5. Системність права забезпечується за допомогою декількох факторів, основними серед яких є правотворчість, подолання прогалин в законодавстві та подолання колізій.

Правові колізії – це протиріччя, що потребують правового вирішення та подолання, які визначають якість права та ступінь його ефективності. Складність суспільних відносин за формою, змістом, структурою та сферою потребує наявності спеціальних норм, що характеризуються як колізійні. Колізійні норми є різновидом спеціалізованих, що забезпечують несуперечність права та його узгодженість. Специфіка колізійних норм як засобу подолання конфліктів у праві виявляється у їх функціях, предметі регулювання, змісті та структурі.

Функції колізійних норм зумовлюються напрямками їх впливу на суспільні відносини. Серед найбільш важливих функцій є соціально-політичні, змістом яких є забезпечення можливості реалізації інтересів суб’єктів в сфері соціально-економічних відносин. Основними серед спеціально-юридичних функцій є наступні:

1. обслуговуюча, змістом якої є подолання протиріч між нормами, що виникають в силу об’єктивних причин;

2. стимулююча, змістом якої є забезпечення ефективної дії правових норм;

3. забезпечення законності, змістом якої є усунення юридичних помилок, які є результатом діяльності нормотворчих органів.

Специфіка колізійних норм виявляється і в характеристиці тих об’єктів, що є предметом їх регулювання. При цьому в юридичній літературі склалося два основних підходи до характеристики об’єкту колізійних норм:

І. оскільки колізійні норми є різновидом спеціалізованих, що не регламентують суспільні відносини безпосередньо, а націлені на забезпечення узгодженості окремих норм, то вони не мають самостійного об’єкту, а регулюють ту сферу відносин, яка регламентується нормами, що протирічать (Р.А.Мюллерсон);

ІІ. колізійні норми забезпечують ефективне регулювання суспільних відносин, а тому мають самостійний предмет правового регулювання, які складають можливі варіанти дій суб’єктів щодо вибору та застосування правових норм до певних протирічних ситуацій (О.Ф. Скакун, О.В. Малько).

В залежності від різновиду колізій, застосовуються різноманітні колізійні норми. Найбільш поширеними є колізійні норми, що пов’язані з дією нормативних актів у часі. Норми, що регламентують правила вибору приписів, що суперечать, визначаються як темпоральні норми. На практиці вони застосовуються за наступними правилами:

1. при розходженні норм, що прийняті різноманітними державними органами перевага належить приписам вищестоящих органів;

2. при розходженні норм, що прийняті одним органом у різний час, перевага належить нормі, яка прийнята пізніше;

3. у випадку протиріччя норм різноманітної юридичної сили перевагу має норма вищої юридичної сили.

Колізійні норми, що регулюють суперечність норм в просторових межах, забезпечують ліквідацію протиріч між актами національного та міжнародного права.

Зміст колізійних норм характеризується трьох аспектною структурою:

1. інтелектуальний елемент структури характеризує сконструйовану законодавцем модель усунення конфліктів, що можливі між приписами;

2. вольовий аспект надає можливість забезпечити усунення конфліктів між нормами, що мають загальний характер, відображаючи при цьому інтереси законодавця;

3. нормативно-юридичний аспект змісту складають ті суспільні відносини та правила застосування приписів, що мають місце у випадку суперечності норм.

Різноманітність правових колізій визначає різноманітність колізійних норм, що класифікують на ІV основні групи:

І. темпоральні норми є засобом вирішення колізій між різночасово діючими нормами, тобто такими, що прийняті в різний час по одному і тому ж питанню. Їх існування зумовлюється стабільністю права та необхідністю прийняття органами нормотворчості різноманітних приписів, що регламентують одні і ті ж обставини по-різному, а також випадками, коли правотворчий орган, приймаючи юридичну норма, не відміняє попередньої. Темпоральні норми встановлюють загальний колізійний принцип шляхом перерахування виключень із правил чи конкретизації цього правила до певних обставин;

ІІ. просторові забезпечують ліквідацію колізій між приписами, що діють у різноманітних просторових межах. Їх існування зумовлюється неспівпадінням меж дії суспільних відносин та норм, що їх регулюють, внаслідок зміни меж правового регулювання, що і зумовлює конфлікт між нормами, що діють на різній території. Як правило, це колізії між нормами суб’єктів федерації держави, нормами міжнародного та національного права;

ІІІ. ієрархічні забезпечують усунення колізій, що виникають між правовими нормами різної юридичної сили. Саме ці норми забезпечують субординацій ні відносини всередині правової системи. Причиною існування цих норм є колізії між актами, що приймаються одним і тим же органом по одному і тому ж питанню та мають різноманітне ієрархічне значення. Завданням цих норм є вирішення протиріч між нормами різного рівня, що мають різноманітну юридичну силу. Їх дія засновується на трьох основних принципах:

1. верховенство конституції;

2. прийняття норм підзаконного характеру на основі, на виконання і у відповідності до закону;

3. найнижча юридична сила актів локального характеру.

ІV. змістовні надають можливість вирішити протиріччя між нормами загального та спеціального характеру, тобто нормами, що встановлюють принципи регулювання та тими приписами, що конкретизують ці принципи до певної сфери відносин чи спеціальних суб’єктів (норми Конституції України та Закону України “Про пенсійне забезпечення”).

