39.Як свідчать результати опитування, чинниками поширення соціального сирітства, бездоглядності та безпритульності дітей в нашій країні, є, перш за все, дисфункційність сімей – зловживання батьків алкоголем та наркотичними засобами (70%), безвідповідальне ставлення батьків до своїх обов’язків (62%), поширення насильства та жорстокості у сім’ї (26%), злочинна діяльність батьків (17%). Разом з тим, 39% вказали на бідність сімей з дітьми, 24% на падіння моральності серед населення та 17% на відсутність дієвих соціальних програм державної підтримки сімей з дітьми. На сирітство через смерть батьків чи одного з них вказали 11%.

Таблиця 3.6.1.Розподіл відповідей респондентів на запитання „Які найбільш суттєві причини поширення соціального сирітства, безпритульності та бездоглядності дітей в Україні?”, %

Зловживання батьків алкоголем та наркотичними засобами 70

Безвідповідальне ставлення батьків до виконання своїх обов’язків 62

Бідність сімей з дітьми 39

Поширення насильства та жорстокості у сім’ї 26

Зниження рівня моральності серед населення 24

Відсутність дієвих соціальних програм державної підтримки сімей з дітьми 17

Злочинна діяльність батьків 17

Поширення сирітства дітей у наслідок смерті батьків/одного з батьків 11

Психічні захворювання 4,5

Ознаки дисфункційної сім'ї за Bradshaw: закритість сім'ї, непроникність або розмитість меж індивідів, „заморожені" правила і ролі, вакуум інтимності, секрет сім'ї, що підтримується всіма її членами, конфліктні взаємини, абсолютизація влади, контролю, схильність до полярності почуттів і суджень, відкидання проблем і підтримування ілюзій [6].Загалом порушення життєдіяльності сім'ї Е. Ейдеміллер, В. Юстицькіс розглядають як складне утворення, що включає фактори, які його зумовлюють (складність, з якою зіштовхнулася сім'я), несприятливі наслідки для сім'ї та її реакцію (зокрема, усвідомлення порушення членами сім'ї). Розглядаючи фактори, що зумовлюють сімейні деформації, автори говорять про досить широкий спектр обставин: особливості соціального середовища, умови життєдіяльності сім'ї, особистісні зміни одного з подружжя, які можуть ускладнити функціонування сім'ї [1, с 29].

При розгляді порушень життєдіяльності сім'ї враховується насамперед те, як вони діють на її членів. Як правило, ті або інші потреби членів сім'ї виявляються незадоволеними, що гальмує розвиток особистості, зумовлює виникнення нервово-психічної напруги, тривоги. Як правило, найбільше потерпає найслабший член сім'ї - дитина, в якої формуються певні симптоми - поведінкові, психологічні, психосоматичні розлади.

Російські дослідники розрізняють дисфункційні сім'ї з відкритою та закритою формою неблагополуччя. До першої групи відносять сім'ї з алкогольною залежністю, конфліктні сім'ї. Конфліктні сім'ї характеризуються конфронтуючим типом взаємин між подружжям та між батьками та дітьми. Для них характерні сварки, взаємні зневага, погрози, або навпаки тривала відсутність контактів. Серед причин, що породжують конфліктність сім'ї, виокремлюють невротизацію батьків, що передається дітям, кризу подружніх взаємин, нестатки, низький соціально-економічний статус, педагогічну неспроможність батьків. Конфліктна сім'я відчужує дитину, яка нерідко рятується поза її межами. Одним із різновидів дисфункційної є алкогольна сім'я. У такій сім'ї, батьки, хворі на алкоголізм, ведуть аморальний, паразитичний спосіб життя, зневажають потреби дітей.

До групи прихованого сімейного неблагополуччя відносять сім'ї, орієнтовані на успіх дитини, “псевдовзаємні”, сім'ї відомих або багатих людей. Виокремлюють також “межові” сім'ї - з недієздатними членами, з дітьми-інвалідами, з порушенням структури сімейних ролей.

Відкритим залишається питання щодо неповних сімей: думка дослідників-психологів щодо їх благополуччя/неблагополуччя є неоднозначною. Багато з них вважають, що неповна сім'я виступає як умовно неблагополучна вже через неповноту своєї структури. Водночас наявні емпіричні дослідження, які свідчать, що в таких сім'ях спостерігається тенденція продуктивного подолання життєвих труднощів, що робить такі сім'ї успішними, а відповідно - нормально функціонуючими [6].

Структурно-рольові дисфункції у сім'ї. Сімейні порушення можуть більшою мірою лежати в площині структурно-рольової сфери. Як зазначають з цього приводу Е. Ейдеміллер, В. Юстицькіс, ролі, які виконуються у сім'ї, мають відповідати можливостям індивіда. Система сімейних ролей, які виконує індивід, має бути такою, щоб забезпечувати задоволення не лише його потреб, а й потреб інших членів сім'ї [1, с 240].

Один з напрямків у сучасній сімейній психотерапії пов'язаний з виявленням та вивченням так званих патологізуючих сімейних ролей. Це міжособистісні ролі, які в силу своєї структури та змісту мають психотравмуючий вплив на членів сім'ї („цап-попихач", „дитина, яка виконує роль батька", „хворий член сім'ї"). Концепція патологізуючих ролей використовується для пояснення того, яким чином порушення сім'ї породжує психічні розлади, для пояснення етіології неврозів, декомпенсації психопатій, алкоголізму, гострих афективних реакцій.

Е. Ейдеміллер, В. Юстицькіс проаналізували умови, які дозволяють сім'ям успішно протистояти негативним факторам впливу. Представники одного з підходів пояснюють неоднакову стійкість сімей по відношенню до труднощів тим, що ці сім'ї мають різні -більш або менш ефективні - „механізми розв'язання проблем", які забезпечують успішну протидію порушенню. Представники іншого підходу виокремлюють певні особливості сімей, що дозволяють їм краще пристосовуватися до несприятливих умов, серед яких найважливішими є: гнучкість взаємин, середня міра чіткості у формулюванні рольових очікувань, згуртованість сім'ї, відкритість у сприйнятті оточуючого світу, тобто відсутність тенденції ігнорувати якусь частину інформації про світ.

Сім'я, яка зустрілася з трудністю, певною мірою намагається протистояти їй, попередити негативні наслідки. Дослідження свідчать, що існують досить чіткі відмінності у тому, як різні сім'ї реагують на труднощі. В одних випадках труднощі здійснюють мобілізуючий, інтегруючий вплив; в інших - навпаки, послаблюють сім'ю, призводять до зростання суперечностей. Причому, друге найбільш є характерним саме для молодих сімей. Ця особливість неоднакової реакції особливо чітко простежується у випадку "нормативного стресу", тобто зіткнення сім'ї зі звичними для певного етапу труднощами.

Виокремлюють певні особливості сім'ї, завдяки яким вона легше пристосовується до несприятливих умов. Серед таких особливостей відзначають: гнучкість взаємин, середній ступінь чіткості у формулюванні рольових очікувань, "відкритість" у сприйнятті оточуючого довкілля, тобто відсутність тенденції ігнорування якоїсь частини інформації щодо цього світу.

Е. Ейдеміллер, В. Юстицькіс запропонували концепцію латентного порушення, під яким мається на увазі таке порушення, яке не чинить істотного негативного впливу на життя сім'ї за нормальних умов, однак грає значну роль у складних обставинах, визначаючи нездатність сім'ї їм протистояти. Наприклад, такі порушення, як незначні проблеми взаєморозуміння, помірна конфліктність, знижена здатність членів сім'ї регулювати рівень своїх вимог одне до одного можуть не мати значного впливу на життя сім'ї за нормальних умов, в той самий час у складних умовах вони можуть виявитися достатніми для порушення сімейного функціонування. На думку авторів, уявлення про латентні порушення дає можливість більш точно і різнобічно зрозуміти фактори порушення сімейного функціонування.

Дисфункційна сім'я істотно відрізняється від функціональної зокрема у плані подолання життєвих труднощів. Як зазначає Т.В. Гущіна, дисфункційна сім'я схильна використовувати швидше механізми психологічного захисту, ніж стратегії свідомого подолання в складних життєвих обставинах. Частіше вона не здатна долати життєві труднощі, має дисфункційні стабілізатори рівноваги сімейної системи, якими можуть виступати зокрема діти, хвороби, порушення поведінки [6]. Авторка дослідила та узагальнила особливості долаючої (рос. “совладающего”) поведінки у сім'ях з нормальним і порушеним функціонуванням .

47.Соціальна робота — унікальний вид професійної діяльності зі створення соціальних умов для поліпшення умов життя окремої особистості, підвищення добробуту народу. Як вид професійної діяльності соціальна робота сформувалася на базі системи соціального захисту населення, освіти, охорони здоров'я, соціальних служб для молоді, спеціалізованих закладів і установ.Традиційно соціальна робота розвивається як філантропічна допомога особистості у складній життєвій ситуації, певна система матеріального забезпечення населення з метою створення належних умов для виживання в період переходу до ринкової економіки. Складні соціально-економічні умови життя зумовили необхідність розробки сучасних наукових і прикладних підходів до соціального впливу на індивіда та його оточення. З одного боку — фінансова підтримка держави, адаптація суспільства до потреб особистості, з іншого — створення відповідних соціальних умов для самоудосконалення і саморе-алізації особистості у напрямі оволодіння нею економічної спроможності. Сутнісна значимість соціальної роботи — в її спонукальному, активізуючому характері, який базується на розумінні того, що соціальний працівник не зможе прожити за клієнта його життя. Соціальна діяльність призначена віднайти позитивні збережені можливості особистості, спрямувати їх у правильне русло, допомогти їй усвідомити власну життєву ситуацію і знайти вихід із неї.

