План
Україна напередодні ІІ СВ.
Окупація України
Гітлерівська політика щодо України
Окупаційний режим
Визволення України
Завершення ІІ СВ та її наслідки
Україна напередодні іі св.
Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні ІІ світової війни стала Німеччина. Українські землі знаходилися у складі чотирьох держав – СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини, які мали різний соціально – політичний устрій. Це було важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило Українське питання клубком серйозних суперечностей, а “українську карту” – серйозним козирем у великій дипломатичній грі.
У березні – травні 1933 р. під час таємних нарад Розенберг у Локарно і Лондоні з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтував план поділу Росії шляхом відриву від “Рад України”.
В червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України “для раціонального використання цієї родючої території” (голова німецької делегації Гугенберг).
1936 р. українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. Гітлер виступаючи на з’їзді нацистської партії заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то “кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим”.
Українське питання активно застосовувалось для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936р. Геринг підкреслив: “Ми вам гарантуємо, що … ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв’яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною”.
Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, уряд Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29 - 30.09.1938 р.), що поклало початок руйнації Чехословацької держави.
У кінці 30-х рр. обстановка в Європі характеризувалася наявністю двох протилежних полюсів. На заході це була нацистська Німеччина, що очолила так званий антикомінтернівський пакт, до якого входили ще й Японія та Італія. На сході – СРСР. Суперечності, що розділяли Німеччину і СРСР, були, здавалося, нездоланними.
Але лідерами “першої в світі країни перемігшого соціалізму” і “третього рейху” – Сталін і Гітлер багата в чому були схожими: соціальним походженням, освітою, точніше самоосвітою, ненавистю до демократії, безмежною жорстокістю, єзуїтською підступністю. Обидва – і “вождь” і “фюрер” своїми діями тримали Європу буквально у трепеті і душевному сум’ятті. Та все ж Німеччина і СРСР, Гітлер і Сталін – антиподи, так само, як несумісні їхні політичні цілі та ідеологічні доктрини. Кожний вважав один одного “ворогом №1”.
Але, сталося неймовірне, 23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про ненапад, який доповнювався таємними протоколами, де йшлося про задоволення територіальних апетитів обох держав. Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР трохи не до кордонів 1913 р. Саме територіальний виграш, розподіл сфер впливу, поширення сталінської диктатури на нові території і було основною метою радянсько-німецького пакту. Для Гітлера це був тимчасовий “союз для війни”. Безпосереднім результатом пакту “Ріббентроп-Молотов” був початок 1 вересня 1939 р. агресії Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники Англія і Франція. Так вибухнула 2-а світова війна.
17 вересня 1939 р. сталінський уряд дав наказ військам вступити на територію Західної України та Захід. Білорусії аби, як говорилося у його ноті “взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії”.
21 вересня капітулював польський гарнізон м. Львова. 22 вересня о 14.00 год. частині 2-го кавалерійського корпусу Червоної армії почали входити до Львова. Того ж дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської компанії відбувся парад радянських та німецьких військ.
28 вересня радянсько-німецький політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі, був підтверджений новим договором – про дружбу і кордон, який став державною таємницею. Він також, створив умови для вирішення проблеми Бессарабії і Буковини, споконвічних українських територій. Після пред’явлення ультиматуму про повернення цих земель Румунія у червні 1940 р. задовольнила радянську вимогу.
Одним з найсерйозніших випробувань для населення Волині, Галичини, Буковини і Бессарабії було запровадження нових радянських порядків на цих територіях. На 1 червня 1941 року на селі було вже 2,6 тисяч колгоспів із 143 селянських господарств. Серед абітурієнтів, прийнятих у 1940 р. на перші курси університету та політехнічного інституту Львова, українці становили 50 %, тобто їхня кількість зросла в 4 рази.
Повсюдно запроваджувалася українська мова, а також український репертуар в театрах. Збільшилась кількість українських шкіл (до 6,5 тис.) з одночасним скороченням польських. Прерогативою радянської влади було збільшення заробітної плати працівникам освіти та охорони здоров’я. Преса і видавництва переводились на українську мову, пропагувався український фольклор. Це була своєрідна українська культурна революція у західноукраїнському регіоні, здійснена за лічені тижні.
На експропрійованих підприємствах владу брали так звані робітничі комітети, запроваджуючи контроль за виробництвом, 8 – год. (замість 13-14 год.) робочий день, повертаючи на підприємства усіх безробітних.
Запроваджено безплатне медичне обслуговування й освіту, безплатні дитячі садки й ясла для трудящих.