Отже, наявність колізійних норм та їх вдосконалення є важливим напрямком розвитку сучасного законодавства, оскільки саме ці норми є основним засобом ліквідації протиріч та вдосконалення правового регулювання в цілому.

Система права.

1. Поняття та риси системи права.

2. Структура системи права.

3. Поняття та структура законодавства.

4. Система права і система законодавства: співвідношення.

5. Поняття та форми систематизації законодавства.

6. Національне та міжнародне право: взаємодія.

1. Право являє собою невипадкове об’єднання норм, єдину внутрішньо узгоджену систему. Саме це надає можливість визначити як самостійну категорію “система права” та охарактеризувати взаємодію правових приписів в процесі регулювання суспільних відносин.

Система права – це внутрішня структура права, що виявляється в єдності та узгодженості норм, що її складають, та одночасної їх диференціації на складові елементи системи – інститути і галузі – в залежності від предмету та методу регулювання. Категорія “система права” має самостійне теоретичне та практичне значення:

1. характеризує право як узгоджену систему приписів, що мають формальний вираз;

2. впливає на законотворчу діяльність, оскільки забезпечує узгодженість приписів та їх несуперечність, визначаючи цим ефективність законодавства;

3. впливає на процес тлумачення норм, оскільки забезпечує повноту визначення не лише змісту окремої норми, а і в залежності від її взаємодії з іншими нормами;

4. впливає на правозастосовчу діяльність, оскільки забезпечує врахування на основі узгоджених приписів особливостей певної справи та її справедливе вирішення;

5. впливає на процес систематизації норм, забезпечуючи основні принципи та шляхи узгодження правових приписів.

Самостійний характер системи права визначають такі риси цієї категорії:

1. первинним елементом системи є правова норма, що разом з іншими нормами об’єднується в інститути та галузі у відповідності до предмету та методу регулювання;

2. норми мають взаємо узгоджений характер, що зумовлюється відсутністю протиріч між приписами та заснованість права на єдиних принципах;

3. система права відповідає об’єктивним умовам розвитку суспільства, оскільки засновується на відображенні соціально-економічних, політичних, національних, релігійних, історичних і культурних факторів, що діють в межах всього суспільства;

4. залежать від рівня розвитку суспільства і не може створюватися лише за бажанням окремих суб’єктів;

5. має диференційований характер, що зумовлює поділ норм на більш значні елементи – галузі та інститути - , що засновуються на різноманітності суспільних відносин, що регулюються за допомогою права.

Таким чином, система права характеризує цю категорію як сукупність окремих принципів, кожен з яких, виконуючи самостійну роль, є одночасно елементом більш складної системи, що зумовлюється різноманітністю відносин і способів регулювання.

2. Система права характеризується власною структурою, тобто певною внутрішньою організацією. Питання структури системи права є дискусійним в юридичній літературі. Класичним підходом до її визначення є характеристика системи права як сукупності трьох елементів:

• норма права

• інститут права

• галузь права.

Однак, в сучасній літературі існують підходи до характеристики системи права як сукупності норм права; сукупності інститутів права; сукупності комплексних інститутів права; сукупності підгалузей права; сукупності галузей права; сукупності комплексних галузей права (Малько, Матузов, Скакун).

Основу системи права складає правова норма як правило поведінки. Що визначає правове положення суб’єктів, коло суб’єктів, різновиди відносин, що регулюються правом, та межі правового впливу держави на суспільні відносини. В процесі регулювання суспільних відносин норми права об’єднуються в більш широкі утворення, які і складають елементи системи права.

Інститут права є наступним елементом права і є групою правових норм, що регулюють певний різновид відносин в межах галузі. Призначенням інституту є регулювання окремих сторін сфери суспільних відносин. Так, в сфері кримінального права розрізняють інститути необхідної оборони, неосудності, злочину, покарання. За допомогою правового інституту регулюються відносини в межах галузі, що мають спільний предмет і метод регулювання. Правовий інститут класифікують за трьома основними критеріями:

І. в залежності від характеру:

1. матеріальні, що вміщують норми, які визначають зміст суб’єктивних права та юридичних обов’язків (інститут власності цивільного права);

2. процесуальні, що визначають порядок реалізації матеріальних норм (інститут порушення кримінальної справи в межах кримінального процесу).

ІІ. за сферою поширення:

1. галузеві, що об’єднуються в норми в межах однієї галузі (інститут спадкування об’єднує норми цивільного права);

2. міжгалузеві, що об’єднують норми декількох галузей права (інститут виборчого права об’єднує норми конституційного, адміністративного, фінансового та кримінального права).

ІІІ. за функціональним призначенням:

1. регулятивні, що встановлюють позитивне регулювання, надаючи можливість реалізовувати інтереси суб’єктів (інститут купівлі-продажу в цивільному праві);

2. охоронні, що надають можливість реалізовувати санкції правових норм (інститут кримінальної відповідальності та інститут Особливої часини кримінального права);

3. функціональний, що наряду з галузевими нормами матеріального характеру пов’язується з процесуальними нормами та мають особливе значення (інститут реєстрації шлюбу в сімейному праві).

Найбільш значним елементом системи права, що забезпечує процес правового регулювання, є галузь права. В світовій практиці та науці склалося два основні підходи до визначення галузі права:

• галузі права визначаються за предметом правового регулювання, тобто сферою відносин, що регулюється правом;

• галузі права визначаються за особливостями суб’єктів суспільних відносин та методом правового регулювання.