Практична спрямованість соціальної роботи на основі науково обґрунтованих підходів до організації праці визначає ЇЇ як професію, різновид трудової діяльності, який потребує певної професійної підготовки і є, зазвичай, способом існування.Соціальна робота — специфічний вид професійної діяльності уповноважених органів з надання державного і недержавного сприяння людині з метою забезпечення матеріального, соціального, культурного рівня її життя, надання індивідуальної допомоги людині, родині чи групі осіб. Соціальнадіяльність ґрунтується на різних гуманітарних і демократичних ідеалах. Соціальна робота має п'ять ключових аспектів: соціально-економічний, національно-географічний, політичний, культурний, духовний. Національно-географічний аспект соціальної роботи полягає в тому, що діяльність відбувається в середовищі певного народу, у межах визначених кордонів — установи, країни, регіону, муніципалітету. Політичний аспект соціальної роботи пов'язаний з тим, що кожна країна має свою політичну систему, яка незалежно від того, чи є вона ліберальною чи репресивною, соціалістичною чи капіталістичною, визначає умови практичної діяльності соціального працівника. Соціально-економічний аспект соціальної роботи виходить з того, що основними сподіваннями людини є належні умови життя, доступ до трудової діяльності, системи охорони здоров'я та освіти, соціального забезпечення і соціального обслуговування, тоді як соціальна згода в будь-якій групі чи країні залежить значною мірою від справедливого розподілу наявних ресурсів. Культурний аспект соціальної роботи постає у повазі до традицій, переконань, культурних цінностей окремої країни, соціальної групи, спільноти, світових культурних надбань і цінностей. З погляду соціальної роботи важливою для створення благополучного соціального фону для життєдіяльності особистості є система цінностей, філософія, етика соціальної роботи, ідеали які стоять в основі наукових і практичних підходів до стратегій підтримки особистості.Основу соціальної роботи як практичної діяльності становлять:

• принципи соціальної роботи;• процес соціальної роботи;

• функції соціальної роботи;• складові соціальної роботи.

Принципи соціальної роботи як практичної діяльності — вихідні положення теорії соціальної роботи, що відображають її прикладне значення (табл. 1.1).Таблиця 1.1. Принципи соціальної роботиПринцип створення рівних можливостей Надання соціальних послуг особистості незалежно від її віку, національності, походження, соціального статусу, сфери зайнятості, місця проживання, релігійної приналежності; створення таких соціальних умов життєдіяльності особистості, які відповідають її потребам і співвідносяться з умовами функціонування суспільства

Принциппоєднання допомоги із самодопомогою Опора на позитивний потенціал особистості та її прагнення сприйняти соціальний вплив

Принцип гуманності Пріоритет загальнолюдських цінностей, що передбачають погляд на людину в її взаємозв'язках з природою, суспільством, глобальними проблемами, що продиктовані особливостями та реаліями сучасності, загальнолюдською культурою, а також такими загальнолюдськими цінностями, що сягають корінням у родинне середовище і фундаментальні основи моральності; поєднання інтересів суспільства і потреб особистості в отриманні соціальних послуг

Принцип диференціації та індивідуалізації Врахування рівнів фізичного, психічного, соціального, духовного, інтелектуального розвитку особистості, стимулювання її активності, розкриття творчої індивідуальності кожного

Принцип адаптації Визначає особливості залучення різних категорій і цільових груп населення до соціально значущої діяльності з метою пристосування до соціального середовища і задоволення соціально значимих потреб, а також адаптація суспільства до особливих потреб окремих категорій громадян

Принцип інтеграції Створення умов для включення особистості в діяльність різних сфер життя суспільства, її позитивної соціалізації, індивідуалізації, ідентифікації

Закінчення табл. 1.1Принцип узгодженості короткотривалих і довготривалих перспектив Узгодженість короткотривалих і довготривалих перспектив соціалізації особистості, взаємодія заходів державної, недержавної та особистісної програми освітнього, культурного, психічного, фізичного розвитку

Принципкомплексногопідходу Використання широкого спектра прийомів і засобів розв'язання соціально-психологічних проблем, їх варіативності державними, громадськими, приватними установами та організаціями

Принцип етичності Відображає характер діяльності, спрямований на коректну обробку інформації та збереження конфіденційності

Принцип партнерства і взаємної довіри Основа продуктивної взаємодії в соціальному становленні дітей і молоді, різних вікових груп населення із державними і недержавними соціальними службами

Принцип поваги до особистості Дотримання права на особистісну думку, створення умов для волевиявлення власної думки клієнта у процесі надання соціальних послуг

Принцип безкоштовності обслуговування чи коштовності послуг Здійснюється відповідно до чинного законодавства

Процес соціальної роботи — послідовна зміна соціальних явищ, етапів у розвитку практики соціальної роботи, сукупність послідовних дій для досягнення кінцевого результату.Процес соціальної роботи реалізується на різних рівнях розвитку суспільства: мікро-, мезо- і макрорівні.

Мікро-рівень — соціальна робота з окремою особистістю та її найближчим соціальним оточенням: сім'єю, друзями, сусідами, родичами та ін. Він базується на прямих взаємостосунках і взаємовідносинах між особистістю та соціумом. Відповідно до цього процес соціальної роботи складається з таких етапів.1. Дослідний: вивчення, дослідження соціальних умов життя громадян, їхніх соціальних проблем, інтересів, запитів на соціальні послуги. Цей етап реалізується завдяки використанню соціологічних (інтерв'ю, анкетування, фокус-групи) і психолого-педагогічних методів (інтерв'ю, спостереження, тестування клієнта чи групи клієнтів) дослідження.2. Планування: на основі результатів і отриманих даних дослідження проблем клієнтів, їхнього психологічного самопочуття, стану, інтересів, запитів, особливостей життєдіяльності визначаються основні підходи до індивідуальної чи групової роботи, залежно від сфери соціального захисту (праці і соціальної політики, освіти, спеціалізованих закладів, соціальних служб для молоді тощо) мета, завдання, форми, методи соціальної роботи, ресурси (фінансування, кадрове забезпечення), взаємодія спеціалістів у групі (команді), термін виконання, проміжні цілі, коригування за необхідності форм і методів соціального впливу, визначення кінцевого результату, узгодження плану зі споживачами соціальних послуг.

3. Процес соціальної роботи: надання послуг клієнтам, реалізація основних положень плану, корекція за необхідності основних підходів до соціальної роботи в ході її реалізації.

4. Підбиття підсумків: оцінювання результатів роботи на основі переважно якісних даних (поліпшення психологічного стану особистості, соціальних умов життя, матеріального чи фінансового становища, характер взаємовідносин і взаємостосунків у соціумі на основі спостереження, бесід, анкетування, тестування тощо).

5. Припинення процесу надання соціальних послуг чи перехід на новий, подальший, змістовно якісніший етап соціальної роботи.

Цей рівень соціального обслуговування може здійснюватися на контрактній основі соціальної служби з клієнтами і реалізується переважно спеціалістами організацій і установ соціальної сфери.

Мезорівень: соціальна робота здійснюється на рівні організацій та установ соціальної сфери. Об'єкти соціальної роботи вступають у взаємовідносини із суб'єктами надання соціальних послуг опосередковано. Це рівень визначення основних напрямків, підходів до соціальної роботи адміністрацією закладу, яка не вступає у прямі контакти зі споживачами соціальних послуг, однак є визначальною ланкою у поліпшенні соціального фону соціуму (району, мікрорайону, міста, області, регіону), удосконалює зміст, форми, методи, технології соціальної роботи у межах своїх повноважень і компетенції.

Процес соціальної роботи на цьому рівні складається із таких етапів:

1. Науково обґрунтоване дослідження соціальних, соціально-психологічних, соціально-економічних, соціально-культурних проблем різних соціальних груп населення, впливу територіальних особливостей на умови життєдіяльності населення, визначення пріоритетних галузей (сфер) у соціальному захисті й підтримці соціально уразливих категорій населення, визначення провідних напрямків, форм, методів соціальної роботи, соціальних технологій відповідно до потреб регіону.

2. Планування соціальної роботи на рівні організацій і установ соціальної сфери з метою визначення головних, провідних напрямків соціального захисту, підтримки населення, соціального пил иву на різні соціальні, соціально-економічні, соціально-психологічні та інші проблеми суспільства. Програмування окремих напрямків соціальної роботи має на меті більш цілеспрямований соціальний вплив на соціальне становище окремих категорій і цільових груп населення: інвалідів, сиріт, людей похилого віку та ін. Планування зумовлює тісні взаємозв'язки організацій і установ державного і недержавного секторів сфери соціального захисту населення, бізнесових структур, які роблять великий внесок у підтримку соціально незахищених громадян.

3. Реалізація системи надання соціальних послуг структурними підрозділами організацій і установ і підпорядкованих їм закладів: реабілітаційних центрів, спеціалізованих служб, територіальних центрів тощо.

4. Експертне оцінювання ефективності роботи служби у сфері соціального захисту і підтримки різних категорій і цільових груп населення на основі якісних і кількісних показників обробки інформації, що відображені в аналізі роботи служби, звіті тощо. Якісна оцінка здійснюється шляхом проведення експериментальної роботи, соціологічних досліджень; аналіз кількісних даних базується на статистичній інформації, кількісному складі споживачів соціальних послуг, кореляції цих результатів у зв'язку з поліпшенням умов життя населення.5. Перехід на якісно новий рівень соціальної роботи з урахуванням позитивних і негативних результатів попереднього етапу.