Але все це було “показухою” і фальшивою українізацією. Більшовики утверджуючи українські радянські цінності, нещадно руйнували й без того слабкі культурницькі осередки й громадські центри, місцеві традиції українців, з якими змушені були рахуватися навіть польські колонізатори.
Ліквідовано НТШ, а ряд його активних діячів репресували. На базі НТШ засновано філіал Академії наук УРСР, провідне становище у ньому фактично посіли надіслані з Києва “надійні кадри”.
Та це ще були квіточки. Ягідки почалися , тоді коли у краї під час проведення “соціалістичних перетворень в обстановці загострення класових суперечностей” почалися масові репресії проти “соціально ворожих елементів”. З осені 1939 по осінь 1940 р. у Західній Україні було репресовано за політичними ознаками і депортовані до Сибіру без суду і слідства, близько 10 % населення. Всього вислано 312 тис. сімей, або 1173 тис. чоловік.
Договір 28 вересня 1939 року між СРСР і Німеччиною установив кордон вздовж Сяну і Бугу. На західних землях колишньої польської держави німці створили Генеральну Губернію, до складу якої ввійшли Лемківщина, Посяння, Холмщина й Підляшшя (близько 16.000 км.2 з 1.2 млн. чол.). Центром українського життя став Краків, осідок генерала-губернатора Ганса Франка. Для координації праці новоутворених місцевих громадських комітетів у листопаді 1939 р. з ініціативи ОУН створено центр у Кракові під назвою Українського Національного Об’єднання (УНО), яке остаточно оформлено 13-15 квітня 1940 р. У червні 1940 року оформлено Український Центральний Комітет (УЦК), як центр місцевих українських допомогових комітетів (УДК). Єдиною політичною формою, що продовжувала свою діяльність, була ОУН очолювана Романом Сушко. Німці не визнавали ОУН.
Великий вплив на українське політичне життя мав розкол в ОУН, який стався у лютому 1940 року. В результаті чого утворилося дві фракції ОУН. Перша керована А. Мельником становила її помірковане крило і не виключала можливості співпраці з Німеччиною у боротьбі за українську державність, друга, революційна, керована С.Бандерою, була готова боротися з будь-якою політичною силою, що заперечувала українську державність.
Після захоплення Західної Волині та Галичини більшовики організували тут 22 жовтня 1939 року вибори до Установчих Народних Зборів Західної України.
За офіційними даними, 84% виборців голосували за наперед визначений список кандидатів, які 27 жовтня 1939 року ухвалили включити Західну Україну до УРСР. Це рішення затвердили Верховні Ради СРСР (01.11.1939 р.) і УРСР (14.11.1939 р.).
Встановлено новий адміністративний поділ: утворено 6 областей (Волинську, Рівненську, Львівську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську).
Отже, наприкінці 30-х на початку 40-х років. було здійснено етнічне возз’єднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, фактично ж на практиці відбулася інкорпорація цих територій, тобто, їх входження до складу СРСР. Незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики Сталінського режиму, об’єднання більшості українських, територій у межах однієї держави було визначною подією, важливим кроком у розв’язанні українського питання.
Після Мюнхенської змови (29-30.09.1938 р.) яка поклала початок руйнації Чехословацької держави, чехословацький уряд змушений був піти на поступки у питанні словацької та української автономії. У вечері 10.10.1938 р. радіо “Прага” повідомило, що Чехословаччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. 11.10. уряд Праги офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України. Прем’єр-міністром став А. Бродій, а до складу уряду увійшли Е. Бачинський, С Фенцик, А.Волошин, Ю. Ревай та І. П’єщак.
У цей період в Німеччині активно вивчається питання про створення “Великої України”.
26.10.1938 року за рекомендацією Берліна уряд Чехословаччини усунув з посади прем’єр-міністра Бродія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угорщини. Його замінив доктор теології А. Вольшин, прибічник німецької орієнтації. 15 березня 1939 року. став президентом Карпатської України.
Після того, як 02.10.1938 року за рішенням німецько-італьйського арбітражу було віддано частину території Карпатській Україні (1856 км2 з населенням 180 тис. чоловік, два міста Ужгород та Мукачів) Угорщині, столицею Карпатської України стало м. Хуст. Незважаючи на існування таких атрибутів влади, як армія, державність Карпатської України була, як казав Гітлер “Нежиттєздатною”, бо вона спиралась не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі.
Отже, через низку обставин “українське питання” напередодні ІІ світової війни займало одне з центральних місць у міжнародній політиці. В тому, чи іншому варіанті у його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті які володіли українськими землями, які бажали володіти і які задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на “українській карті”.