В залежності від сфери суспільних відносин, тобто предмету регулювання галузь права є сукупністю правових норм, що є самостійним елементом системи права, що регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин за допомогою особливого методу. З точки зору цього підходу до класифікації система права Украйни складається з таких галузей:

1. конституційне право, предметом якого є правове закріплення основ суспільного і державного ладу, основ правового становища громадян та порядок формування і функціонування державних органів;

2. адміністративне право, що регламентує відносини у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності;

3. фінансове право регламентує відносини, що виникають у процесі надходження та розподілу коштів державного бюджету;

4. земельне право, що регламентує відносини між державою та суб’єктами різних форм власності на землю;

5. цивільне право, що регулює відносини в сфері майнових та немайнових відносин, що мають особистий характер та пов’язані з майновими;

6. трудове право, що регулює відносини в сфері праці між працівником та власником або ж уповноваженою власником особою;

7. сімейне право, що регламентує відносини в сфері опіки і піклування, а також шлюбно-сімейні відносини;

8. кримінальне право визначає види суспільно-небезпечних діянь, що мають форму злочинів, та різновиди покарань, що застосовуються до суб’єктів, які скоїли злочин;

9. цивільно-процесуальне право регламентує відносини в сфері розгляду цивільних прав та відносини, що виникають в процесі винесення та оскарження судових рішень;

10. кримінально-процесуальне право регламентує відносини в сфері порушення кримінальної справи, попереднього слідства, судового розгляду кримінальних справ, а також винесення і оскарження вироків;

11. господарсько-процесуальне право регламентує порядок розгляду господарських справ, винесення та оскарження рішень по цим справам;

12. виправно-трудове право регулює відносини у сфері реалізації кримінальних покарань.

Розвиток суспільства визначає необхідність регулювання тих сфер суспільних відносин, що не є державно-регульованими. Саме це зумовлює появу нових галузей права, самостійний характер яких є досить спірним на практиці. Саме такий характер мають парламентське право, банківське право, екологічне право, господарське (підприємницьке) право, космічне право, ядерне право тощо.

В залежності від суб’єктів та методу правового регулювання система права поділяється на публічне та приватне право (Німеччина, Франція Італія, Іспанія). Поділ права на публічне та приватне не є безспірним, однак має право на існування.

Публічне право – це сукупність галузей та інститутів, що регулюють державні та міждержавні відносини. Ознаки:

1. регулює відносини між державними органами або між приватними суб’єктами і державою;

2. відображає публічний інтерес, тобто визначає заборони та обов’язки суб’єктів перед державою;

3. як правило, складається з норм загального характеру, що розраховані на субординацію суб’єктів суспільних відносин;

4. основним методом регулювання є імперативний (ієрархічне підпорядкування);

5. предметом регулювання є сфера публічних влади, діяльність апарату держави, питання державної служби, адміністративні відносини та діяльність держави як суб’єкту міжнародного права.

До сфери публічного права належать: конституційне право, адміністративне право, кримінальне право, фінансове право, кримінально-процесуальне право, міжнародно-публічне та міжнародно-гуманітарне право.

Приватне право – це підсистема права, що регламентує майнові відносини, а також особисті немайнові, що пов’язані з особистістю суб’єктів. Ознаки:

1. регулюють відносини приватних осіб між собою;

2. забезпечують приватний інтерес з метою гарантування вільного волевиявлення суб’єктів в процесі реалізації їх прав;

3. надає можливість використання договірної форми відносин;

4. засновується на диспозитивному методі;

5. предметом регулювання є статус суб’єктів, сфера договірних відносин, сфера власності та спадкування.

До приватного права належать такі галузі права: цивільне права, сімейне право, авторське право, трудове право, житлове право, цивільно-процесуальне право, міжнародне приватне право.

3. В сучасній юридичній літературі склалося три підходи до характеристики законодавства:

І. законодавство – це сукупність законів як актів вищої юридичної сили, що приймаються представницьким органом чи референдумом та регламентують найважливіші сфери суспільних відносин. Вказане визначення законодавства засновується на визначенні закону як основної ланки законодавства, на основі, на виконання і у відповідності до якої приймаються інші нормативно правові та індивідуальні акти. “законодавство = закон” (Погоріло В.Ф.).

ІІ. законодавство – це система законів та підзаконних актів загального характеру, що приймаються референдумом, представницьким органом влади та вищим органом виконавчої влади. Вказана позиція обґрунтовується необхідністю прийняття відомчих, локальних та індивідуальних актів на основі законів та загальних підзаконних актів, що конкретизують закони (Рабинович П.М.).

ІІІ. законодавство – це система всіх нормативно-правових актів держави, що прийняті в межах повноважень органів з дотриманням принципу ієрархії норм (Бобровник С.В.). Вказане визначення законодавства надає можливість:

1. визначити законодавство як систему нормативних актів, що мають різну юридичну силу;

2. визначити підходи щодо ієрархії (підпорядкування) нормативних актів;

3. визначити зміст законності як принципу побудови системи законодавства (верховенство закону);

4. визначити законодавство як систему, що характеризується наявністю певних елементів та різноманітних аспектів структури.

Законодавство є зовнішньою формою виразу права і складається з трьох основних елементів:

• правовий припис

• інститут законодавства

• галузь законодавства.

