Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Технічний коледж НУВГП

Семінар

на тему:

"Україна в період відбудови народного господарства і застою"

Студента групи 9М-2:

Довмата І.В.

Викладач:

Зелінська Л.І.

Рівне 2012

План

1. Суспільно політичне становище на Україні після повалення самодержавства

2. Центральна Рада та її універсали

3. Гетьманщина

4. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР)

5. Директорія УНР

6. Встановлення радянської влади

7. Уроки громадянської війни

1. Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом

надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад.

Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.

Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з'явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання негативних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та національного питань.

Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) влади; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд — Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту революційної діяльності неосвічених і недосвідчених народних мас; активний вихід армії на авансцену внутріполітичної боротьби; посилення в народній свідомості орієнтації на силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів — всі ці тенденції та процеси позначилися на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р. Водночас місцеві чинники зумовили специфіку та особливості суспільного життя українських земель.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади. Широка демократизація суспільства проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряду серед місцевих органів

влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через певні обставини Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів зумовили катастрофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманентну кризу влади. У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади — Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політично активної частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905—1907 рр. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні парти есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими вони були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві та у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, у сільській окрузі українсько-російського пограниччя — північна частина Чернігівщини,Харківщина.

Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які домінували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, значною мірою сходилися в поглядах на розв'язання національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання вже на початку 1917 р. не відповідало вимогам часу, якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечності та протиріччя між різними політичними силами суспільства, а й зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади — Центральної Ради — громадсько-політичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності відіграли три провідні українські парти: Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія(В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної

автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого

початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою і забезпечили їй широку народну підтримку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з'їзди,

скликані в травні 1917 р.

Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної боротьби; вихід на політичну арену широких народних мас; перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя; зростання ролі політичних партій; зміщення суспільних настроїв вліво; паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку.

2. Формування Центральної Ради. Цей політичний орган був започаткований 4 березня 1917р. До Ради ввійшли представники багатьох українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських і військових організацій. Головою було обрано М.Грушевського (у цей час він знаходився в Москві). Заступниками голови стали: Ф.Крижанівський, Д.Дорошенко, Д.Антонович. Провідна роль у Центральній Раді належала українським партіям соціалістичної орієнтації – соціалістам-революціонерам (есерам), соціал-демократам та іншим.

20 березня 1917р. Центральна Рада надсилає привітання голові Тимчасового уряду князю Львову, а вже 22 березня вперше у своїй діяльності видає відозву до українців, закликаючи їх творити нове вільне життя, домагатися всіх прав, зробивши наголос на впровадженні української мови в усі сфери суспільного життя.

Для чіткого визначення основних стратегічних гасел М.Грушевський наприкінці березня – у першій половині квітня 1917р. публікує серію статей під назвою “Велика хвиля ”, в якій пропонує серйозно поставитися до політичних вимог і на перше місце висуває питання національно-територіальної автономії України у складі демократичної федеративної Росії, автономії на демократичних засадах із міцним забезпеченням прав національних меншостей України.

Що ж сприяло автономістським, а не самостійницьким настроям в українському суспільстві у 1917 р.? Серед головних причин можна визначити наступні:

- однією з найважливіших програмних положень політичних партій і громадських організацій була саме політична автономія;

- неготовність до самостійності українських мас, особливо на Лівобережній Україні;

- серед значної частини української політичної еліти розповсюджувалась думка що національне питання може вирішити російська демократія;

- не останнім фактором було і те, що український народ декілька століть перебував під російським пануванням.

З метою кращого використання спалаху політичного ентузіазму, для підтвердження повноважень і підвищення авторитету Центральна Рада скликає 6-8 квітня 1917 р. Український національний конгрес, у роботі якого взяли участь 1500 представників від 9 губерній України, Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограду На відкритті форуму з привітальними словами виступив М.Грушевський. За його пропозицією було обрано президію з’їзду. Почесним головою з’їзд обрав М.Грушевського.

Після доповідей Д.Дорошенка, Шульгіна, Ф.Матушевського відбулося їх обговорення. Делегати репрезентували різні громадські, релігійні та професійні організації, в їх виступах звучали як політичні так і гострі соціально-економічні питання.

Головним у роботі Конгресу було питання національно-територіальної автономії. Було обрано новий керівний склад Центральної Ради (голова – М.Грушевський, заступники – В.Винниченко та С.Єфремов).

Конгрес мав велике значення, для майбутнього України. Ним завершився перший період української революції – національно-культурницький, підготовчий і розпочався другий період національно-політичних змагань.

Українізація війська. Після роботи конгресу активізуються різноманітні верстви українського народу, розпочинається процес українізації армії. Ще 22 березня 1917 р. в Києві відбулося віче українських офіцерів, а 29 березня за ініціативою М.Міхновського організовується військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка, згодом у Києві створюється перша українська військова частина – полк імені Б.Хмельницького. 5-8 травня 1917 р. відбувся І військовий з'їзд. При Центральній Раді обирається Військовий Генеральний комітет на чолі із С.Петлюрою, розпочинається формування вільного козацтва.