Макрорівень: визначення політики держави щодо соціальної роботи. У зарубіжних підходах виділяється екзорівень (проміжний), що окреслює кроскультурні розбіжності соціальної роботи у різних країнах світу. Суть соціальної роботи на макрорівні полягає в тому, що об'єкти соціальної роботи, тобто безпосередні споживачі соціальних послуг, не мають зазвичай прямих взаємостосунків з державними органами влади, які визначають їхню долю та умови нормальної життєдіяльності, однак відчувають на собі негативні й позитивні зрушення, які відбуваються у політичній сфері суспільства. Процес соціальної роботи представлено такими періодами:1. Законодавче регулювання соціальної політики держави на основі міжнародних підходів і стандартів. Розробка напрямків соціального захисту населення, лобіювання їх в уряді державними і недержавними організаціями та установами, які виходять з ініціативами щодо розробки законопроектів у соціальній сфері.2. Розробка підзаконних документів і актів, які визначають політику держави на рівні міністерств і відомств: положення, статути, інструкції, порядок діяльності служб, реалізація системи надання соціальних послуг тощо.3. Розробка державних програм і проектів, які спрямовані на поліпшення життя громадян, визначення фінансування окремих напрямків соціальної роботи, соціальної підтримки різних категорій населення.

4. Соціальний захист населення у певний період розвитку держави, який визначається державними програмами і проектами.5. Експертна оцінка державних програм і проектів, їх ефективності на основі аналізу соціологічних і статистичних даних.

6. Визначення пріоритетів системи соціального захисту населення, соціальної роботи на наступний період розвитку держави відповідно до нових соціальних, соціально-політичних, соціально-економічних, соціально-психологічних, соціально-культурних потреб населення.

55.Роль та місце притулків серед закладів заступницької опіки у вихованні соціальних сирітКількість безпритульних та бездоглядних дітей виросла за 3 роки на 10 000( за даними МВС 2003 -2006 рр., що з одиничної категорії їх слід розглядати як особливий, якісно новий феномен суспільства, новий страт (прошарок) в його структурі; а роботу щодо його подолання – однією з обов’язкових функцій держави та існуючих в ній інститутів влади та соціального захисту.Така ситуація вимагає створення спеціальних установ для утримання безпритульних дітей, головним завданням яких має бути повернення дітей до нормального, соціально компетентного життя в суспільстві.Довгі роки замінником сім’ї для природних та соціальних сиріт виступали заклади опіки та суспільного виховання. Заступницька опіка – це опіка над дітьми, позбавленими природної сім’ї; вона характеризується повною відповідальністю опікунів за підопічних та безперервним задоволенням потреб останніх; може відбуватися в інституційних і не інституційних закладах . За Ф.А. Мустаєвою опіка та патронаж – форми опікунства, які являють собою форму захисту особистісних та майнових інтересів дітей, що залишилися без батьківського піклування.[48:112] Опіка встановлюється над дітьми віком до 14 років, патронаж (поручительство) – над неповнолітніми у віці від 14 до 18 років. Органи опіки та піклування виявляють дітей, що залишилися без батьківського піклування внаслідок смерті батьків або невиконання ними батьківських функцій, ведуть облік таких дітей, обирають форми їх влаштування, здійснюють подальший контроль за умовами утримання, виховання та освіти. Основою для встановлення опіки (патронажу) над неповнолітніми є:

• смерть батьків;

• позбавлення батьківських прав внаслідок їх асоціальної поведінки;

• обмеження батьків у правах;

• визнання батьків недієздатними внаслідок хвороби;

• довготривала відсутність батьків (відрядження, місця позбавлення волі);

• ухиляння батьків від виховання дітей або захисту їх прав та інтересів;

• інші причини відсутності батьківського піклування [ 53:307].

У сучасній психолого-педагогічній літературі знову дедалі частіше лунає думка про неспроможність повноцінного розвитку і виховання дітей в інтернатних закладах. Головною причиною цього є депривація основних потреб дітей, що призводить до вражаючих наслідків

63.Арт-терапія в науково-педагогічному розумінні – турбота про емоційне самопочуття та психологічне здоров’я особистості, групи, колективу засобами спонтанної художньої діяльності. Це метод розвитку та зміни особистості за допомогою різних видів і форм мистецтва і творчості.

Термін арт-терапія ввів у вживання в 1938 р. Адріан Хілл. Піонери арт-терапії спиралися на ідею Фрейда про те, що внутрішнє “Я” людини проявляється у візуальній формі кожного разу, коли він спонтанно малює і ліпить, а також на думки Юнга про персональні і універсальні символи. Центральна фігура в арт-терапевтичному процесі – не пацієнт (як хвора людина), а особистість, яка прагне до саморозвитку і розширення діапазону своїх можливостей.

Експресивна терапія (від англ. – Виражає, виразний) – це комплекс різноманітних форм творчого (художнього) самовираження із застосуванням руху, малювання, живопису, скульптури, музики, листи, вокалізації, імпровізації, – в умовах, що забезпечують підтримку людини з метою стимулювання його особистісного зростання, розвитку і зцілення. Експресивна терапія являє собою процес самодослідження за допомогою будь художньої форми.

Виділяють такі напрямки арт-терапії:

Анімаційна терапія

Артсінтезтерапія

Бібліотерапія

Відеотерапія

Драматерапія

Ігротерапія

Ізотерапія

Маскотерапія

Музикотерапія

Орігамі

Пісочна терапія

Робота з глиною

Казкотерапія

Кольоротерапія

Фототерапія

Мистецтво має цілющу дію саме по собі, художня творчість дає можливість висловити і заново пережити внутрішні конфлікти, воно є засобом збагачення суб’єктивного досвіду, арт-терапія розглядається як засіб розвитку особистості та її творчого потенціалу, основний механізм – сублімація і трансформація (Едіт Крамер, 1958 ); Ведучий стимулює членів групи довіряти своєму власному сприйняттю і досліджувати свої творіння як самостійно, так і з допомогою інших членів групи.

На першому місці – терапевтичні цілі, творчі цілі вторинні, арт-терапія як доповнення до інших терапевтичних методів, висловлюючи утримання власного внутрішнього світу у візуальній формі, людина поступово рухається до їх усвідомлення, основний механізм – трансфер (Маргарет Наумбург, 1966). Керівником групи заохочуються вільні асоціації членів груп та їх спроби самостійно знайти значення власних робіт. Деякі вправи полягають у спільній груповій роботі, наприклад створення групових фресок і створення загального групового образу.

Основні цілі арт-терапії – самовираження, розширення особистого досвіду, самопізнання, внутрішня інтеграція особистості (різних її аспектів і компонентів) та інтеграція з зовнішньою реальністю (соціальної, етнічної, культурної).

В арт-терапії спонтанне малювання і ліплення є різновидом діяльності уяви, а не проявом художнього таланту. Образотворче творчість є мостом між світом фантазії і реальністю. Воно включає в себе елементи того й іншого, дозволяючи створити якийсь синтез, який ні дитина, ні дорослий не можуть створити без допомоги художніх засобів.

Важливим поняттям арт-терапії є сублімація – вираз несвідомих інстинктів і потягів (часом деструктивних) за допомогою трансформації їх у витвори мистецтва; мистецтво може одночасно “направити в інше русло” і висловити також почуття злості, болю, тривоги, страху.

Арт-терапія:

- надає можливість для вираження агресивних почуттів у соціально доступній манері. Малювання, живопис фарбами або ліплення є безпечними способами розрядки напруги;

- прискорює прогрес в терапії. Підсвідомі конфлікти і внутрішні переживання легше виражаються за допомогою зорових образів, ніж у розмові під час вербальної психотерапії. Невербальні форми комунікації можуть з більшою ймовірністю уникнути свідомої цензури;

- дає підстави для інтерпретацій та діагностичної роботи в процесі терапії. Творча продукція з огляду на її реальності не може заперечуватися пацієнтом. Зміст і стиль художньої роботи надають величезну інформацію, крім того, сам автор може внести внесок в інтерпретацію своїх власних творінь;

- дозволяє працювати з думками і почуттями, які здаються непереборними (втрати, смерть, перенесені травми і насильство, страхи, внутрішні конфлікти, спогади дитинства, сновидіння). Іноді невербальне засіб виявляється єдиним інструментом, розкриває і проясняє інтенсивні почуття і переконання;

- допомагає зміцнити терапевтичні взаємини. Елементи збіги в художній творчості членів групи можуть прискорити розвиток емпатії і позитивних почуттів;

- сприяє виникненню почуття внутрішнього контролю і порядку;

- розвиває і посилює увагу до почуттів;

- підсилює відчуття власної особистісної цінності, підвищує художню компетентність. Побічним продуктом терапії мистецтвом є задоволення, що виникає в результаті виявлення прихованих умінь та їх розвитку.

У структурі арт-терапевтичного заняття виділяються дві основні частини:

Одна – невербальна, творча, неструктурована. Основний засіб самовираження – образотворча діяльність (малюнок, живопис). Використовуються різноманітні механізми невербального самовираження та візуальної комунікації (70% сесії)

Інша частина – вербальна, апперцептивний і формально більш структурована. Вона передбачає словесне обговорення, а також інтерпретацію намальованих об’єктів і виниклих асоціацій. Використовуються механізми невербального самовираження та візуальної комунікації.

Спонтанність в арт-терапії.

У контексті арт-терапії художню діяльність можна назвати спонтанної на відміну від запланованих та ретельно організованої діяльності з навчання мистецтву або ремесел різних груп людей. Дослідники, що займаються терапією мистецтвом, погоджуються в тому, що художні здібності або спеціальна підготовка пацієнтів не потрібні для використання художньої творчості як терапевтичний засіб. Для терапії мистецтвом важливий сам процес і ті особливості, які кінцевий продукт творчості допомагає виявити в психічному житті творця.

71.Проблема адиктивної поведінки (англ. Adict – «згубна звичка») – поведінка людини, яка відзначається залежністю від того, що їй шко-дить: алкоголю, наркотиків, тютюнопаління, азартних ігор тощо.

Причиною виникнення адиктивної поведінки, окрім вживання зазначених речовин, бувають також порушення у психічному розви-тку дитини, зокрема, це: мінімальні мозкові дисфункції, психопатії, акцентуації характеру тощо.