Оскільки поняття законодавства має самостійний характер, то його елементи можуть як збігатися, так і не співпадати з елементами системи права. Структура законодавства може бути розглянута в трьох основних аспектах, що відображають особливості дії нормативних приписів за ієрархією, предметом регулювання та територією дії.

І. вертикальна (ієрархічна) структура законодавства зумовлюється різноманітною юридичною силою актів, що приймаються різними правотворчими органами, а також різною силою актів, що приймаються одним органом. Вказана система не залежить від території поширення актів та від сфери відносин, що ними регулюються. Вертикальна система включає наступні елементи: Конституція – конституційні закони – загальні підзаконні акти – відомчі акти – локальні акти. Вона засновується на принципах верховенства закону, вищої сили актів представницького органу влади, прийняття підзаконних актів на основі, у відповідності і на виконання закону та найменшої сили локальних актів.

ІІ. горизонтальна (галузева) структура законодавства заснована на двох факторах:

А) сфера правового регулювання

Б) ієрархічне підпорядкування актів у межах сфери правового регулювання.

Ця система значною мірою відповідає поділу права на галузі, хоча цілком з ними не збігається. Горизонтальна структура законодавства відображає особливості правового регулювання певної сфери відносин та характеризується як сукупність джерел певної галузі права.

ІІІ.державно-організаційна структура законодавства засновується на побудові нормативно-правових актів в залежності від їх територіальної дії. Вона відображає особливості форми державного устрою. Вказана структура законодавства характеризує лише федеративну та децентралізовану унітарну державу. Законодавство федеративної держави включає загальнофедеральний рівень та рівень законодавства суб’єктів федерації, який засновується на принципах відповідності загальнофедеральному законодавству та врахуванні особливостей суб’єктів федерації.

4. Система права та система законодавства є самостійними, але взаємодіючими категоріями, що співвідносяться як зміст і форма. Вказані категорії взаємодіють в процесі втілення правових приписів у реальні життєві відносини. Визначення шляхів взаємодії системи права і законодавства вимагає характеристики спільних рис цих категорій, що мають правовий характер, та відмінностей, що вказують на самостійний характер кожної з них.

Спільні риси:

1. характеризуються як засоби існування права та надання йому рис формальної визначеності;

2. характеризуються розподілом на елементи та їх ієрархічним підпорядкуванням;

3. основою диференціації цих категорій на внутрішні елементи є предмет правового регулювання, що покладається в основу визначення інститутів та галузей;

4. нормативну основу цих категорій складає галузева уособленість норм та нормативних актів;

5. існування цих систем зумовлюється об’єктивними факторами та потребами щодо управління суспільством;

6. основу цих систем складає правова норма.

Відмінності:

Система права	Система законодавства
1. характеризує внутрішню структуру права	1. є зовнішньою формою виразу права, що характеризується як система джерел
2. первинним елементом є правова норма	2. первинним елементом є нормативний припис
3. в основу поділу норм покладений метод і предмет регулювання	3. галузевий поділ законодавства здійснюється лише за предметом, єдиного методу не передбачається
4. має єдину структуру - галузеву	4. має три аспекти структури – ієрархічну, галузеву, державно-організаційну
5. залежить від об’єктивних факторів, оскільки виникає і функціонує в суспільстві за наявності певних умов	5. залежить від суб’єктивних факторів, оскільки формується законодавцем чи народом у відповідності до їх волі та інтересів
6. є системою норм, що не підлягає систематизації	6. має певний рівень узгодженості та підлягає
	систематизації
7.має вихідний характер, оскільки є нормативною базою законодавства	7. має похідний характер, оскільки залежить від особливостей системи права

Таким чином, взаємодія системи права та системи законодавства засновується на :

А) наявності системи права, що відповідає об’єктивним умовам розвитку суспільства;

Б) необхідності формального виразу правових норм в тексті юридичних документів;

В) наявності законодавства як системи нормативно-правових актів, що вміщають правові норми.

5. Законодавство являє собою не просту сукупність нормативно-правових актів, а їх узгоджену систему, що створюється в процесі упорядкування нормативного матеріалу, що іменується систематизацією.

Систематизація – це діяльність визначених суб’єктів по забезпеченню системності правових приписів та приведенню нормативно-правових актів в єдину узгоджену систему. Необхідність систематизації зумовлюється наступними факторами:

1. динамічність законодавства та необхідність його пристосування до змін в суспільстві;

2. прийняття нових нормативних документів, що потребують узгодженості з чинними;

3. необхідність подолання прогалин в праві;

4. необхідність підвищення ефективності ієрархічної структури законодавства.

В юридичній літературі існують два підходи до характеристики систематизації. Класичним є визначення систематизації як засобу упорядкування законодавства, що здійснюється шляхом кодифікації та інкорпорації. Більш сучасним є визначення систематизації як засобу підвищення ефективності законодавства, що здійснюється не лише в процесі кодифікації та інкорпорації, а і в процесі консолідації та обліку нормативно-правових актів.

Систематизація – це різновид юридичної діяльності, що характеризується певними ознаками:

• це активна діяльність в сфері прав;

• це діяльність, що передбачає наявність певних суб’єктів;

• це діяльність, що має певне юридичне значення;

• це діяльність, що має визначену мету (упорядкування визначеного нормативного матеріалу);

• це діяльність, що забезпечує ефективність дії права;

• це діяльність, що реалізується в чітко визначених формах;

• це діяльність, що може мати як офіційний, так і неофіційний характер;

• це діяльність, що охороняються державою, в тому числі і шляхом застосування засобів примусового характеру.

