можливі переміщення для систем із зв’язками нейзагальнішого вигляду, поширив принцип Гамільтона-Остроградського на нсголономні системи. Свої дослідження узагальнив у двотомній праці “Основи аналітичної механіки” (1900 — 1902). У галузі теоретичної й прикладної механіки фундаментальні результати одержав В. Лігін. У 1873 — 1895 рр. він викладав у Новоросійському університеті. Суттєвий внесок у механіку й організацію вищої технічної освіти зробив В.Кирпичов, який був першим ректором Харківського технологічного (1885 — 1898) і Київського політехнічного (1898 — 1902) інститутів. Він створив учення про подібність, широко використовував теорему взаємності в опорі матеріалів, значно спростив метод розрахунку різних статично невизначених конструкцій. Серед українських астрономів другої половини XIX ст. слід згадати професора Київського університету М. Хандрикова, що працював в галузі теоретичної астрономії, розробляючи теорію руху планет і комет. Фізику в Київському університеті вікладали М. Авснаріус і М. Шіллер. Саме від них почався новий етап в її розвитку в університеті — етап наукового дослідження. В 1873 р. тут створено фізичну лабораторію, в 1875 р. — кафедру експериментальної фізики. М. Авснаріус першим показав, що у критичній точці прихована теплота випаровування дорівнює нулеві, запропонував новий метод визначення критичної температури і встановив критичні температури для ряду рідин. М. Авенаріус зі своїми учнями одержав важливі результати у галузі критичного стану речовини. Протягом 1875 — 1889 рр. вони визначили багато критичних значень для великої кількості речовин, які ввійшли до основного фонду фізичних величин і надовго залишилися незмінними. Зокрема, в 1885 р. О. Надєждін уперше новим методом (згодом названим його іменем) виконав пряме визначення критичної температури води. Після М. Авенаріуса кафедрою фізики протягом 1890 — 1903 рр. завідував М. Шіллер — фізик-теоретик широкого профілю. У 1874 р. він розробив метод визначення діелектричної проникності у змінних полях і перевірив справедливість максвсллівського співвідношення між діелектричною проникністю і показником заломлення речовини. М.Шіллер один з перших вітчизняних фізиків застосував (1879) закон термодинаміки до вивчення стану пружного тіла. Вивчаючи пружність насичених газів, М. Шіллер теоретично довів, що кривина поверхні рідини відіграє роль додаткової сили, і пружність насиченої рідини змінюється в той чи інший бік залежно від характеру дії, додатково прикладеної до поверхні рідини, над якою досліджується пружність насиченої пари (закон Томсона-Шіллера). Поряд з оригінальними дослідженнями окремих наукових проблем М. Шіллер присвятив чимало праць аналізові основних понять і законів фізики, здебільшого термодинаміки. Протягом 1871 —1893 рр. у Новоросійському університеті (Одеса) працював М. Умов. У 1873 — 1874 рр. він запровадив поняття про швидкість і напрям руху енергії, про потік енергії та її густину, подав диференціальні рівняння руху енергії в пружному твердому тілі й рідині, сформулював теорему, що пов’язує потік механічної енергії мерез площадку, тиск, якого вона зазнає, і швидкість її руху (теорема Умова). Він перший застосував закон збереження енергії до хвильових процесів, довівши, що поширення хвиль пов’язано з перенесенням енергії, і подав його нове формулювання. Ці ідеї М. Умова випереджали рівень тогочасної науки і здавалися його сучасникам не тільки новими, але й спірними і навіть фантастичними; минуло чимало часу, поки вони стали загальновизнаними. На кафедрі фізики Харківського університету в 1880 — 1894 рр. працював відомий вітчизняний фізик М. Пильчиков — учении-дослідник в найвищому розумінні цього слова. Він підтвердив (1883 р.) існування магнітних аномалій в районі Курська, відкритих у 1874 р., і висловив правильні думки щодо їх природи. В 1892 р. М. Пильчиков експериментальне підтвердив теорію розсіяння світла Релея. Перейшовши до Новоросійського університету, він висунув там ряд ідей у галузі бездротової телеграфії і радіозв’язку, зокрема розробляв (1898) керовані по радіо механізми. Ці дослідження він продовжив у Харківському технологічному інституті. Ф. Шведов (Новоросійський університет) перший спостерігав (1889) пружність форми й аномалію в’язкості колоїдних розчинів, вивчив процес релаксації напруг у колоїдах, вивів рівняння в’язкопластичної течії речовини (рівняння Швсдова). Він є засновником нового наукового напряму — реології дисперсних систем та фізичного інституту при університеті. Ще в 1861 р. професор Львівського університету Планер фактично одержав рідкі кристали, однак не зрозумів явища, яке спостерігав, і подальших досліджень не проводив. Псрсвідкрив рідкі кристали в 1888 р. австрійський ботанік Ф. Рейніцер. Слід сказати і про наукові розробки І. Пулюя, вихідця з України, який працюючи у Відні та Празі, підгримував тісний зв’язок з Україною. Незалежно від В. Рeнтгена він відкрив Х-промені (рентгенівські промені) і дослідив їх властивості. Значний внесок у розвиток хімії зробили вчені Харківського університету. Протягом 30 років (1855 — 1886) тут працював видатний учений і талановитий педагог М. Бєкетов, який істотно змінив постановку хімічної освіти, зокрема ініціював організацію в 1865 р. фізико-хімічного відділення та спеціалізацію