У підлітків існує схильність до адиктивної поведінки. Така осо-бистісна схильність має певні компоненти, які проявляються посту-пово. До них належать:

- відсутність мотивації досягнення аж до відмови вважати себе суб'єктом діяльності;

- несформованість функції прогнозування поведінки;

- низький рівень самоусвідомлення, а також відсутність навичок рефлексії;

- низький рівень самоповаги аж до неприйняття образу власного «Я»;

- самозахист від діяльності при появі труднощів;

- суперечливість між самооцінкою та рівнем домагань;

- схильність до втечі від реальності в ситуації фрустрації. Звичайно, своєчасна психолого-педагогічна корекція набуття і

прояву адитивної поведінки дозволяє уникнути ускладнень у жит-Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації

тєдіяльності особистості, якщо з нею своєчасно організувати про-філактичну роботу.

На основі термінології ВОЗ у визначенні видів профілактики та особливостей об'єкту профілактичного впливу визначені види пе-дагогічної профілактики адиктивної поведінки.

Первинна педагогічна профілактика передбачає виховання ан-тинаркогенної спрямованості особистості, її морально-психологічної стійкості як основного характерологічного утворення, що відіграє вирішальну роль у критичних ситуаціях, ситуаціях вибору, пропо-зиції віднови психотропних речовин. Завданнями первинної профі-лактики є:

- для молодшого шкільного віку:

1) формувати моральні поняття, пов’язані з почуттями бережливо-го ставлення до себе, відповідальності за власні вчинки;

2) виховувати вміння усвідомлювати себе частиною природи, осмислювати й оцінювати власні можливості;

3) формувати уявлення щодо позитивного та негативного досвіду людської поведінки у ставленні до самої себе та інших людей;

4) формувати необхідні початкові психологічні навички, що мають бути основою формування морально-психологічної стійкості людини;

5) попереджувати ранні прояви неправильних уявлень дитини про деякі шкідливі звички.

- для учнів підліткового віку:

1) формувати правильне розуміння особливостей психотропних речовин, їх впливу на центральну нервову систему людини, від-далених наслідків зловживань;

2) формувати поняття про морально-психологічну стійкість осо-бистості як основу здорового способу життя;

3) виховувати культуру потреб, інтересів, захоплень підлітків;

4) формувати поняття про норми моралі у вихованні власної стій-кості до деяких шкідливих звичок – тютюнопаління, вживання алкоголю, наркоманії, токсикоманії;

5) виховувати критичне ставлення до деяких атрибутів НМС;

6) виховувати свідоме бережливе ставлення до власного здоров’я, власного організму, формувати уміння раціонально використо-вувати власні психологічні можливості;

7) стимулювати саморегуляцію власних психо-фізичних можливостей особистості шляхом її включення у позитивну альтернативу фізичних та психологічних випробувань, загартування, тренінгу;

8) формувати науково обґрунтовані уявлення про анатомо-фізіологічні та психологічні зміни, що відбуваються в організмі у ситуаціях стресу, інформаційних перевантажень, аутотренін-гу, самопсихотерапії, умінь самоконтролю та самооцінки у по-ведінці;

9) формувати основи моральних звичок індивідуальної поведінки та прийняття рішення у ситуаціях можливих зловживань нарко-генними речовинами.

- для старшокласників:

1) формувати досвід антинаркогенно-цілеспрямованої поведінки учнів, вироблення імунітету до негативного впливу наркогенної інформації та асоціально-спрямованих форм поведінки;

2) формувати чіткі уявлення старшокласників про значущість власного життя, психо-фізіологічні можливості організму, на-слідки впливу наркогенних речовин;

3) створювати умови для самореалізації та самоствердження осо-бистості шляхом її залучення до позитивно спрямованої альтер-нативної діяльності;

4) формувати чіткі наукові поняття про природу психотропних ре-човин, біохімічні механізми їх вплив на організм; надавати нау-кову інформацію про стани наркотичної та алкогольної ейфорії, абстинентного синдрому тощо;

5) формувати психологічну готовність особистості до спілкування з близькими, фахівцями у ситуаціях можливої алкоголізації чи наркотизації;

6) виховувати правильні уявлення особистості про моральнопсихологічні та юридичні норми, що регламентують ситуації,

пов’язані зі зловживанням психотропних речовин.

Реалізація зазначених завдань здійснюється шляхом антинаркогенної освіти у процесі вивчення навчальних дисциплін на основі

внесення до змісту навчального предмету відповідної антинаркогенної інформації та у позакласній виховній роботі.

Вторинна профілактика передбачає, переважно, діагностування та виявлення залежності підлітків від наркотичних речовин. Основними завданнями вторинної профілактики є:

1) визначення рівнів поінформованості підлітків про дію нарко-тичних речовин на людський організм та можливі наслідки їх вживання;

2) вивчення можливих умов та факторів, що сприяють розвитку схильності до адиктивної поведінки;

3) виявлення таких індивідуально-психологічних станів особис-тості, що передують проявам адиктивної поведінки;

4) вивчення зазначених умов і факторів прояву схильності особис-тості до адиктивної поведінки, станів, що їй передують, і на цій основі виявляти осіб групи “ризику”;

5) здійснення діагностики мотивів адиктивної поведінки підліт-ків;

6) визначення найбільш чутливих, сензитивних до виховного впливу компонентів у структурі особистості учня (рис характе-ру, особливостей темпераменту, інтересів тощо). Визначені завдання обумовлюють різноманітність методів

психолого-педагогічної діагностики та перелік основних заходів вторинної профілактики:

- вивчення особових справ учнів, у т. ч. довідки про стан здоров'я;

- знайомство з сім’єю, вивчення в ній соціально-психологічного клімату;

- бесіди з іншими вчителями, класним керівником;

- спостереження за поведінкою підлітка на уроках та у позана-вчальній діяльності за такими параметрами: успішність, став-лення до навчання, до праці, до товаришів, до себе, до близьких, батьків, участь у громадському житті класу, школи, прояв нави-чок культури поведінки;

- організація безпосереднього спілкування фахівців з такими під-літками;

- спостереження за індивідом групи “ризику” у соціально-значущих ситуаціях тощо. Третинна педагогічна профілактика адиктивної поведінки

- учнів є системою заходів, спрямованих на корекцію поведінки учня, його перевиховання, на переорієнтацію та реабілітацію хворих алко-голізмом та наркоманією. Цей етап базується на основі результатів організаційно-аналітичних заходів вторинної профілактики. Завданнями третинної профілактики є:на основі встановлених груп “ризику” здійснювати індивідуаль-ний виховний профілактичний вплив на особистість учня шля-хом використання доцільного та професійно виваженого арсе-налу відповідних педагогічних засобів;

- створення сприятливих для корекції адиктивної поведінки учнів умов соціального оточення, психологічного клімату, позитивно психологічного самопочуття тощо. Зокрема, у загальноосвітній школі педагогічна профілактика

адиктивної поведінки учнів може здійснюватись успішно за умови міцної взаємодії між класним керівником, вчителем-предметником, психологом, медпрацівником, а за необхідності і спеціалістами ме-дичних (лікар-нарколог) та правоохоронних (служба у справах не-повнолітніх, кримінальна міліція) служб.

При плануванні роботи з підлітками щодо профілактики вжи-вань наркогенних речовин необхідно враховувати:

1) в які загальновиховні заходи доцільно включити елементи діагностико-профілактичного характеру (у цьому випадку за-гальновиховними вважаються такі заходи, під час проведення яких вирішуються завдання гармонійного розвитку особистості);

2) яке місце відводиться спеціальним заходам (до спеціальних ми відносимо такі форми роботи, які передбачають вирішення за-вдань попередження адиктивної поведінки учнів);

3) як співвідносяться між собою загальні та спеціальні форми ро-боти.

Кількість останніх повинна поступово збільшуватись, орієнтов-но від 10–15 % для молодших школярів до 60-70 % для старшого підліткового та юнацького віку. Такий розподіл часу на загально-виховні та спеціальні форми не є абсолютним і може змінюватись відповідно до потреб профілактичної роботи з конкретною особою.

Реалізація завдань педагогічної профілактики вимагає створен-ня відповідної комплексної методичної системи щодо попереджен-ня адиктивної поведінки учнів. Ця система представлена у моделі нижче.

Якщо говорити про школу, то особливості діяльності педагога щодо попередження адиктивної поведінки учнів в умовах загально-освітньої школи на основі моделі конкретизують деякі організаційно-методичні положення комплексної системи педагогічної профілак-тики адиктивної поведінки учнів.Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації

Стосовно організації заходів щодо попередження зловживань нарко-генними речовинами можна назвати такі соціально-виховні інститути:

а) школу як головну організаційну ланку;

б) сім’ю (батьків), за умови їх міцної взаємодії зі школою;

в) спеціальні служби: медичну (лікар-нарколог, шкільний лікар),

юридичну (служба у справах неповнолітніх, правоохоронні органи) та психологічну (шкільний психолог), що відіграють роль

як консультативних пунктів і посередніх учасників пропаганди спеціальних знань, організації відповідних спостережень за

учнями, допомоги батькам, організації окремих виховних заходів антинаркогенного спрямування тощо;

г) громадські організації (шефські, за місцем проживання та ін.) як

консультанти та безпосередні учасники виховного процесу.

Методологічною основою діагностико-профілактичної діяльності педагога є ідеї гуманістичної філософії про цінність людської

особистості, про право людини на соціальний захист, про гуманізацію умов розвитку і виховання.

Комплексне планування роботи по запобіганню зловживань під-літками наркогенних речовин має здійснюватись на основі спільно-го плану роботи інформаційно-методичного центру, школи, класу та інших соціально-виховних інститутів. Координація загальношкіль-них та класних виховних форм роботи, спеціальних навчальних го-дин та окремих інституцій передбачає обсяг, зміст, форми роботи безпосередніх організаторів та виконавців; визначення обсяг, зміс-ту, форм роботи з батьками; організацію спеціальної підготовки пе-дагогів у формі постійно діючого теоретико-методичного семінару.