Систематизація здійснюється в основних формах:

1. кодифікація – це різновид правотворчої діяльності, що забезпечує узгодження правових приписів в межах сфери суспільних відносин шляхом видання єдиного, внутрішньо узгодженого нормативно-правового акту. Вона надає можливість вирішити основні завдання систематизації – забезпечення єдиного узгодженого регулювання в основних підрозділах системи законодавства – галузях та інститутах. Кодифікація характеризується двома особливостями:

• має ознаки правотворчості, тобто в процесі систематизації вносяться корективи в текст нормативно-правового акту з метою узгодження приписів та ліквідації прогалин;

• має лише офіційний характер, тобто здійснюється лише державними органами в межах наданих їм повноважень.

Результатом кодифікації є створення кодифікаційного акту, що характеризується не лише узгодженістю норм в його межах, а і певним підпорядкуванням з іншими нормативними актами.

За назвою кодифікаційні акти можуть мати наступну форму:

• кодекси, що характеризують кодифікацію в межах галузі;

• положення та статути як акти, що характеризують кодифікацію в межах визначення статусу суб’єктів права.

Загально визнаним в юридичній літературі є класифікація кодифікації на чотири різновиди:

1. галузева, що здійснюється в межах сфери суспільних відносин (КК України)

2. міжгалузева, що об’єднує норми декількох галузей права (Повітряний кодекс)

3. загальна, що забезпечує узгодження норм на рівні системи законодавства в цілому (Основи Законодавства, Звід Законів)

4. спеціальна, що здійснюється на рівні правових інститутів (закон “Про власність”).

2. інкорпорація – це різновид систематизації, що здійснюється шляхом їх об’єднання по певній системі в єдиних збірниках. Ознаки:

• не вміщає ознак правотворчості, оскільки не передбачає переробки змісту акту;

• надає можливість внести лише зміни та доповнення;

• створює зручності щодо знаходження нормативного акту та його використання;

• може мати як офіційний, так і неофіційний характер.

Офіційна інкорпорація – це упорядкування системи нормативних актів шляхом видання компетентними органами держави збірних чинних нормативно-правових актів. Як правило, вона здійснюється за дорученням правотворчих органів та забезпечує не лише зібрання діючих актів, а і ліквідацію тих положень, що втратили юридичну силу.

В процесі інкорпорації в тексті документів виявляються друкарські та граматичні помилки, вносяться офіційні зміни та виключаються положення тимчасового характеру. Збірники, що є результатом офіційної інкорпорації, визнаються офіційною формою права та надають можливість офіційного на них посилання в процесі правозастосовчої діяльності Офіційна інкорпорація існує у двох формах:

• хронологічна, що передбачає упорядкування документів за часом їх прийняття (Відомості ВРУ, Зібрання постанов уряду, Бюлетень нормативних актів міністерств та відомств)

• тематична, що надає можливість поєднувати акти за певною тематикою чи сферою державної діяльності (Збірник нормативних актів міносвіти та науки України).

Неофіційна інкорпорація – це різновид систематизації, що здійснюється недержавними установами чи органами держави поза їх повноваженнями та має форму об’єднання нормативних актів у певному збірнику. Вона надає можливість полегшити процес знаходження і користування нормативним матеріалом, не породжує юридичних наслідків і не створює можливостей щодо офіційного посилання на текст нормативного акту в процесі вирішення юридичної справи.

Консолідація – спосіб систематизації, змістом якої є об’єднання кількох нормативно-правових актів, що регламентують відносини в одній сфері суспільних відносин, в єдиний нормативний акт без зміни змісту. Значення консолідації полягає у виданні укрупнених акті шляхом об’єднання норм розрізнених документів, що регламентують одне і те ж питання; надає можливість усунути чисельність нормативних актів, позбавляє від надмірної розробленості актів, надає можливість об’єднати загальні положення поточної правотворчості та є засобом видання укрупненого акту, що, як правило, має форму Зводу Законів.

В історії розвитку української держави були приклади консолідованих актів (Збори місцевих законів Західних губерній ХІХ ст., Звід Законів Російської імперії, Звід Законів СРСР). Однак, сучасна практика не використовує консолідацію, хоча є пропозиції щодо прийняття Зводу Законів з питань податкової та пенсійної політики.

Облік нормативних актів – це різновид систематизації, що полягає у спеціальній діяльності компетентних органів держави, що здійснюють реєстрацію нормативно-правових актів, щодо їх спеціального обліку, в процесі якого нормативні акти розміщуються за предметом регулювання чи за часом видання.

6. Проблема взаємодії національного та міжнародного права має тривалу історію, що включає три основні етапи, які зумовилися наданням переваги одній з цих систем.

1. Етап верховенства національного права над міжнародним. Цей етап належить до початку ХХ ст. та на основі поглядів Гегеля характеризується концепцією верховенства національного права. Міжнародне право визнається таким, що не має самостійного значення і не впливає на національне. Саме міжнародне право є результатом діяльності окремих держав, що відображає інтереси національного характеру. Саме тому національне право є вирішальним, оскільки надає можливість враховувати національні особливості певної держави і є більш розвинутим, ніж міжнародне. На цьому ж етапі була започаткована Нігілістична концепція, що відкидала юридичне значення міжнародного права та можливість його самостійного існування.