з фізичної хімії, розпочавши в 1860 р. вперше викладання цієї дисципліни читанням курсу “Відношення фізичних і хімічних явищ між собою”, що становив першу систематизацію фактів і законів фізичної хімії. Він видав у 1886 р. перший підручник з фізичної хімії і був одним із засновників її як науки. У праці “Дослідження над явищами витиснення одних елементів іншими” (1865) М. Бєкетов розв’язав чимало питань, важливих для формування уявлень про хімічну спорідненість. Відкривши здатність алюмінію відновлювати метали з окислів, він тим самим започаткував алюмотсрмію — один з важливих методів одержання хімічно активних і високочистих металів. Останні дослідження близько підвели його до формулювання закону діючих мас. М. Бєкетову належить ідея про зв’язок будови речовини з її властивостями, а також ідея (1873) про єдність матеріального світу. Важливе значення мали його термохімічні дослідження. Він виховав чимало талановитих хіміків, його учнями були О. Ельтеков, Ф. Флавицький, І. Осипов, В. Тимофєєв, Д. Турбаба та інші. Діяльність М. Бєкстова стимулювала розвиток хімії в Україні. У Харкові О. Ельтеков встановив (1877) правило, за яким, спирти, що мають гідроксильну групу у вуглецю з подвійним зв’язком, необоротно перетворюються на ізомерні граничні альдегіди і кетони (правило Ельтекова), відкрив (1878) реакцію одержання альдегідів і кетонів. Відомим ученим у галузі органічної хімії був професор Київського університету П. Алексєєв. Основні його праці стосувалися хімії азосполук і сприяли виділенню останніх в окремий клас речовин. Він розробив (1867) метод відновлення нітросполук цинковим пилом у слабколужному спиртовому розчині, який широко використовується для одержання гідроазосполук. Експериментальні дослідження П. Алексєєва сприяли розвитку теорії хімічної будови органічних сполук Бутлерова. П. Алексєєв був одним із засновників Російського фізико-хімічного товариства (1868). Значний вклад у розвиток органічної хімії вніс також професор кафедри хімічної технології цього ж університету М. Бунге. Він започаткував (1868) дослідження нітрозосполук, запропонувавши для них на-йраціональнішу формулу й визначивши їх місце в ряді хімічних сполук, його монографія “Про нітрозосполуки” мала велике значення для хімії азотвмісних сполук. М. Бунге перший довів тотожність електрохімічної поведінки при електролізі органічних і неорганічних аніонів (1870). При лабораторії технічної хімії університету він у 1873 р. заснував першу в Росії контрольну станцію для випробування світильного газу, а в 1885 р. —лабораторію для випробування води. Помітну роль у геологічній науці в цей період відіграли вчені Київського університету К. Феофілакгов — один із засновників вітчизняної стратиграфії та його учень П. Тутковський, який застосував новий мікропалеонтологічний метод дослідження осадочних порід. Новий етап у розвитку стратиграфії розпочався роботами М. Андрусова. Важливе теоретичне і практичне значення мали дослідження геологів Харківського університету. Н. Борисяк перший обгрунтував можли-вість поширення кам’яного вугілля за межами Донбасу, І. Леваківський вивчав пермські відклади Донбасу і кристалічні породи вздовж Дніпра. Розвиток біологічних наук в кінці XIX ст. пов’язано з всесвітньовідомими вченими, що працювали на Україні. У Харківському університеті викладав ОДанилсвський, який сформулював тут оригінальну теорію будови білка і був одним з тих, хто закладав основи вітчизняної біохімії. Роботи В. Палладіна, проведені у цей період, лягли в основу створеної ним теорії дихання рослин як сукупності ферментативних процесів. Л. Ценковський організував першу в Росії мікробіологічну лабораторію і винайшов оригінальний метод виготовлення вакцини сибірки. У Київському університеті проводилися також фундаментальні дослідження в галузі мікробіології. Г. Мінх і В. Високович розробляли методи боротьби з холерою й чумою, А. Павловський винайшов оригінальну протидифтерійну сироватку, В. Підвисоцький вивчав шляхи поширення інфекційних хвороб. У галузі ембріології рослин відкриття світового значення зробив С. Навашин, який вперше описав (1898) явище подвійного запліднення у покритонасінних рослин. У Новоросійському університеті І. Мечніков виконав дослідження внутрішньоклітинного травлення, що стали основою для створення теорії імунітету. Він і О. Ковалсвський довели єдність плану розвитку різних груп тваринного світу і стали засновниками еволюційної ембріології. У Новоросійському університеті також працював І. Сєченов. Ф. Камснський відкрив явище мікоризи, яке має велике значення в житті рослин. Плідно розвивалася на Україні в цей період сільськогосподарська наука. У Новоолександрійському інституті сільського господарства і лісівництва В.