Важливою психолого-педагогічною умовою функціонування за-пропонованої системи педагогічної профілактики адиктивної поведінки підлітків є діагностико-корекційне забезпечення навчально-виховного процесу на основі спільної діяльності педагогічного колективу, психо-логічної та медичної служби, які забезпечують профілактичний моні-торинг (систематичний контроль і відстеження показників можливих умов та факторів наркогенного ризику; діагностику осіб, схильних до адиктивної поведінки, а також тих, що мають досвід нарковживання, забезпечуючи при цьому гарантію психо-соціального розвитку осо-бистості, її душевного благополуччя, індивідуальності); формування психологічної грамотності учасників навчально-виховного процесу, соціального і педагогічного середовища, інтелектуальне і духовне зрос-тання, саморозвиток і самореалізацію кожної особистості.Комплексна система педагогічної профілактики адиктивної по-ведінки учнів

Діагностико-корекційне забезпечення системи педагогічної про-філактики адиктивної поведінки підлітків передбачає:

1) створення високоякісних діагностико-моніторингових підсис-тем пофакторного вивчення адиктивності неповнолітніх;

2) розробку і практичне впровадження інваріантних програм корекційно-виховного впливу на дітей різних вікових категорій та однотипних груп з відповідною наркогенною орієнтацією;

досконале володіння педагогом (на основі співпраці з психоло-гом) засобами психолого-педагогічної діагностики та корекції, уРозділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації

т. ч. кваліфіковану постановку психолого-педагогічного діагно-зу, професійну інтерпретацію системних даних, використання необхідного корекційно-виховного інструментарію. Надзвичайно важливим питанням організаційно-методичного ха-рактеру у запропонованій системі є питання особистісно-професійного плану, тобто, адекватність того, хто у професійному плані має право працювати над реалізацією завдань соціально-педагогічної профілак-тики адиктивної поведінки дітей і підлітків. Однозначно, що цим по-винні займатись фахівці з відповідною підготовкою.

Звичайно, у шкільній практиці особливу роль мають відіграва-ти вчителі, спільно з психологічною та медичною службами (лікар, психолог). При цьому не виключається участь у цій діяльності спеці-альних підрозділів та структур, які покликані виконувати завдання соціальної адаптації дітей і молоді з урахуванням динаміки показ-ників психофізіологічного та соціального самопочуття особистості (фахівців наркологічної та юридичної сфери, співробітників ЦССМ та інших).

Зміст роботи школи щодо запобігання зловживань наркогенни-ми речовинами може бути представлений загальною інформацією, що має опосередковане відношення до адиктивної поведінки учнів; продуктивною пропедевтичною діяльністю, що не має суто анти-наркогенного інформаційного навантаження, а створює соціально-психологічні умови для особистісного саморозвитку, самореалізації особистості дитини, в межах яких відбувається процес її соціалізації на рівні засвоєння знань, норм, цінностей, позитивного досвіду по-ведінки та спеціальною інформацією, що розкриває особливості дії на організм молодої людини різноманітних наркогенних речовин, наслідки їх зловживання, способи попередження тощо.

Особливою ланкою у системі педагогічної профілактики адик-тивної поведінки учнів є планомірна і систематична робота з бать-ками. Ефективним в межах зазначеної проблеми, є використання різноманітних форм роботи: батьківських університетів, тематич-них батьківських зборів, колективних та індивідуальних бесід, спе-ціальних зустрічей з представниками медичних та правоохоронних органів, загальношкільних батьківських конференцій, диспутів, обговорення реальних ситуацій наркотизації на основі результатів психолого-педагогічної діагностики стилю взаємин у сім’ї, емо-ційного контакту з батьками тощо. Така робота має здійснюватись паралельно з відповідною профілактичною роботою з дітьми, адек-ватною рівню їх розвитку, віку, але дещо випереджати її за змістом. Такий підхід, без сумніву, є умовою успішної взаємодії школи і сім’ї у спільній профілактичній роботі антинаркогенного спрямування.

3 метою забезпечення успішного функціонування запропонова-ної системи педагогічної профілактики адиктивної поведінки учнів та координації зусиль різноманітних державних, адміністративних, ві-домчих відділів та структур (наркологічної служби, служби у справах неповнолітніх, Центру соціальних служб для молоді тощо), що мають відношення до вирішення питань профілактики адиктивної поведін-ки молоді, позитивну роль може відіграти інформаційно-методичний центр педагогічної профілактики адиктивної поведінки.

. 87.Причини формування неблагополучної родини.

Економічні, соціальні труднощі, політичні конфлікти і загальна нестабільність життя суспільства призводять до ускладнення тих проблем, які стоять перед сім'єю. Навіть у країнах, що відносяться до благополучних і стабільним, спостерігаються складні процеси деградації сімейного способу життя, зниження престижу сім'ї, потреби мати дітей, зростання розлучень і внутрішньосімейного насильства, збільшення частки населення, свідомо обрав самотність у якості прийнятного стилю життя.

Причини сімейного неблагополуччя викликаються причинами макросоціального і мікросоціального характеру.

1.Прічіни макросоціального характеру - кризові явища в соціально-економічній сфері.

2.Прічіни мікросоціальні - це причини біологічного характеру, зумовлені генетичною, психічної або фізичної патологією (інвалідизація, алкоголізм і т.д.) і психологічного характеру, пов'язані з внутрісімейних відносин (низький культурний рівень подружжя, наявність конфліктів особистісного порядку).

На сучасну сім'ю діє ряд факторів, які багато в чому сприяють ослабленню міжособистісних відносин, виникнення сварок і конфліктів між подружжям, знижують виховний потенціал сім'ї, дестабілізують весь сімейний уклад життя.

Дестабілізуючий вплив на сучасну сім'ю надають:

ü Міграція населення.

ü Урбанізація.

ü Морально-психологічна непідготовленість вступають у шлюб.

ü Недостатня обгрунтованість цього рішення.

ü Соціальна незрілість.

ü Мала відповідальність за сім'ю і дітей.

ü Економічна та психологічна самостійності жінок.

Негаразди у сімейних відносинах, кризова ситуація може виникнути і без впливу будь-яких зовнішніх факторів, що обумовлюють побутове і економічне становище подружньої пари, без втручання батьків, зради або якихось патологічних рис особистості в одного з подружжя. Присутність цих факторів прискорює створення кризової ситуації і посилює її. Наростає відчуття незадоволеності, виявляється розбіжність у поглядах, виникає мовчазний протест, сварки, відчуття ошуканості і докори. Частіше за все це пов'язано з кризовим періодом у розвитку подружніх відносин [20, 89].

В даний час поняття «сім'ї групи ризику» вживається досить часто в педагогіці і психології. Сім'я групи ризику - це та категорія родин, що в силу певних обставин свого життя більше за інших категорій схильна до негативних зовнішніх впливів з боку суспільства та його кримінальних елементів, які стали причиною дезадаптації неповнолітніх.

Для вирішення питань надання психологічної та соціально-педагогічної допомоги і підтримки сім'ям даної категорії необхідно чітко уявляти собі контингент таких сімей і їх психологічну характеристику.

Протягом восьми років експериментальної роботи зі створення муніципальної системи соціального та психолого-педагогічної підтримки сім'ї були виявлені причини потрапляння сімей до групи ризику.

Основними такими причинами є наступні обставини життя цих сімей: пияцтво одного або обох батьків; їх асоціальна поведінка (дармоїдство, жебрацтво, злодійство, проституція тощо); пристрій на квартирі батьками притонів для кримінальних і асоціальних елементів; сексуальне розбещення батьками власних дітей, торгівля ними; вбивство одного з батьків на очах дітей товаришами по чарці або іншим батьком; відбування одним з батьків терміну тюремного ув'язнення; лікування одного з батьків від алкоголізму, психічного захворювання; жорстоке поводження з дітьми (побої, побиття з нанесенням тяжких травм, голод і т.д .); залишення малолітніх дітей самих без їжі і води; відсутність даху над головою, поневіряння разом з батьками без засобів до існування і відсутність постійного місця проживання; втечі з дому, конфлікти з однолітками і т.д.

Аналіз умов життя таких сімей і дітей показує, що неможливо виділити одну головну причину, що послужила чинником ризику. Фахівці найчастіше фіксують поєднання багатьох несприятливих умов, які роблять неможливим подальше проживання дітей у сім'ях, де створюється пряма загроза здоров'ю дитини та її життя.

Вплив несприятливих, а часто нелюдських умов життя дітей в сім'ях досить тривалий час викликає негативні психічні, фізичні та інші зміни в організмі дитини, що призводять до важких наслідків.

У дітей виникають значні відхилення як в поведінці, так і в особистісному розвитку. Їм властива одна характерна риса - порушення соціалізації в широкому сенсі слова: відсутність навичок гігієни, невміння вести себе за столом, нездатність адаптуватися до незнайомому середовищі, до нових обставин, гіперсексуальність, порушення статевої орієнтації, злодійство, брехливість, втрата цінності людського життя, жорстокість, агресивність, втрата інтересу до праці, лінь, відсутність ціннісних орієнтації, відсутність норм моралі і моральності, прийнятих у суспільстві, бездуховність, втрата інтересу до знань, погані звички (вживання алкоголю, наркотиків, куріння, токсикоманія, нецензурна лайка і т.д.) [20, 93].