2. Етап середини ХХ ст. характеризується становленням дуалістичної концепції, що обґрунтовувала самостійність національного та міжнародного права. Вказані системи діють в різноманітних сферах, мають самостійне значення і породжують правові наслідки. Саме тому вони повинні взаємодіяти і не суперечать одна одній.

3. Етап виникає після Першої Світової Війни на основі поглядів Кельзена і характеризується як становлення моністичної теорії. ЇЇ змістом є проголошення верховенства міжнародного права, що визнається державами в якості верховного правопорядку, що визначає сферу дії національного права. Саме міжнародне право визначає міжнародні стандарти та встановлює систему принципів і положень, що сприймаються та гарантуються правом національним. Сучасне міжнародне право взаємодію національного та міжнародного права характеризує за принципом суверенної рівності. Змістом цього принципу є три основні положення:

   • Кожна держава повинна виконувати свої міжнародні зобов’язання;

   • У випадку колізій міжнародних зобов’язань та міжнародного права держава не може посилатися в якості виправдань на національне право (виключенням є один випадок, коли міжнародний договір був укладений з порушенням норм національного права чи з порушенням повноважень суб’єктів, що підписали договір);

   • Національне право є засобом втілення та реалізації принципів міжнародного права.

Взаємодія національного та міжнародного права характеризується двома особливими випадками, коли ця взаємодія не відображала загальні принципи:

1. наявність інтеграційних правових систем, що засновані на визнанні міжнародних договорів, що покладаються в основу діяльності системи в якості особливої системи законодавства. Після ратифікації цих договорів вони стають частиною національної правової системи і мають верховенство над національним правом (діяльність ЄС);

2. наявність мирних договорів, що передбачають певні зобов’язання держав. Саме ці зобов’язання і мають верховенство над національним правом (Мирні договори 1947р. вміщають ряд положень, що зобов’язували держав, які несли відповідальність, відмінити анти демократичні законодавства та прийняти демократичні закони ).

Правовідносини.

1. Поняття, риси та види правовідносин.

2. Структура правовідносин:

а) об’єкт правовідносин

б) суб’єкт правовідносин

в) зміст правовідносин.

3. Характеристика фактичного та юридичного змісту правовідносин:

а) поняття та структура суб’єктивного права

б) зміст юридичного обов’язку.

4. Передумови виникнення, зміни та припинення правовідносин.

5. Поняття та види юридичних фактів.

6. Фактичний склад правовідносин.

1. Метою створення правового норми є регулювання суспільних відносин. Процес регулювання цих відносин пов’язаний з їх упорядкуванням шляхом поширення дії норми на певних суб’єктів чи конкретну життєву ситуацію. Процес поширення дії норми пов’язується з виникненням правовідносин як різновиду суспільних відносин, що виникають чи змінюються під впливом дії права та мають особливості (риси), що і визначають самостійний характер категорії “правовідносини”. Риси:

1. це відносини, що виникають між соціальними суб’єктами;

2. це відносини, що мають двосторонній характер;

3. наявність чітко визначеного об’єкту, на використання чи охорону якого націлені правовідносини;

4. наявність суб’єктів, взаємодія яких здійснюється на основі і в межах наданих ним прав та покладених обов’язків;

5. це відносини, що мають двосторонній характер, оскільки право однієї сторони, що є уповноваженою, забезпечується обов’язком іншої сторони, що є зобов’язаною;

6. сторони правовідносин мають визначений характер, оскільки одній з них належить право, а на іншу покладається обов’язок;

7. використання суб’єктивних прав гарантується судовим захистом;

8. виконання юридичного обов’язку забезпечується можливістю застосування заходів від імені держави;

9. правовідносини є засобом конкретизації загального змісту норми до певного випадку чи суб’єктів;

10. це відносини, що є основним засобом реалізації правових приписів;

11. це суспільні відносини, що є результатом усвідомленої діяльності суб’єктів;

12. це відносини, суб’єктами яких є особи, що характеризуються певними властивостями (правосуб’єктність);

13. це відносини, що мають динамічний характер, тобто виникають, змінюються чи припиняються під впливом права;

14. це є вольові відносини, оскільки, з однієї сторони, засновуються на праві, що відображає волю держави, а з іншої, - передбачають досягнення певного результату, відображаючи волю певних суб’єктів.

Правовідносини – це різновид суспільних відносин, учасники яких взаємодіють шляхом використання суб’єктивних прав та виконання юридичних обов’язків, що гарантуються та забезпечуються державою.

Значення правовідносин:

1. надають можливість визначити, в якій сфері суспільні відносини регулюються за допомогою права;

2. конкретизують зміст прав та обов’язків суб’єктів;

3. надають можливість визначити характер поведінки суб’єктів з точки зору її відповідності правовим вимогам;

4. визначають найбільш раціональний шлях досягнення мети правового регулювання;

5. надають можливість уникнути конфліктів;

6. є засобом конкретизації та реалізації права.

Правовідносини є юридичною категорією, що має багато аспектний характер та складний зміст та структуру. Це надає можливість класифікувати їх за наступними критеріями:

1. за галузевою ознакою: конституційні, цивільні, адміністративні, кримінальні тощо.