Докучаєв, який був протягом 1892 — 1895 рр. його директором, відкрив першу в світі кафедру генетичного ґрунтознавства, де розроблялося вчення про грунт як особливе природноісторичнс тіло. Значний внесок у розвиток вітчизняного садівництва вніс Л. Симирснко, який у Млієві на Київщині у 1887 р. заклав перший в Європі помологічний розплідник і маточний сад. Багато наукових біологічних розробок проводилось у товариствах, де наукова діяльність поєднувалась з науково-організаційною. Завдяки їх зусиллям відкрито Севастопольську біостанцію, пастерівські станції в Одесі, Харкові та Києві для проведення щеплень проти сказу, аналітичні лабораторії для перевірки якості харчових продуктів. Розвиток промисловості в Україні у XIX ст. посилив вимоги до технічних наук. І. Рахманінов (Київський університет) досліджував питання теорії відносного руху, важливі для розрахунків гідравлічних машин, В. Лігін (Новоросійський університет) займався теоретичною та прикладною кінематикою механізмів, М. Бєкетов (Харківський університет) започаткував металургію спеціальних сплавів. Після відкриття в кінці XIX ст. вищих технічних навчальних закладів стали активно розроблятися теоретичні основи технічних дисциплін. В. Кирпичов, який відіграв важливу роль в організації Київського політехнічного і Харківського технологічного інститутів, плідно працював також у галузі будівельної механіки, опору матеріалів, теорії механізмів. Прискорення розвитку промисловості в Росії стримувалося гострим дефіцитом металу, значна кількість якого ввозилася з-за кордону. В кінці 60-х років у Донецькому басейні знайдено значні поклади залізної руди, що сприяло виникненню у цьому регіоні низки металургійних підприємств. Наукові розробки в галузі чорної металургії почали проводитись в лабораторіях Харківського технологічного і Київського політехнічного інститутів. У Харківському технологічному інституті А. Мевіус розпочав систематичні дослідження в галузі ливарного виробництва, що мало значення для розвитку гірничо-металургійної промисловості Донбасу. В цьому ж інституті К. Зворикін закладав основи науки про різання металів, а П. Мухачов розробляв проблеми паровозобудування, техніки і технології ковальської справи. В кінці 90-х років М. Бенардос, який розробив метод зварювання вугільним електродом, почав впроваджувати його у залізничних майстернях під Києвом. Центром розвитку науково-технічної думки в галузі цукрової промисловості стало Київське відділення Російського технічного товариства, відкрите у 1871 р. Воно створило спеціальну лабораторію для виконання досліджень за заявками заводів, відкрило перший вітчизняний середній технічний учбовий заклад для підготовки майстрів цукрового виробництва. На початку XX ст. чимало українських учених стояли на передових рубежах світової науки. В галузі математики значну роль почала відігравати алгебраїчна школа Д. Граве (Київський університет), з якої вийшли О. Шмідт, Б. Делонс, М. Чеботарьов та інші. Плідно працював у теорії алгебраїчних функцій і теорії інтегрування диференціальних рівнянь в частинних похідних професор Київського університету Г.Пфейффер. Він установив нову класифікацію простих точок алгебраїчних поверхонь, істотно розширив і удосконалив відомі методи інтегрування. У цьому ж університеті глибокі результати в галузі неголономної механіки й окремих проблем математики одержав П. Воронець, який запропонував новий метод побудови рівнянь руху неголономних систем, розробив методи безпосереднього інтегрування рівняння Лагранжа другого роду та інтегрування рівняння Гамільтона —Остроградського. У Харківському університеті Д. Синцов розвинув теорію коннексів, а С. Бернштейн започаткував конструктивну теорію функцій і розгорнув широкі дослідження в галузі теорії ймовірностей, зокрема, запровадив (1911) нерівність, що дає можливість замінити степеневу оцінку ймовірності значних відхилень скспонснційною спадною (нерівність Бернштейна) і виконав (1917) першу аксіоматичну побудову теорії ймовірностей. У Новоросійському університеті І. Слешинський обгрунтував метод найменших квадратів і розпочав систематичне дослідження з порівняно нової тоді дисципліни —математичної логіки. Він виховав чимало математиків (В. Каган, В. Ціммерман, С. Шатуновський та інші), які невдовзі стали відомими вченими. Питання механіки в цей період почали активно опрацьовуватися у вищих технічних вузах. Вагомі результати з опору матеріалів і теорії пружності одержав професор Київського політехнічного інституту С. Тимошенко, який працював тут у 1907 — 1911 та 1918 — 1920 рр. і розробив загальний метод визначення критичних стискуючих сил для тонких пластин з різними граничними умовами, що широко використовувався при проектуванні великих російських лінійних кораблів. У 1907 —1910 р. він опублікував праці, присвячені застосуванню енергетичного методу в дослідженнях пружних деформацій однорідних і ґраткових стержнів, пластин і циліндричних оболонок, та для широкого кола задач стійкості стержнів і пластин. Значний цикл його праць присвячено проблемам коливань і удару деформованих стержнів. У теорію коливань увійшло поняття “балка Тимошенка”, яке розроблялося ним, зокрема, в 1920 р. у Києві. Науковий авторитет С. Тимошенка у будівельній механіці був надзвичайно високий, а його результати широко використовувались при проектуванні різних інженерних споруд і в промислових розробках. Ще один професор Київського політехнічного інституту, К. Симінський, був відомий своїми працями в галузі теорії міцності, стійкості і втомленості металевих і дерев’яних конструкцій, а молодий викладач цього інституту О. Динник вперше визначив (1909) контактні напруження зсуву. Професор Катеринославського вищого гірничого училища Я. Грдина сформулював (1910 — 1912) основні теореми динаміки живих організмів, ставши засновником цього розділу теоретичної механіки, і перший звернув увагу на аналогію між технічними і біологічними системами. Фізичну науку представляли як вчені, про яких йшлося вище (М. Шіллер, М. Пильчиков, Ф. Швeдов та інші), так і нова генерація (М. Смолуховський, Д. Рожанський, Л. Кордиш, Й. Косоногов, Ч. Бялобжеський, Г. Де-Метц таін.). У 1898 — 1913 рр. у Львівському університеті М.