І та ІІ Універсали Центральної Ради. Створення Генерального секретаріату. У травні 1917 р. Центральна Рада зробила спробу знайти спільну мову з Петроградом із питань автономії, утворення Крайової Ради і Крайового комісаріату. Але переговори зайшли в глухий кут. Це призвело до невдоволення в Україні, а делегати II військового з'їзду зажадали від Центральної Ради негайної підготовки Універсалу й проголошення автономії. 10 червня 1917 р. Комітет Ради ухвалив Перший Універсал Центральної Ради, головною ідеєю якого став автономний лад в Україні, проголошувалось право створити свої органи влади, закони, засуджувалась політика Тимчасового уряду, вищим органом влади в Україні проголошувалась Центральна Рада, звучав заклик до населення створювати підпорядковані Центральній Раді органи влади на місцях.

Прийнявши цей документ, Центральна Рада фактично перебрала державні функції. 15 червня 1917р. вона організовує виконавчий орган – Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком. Це був революційний український уряд. Йому були підпорядковані внутрішні, фінансові, продовольчі, земельні, міжнаціональні справи.

Події в Україні налякали Тимчасовий уряд, який надсилає до Києва делегацію (Керенський, Терещенко, Церетелі) для ведення переговорів із Центральною Радою. В результаті зустрічі сторони дійшли згоди про вирішення питання автономії, після скликання Всеросійських Установчих зборів і порозуміння Ради з національними меншинами. 3 липня 1917р. це знайшло відображення у ІІ Універсалі Центральної Ради. Але подібне було кроком назад у розвитку національної революції, щоправда, вимушеним, тому що в Україні знаходилися великі підрозділи російських військ, управління перебувало в руках росіян, давалася взнаки зрусифікованість значної частини населення, в тому числі і в Києві.

III Універсал Української Центральної Ради

Народе український і всі народи України!

Тяжка й трудна година впала на землю Російської Республіки. На півночі в столицях іде міжусобна й кривава боротьба. Центрального Правління нема й по державі поширюється безвладдя, безлад і руїна.

Наш край так само в небезпеці. Без влади , дужої, єдиної, народної Україна також може впасти в безодню усобиці, різні, занепаду.

Народе Український! Ти, разом з братніми народами України, поставив нас берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми, Українська Центральна Рада, твоєю волею, в ім'я творення ладу в нашій країні, в ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо:

Однині Україна стає Українською Народною Республікою.

Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів.

До Установчих Зборів України вся владу творити лад на землях наших, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, і нашому правлінню - Генеральному Секретаріатові України.

Маючи силу і влада на рідній землі, ми тою силою й владою станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але і всієї Росії.

Отож оповіщаємо:

До території Народної Української Республіки належать землі, заселені у більшості Українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки, як що до прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої...

3. П.Скоропадський, нащадок старовинного козацького роду Скоропадських, народився у 1873р. Дитячі роки провів у родинному маєтку на Полтавщині, був наближений до царського двору, в роки Першої світової війни почергово командував полком, дивізією, армійським корпусом, був організатором в Україні Вільного козацтва.

В ніч на 30 квітня 1918р. під його контроль перейшли всі найважливіші урядові інституції. Тоді ж П.Скоропадський підписав “Грамоту до всього українського народу”, в якій проголошувалась його ідеологічна платформа. Нею ліквідовувалася Центральна Рада, її уряд, земельні комітети. Українська Народна Республіка перейменовувалася на “Українську державу”. В “Грамоті” було зазначено, що переворот дав можливість побудови нової за формою української держави, яка встановить стабільний політичний лад, що ґрунтується на засадах приватної власності і зуміє забезпечити національне відродження. Державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішувати український Сейм. А на початках законодавча й виконавча влада мала належати гетьманові. Прерогативи його влади були розписані в “Законі про тимчасовий державний устрій України”. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою у зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником. Він мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи особливий стан. Це свідчило, що на зміну демократичній формі управління приходить авторитарна.

Гетьману вдалося сформувати кабінет міністрів, головою якого було призначено Федора Лизогуба - голову земства Полтавської губернії, міністром закордонних справ – Дмитра Дорошенка (історика, який у роки Першої світової війни був генерал-губернатором Галичини та Буковини, а згодом членом Центральної Ради), міністром освіти та мистецтва – кадета Миколу Василенка, міністерство юстиції очолив син етнографа П.Чубинського, професор криміналістики Харківського університету М. Чубинський.

Внутрішня та зовнішня політика П.Скоропадського. В Україні була відроджена російська схема територіально – адміністративного устрою, посади губернаторів замінено на губернських і повітових старостів, міську і повітову міліцію замінено на державну варту, перевибори до органів місцевого самоврядування проводились на підставі майнового цензу. Було переформовано військові частини. Найбоєздатнішими були окрема Запорізька і Сердюцька дивізії, переформований полк Січових Стрільців, дивізія Сірожупанників, йшов подальший процес організації козацтва. У липні 1918р. міністерство морських справ ухвалило закони про уніформу і військові прапори українського флоту. Так було сформовано 60-тисячну регулярну армію.

Павло Скоропадський запровадив гривню, заснував низку українських банків. За доби гетьманату посилено дисципліну на виробництві, скасовано 8-годинний робочий день. Певних успіхів було досягнуто в культурі та освіті: функціонувало понад 150 українських шкіл; створено державні університети у Києві і Кам’янець-Подільському (ректор І.Огієнко); відкрито Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, театр драми й опери та ін.