1)Архантропи — найдавніші люди. Вивчено досить велику кількість форм найдавніших людей. Найбільш відомі: пітекантроп (Ява), синантроп (Китай), гейдельберзька людина (Середня Європа), атлантроп (Алжир) та ін. Зовні вони були схожі на сучасних людей, хоча мали істотні відмінності: сильний розвиток надбрівного валика, відсутність підборідного виступу, низьке чоло і плоский ніс. Об'єм головного мозку досягав 1000 смі. Середній зріст дорослого архантропа був майже 160 см, але відомі форми, що значно перевищують ці розміри. Пітекантроп. Історія дослідження, морфологічні особливості Пітекантроп – викопний підвид людей, колись розглянутий як проміжна ланка еволюції між австралопітеками й неандертальцями. Пітекантроп жив у середньому плейстоцені, близько 1,5 мільйонів — 500 тисяч років тому. У цей час пітекантропа розглядають як локальний варіант Homo erectus (поряд з гейдельберзькою людиною в Європі й синантропом у Китаї), характерний винятково для Південно-Східної Азії, і є таким, що не породив безпосередніх предків людини. Не виключено, що прямим нащадком яванської людини є Людина флоресська. Пітекантроп мав невисокий ріст (ледве більше 1,5 метрів), виступаючі надочні валики, архаїчною будовою черепа (товсті стінки, низька лобова кістка надочноямкові валики, що виступають, скошене підборіддя), ходив прямо. За об’ємом мозку (900-1200 смі) займав проміжне положення між людиною вмілою (Homo habilis) і неандертальською людиною, людиною розумною. Прямих доказів того, чи виготовляв пітекантроп знаряддя немає, тому що кісткові останки на острові Ява виявлені в стані, що виключає знаходження знарядь. З іншого боку, у тих же шарах і з тією ж фауною, що й знахідки пітекантропа, зроблені знахідки архаїчних знарядь аналогічних ашельскій культурі. Крім того, серед пізніших знахідок (синантроп, гейдельберзька людина, атлантроп), що належали до того ж виду Homo erectus або близьким видам (Homo heidelbergensis, Homo ergaster, Homo antecessor), знайдені знаряддя тієї ж культури, що була і на Яві. Тому є підстави думати, що яванські знаряддя були зроблені пітекантропами.

Синантроп. Історія дослідження, морфологічні особливості Синантроп- форма (вид або підвид) роду Homo, близька до пітекантропа, однак більш пізня й розвинена. Був виявлений у 1923 р. у Китаї, неподалік від Пекіна в печері Чжоукоудянь . Розкопки виявленого там табору найдавніших мисливців дали величезний археологічний матеріал і кісткові залишки більш ніж 40 індивідуумів - чоловіків, жінок і дітей. Були виявлені: товстий, близько 6-7 м шар золи, трубчасті кістки й черепа великих тварин, знаряддя з каменю, кістки, рогу.  За рівнем розвитку, мофологічними особливостями ці пралюди значно більше, ніж пітекантропи наблизилися до сучасної людини. Вони відносяться до пізнішої епохи, ніж пітекантропи, і були виділені в самостійний рід і вид Sinanthropus pekinensis - пекінська мавполюдина. Збереження кісткового матеріалу дало можливість майже повністю дослідити будову скелета синантропа і тим самим заповнити прогалини у наших знаннях, обумовлені фрагментарністю знахідок пітекантропа та інших найдавніших гомінід.   Синантроп, як і пітекантроп, був істотою середнього зросту і щільної статури. Жив близько 700-400 тис. років тому (дослідження піску із грота, де були зроблені знахідки, дозволило встановити вік синантропа зі Чжоукоудяня - 770 тис. років (±80 тис. років), у період заледеніння. Обсяг його мозку досягав 850-1220 смі; ліва частка мозку, де розташовані рухові центри правої сторони тіла, була трохи більше, у порівнянні із правою часткою. Отже, права рука в синантропа була більш розвинена, ніж ліва. Проте в будові черепа ще спостерігалося багато примітивних ознак, що зближують синантропа з людиноподібними мавпами. Зріст - 1,55-1,6 метра. Можливо він добував і вмів підтримувати вогонь, одягався, очевидно, у шкури тварин. Крім рослинної їжі, уживав м'ясо тварин.

2) Трипільська культура

Кінець неоліту на всій території України характеризується надзвичайно багатою, блискучою культурою хліборобів. Перші знахідки цієї культури було зроблено відомим київським археологом В. Хвойкою на початку XX ст. в селі Трипіллі, недалеко від Києва.

Людність мешкала великими селами на берегах річок. У цих селах були хати прямокутної форми. Чотирисхилий дах спирався на стовпи. Стіни дерев'яні, обмащені з обох боків глиною. Підлогу робили з дерев'яних плах, складених помостом, обмазаних глиною, іноді обпаленою. Розміри цих будівель були різні —від 6 до 150 кв. метрів. Стіни бували розписані. Житла будували залежно від місцевих умов: де був ліс — з плах, обмазаних глиною, де вакувало лісу — з глиняних вальків або т. зв. аману. На Одещині — з каменю-вапняку.