Смолуховський виконав свої основоположні класичні праці з статистичної фізики. Його дослідження з броунівського руху та з питань межі застосування другого начала термодинаміки обґрунтовували й розвивали ідеї Л. Больцмана. Виходячи з кінетичного закону розподілу енергії, М. Смолуховський створив у 1905 — 1906 рр. (незалежно від А. Ейнштейна) теорію броунівського руху, яка доводила справедливість кінетичної теорії теплоти та її висновків і сприяла її остаточному утвердженню. Він встановив закони флуктуацій рівноважних станів у молекулярних системах, які використав для обгрунтування обмеженості тлумачення Р. Клазіусом другого начала термодинаміки. Його теорія дала можливість визначити час, через який настає новий аномальний стан системи, а отже, завдала серйозного удару гіпотезі “теплової смерті” Всесвіту. В 1908 р. на основі теорії флуктуацій побудував теорію критичної опалесценції. Ще в 1898 р. теоретично обгрунтував явище температурного стрибка на межі “газ —тверде тіло”, що було досить сильним аргументом на користь молекулярної кінетики. Ч. Бялобжеський, який закінчив Київський університет і працював у ньому до 1919р., вивчаючи роль тиску випромінювання у внутрішній рівновазі зір, вперше висловив (1913) ідею про променисте перенесення енергії в зорях. Д. Рожанський у Харківському університеті започаткував роботи з радіофізики і виховав перші кадри українських учених у цій галузі. У 1910 р. він розробив методи осцилографування швидкоплинних електричних процесів. У Харкові Д. Рожанський висунув ідею магнетронного генератора, реалізовану згодом його учнями А. Слуцкіним і Д. Штейнбергом. Серед українських астрономів початку XX ст. слід згадати О. Орлова (Одеська обсерваторія), який започаткував на Україні роботи, пов’язані з організацією спостережень за припливними деформаціями Землі, і заклав традиції класичних астрономічних досліджень, а також В.Фесснкова (Харківський університет), який вперше (1914) виконав фотометричне дослідження зодіакального світла, одержавши дані щодо розподілу міжпланетного пилу. Значним внеском у хімію стали роботи П. Мелікішвілі та його учня Л. Писаржсвського (Новоросійський університет) у галузі перекисів і надкислот. Зокрема, вони довели, що перскисні неорганічні сполуки і надкислоти містять групу атомів кисню, характерну для перекису водню (1889), і встановили будову перекисів металів (1897). Там же, в Одесі, Є. Бурксер створив (1910) першу в Росії радіологічну лабораторію і розпочав дослідження радіактивності мінеральних вод і гірських порід. Винятково важливу роль в утвердженні й розвитку електронних уявлень в хімії відіграли дослідження Л.Писаржевським електропровідності водних і неводних розчинів, розпочаті ним у 1914 р. у Катеринославському вищому гірничому училищі. Тут він заклав основи електронної теорії окисно-відновних реакцій, побудував теорію гальванічного елементу, що враховувала термодинамічну рівновагу між іонами й електронами в металі та їх сольватами в розчині й пояснювала походження електродних потенціалів і природу електролітичної пружності розчинення металів. Електрохімією неводних розчинів займався В. Плотников у Київському політехнічному інституті, який пояснив (1908) іонізацію розчину електролітичною відповідністю між розчиненою речовиною і розчинником, висунув (1913) оригінальну гіпотезу електрохімічного резонансу, довів (1916) існування комплексів у неводних розчинах. А. Думанський організував (1904) у Київському політехнічному інституті першу в Україні лабораторію колоїдної хімії, де провів важливі дослідження в галузі неорганічних колоїдів, вперше застосував (1907) ультрацентрифугування для визначення розмірів колоїдних частинок. Пізніше він став засновником вітчизняної колоїдної хімії. У цьому ж інституті В. Шапошников досліджував (1904) кольоровість, будову і таутометрію барвників. У 1899—1906 рр. професором хімії Київського політехнічного інституту і в 1902—1904 рр. його ректором був М. Коновалов, що згуртував тут велику групу учнів і разом з ними встановив основні закономірності реакції нітрування. Він одержав численні нітросполуки й продукти їх відновлення в хімічно чистому вигляді і вивчив їх фізичні й хімічні властивості, зокрема, запропонував метод відновлення нітросполук і синтезував понад 50 амінів, одержав оксини, розробив умови перетворення нітросполук в альдегіди й кетони, здобувши понад 200 нових солей і вивчивши фізико-хімічні властивості усіх нових сполук. Встановлені ним закономірності при нітруванні різних граничних вуглеводнів дали можливість розв’язати чимало проблем органічної хімії. Чималий внесок в органічну хімію зробили професор (з 1891 р.) Київського університету С. Реформатський. Він запропонував метод синтезу Роксикислот із застосуванням цинкорганічних сполук (реакція Реформатського), який значно розширив можливості синтезу складних природних сполук. С. Реформатський виховав багато вітчизняних учених, а