Фактори, що зумовлюють соціальний ризик, можуть мати соціально-економічний, медико-санітарний, соціально демографічний, соціально-психологічний, кримінальний характер. Їх дія призводить до втрати сімейних, зв'язків, зростання кількості дітей, які залишилися без піклування батьків, постійного місця проживання, засобів до існування. Бездоглядність дітей продовжує становити одну з найбільш тривожних характеристик сучасного російського суспільства. Щорічно виявляється близько 100 тис. дітей, які залишилися без піклування батьків. Переважна більшість з них - соціальні сироти, тобто діти, кинуті батьками або відібрані у батьків, які не виконують своїх обов'язків по вихованню і утриманню дитини. У 2001 р . комісіями у справах неповнолітніх були рacсмотрени проблеми понад 480 тис. підлітків і справи на майже 290 тис. батьків, які нехтують своїми обов'язками по відношенню до дітей; в центри тимчасової ізоляції неповнолітніх правопорушників надійшло більше тис. чоловік; близько 340 тис. бездоглядних дітей та підлітків ков пройшли реабілітацію в спеціалізованих установах для неповнолітніх [20, 95].

Так, причиною виникнення соціальних проблем у повних сім'ях є в першу чергу малообеспсчпность, оскільки в сім'ї є всього один трудовий дохід (іноді трудового доходу немає взагалі, і сім'я змушені жити на допомогу по безробіттю або на дитячу допомогу. Дохід жінки, як правило, значно нижче доходу чоловіки в силу її відставання на соціальній драбині, виконанням обов'язків по догляду за дітьми хід від аліментів, якщо діти мають на них право, як правило, покриває не більше половини стоїмо їх змісту. Соціально-економічні проблеми up щі не всім неповним сім'ям; у всякому разі, їх вирішити простіше, ніж соціально-психологічні проблеми, присутність у внутрішньоособистісної сфері та міжособистісних стосунках членів неповних сімей, перш за все, це, по-перше, образа, пригніченість і почуття власної неповноцінності, що можуть зазнавати діти після розлучення їх батьків . Нерідко діти звинувачують себе у розпаді сім'ї. По-друге, почуття провини перед дітьми, нерідке у жінок (оскільки в більшості випадків неповні сім'ї - це мати, одна виховує дітей), що є причиною їх гіперопіки. Прагнучи не допустити зниження життєвих стандартів своїх дітей у порівнянні з дітьми з благополучних сімей, мати бере на себе надмірну важку навантаження, але через надзайнятість, у свою чергу, не може приділяти їм достатньо часу та уваги. Нерідкі також випадки, коли образу на колишнього чоловіка, винного у розпаді сім'ї , жінка зганяє на своїх дітях, проявив жорстокість. У будь-якому випадку сприятливий психологічний клімат у сім'ї відсутня. Найбільша ж складність - труднощі у правильній статеворольової ідентифікації та орієнтації дітей. Дитина формує стереотипи свого сприйняття і поведінки, керуючись зразком, яким для нього є дорослі , в першу чергу батьки.

Хоча полоролевое поводження людей у різних культурних вивчено далеко не повно, в сімейних стосунках воно проявляється найвиразніше. Соціально-психологічний - стереотип наказує соціальної ролі чоловіка, риси і ознаки, які не притаманні соціальної ролі жінки. Сама по собі жорстка визначеність цих ролей може мати несприятливий вплив, якщо людина не може, а стереотип вимагає від нього домінування, сили, ественності або навпаки. Але в неповній родині (тим більше, якщо вона стала такою на ранніх стадіях соціалізації дитини або спочатку була неповною) дитина позбавлена спілкування того, як повинні вести себе чоловіки і жінки в особистих рольових ситуаціях, тому в майбутньому, у своїй власній сім'ї людина далеко не завжди зможе продемонструвати адекватне полоролевое поведінку; це призводить до дисфункциональности і конфліктів і, можливо, теж до розпаду сім'ї. Основна причина статистично значущою зв'язку неблагополуччя розпадається молодої сім'ї з неблагополуччям сім'ї батьків одного з молодих подружжя (чи обох подружжя) - їх неадекватна полоролевая соціалізація [18, 50].

Хоча неповних сімей, в яких батько сам виховує дітей, значно менше, ніж неповних сімей, в яких дітей виховує одна мати, їм притаманні ті ж проблеми статеворольової орієнтації. Крім того, батько з дитиною має більше шансів створити нову сім'ю, чому мати з дитиною. Тому однією з проблем такої сім'ї буде формування відносин між дитиною (дітьми) і новою дружиною батька (можливо, з її дітьми).

Нещодавно стала поширеною нова категорія неповних сімей - неповні розширені сім'ї, які утворюються, як правило, в результаті якої-небудь соціальної катастрофи: загибель батьків малолітніх дітей, знаходження батьків у в'язниці, позбавлення їх батьківських прав, пияцтво - найчастіше саме це змушує покоління прабатьків брати онуків на утримання і виховання. Такі сім'ї, зрозуміло, мають низький рівень доходів; ряд складнощів викликаний поганим станом здоров'я літніх людей, їх більш слабкими адаптаційними здібностями, невмінням пристосуватися до реалій сучасності; на жаль, інколи вони не можуть використовувати свій авторитет, здатності контролювати ситуацію, тому часто діти демонструють девіантні форми поведінки [18, 53].

Багатодітні сім'ї, найбільш поширені в Росії в колишні часи (на початку XX ст. В європейській частині країни кожна сім'я мала в середньому 8 дітей), у цій час стійко складають дуже незначну частку від загальної кількості сімей. Причому найчастіше багатодітність є не запланованої, а випадкової (народження близнюків або народження дитини в результаті неефективності контрацепції або неможливості в силу стану здоров'я жінки вдатися до переривання вагітності). Всі багатодітні сім'ї можуть бути розподілені на три категорії:

• сім'ї, багатодітність в яких запланована (наприклад, у зв'язку з національними традиціями, релігійними приписами, культурно-ідеологічними позиціями, традиціями сім'ї). Такі сім'ї відчувають багато труднощів, обумовлених малозабезпеченістю, тіснотою житла, завантаженістю батьків (особливо матері), станом їх здоров'я, але у батьків є мотивація до виховання дітей;

• сім'ї, що утворилися в результаті другого і наступних шлюбів матері (рідше - батька), в яких народжуються нові діти. Дослідження показують, що такі сім'ї можуть бути і цілком благополучними, але їх членам притаманні відчуття неповної сім'ї;

• неблагополучні багатодітні сім'ї, які утворюються в результаті безвідповідальної поведінки батьків, іноді

на тлі інтелектуально-психічної сниженности, алкоголізму, асоціального способу життя. Діти з таких багатодітних сімей особливо часто потребують допомоги, реабілітації, страждають від хвороб і недорозвинення. У разі втрати батьківської опіки їх долю особливо важко влаштувати, бо сімейне законодавство перешкоджає поділу дітей з однієї сім'ї, а усиновити 3-7 дітей різного віку та різного ступеня соціальної дезадаптації

далеко не завжди можливо [24, 46].

Багатодітні сім'ї всіх типів мають загальну соціальну проблему, специфічно пов'язану з багатодітністю: діти з таких сімей порівняно з однолітками з переважаючих малодітних сімей частіше демонструють занижену самооцінку, їм притаманні неадекватні уявлення про власну значущість, що може негативно позначитися на всій їх подальшу долю. Крім того, малі інтервали і народження дітей, характерні для багатодітних сімей, призводять до постійного наявності великої кількості малолітніх братів і сестер, що тягне за собою зниження соціального віку старших сиблингов. Це об'єктивна закономірність, простежена в різних типах багатодітних сімей, яка не залежить від майнового та освітнього статусу батьків.

95. Соціальні наслідки насильстваЖорстоке поводження з дітьми - це феномен, існування якого відоме з моменту появи історичних записів людства і яке, мабуть, існуватиме завжди. Зв'язано це з тим, що насильство - це не тільки соціальне явище, але етимологія його мультифакторальна і тісно пов'язана з природою людини. Нещодавно ученими доведено прямий зв’язок між насильством над дітьми і самогубством. Як виявилося в результаті численних досліджень, у людей, які в дидитнстві зазнали жорстокого поводження, на яких “зганяли злість” батьки, у зрілому віці спостерігаються відхилення у роботі головного мозку. Зміни ці аналогічні змінам у мозку самогубців, людей із хронічною депресією. Самі по собі ці зміни нешкідливі, однак люди з такими ж відхиленнями часто вдаються до самогубства, впадають у депресію. Тому в дітей, що зазнали насильства, значно вищий ризик накласти на себе руки, ніж у їхніх ровесників із сімей благополучних [23.04.2009, ]. Більше того, психолог Н. Долгополов зазначає, що навіть образливі слова, недооцінка дитини батьками формує певні принципи поведінки в дітей, “запрограмовує” їх на невдачі в житті [13.05.2009. Если ребенку…]

Основними формами жорстокого поводження з дітьми є: фізичне, сексуальне, емоційне (психологічне) насильство і нехтування основними потребами дитини.Про поширеність жорстокого поводження з дітьми можна судити по такому показнику, як кількість відібраних протягом року у батьків, які були позбавлені батьківських прав. Кількість таких дітей збільшилася за 5 років в 3 рази. За той же проміжок часу число дітей, що відбираються щорічно у батьків без позбавлення останніх їх батьківських прав, виросло в 2 рази. Цей показник відображає| як число дітей, що піддалися жорстокому поводженню, так і випадки нехтування основними потребами дітей. Неухильно росте число "соціальних сиріт" - дітей, що залишилися без піклування батьків. Якщо в 1992 р. їх було враховано 428,4 тис., то в 2000 р. офіційні дані дають 662,5 тисячі.Важливим інтегрованим показником, що відображає поширеність нехтування потребами дітей, є смертність дітей від неприродних причин (нещасні випадки, отруєння, вбивства, самогубства). У структурі смертності дітей від 7 до 15 років смерть від неприродних причин стійко посідає перше місце, складаючи 25% від всіх причин смерті дітей цього віку.У процесі і після насильства у дитини| розвивається первинна реакція на травму – хворобливі фізичні і емоційні явища, які залежно від характеру і тривалості дії, віку дитини, її індивідуальних особливостей можуть мати різний ступінь вираженості і спектри проявів.Це можуть бути:

посттравматичні стресові розлади;

фізичні прояви|;

емоційні реакції;

когнітивні розлади.