Ця культура цікава тим, що зв'язує неоліт Волині та Галичини з центральною Европою: Моравією, Угорщиною, Німеччиною. Добу неоліту, зокрема, Трипільську культуру новіші дослідники пов'язують з українським народом. В. М. Щербаківський писав, що жадного переселення слов'ян не було. Слов'яни-українці жили в Україні від доби неоліту. «Гадаємо, що історія України починається з палеоліту... що всі послідовні великі культури на Україні являють собою етапи, щаблі формування та розвитку українського народу аж до нинішнього часу.

Вивчення всієї історії в цілому, в комплексі умов географічних, економічних та епізодичних дає правдиве розуміння минулого, а разом з тим указує дальший шлях нашого народу.» З усього, що подано вище, можна зробити висновки, пише В. В. Мавродін, мовляв, український народ був автохтоном на тій території, де застала його історія. Антропологи встановили, що на території історичного слов'янства за перших віків нашої ери були в основному поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і за епохи пізнього неоліту.

3)

1. КІММЕРІЙЦІ

Найдавнішим народом на території України, ім'я якого нам відоме за писемними джерелами, є кіммерійці. В поемі "Одіссея", скла­деній найвідомішим поетом Давньої Греції Гомером, сказано, що місто і царство кіммерійців "хмарами вкутані вічно й туманами".

Панування кочових племен кіммерійців у Степу тривало в кінці II тис. до н.е. — VII ст. до н.е. Вчені вважають, що, найімовірніше вони належали до іранської мовної групи.

З території України, як свідчать грецькі та східні автори, кімме­рійці здійснювали походи до Малої Азії. Коли кіммерійців витіснили з Північного Причорномор'я племена скіфів, вони вирушили східним берегом Чорного моря в Малу Азію. Але у першій половині 40-х років VII ст. до н.е. скіфи, які також потрапили до Малої Азії, розбили кіммерійців. Кіммерійці осіли поблизу міста Сінопа, а відтак зовсім зникли з історичної сцени.

Серед пам'яток кіммерійців на території України переважають впускні поховання у насипах курганів доби бронзи. Вони супроводжу­ються зброєю та деталями кінської збруї.

В кіммерійський період землеробські племена Лісостепу досягли значного рівня господарського та культурного розвитку. За місцезнаход­женням одного з їхніх городищ, яке знаходиться в Чорному Лісі (Кіро­воградська область) створена цими племенами культура дістала назву чорноліської.

2. СКІФИ

Відомо, що переслідуючи кіммерійців, скіфи потрапили на північ сучасного Ірану і встановили тут своє панування, що тривало 28 років. Вони нападали навіть на Палестину. Цар Мідії одного разу запросив вождів скіфів на бенкет, під час якого їх вбили.

Повернувшись із Передньої Азії, скіфи деякий час жили на Пів­нічному Кавказі, а пізніше переселилися на територію України. Давньогрецький історик Геродот писав, що Скіфія — це чотирикутник, один бік якого простягся на 20 днів шляху вздовж Чорного моря від Істру (Дунай) до Танаїсу (Дон). На таку ж саму відстань (20 днів шляху) розкинулася Скіфія вглиб суші.

Геродот назвав багато племен, які мешкали в Скіфії. Але справжніми скіфами були лише царські скіфи і скіфи-кочівники, які жили у степах Подніпров'я і в Приазов'ї. Калліпідів, які мешкали в степах між Дністром і Дніпром, Геродот називав напівеллінами (тобто напів-греками).

Територію Лісостепу від Дністра до Дніпра займали праслов'янські племена, Геродот називав їх скіфами-орачами. На Лівобережі жили споріднені з ними скіфи-землероби.

На Лівобережжі в землі будинків, які мабуть належали до східних І балтійських племен) існувало місто кгелон.

Біля 515 p. до н.е. в Північне Причорномор'я вдерлися полчища перського царя Дарія І. Армія персів два місяці марно намагалася нав'язати скіфам вирішальну битву. Скіфські вершники несподівано з'являлися, обстрілювали ворога зі стріл і знову зникали в степу. Дарій, залишивши у таборі розпалені вогнища, кинувши обоз і поранених, вночі відірвався від скіфів і повернувся до Дунаю.

У середині IV ст. до н.е. за царя Атея у скіфів утворилася центра­лізована держава. В союзі з македонським царем Філіппом скіфи роз­громили Фракію. Проте пізніше у війні з колишнім союзником Атей зазнав поразки й загинув.

Кургани скіфських царів та знаті є найбільш дослідженими па­м'ятками Скіфії. їх часто називають "царськими". Це велетенські спо­руди діаметром понад 100 метрів, які сягали колись висоти до 20 і більше метрів. Археологами досліджено багато курганів. Серед них найбільш відомі такі: Солоха (поблизу с.Велика Знам'янка Запорізької області), Товста Могила і Чортомлик (під Нікополем на Дніпропетров­щині), Куль-Оба (в околицях Керчі). Досліджені кургани дали неоціненний матеріал до історії скіфів. В курганах виявлено численні високо­художні вироби ювелірів: вази та чаші зі сплаву золота і срібла, кош­товну зброю, золоті нашивні бляшки для одягу й головних уборів, дорогий чорнолаковий керамічний посуд, амфори для зберігання вина й оливи.

Багато предметів, що знайдено в курганах, сьогодні є всесвітньовідомими: золотий гребінь, на спинці якого зображено бій між вершником і двома пішими воїнами (курган Солоха); вази з Чортомлика, Куль-Оби, Гайманової Могили; нагрудна золота прикраса — пектораль — з Товстої Могили та багато інших.