його підручник “Початковий курс органічної хімії” витримав 17 перевидань. О. Спсранський (Київський університет) встановив, що закони, властиві поведінці рідких розчинів, поширюються і на тверді розчини. Роботи В. Тимофєєва (Харківський університет) вивчення природи неводних розчинів сприяли підтвердженню хімічної теорії розчинів. У галузі геології вагомі дослідження провів МАндрусов (Київський університет). Він розробив стратиграфічну схему неогенових морських відкладів, заклав основи вітчизняної палеоекології, встановив наявність сірково вого зараження глибинних водних зон Чорного моря. Важливою рисою геології XX ст. стало розуміння необхідності її взаємодії з суміжними науками — фізикою, хімією, біологією. Перші кроки у досягненні такої інтеграції зробив В. Вернадський. У 1916 р., живучи на Україні, під Полтавою, він почав систематизувати свої роздуми про роль живої речовини у геохімічних процесах і у 1917 р. остаточно сформулював концепції живої речовини та біосфери, започаткувавши тим самим нову дисципліну — біогеохімію. Цей період на Україні широкого розповсюдження дістали щеї еволюціонізму. В Київському університеті О. Сєверцов створив вчення про співвідношення онто- і філогенезу (1910), І. Шмальгаузен розробив оригінальні положення про шляхи і фактори еволюції. М. Холодний — автор гормональної теорії тропізмів — підтвердив висновок Ч. Дарвіна про локалізацію геотропічної чутливості у кінчику корня. Продовжуючи роботу, розпочату в Київському університеті, на кафедрі ботаніки Новоолександрійського інституту сільського господарства і лісівництва, М. Цингер провів перші вітчизняні дослідження з біосистематики, підтвердивши тезу Ч. Дарвіна щодо кореляції корисних і нейтральних ознак. У Харківському університеті В. улевич, вивчаючи склад м’язової тканини, відкрив невідомі раніше екстрактивні речовини і встановив їх хімічний склад. У харківський період своєї діяльності О. Краснов заклав основи вітчизняної геоботаніки. На агрономічному факультеті Київського політехнічного інституту Є. Вотчал організував ботанічну лабораторію, де з учнями одержав ряд вагомих результатів у галузі фізіології й анатомії рослин. Песний внесок у розвиток біологічних наук зробили наукові товариства. Завдяки зусиллям Київського товариства любителів природи відкрито (1908) Дніпровську біологічну станцію, а силами Товариства природознавців при Харківському університеті організовано (1914) Донецьку біологічну станцію. Ахтивну природо-охоронну діяльність розгорнув В. Талієв у заснованому ним Харківському товаристві любителів природи. Експедиції для вивчення рослинності різних районів України, організовані І. Пачоським, фінансувало Київське товариство природознавців. Дослідження в галузі технічних наук продовжували в цей період активно розвиватися в технічних вузах. У Київському політехнічному інституті працював В. Іжевський, розробки якого стосувалися доменного виробництва, електрометалургії, термічної обробки металів. У цьому ж інституті широко розгорнулися роботи в галузі опору матеріалів (С. Тимошенко, К. Симінський). Праці Є. Патона в цей період були присвячені розв’язанню проблем мостобудування. У Катеринославському вищому гірничому училищі працювали такі відомі спеціалісти, як М. Павлов, що розробляв теорію доменного процесу, і П. Рубін, який досліджував металургію чавуну і технологію твердого палива. На Юзівському заводі розвивав доменну справу М. Курако. У дореволюційній Росії існувало кілька авіаційних центрів, зокрема в Києві й Одесі. Для розвитку авіаційної справи чимало зробив М. Делоне, який очолював повітроплавну секцію при механічному гуртку в Київському політехнічному інституті. Один з його учнів — згодом видатний авіаконструктор І. Сікорський — побудував (1913) перші багатомоторні літаки “Руський витязь” та “Ілля Муромець”. Також у Києві свій моноплан побудував Ф.Тсрещенко. В Полтаві (1914 — 1915), а потім у Києві (1918 — 1919) почав розробляти теорію космічного польоту Ю. Кондратюк (Шаргей) — один з піонерів космонавтики. На відміну від природничих наук розвиток суспільствознавства і гуманітарного знання в Україні гальмувався як царською цензурою, так і забороною українського друкованого слова Емським указом 1876 р. Центрами проведення досліджень в галузі гуманітарних наук були університети. Навколо їх провідних учених-викладачів утворювалися різноманітні культурно-дослідницькі товариства, головним чином історико-етнографічного і краєзнавчого спрямування. Навіть за умов царату їх члени зробили чимало у справі вивчення народного життя й минулого українського народу, хоч друкувати свої розвідки могли лише російською мовою. Розвиток української гуманітарної науки з самого свого початку, ще від часів Кирило-Мефодіївського братства, був органічно пов'язаний з національним рухом, більше того, усвідомлювався як його невід'ємна частина. Тому не дивно, що на чолі останнього стояли такі видатні українські вчені-гуманітарії, як М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко і М. Грушевський. До того ж актуальність боротьби за національно-культурну спадщину, рідну мову і власну літературу стимулювала широкий громадський інтерес до українознавчих студій. Розвиток українознавства в контексті боротьби за національно-культурне, а згодом і національно-державне