2. за функціями права:

   1. регулятивні, що виникають з правомірної поведінки суб’єктів (цивільні, трудові, сімейні);

   2. охоронні, що виникають як наслідок вчинення правопорушення та передбачають відновлення порушених прав і покарання правопорушника (адміністративні, кримінальні).

ІІІ. за характером дії зобов’язаної сторони:

1. активні, що передбачають обов’язок вчинити дії на користь уповноваженої сторони (правовідносини в сфері повернення боргу);

2. пасивні, що передбачають обов’язок утримання від вчинення небажаних для іншої сторони дій (правовідносини в сфері власності).

ІV. за ступенем визначеності суб’єктів:

1. абсолютні, в яких визначена лише одна сторона, як правило, уповноважена (правовідносини в сфері власності та авторства);

2. відносини, в яких чітко визначаються права та обов’язки всіх учасників (правовідносини в сфері купілв0продажу та освіти).

V. за характером субординації суб’єктів:

1. матеріально-правові, що виникають на основі норм матеріального характеру та передбачають відносини суб’єктів як на основі координації, так і субординації (правовідносини в сфері цивільного, трудового, адміністративного права);

2. процесуальні, що виникають на основі норм процесуального права, мають виключно субординацій ний характер та функціонують у двох основних різновидах:

а) процесуально-регулятивні, що виникають з правомірної поведінки суб’єктів (правовідносини в сфері укладення договору);

б) процесуально-охоронні, змістом яких є реалізація юридичної відповідальності (правовідносини в сфері кримінальної, адміністративної відповідальності).

VІ. за суб’єктами - між:

1. громадянами;

2. громадянами та державою;

3. державою та юридичними особами;

4. юридичними особами;

5. юридичними та фізичними особами;

6. органами держави;

7. органами держави та посадовими особами;

8. органами держави та іноземцями, особами без громадянства.

VІІ. за кількістю суб’єктів:

1. прості, що виникають між двома суб’єктами (правовідносини в сфері оренди);

2. складні, що виникають між невизначеною кількістю суб’єктів (правовідносини в сфері суборенди).

VІІІ. за розподілом прав та обов’язків суб’єктів:

1. односторонні, в яких кожна із сторін має або права, або обов’язки (правовідносини в сфері дарування або позики);

2. двосторонні, в яких кожна із сторін має як права, так і обов’язки (правовідносини в сфері купівлі-продажу).

ІХ. за характером волевиявлення суб’єктів:

1. договірні, що виникають на основі узгодження інтересів обох сторін (правовідносини в сфері приватного права);

2. управлінські, що виникають на основі волевиявлення уповноваженої сторони (правовідносини в сфері публічного права).

Х. за часом дії:

1. короткочасні, що націлені на однократний ефект (правовідносини в сфері спадкування;

2. довго часові, що виникають з приводу реалізації прав, що передбачають досягнення якихось проміжних результатів (правовідносини в сфері шлюбно-сімейних правовідносин).

2. Правовідносини - це складна юридична категорія, що характеризуються визначеною структурою та змістом. Структура правовідносин – це сукупність елементів правовідносин, що взаємодіють та визначають сутність правовідносин. Значення структури правовідносин:

1. характеризує наявність елементів правовідносин та забезпечує можливість визначення суспільних відносин саме як правовідносини;

2. характеризують сферу та особливості суб’єктів і цим самим визначають особливості правовідносин;

3. визначають характер правовідносин з точки зору їх можливості забезпечення інтересів суб’єктів чи забезпечення негативної реакції держави на протиправну діяльність.

Основними елементами структури правовідносин є :

• об’єкт

• суб’єкт

• зміст, що має самостійний характер.

Характерною ознакою правовідносин є наявність чітко визначеного об’єкту. Без наявності такого об’єкту відносини між суб’єктами не можуть мати визначеного змісту і не є правовідносинами. Об’єкт правовідносин – це предмет чи явище, на використання чи охорону якого націлені права та обов’язки суб’єктів. Саме об’єкт правовідносин характеризує той інтерес, на реалізацію якого націлені правовідносини. В юридичній літературі склалося два підходи до визначення об’єкту правовідносин:

І. моністичний, об’єктом правовідносин який визначає лише дії та вчинки суб’єктів;

ІІ. плюралістичний, що визначає можливість існування різноманітних об’єктів правовідносин, що класифікуються на п’ять основних груп:

• матеріальні блага (майно, речі, цінності), що мають певний грошовий еквівалент;

• нематеріальні блага, що відображають природні можливості суб’єктів і не мають грошового еквіваленту (життя, здоров’я, гідність);

• результати духовної творчості, що можуть бути об’єктом як матеріальних (грошова винагорода), так і не матеріальних (авторство) відносин (комп’ютерні програми, результати наукової діяльності, твори мистецтва, літератури, музики);

• результати дій учасників правовідносин, що визначають результат діяльності суб’єктів та суб’єктивні інтереси (результати відносин в сфері будівництва, перевезення);

• цінні папери та документи, що є об’єктами галузевих правовідносин (акції, гроші, атестати, дипломи).

Таким чином, об’єкт правовідносин є необхідним елементом структури, що надає можливість:

• чітко визначити характер явищі чи предмету (особистий, матеріальний);

• визначити характер дій суб’єктів правовідносин (використання чи охорона об’єкту);

• визначити зміст прав та обов’язків, що характеризують поведінку суб’єктів (регулятивний чи охоронний).