Далі наступає стадія адаптації, під час якої дитина починає розвивати навики, що допомагають ій впоратися з тим, що трапилося. Вона вибирає такі прийоми, такі форми поведінки, які допомагають їй забезпечити безпеку і зменшити фізичний і психологічний біль. Найбільш поширеним видом є витіснення або забування. Тобто дитина прагне не думати про ті епізоди, які заподіюють йому такі хворобливі страждання, примушують переживати знову, принижують її гідність [Ковальчук М., 2007, 16].Щоб "забути" події, які, здається, забути неможливо, щоб припинити згадувати про них, дитина витрачає значну психічну енергію, яка в нормальних умовах використовується на оволодіння навиками|, знаннями, властивими даному віку дитини|. От чому важливо визначити контекст травми, що відбулася, або насильства, тобто вік дитини і стадію її розвитку.

Віддалені наслідки перенесеного насильства є інтеграційним процесом, який складається з особливостей 1 і 2 стадій – первинної реакції і стадії адаптації, особових особливостей дитини, а також велике значення має реакція дорослих на насильство, що розкрилося, чи отримала дитина яку-небудь допомогу і підтримку. Віддалені наслідки перенесеної травми можуть виявитися, коли дитина стає дорослою і обзаводиться сім'єю. Як батьки вони можуть нехтувати основними потребами і інтересами дітей, проявляти емоційну| холодність, бути нездібними захистити власних дітей від насильства або, навпаки, встановлювати над ними гіперопіку [Сафонова Т., 2007, С. ].Тому необхідно пам'ятати, що всі наслідки або симптоми, виниклі в результаті дії травмуючих подій, впливають один на одного і зазнають динамічні зміни.Найнебезпечніше те, що насильство дає дуже серйозні негативні соціальні наслідки. Воно породжує терор, безлад-дя; відчуття відсутності допомоги, невпевненості, безнадійнос-ті або безсилля; відчуття провини; відчуття придушення волі; примари; відсутність самоповаги; настирливі спогади; напади страхів, депресію; фобії, смуток; роздуми про самогубство; са-мозвинувачення; втрату довіри; сумніви щодо віри в щось; нар-котичну/алкогольну залежність; жагу помсти.Діти з сімей, у яких практикується насильство, відчува-ють постійний психологічний дискомфорт, для них це справж-ня трагедія.

Існує ряд спільних ознак, що характеризують пережи-вання та поведінку більшості таких дітей.Страхи. Діти з сімей, де практикується насильство, пере-живають відчуття страху. Цей страх може проявлятися різним чином: від занурення в себе та пасивності до насильницької поведінки.Зовнішні прояви поведінки. Мала дитина не може зна-ти, коли відбудеться наступний спалах насильства, де та наскі-льки сильним він буде. В результаті, вразливість та відсутність контролю над ситуацією призводять до проявів впертості у по-ведінці, відмови розмовляти та агресивних вчинків.Нездатність виразити почуття вербальне. Спостеріга-ючи за практикою насильства в сім'ї, діти доходять висновку, що насильство – це спосіб, яким «дорослі» вирішують свої кон-флікти та наболілі проблеми. Оскільки ніхто не показав цим дітям, як слід говорити про їхні почуття/думки, вони часто не знають, що переживають або відчувають, і як можна виразити свої емоції та почуття у вербальній формі.Прояви насильства у поведінці підлітків мають вікові, гендерні й індивідуальні особливості. Це спричинено труднощами і складнощами розвитку підлітка: його надмірною збудливістю, потребами у стихійно-груповому спілкуванні, критичному осмисленні себе і навколишніх, прагненні до протесту, особливістю природи підліткової агресивності (фізичної, вербальної, непрямої, негативізму), гендерними відмінностями та ін.

Соціально-педагогічні наслідки насильства дуже негативні: розвиваються страхи, знижується самооцінка, самоповага, почуття меншовартості тощо. До того ж, третина підлітків, які зазнали тих чи інших форм насильства, самі згодом проявляють його щодо однолітків чи менших за віком. Для з’ясування кількісних та якісних показників насильства були визначені ступені його прояву, тобто інтенсивності. Зокрема, високий ступінь прояву – виявляється постійно, майже щодня; вище середнього – дуже часто, декілька разів на тиждень; середній – часто, щотижня; нижче середнього – зрідка, щомісяця; низький – проявляється дуже рідко, декілька разів на рік.

Отже, соціально-педагогічні наслідки насильства дуже негативні. Тому соціальним педагогом повинна проводитися робота з профілактики насильства, роз’яснення дітям їхніх прав.Висновки з першого розділу

Отже, соціокультурними детермінантами насильства щодо підлітків є нерозуміння суспільством насильства як соціальної проблеми; неефективна превентивна політика держави; відсутність у суспільній свідомості чіткої оцінки фізичних покарань, психічних образ; демонстрація насильства через засоби масової інформації; недосконале законодавство.

Зазвичай насильство над дітьми класифікують за такими ознаками:у залежності від стратегії кривдника – явне та приховане (непряме);

за часом: те, що відбувається зараз, і те, що трапилося в минулому;

за тривалістю: одноразове або багаторазове, що триває роками;за місцем та оточенням: вдома - з боку родичів; у школі – збоку педагогів або дітей; на вулиці – з боку дітей або незнайомих дорослих.Найпоширенішими є фізичне, сексуальне, емоційна образа і психологічне насильство, економічне насильство, жорстоке поводження з дітьми. Часто насильство виступає у поєднанні цих форм.

Соціально-педагогічні наслідки насильства дуже негативні: розвиваються страхи, знижується самооцінка, самоповага, почуття меншовартості тощо. До того ж, третина підлітків, які зазнали тих чи інших форм насильства, самі згодом проявляють його щодо однолітків чи менших за віком. Тому соціальним педагогом повинна проводитися робота з профілактики насильницької поведінки.

111.Починаючи з 1995 року кількість соціальних та біологічних сиріт, які перебувають у дитячих будинках, будинках дитини та в будинках-інтернатах, збільшилася в 1,5 раза. Кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які навчаються у школах-інтернатах для дітей-сиріт, збільшилася в 1,4 раза. Більше половини з вихованців інтернатів не є сиротами, вони мають біологічних батьків, не позбавлених батьківських прав. Певна частина цих батьків потенційно могла б виховувати дітей у сім'ї, якщо мала б належну соціальну підтримку. Якщо систему соціальної допомоги не буде вдосконалено, чимраз більше батьків з часом віддаватимуть дітей до інтернатів [12; с. 6-9].Причини виходу дитини із сім'ї різноманітні за своїм характером та проявами, їх можна розподілити за такими чинниками (здебільшого вони проявляються в комплексі, і взаємозв'язки між ними мають причинно-наслідковий характер) [12; с. 9-10]:

Соціально-економічні

Ці чинники, зокрема, зумовлені тим, що майже половина вихованців притулків для неповнолітніх (понад 12 тис.) - вихідці з малозабезпечених, неповних сімей, понад 9 тис. (36,65 %) - функціонально неспроможних сімей. Збільшується кількість бездоглядних дітей із сільської місцевості - майже 36 % від загальної кількості (дані 1999 року).

Морально-етичні

У даному випадку слід назвати такі чинники, як: а) асоціальний спосіб життя одного або обох батьків, різноманітні види залежності (алкоголізм, наркоманія тощо); б) примушування дітей до жебрацтва, в деяких випадках використання дітей для участі в кримінальній діяльності, проституції; в) злочинні діяння батьків, внаслідок чого вони опиняються в місцях позбавлення волі; г) різноманітні форми насильства над дітьми (фізичне, психологічне або сексуальне).

Психолого-педагогічні

Це суб'єктивні чинники інституціалізації дітей, які є результатом: а) раннього або позашлюбного материнства; б) дисфункційності сім'ї (неповна, новоутворена, багатодітна, сім'я інвалідів); в) нездорової емоційної атмосфери в сім'ї, конфліктності її членів.

У жовтні 2000 р. Центром «Соціальний моніторинг» за сприяння Представництва ЮНІСЕФ в Україні провадилося соціологічне опитування 9-17-річних дітей з метою вивчити сучасну ситуацію в Україні стосовно реального становища дітей, забезпечення прав дітей відповідно до Конвенції ООН про права дитини; визначити найгостріші проблеми та сфери, що потребують змін у соціальній політиці.Отримана інформація дає змогу оцінити соціальне самопочуття дітей, рівень задоволеності базових потреб, рівень знань про права дитини і думку щодо дотримання прав дітей в Україні, соціальне оточення, рівень активності дітей у вирішенні власних проблем та задоволенні потреб, рівень доступу до інформації та поінформованість, питання планування майбутнього і перспективи, а також зробити висновки про найслабкіші місця в соціальній політиці стосовно реалізації прав дітей та можливих шляхів її вдосконалення.Яскравим показником рівня знань про права дитини е частка тих, хто під час опитування вперше почув про деякі з прав, що гарантуються Конвенцією ООН. Питома вага дітей, які навіть не чули про ті чи інші права, становить від 9 до 28 %. Найменш відомим серед респондентів виявилося право на захист від втручання в особисте життя - про нього вперше під час опитування почули 28 %. Маловідомими є права про захист дітей від інформації, що шкодить їхньому благополуччю (вперше почули 22 %) , про захист дітей від викрадення (21 %) , від підневільної, непосильної, надмірної, небезпечної праці ( 2 1 % ) , від сексуальної експлуатації (21 % ) . Серед прав, про які переважна більшість опитаних принаймні чули, є право на піклування з боку батьків, родичів, суспільства та держави, а також право на користування своєю культурою, мовою (лише 9 % вперше почули про такі права). Досить відомим є право на освіту (не знають лише 12 %) та права дітей-сиріт, дітей-інвалідів на особливу турботу (не знають 11 %) .