самовизначення зумовлював особливо сумлінне ставлення дослідників до корпусу історичних, етнографічних і лінгвістично-літсратурознавчих дисциплін. Це випливало з необхідності обгрунтування окремішності українського народу в його попередній еволюції, своєрідності його господарських, культурних, побутових рис, самобутності й самостійного розвитку його мови та національної літератури. З цим, зрозуміло, пов’язувалисьдосліджсння втаких суміжних науках, якархеологія, антропологія, історія права, всесвітня історія, історія культури тощо. Особливо значними були здобутки в галузі національної історії. Традиції української історіографії започатковано ще з козацьких літописів, узагальнених (разом з іншими історичними документами українського, російського, польського походження) у першій половині XIX ст. у таких працях з історії України, як “Історія Русів” невідомого автора, “Історія Малої Росії” Д. Бантиша-Каменського та п’ятитомної “Історії Малоросії” М. Маркевича. Подальший розвиток української історіографії пов’язується перш за все з іменем М. Костомарова, який у своїх численних працях подав історію України переважно у життєписах її провідних діячів. Новий її етап розпочинається діяльністю В. Антоновича, який завідував кафедрою історії Київського університету, та його численних учнів. Його заслугою було використання в дослідницькій праці найпередовіших на той час методів джерелознавства, що відкривало можливість всебічно використовувати різноманітні архівні документи минулих часів, збирання й публікації яких підняв на належний рівень ще М. Костомаров. У своїх численних працях з історії станів, міст, економіки, церкви в Україні В. Антонович, як згодом і його учні, широко використовував комплексний метод, узагальнюючи дані писемних, археологічних, етнографічних та інших джерел. Протягом останніх двох десятиліть ХІХ ст. учні В. Антоновича обіймали майже всі історичні кафедри в українських університетах: Д. Багалій, відомий дослідник Слобожанщини — у Харківському, П. Голубовський та М. Довнар-Запольський — у Київському, І. Линничснко — в Новоросійському, М. Грушевський — у Львівському. Ученицею В. Антоновича вважала себе О. Єфименко, авторка “Історії українського народу” (1906), де українська історія подавалася в аспекті органічного саморозвитку народного життя. З близьких методологічних позицій, враховуючи досягнення західно-європейського позитивістського еволюціонізму, написано і фундаментальну “Історію України-Руси” М. Груш енського, переважна більшість томів якої надруковано протягом 1898 — 1909 рр. [35]. Видатним досягненням української науки кінця XIX ст. була і тритомна “Історія запорозьких козаків” Д. Яворницького (1892 —1897). Крім, власне, історичних студій в Україні на межі XIX — XX ст. значного розвитку набувають й інші науки історичного циклу, насамперед, археологія. Перш за все тут необхідно згадати узагальнююче дослідження “Давні мешканці Середнього Придніпров’я і їх культура у доісторичні часи” (1913) видатного київського археолога В. Хвойка, який відкрив основні культури первісного населення Лісостепової України. У ній на засадах еволюціонізму зображена широка панорама господарського і культурного поступу давнього населення зазначених територій від пізнього палеоліту до часів, що безпосередньо передували виникненню Київської Русі. Ця праця, разом з дослідженнями інших археологів, які вивчали культури найдавнішого населення території України (І. Забєлін, М. Вeсeловський, О. Спіцин, Б. Фармаковський, В. Городцов), дозволяла реконструювати давнє, дописемне минуле історичних предків українського народу та їх найближчих сусідів. Чималий внесок у цю справу робили й дослідження провідного українського антрополога Ф. Вовка. Завдяки плідній діяльності українських істориків, археологів та антропологів на початку XX ст. не тільки у цілому, а значною мірою навіть в деталях було відтворено історію українського народу, його культури й соціально-політичних інституцій у органічному зв’язку як з історією сусідніх народів, передусім російського і польського, так і з безпосередніми його історичними предками — русичами Київської Русі. Водночас було ретельно вивчено, переважно заданими писемних джерел, історію південних та південне-західних земель Київської Русі та в основному на підставі археологічних досліджень намічено основні етапи розвитку давнього населення України від часів кам’яного віку. В органічному зв’язку з блоком історичних дисциплін розвивалася й українська етнографія, започаткована ще в першій половині XIX ст. Так, надруковано, зокрема, такі праці, як “Опис весільних українських простонародних обрядів” Г. Калиновського та “Записки про Малоросію, її жителів та виробництва” Я. Марковича, “Українські народні пісні” М. Максимовича. У другій половині XIX ст., переважно вченими Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, в Україні проводяться широкі етнографічні дослідження й збирання пам’яток фольклору, в яких брали участь такі дослідники, як П. Чубинський, П. Житецький, Т. Рильський, а також В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк, Д. Яворницький та інші. Їхні праці свідчили про самобутність життя українського народу, його мови й творчості, надто ж пісенної. Особливу увагу українські гуманітарії приділяли