Необхідним елементом структури правовідносин є наявність суб’єкту. Суб’єкт правовідносин – це особа, що є учасником правовідносин, що має визначені права та обв’язки, а також несе відповідальність у випадку протиправних діянь. Суб’єкт правовідносин характеризується певними властивостями, що визначають його правосуб’єктність. В юридичній літературі визначають чотири основні різновиди суб’єктів правовідносин:

1. індивідуальні, тобто фізичні особи. До них належать громадяни певної держави, іноземці, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством;

2. колективні, що характеризуються як юридичні особи. Серед них: державні органи, установи, організації та підприємства, органи місцевого самоврядування, суб’єкти підприємницької діяльності, громадські об’єднання та релігійні організації;

3. держава як суб’єкт внутрішньодержавних, так і міжнародних правовідносин (державні утворення, адміністративні одиниці);

4. соціальні групи, що є суб’єктом загальносоціальних відносин (народ, нація, етичні групи).

Основною вимогою визнання особи суб’єктом правовідносин є правосуб’єктність. Правосуб’єктність – це передбачена нормами права здатність особи бути суб’єктом суспільних відносин, що регулюються правовими нормами. Правосуб’єкність – це властивість, що характеризує як фізичну, так і юридичну особу. Однак характеристика цієї категорії відносно суб’єктів правовідносин є різною. Правосуб’єктність фізичних осіб передбачає відповідність особи трьом характеристикам, які є елементами правосуб’єктності:

• правоздатність

• дієздатність

• деліктоздатність

Правоздатність – це передбачена нормами права здатність суб’єкта мати суб’єктивні права та виконувати юридичні обов’язки. Правоздатність виникає з моменту народження фізичної особи та припиняється з моменту її смерті. Вона є рівною для всіх суб’єктів і не залежить від ніяких умов.

Дієздатність – це передбачена нормами права здатність фізичної особи самостійно власними діями здійснювати суб’єктивні права, виконувати обов’язки та нести відповідальність. На відміну від правоздатності, дієздатність залежить від наступних факторів:

• віку

• стану здоров’я

Розрізняють наступні види дієздатності:

• мінімальна характеризує осіб віком від 14 до 15 років. Її змістом є можливість самостійно укладати дрібні побутові угоди;

• часткова, з 15 до 18 років, надає можливість самостійно розпоряджатися власним заробітком, реалізації конституційних прав, несення деяких видів відповідальності;

• повна, що настає з моменту повноліття.

За законодавством особи, що мають часткову дієздатність, можуть бути визнані повністю дієздатними у випадках:

• якщо неповнолітній, що досяг 16 років, працює за трудовим договором чи займається підприємницькою діяльністю;

• якщо неповнолітній вступив до шлюбу.

Визнання неповнолітнього дієздатним (емансипація) відбувається за рішенням органу опіки та піклування, за згодою батьків або за рішенням суду. В деяких випадках відповідно до закону і за рішенням суду особа може бути визнана обмежено дієздатною або абсолютно недієздатною.

Обмежено дієздатними є:

• особи, по відношенню до яких вступив у законну силу вирок суду, що передбачає позбавлення волі;

• особа, що зловживає наркотичними чи спиртними напоями, ставлячи тим самим сім’ю у складне матеріальне становище.

Абсолютно недієздатними визнаються особи, що внаслідок душевної хвороби чи слабоумства не розуміють значення власних дій і не керують ними. У випадках обмеження дієздатності чи абсолютної недієздатності особі призначається опікун або піклувальник.

Деліктоздатність – це передбачена нормами права здатність нести відповідальність за скоєне правопорушення. На практиці в деяких випадках деліктоздатність може передувати настанню повної дієздатності (кримінальне право). Питання деліктоздатності пов’язане з питанням осудності, що є передумовою відповідальності. Неосудними визнаються абсолютно недієздатні суб’єкти та суб’єкти, що є недієздатними за віковим принципом (до 14 років).

Првосуб’єктність юридичних осіб характеризується особливістю настання правоздатності, дієздатності, деліктоздатності, оскільки всі ці елементи правосуб’єктності настають одночасно з моменту реєстрації особи та закінчуються з моменту реорганізації чи ліквідації. Юридична особа – це суб’єкт правовідносин колективного характеру, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових та немайнових прав і нести обов’язки, а також бути позивачем і відповідачем у суді, господарському та третейському суді. Юридична особа як суб’єкт правовідносин характеризується ознаками:

1. організаційна єдність, тобто чітка структура та наявність реквізитів;

2. наявність майна, що знаходиться у розпорядженні організації (банківський рахунок, статутний фонд та кошторис);

3. чітке визначення цільового призначення;

4. можливість реалізувати надані права та виконувати обов’язки від свого імені;

5. можливість бути позивачем і відповідачем у суді;

6. можливість нести відповідальність за порушення зобов’язань чи невиконання обов’язків.

Найбільш поширеною є класифікація юридичних осіб за характером діяльності на :

• комерційні (приватні)

• некомерційні (публічні).

Особливістю некомерційної особи є наявність спеціальної компетенції як закріпленої законом сукупності владних повноважень та предмету відання. Владні повноваження охоплюють юридичні права і обов’язки, що пов’язані із здійсненням державних функцій, а предметом відання є основне функціональне призначення юридичної особи. Відповідальність юридичних осіб пов’язується з результатами роботи і настає за неналежне виконання повноважень або перевищення їх обсягу.