На думку значної частини дітей, в Україні порушується право дитини на якісну медичну допомогу (49 %) , н а повноцінне харчування ( 3 7 %) , отримання належної освіти (33 % , право на відпочинок ( 2 9 %) . Третина дітей зазначила, що в державі порушуються права на достатній для їхнього розвитку рівень життя ( 3 2 % ) , на виживання та здоровий розвиток (29 %). Майже половина опитаних дітей переконані, що вони недостатньою мірою захищені державою від жорстокості, знущання, брутального поводження (49 % ) , викрадення та продажу (49%) , вживання наркотиків (43 %), сексуальної експлуатації (38 %) , від примусу до підневільної, непосильної, надмірної чи небезпечної праці (34 %) . Порівнюючи умови і можливості свого життя і життя дітей уразливих категорій, зокрема дітей-сиріт та дітей-інвалідів, діти відзначають неповне забезпечення гарантій стосовно права дітей, позбавлених багатьох благ від народження, на особливу турботу (дітей-сиріт - 41 %, дітей-інвалідів - 36 % ) .

За оцінками фахівців, реально вимоги Конвенції ООН про права дитини в українському соціумі знають лише ті, хто безпосередньо захищає ці права, та спеціалісти, що працюють з дітьми [14; с. 99-100].

Отже, наявність таких маловтішних чинників свідчить про існуючу в нашій державі загрозу нормальному розвиткові дитини (як фізичному, так і психічному). Саме тому держава, визначаючи основні шляхи захисту дитинства в Україні, паралельно має дбати про нормальний рівень життя людини взагалі. І лише коли цього буде досягнуто, почне корінним чином змінюватися становище дитини в сім'ї, в державі. Достаток і добробут у сім'ях, зокрема вирішення житлових проблем, можливість культурного розвитку особи убезпечать людину від впливу тих негативних чинників, що підштовхують дитину до виходу з сім'ї, потрапляння її під вплив асоціального середовища.

З метою удосконалення соціального захисту дітей-сиріт, дітей, які опинились у складних життєвих обставинах, проведення профілактичної роботи, підвищення ефективності діяльності з питань захисту дітей службами у справах дітей міста та районів ведеться Єдиний електронний банк даних дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, і громадян, які бажають взяти їх на виховання та Єдиний електронний банк даних дітей, які опинились у складних життєвих обставинах[16, c. 9-10].

119.Виникнення соціальної роботи як професії

1. Соціально - економічні й політичні передумови Професії, як відомо, являють собою такі типи занять, які орієнтовані на потреби певних верств населення й покликані вирішувати важливі соціальні проблеми з опорою на комплекс спеціалізованих знань. У літературі виникнення соціальної роботи як професії звичайно датують кінцем XIX початком XX століть. Саме в цей період у ряді індустріально розвинених країн з'являються групи фахівців, які починають професійно займатися соціальною роботою, створюють навчальні заклади, навчають соціальних працівників. Великобританія й США були тими країнами, де соціальна робота раніше всього оформилася як особливий вид діяльності, і де вона потім була поставлена на професійну основу. Що ж обумовило потребу в підготовці соціальних працівників професіоналів і розвиток соціальної роботи як наукової й навчальної дисципліни? Основними причинами, на думку дослідників, були наступні:

1. руйнування єдиного співтовариства, пов'язаного із загальними принципами й нормами існування;2. урбанізація й індустріалізація;

3. збільшення й соціальні зв'язки й відносин людини.

3. Виникнення й розвиток шкіл підготовки соціальних працівників

Обмін досвідом «дружніх візитерів», що працюють у різних агентствах, поступово приймав форму навчальних курсів. В 1898 р. з ініціативи М. Річмонд почала свою діяльність перша національна школа прикладної філантропії (нині факультет соціальної роботи в Колумбійському університеті). Рух поселенців відразу ж після свого виникнення зв'язало свою діяльність із освітніми центрами. Існували постійні контакти між Джейн Адамс і її колеги з багатьма вченими в області соціальних наук. Ці контакти й прагнення закласти основу під практичні дії виглядали спочатку як курси по обміні досвідом, а потім вилилися в створення Чиказької школи громадянства й філантропії, що в 1920 році перетворилася в Школу соціального адміністрування при Чиказькому університеті. Соціальна робота швидко розвивалася й у Європі. Суспільство організованої добродійності в Лондоні відкриває в 1903 р. перший спеціальний навчальний заклад для підготовки соціальних працівників, що одержує назву «Школа соціології». В 1912 році ця школа перетвориться у факультет соціальної роботи Лондонської школи економіки. В 1908 році під керівництвом фундаторки жіночого руху в Європі Аліси Соломон відкривається жіноча школа для соціальних працівників у Німеччині. До 1910 року в розвинених європейських країнах і США налічувалося вже 14 шкіл соціальної роботи. Перші школи соціальних працівників давали, як правило, однорічну підготовку. Однак честь відкриття першого справжнього навчального закладу для соціальних працівників автори відводять Голландії. В 1899 році в Амстердамі був відкритий інститут по підготовці соціальних працівників. Навчання в ньому було розраховано на 2 роки, форма навчання була очна. Навчатися могли як жінки, так і чоловіка, і вони одержували теоретичну й практичну підготовку. Перша світова війна не усунула, а тільки загострила внутрішні проблеми її учасників. Загострення цих проблем супроводжувалося збільшенням числа країн, що приступилися до підготовки соціальних працівників. Якщо перед війною підготовка велася в 7 країнах, те, після її закінчення число шкіл стало рости. В 1920е роки відкриваються перші школи соціальної роботи в Бельгії, Норвегії, Швеції, Італії. Школа по навчанню соціальних працівників відкривається навіть у Чилі, засновником якої став відомий суспільний діяч Рене Сандра. В 30і роки минулого століття число країн, що приступилися до підготовки соціальних працівників, продовжує збільшуватися: Іспанія, Ізраїль, Ірландія, Люксембург, Греція, Португалія, Данія, Індія, Єгипет. Як бачимо, соціальна робота як професія стає відомої вже в країнах третього миру. Підготовка соціальних працівників містила в собі не тільки організаційний, але й методичний аспект. Навчальні заклади, що приступилися до роботи, не мали ще кваліфікованих викладачів. Навчальних посібників практично не було. У США першими підручниками були книги Амоса Уорнера «Американська добродійність» і Мери Річмонд «Дружній візит до бідняків: практичне керівництво для працюючих у благодійних організаціях». Підготовка кадрів для соціальної роботи в Америці перебувала ще в дуже великій залежності від зусиль благодійних організацій. Першими викладачами були члени суспільства добродійності з більшим досвідом роботи, але без педагогічного утворення. Студенти займалися без відриву від роботи, а навчальна програма включала спеціальні теми для практичної соціальної роботи в різних областях. Областями (напрямками) практичної соціальної роботи того часу були:1. вивчення умов життя неблагополучних родин;

2. соціальна робота в медицині; 3. соціальна робота в школі;

4. соціальна психіатрія. Зазначені області практичної соціальної роботи мали самостійні навчальні програми, що створювало труднощі при переході з однієї області практичної роботи до іншої. Необхідно помітити, забігаючи вперед, що всі програми були спрямовані на навчання індивідуальній роботі із клієнтом. Групова робота як самостійний і теоретично обґрунтований метод соціальної роботи був уведений у програми навчання соціальних працівників тільки в 40е рр. У чому специфіка соціальної роботи? Чим вона відрізняється від роботи медичних сестер, лікарів, учителів? Це питання хвилювало як починаючих фахівців, так і викладачів шкіл. У школах багато міркували про базове утворення і його зв'язок із практикою, про необхідний рівень професійного утворення, про загальну підготовку й спеціалізацію підвищеної складності. Деяких фахівців виступали проти практики університетського утворення для соціальних працівників. Зокрема, М. Річмонд, уважала, що університетська підготовка, пов'язана з необхідністю вивчення великої кількості наукових дисциплін і наукових шкіл, може підірвати властивій соціальній роботі ціннісну основу включення в добродійність, підірвати віру студентів у безкорисливість. Вона виступала за створення незалежної від системи вищої освіти школи соціальної роботи. Цікавий факт, описуваний Дж. Лейби в американській Енциклопедії соціальної роботи. В 1915 році Національна конференція добродійності запросила Абрахама Флекснера, провідного спеціаліста в області професійного утворення в США, висловити своя думка про те, чи є соціальна робота професією. Він відповів, що, по його критеріях, соціальна робота не професія. Однак його слова не зробили ніякого враження на бажаючих займатися соціальною роботою професійно й не зменшили потік заяв у школи соціальної роботи. Більше того, це стало стимулом для створення більше раціональної й формалізованої програми підготовки професіоналів. Асоціація шкіл соціальної роботи в Америці, створена в 1919 головним чином для підтримки зв'язків між школами, перетворилася у форум для вироблення нормативів навчальної роботи. В 1924 році Асоціація розробила нормативи (навчальні плани) для регулярних курсів навчання, для курсів підготовки відповідальних працівників в області соціальної роботи й для курсів, створюваних при університетах. Мінімальна, розрахована на рік програма, передбачала набір навчальних курсів, як у класі, так і на практиці (у поле). Ці навчальні курси одержали визнання як нормативні курси для навчання соціальній роботі. Включення програм соціальної роботи в систему університетського утворення відбулося наприкінці 30х рр., коли в Асоціацію стали прийматися тільки школи, що діяли в рамках вищих навчальних закладів. У цих школах навчання здійснювалося по програмі, розрахованої на два роки й надавало право одержання ступеня магістра. В Асоціацію приймалися тільки школи, що володіють такими програмами. До 1974 року, навчання по дворічній аспірантській програмі залишалося єдиною формою, визнаної як умова атестації професійного соціального працівника. Іншими словами, критерієм професіоналізму стали вважати наявність ступеня магістра.