вивченню народного фольклору й національної мови, яскравим прикладом цього є “Історичні пісні українського народу” В. Антоновичата М. Драгоманова. Діапазон мовознавчих досліджень сягав від емпіричної історико-етнографічної фольклористики до справжньої філософії мови О. Потебні, лінгвістичні праці якого набагато випередили науковий рівень свого часу. Особливий інтерес становить його книга “Думка і мова” (1862), де він першим з вітчизняних дослідників дав аналіз зв’язку між мовою й мисленням. Питання української мови висвітлювали в своїх працях також такі вчені, як П. Житецький, К. Михальчук, І. Франко, А. Кримський, В. Наумснко, Є. Тимчснко. Наслідком лексикографічних студій стала серія словників, зокрема, “Словарь російсько-український” М. Уманця й А. Спілки (1893 — 1898) та “Словарь української мови” за редакцією Б. Грінчснка (1907 — 1909). Найтісніше з лінгвістикою було пов’язано українське літературознавство. Його проблемами, на рівні свого часу, цікавилися вже письменники першої половини XIX ст. — І. Котлярсвський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко та інші, а пізніше, вже на вищому науково-професійному рівні, такі діячі культури, як М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилсвич у Галичині, М. Максимович, М. Костомаров і І. Срсзнсвський у Подніпров’ї. Починаючи від М. Драгоманова та І. Франка українське літературознавство сягає загальноєвропейського рівня, набуваючи дальшого поглиблення у працях таких вчених, як А. Кримський, М. Грушевський, М. Дашкевич, О. Огоновський, В. Наумeнко та інші. Наслідками цих студій стали такі узагальнюючі праці, як “Нариси з історії української літератури XVII — XVIII ст.” М. Пeтрова, “Історія українського письментва” С. Єфремова та шеститомна “Історія української літератури” М. Грушсвськоаго, роботу над якою вчений розпочав у 1914 р. На початку XX ст. українознавчі студії охопили практично всі сфери гуманітарного й суспільного знання. Почалися дослідження з українського мистецтва, архітектури, економічного потенціалу українських губерній тощо. У Києві працювали такі видатні економісти й суспільствознавці, як М. Зібер і М. Туган-Барановський, історик українського права М. Василснко, вчені-юристи М. Владимирський-Буданов, М. Іванишев, О. Кістяківський та інші. Відомими вченими-правознавцями були викладачі Харківського університету Д. Качснівський, Одеського — Є. Васьковський, Львівського —П. Домбковський. Таким чином, можна зробити висновок про те, що в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. було репрезентовано практично всі галузі гуманітарних і суспільних наук, а найкращі з їх діячів у цей час працювали на європейському рівні. Їхніми зусиллями було доведено не тільки існування українського народу як автохтона відповідної території, а й всебічно вивчено різні аспекти його культурного, соціального, політичного й економічного життя.

Розвиток літератури і мистецтва

Ніде так не виявлялися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної сфери, повинна сягнути і в область культури. Тобто буржуазне мистецтво і мислення минулого необхідно замінити новим, пролетарським, мистецтвом.     Спроба створити пролетарську культуру в Росії призвела до виникнення літературної організації "Пролеткульту", що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні брати участь народні маси. Ототожнений із культурою російського міста, "Пролеткульт" не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових літературних організацій.     У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій — "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб приземлити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.     Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно нейтральних або "непролетарських" письменників та художників.     У період українізації особливо виділяється київська літературна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики, активно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і посещу світової та європейської літератури.     Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й "масовізму" у літературі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літературного процесу. Стаття "Україна чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990р.     У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.     Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпеку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.     У розпал цих подій з'являються літературні твори високого гатунку — П.Тичини та М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у таких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Поезії Максима Рильського, що публікувались у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна", були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка.     Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини і суспільства. У "Синіх етюдах", що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в "Осені" і "Я" він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як "У житах", Григорій Косинка майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі "Місто" скептично-містичний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі "Із записок холуя" майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського "Чотири шаблі" з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони людей.     Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його п'єси — "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична соната" — викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців.     У цей період сталися показові зміни у відносинах між українським Заходом і Сходом. Якщо на межі століть галицькі видання відкривали свої шпальти для письменників з Наддніпрянщини, то в 20—30-ті роки східноукраїнська преса широко публікує галицьких та буковинських авторів. А в Харкові створюється письменницька спілка "Західна Україна" з однойменним журналом, яку після повернення з Америки очолює Мирослав Ірчан. Імена Ярослава Гала-на, Степана Тудора, Петра Козланкжа, Ярослава Кондри, Олександра Гаврилюка, Василя Бобринського, Катерини Гриневичевої, Мирослави Сопілки розмаїто репрезентують літературно-мистецькі пошуки західноукраїнських авторів.     Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич. Привертають увагу філософським осмисленням буття збірки “три перстені”, “Книга Лева”, “Зелена Євангелія”, “Ротації”. Творчість Б.І.Антонича співзвучна з поезією П.Тичини.      На розвитку театрального мистецтва 20— 30-х років також позначився процес українізації, що трагічно закінчився "розстріляним відродженням".     Новим етапом у розвитку українського театру став 1918р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і "Молодий театр". Державний драматичний театр очолювали Олександр Загаров і В.Кривецький, виховані на традиціях Костянтина Станіславського і Володимира Немировича-Данченка.     Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи увійшли Марія Заньковецька, Любов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар складався з побутової, історичної й класичної тематики.     У 1922 р. діячі "Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання — модерний український театр "Березіль", що існував до 1926р. Очолює цей театр Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор українського театру.     Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модерну до класичного західноєвропейського й українського репертуару (драми В. Шекспіра, Ф. Шиллера, п'єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого). З творчого об'єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший театральний журнал.     Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), психологічному ("Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народного гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпресіоністському ("Йола" Є. Жулавського). Етапною у творчості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка.     У 1926— 1933 pp. театр "Березіль" працює в Харкові. До його складу входять митці Мар'ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван Мар'яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О.Добровольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модернізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах ("Мина Мазайло", "Народний Малахій") знайшли широке відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу.     У1934 р. театр "Березіль" переіменовано в театр ім.Т.Г.Шевченка. Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша, як і багатьох представників творчої інтелігенції України, склалася трагічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 р. у Соловецькому таборі особливого призначення.     Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст.     У цей період значного розвитку набуває український кінематограф. Величезний вклад у розвиток кінематографу здійснив Олександр Довженко такими фільмами, як "Звенигора", "Арсенал", "Земля".      Різноманітність стилів і напрямів була властива і образотворчому мистецтву. Так, серед професури Академії мистецтв, утвореної в грудні 1917 р. в Києві, були Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь Кричевський, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут — митці різних шкіл.     Авангардне мистецтво представляли Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Казимир Малевич та ін. О. Богомазов — художник-кубофутурист, автор трактату "Живопис та елементи", у якому виклав бачення авангардного мистецтва. К. Малевич — один із основоположників супрематизму, його мистецтво грунтується на фольклорних джерелах. Цікаво, що свій "Чорний квадрат" він характеризував як "живописний реалізм селянки у двох вимірах", зближаючи у такий спосіб елітарний абстракціонізм з народним мистецтвом.     Новаторські пошуки властиві творчості Петра Холодного, який послідовно розробляв принципи сучасного українського стилю в монументальному мистецтві, вбачаючи цей стиль у новому переосмисленні традицій давноруського іконопису.     Новий напрям монументального мистецтва XX ст. започаткував М. Бойчук, Цей напрям — так званий неовізантизм, в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису (домонгольського періоду). В його творах присутня іконописна традиція ("Плач Ярославни"). Пізніше, коли його стали таврувати в пресі за "ухили", дорікати за "живопис на фанері", М.Бойчук на сторінках "Вечірнього Києва" (1929 р.) нагадував: "Я ніколи не приховував своєї праці і демонстрував її в тих мистецьких творах, які виконувалися саме для мас…”