1. За умови реалізації розрізняють два види гіпотез:

• абсолютно визначені, що чітко перелічують обставини, наявність яких вимагає реалізації закріпленого в нормі припису (наприклад, позов, поданий недієздатною особою, залишається судом без розгляду).

• відносно визначені, що визначають умови дії норми, при цьому надаючи можливість суб’єктам вирішувати певні юридичні питання стосовно наявності чи відсутності певних умов, враховуючи особливості певних випадків. Як правило, ця гіпотеза є доповненням до абсолютно визначеної, обмежуючи сферу дії її застосування (наприклад, усиновлення, що проводилось без згоди батьків у випадку, якщо така була необхідна, може бути відмінена судом за позовом батьків, якщо буде встановлено, що повернення дитини відповідає її інтересам).

2. За обсягом розрізняють:

• прості, що вміщають лише одну умову дії норми (А),наприклад, абсолютно визначені;

• складні, коли перераховується декілька обставин, кожна з яких є достатньою умовою здійснення припису (наприклад, згоди на усиновлення дитини не вимагається, якщо батьки невідомі, визнані недієздатними чи позбавлені батьківських прав) (А+В+С);

• абстрактні (альтернативні), що передбачають декілька обставин, настання яких забезпечує дію правової норми (А чи В чи С) (наприклад, згода батьків на усиновлення надається в письмовій формі. Згода не вимагається у випадках, якщо вона відповідає інтересам дитини чи батьки позбавлені батьківських прав).

3. За способом викладення поділяють:

• абстрактні, що визначають умови дії норми шляхом визначення певних спільних родових ознак ( наприклад, норма, що встановлює заборону вчиняти злочини проти особи);

• казуїстичні, що характеризують умови дії норми певними умовами, що характеризуються визначеними видовими ознаками (наприклад, норма житлового права, що встановлює перелік захворювань, що надають право на забезпечення окремої кімнати в квартирі).

Наступним структурним елементом норми є диспозиція, що в нормі позначається сполучником “то”. Диспозиція – це частина правової норми, що характеризує, якою саме повинна бути поведінка суб’єктів при настанні умов, що викладені в гіпотезі. Значення:

1. визначає зміст суб’єктивних прав;

2. характеризує перелік юридичних обов’язків;

3. визначає зміст правових заборон.

Диспозиції класифікують за трьома критеріями:

І. за формою виразу:

• уповноважуючи, що надають суб’єктам право на вчинення позитивних дій, визначають певний варіант їх можливої та дозволеної поведінки. Як правило, вони вміщають формулювання “має право” або “може” (наприклад, кожен суб’єкт може захищати свої права);

• зобов’язуючі, що покладають на суб’єктів обов’язок вчинення позитивних дій, як правило, в інтересах уповноваженої сторони. Як правило, вони вміщають слова ;повинен;, зобов’язаний” чи “йому належить” (органи державної влади, посадові особи, громадяни та їх об’єднання зобов’язані дотримуватися Конституції України та законів держави);

• забороняючі, що вміщають заборону вчиняти певні протиправні дії, що суперечать інтересам держави та суспільства, а також тягнуть застосування санкцій. Як правило, характеризуються виразами “забороняється”, “не може”, “не допускається” (наприклад, при прийомі на роботу забороняється вимагати інші, окрім визначених в законодавстві, документів).

ІІ. за ступенем визначеності:

• визначені, що чітко та вичерпно вказують на права та обов’язки субєктів (наприклад, при встановленні душевного захворювання особа визнається неосудною);

• альтернативні, що надають суб’єктам можливість вибору певного варіанту поведінки із тих, що передбачаються правовою нормою (наприклад, розглядаючи справу в касаційному порядку, суд приймає одне з рішень:

  • залишає вирок без змін;

  • відміняє вирок і направляє справу на новий розгляд;

  • відміняє вирок та припиняє справу;

  • змінює вирок.)

• бланкетна, що визначає правило поведінки в загальному вигляді, не конкретизуючи його, а відсилаючи за конкретизацією до іншого нормативного акту (норма кримінального права, що встановлює правило про непоширеність строку давності на державних злочинців, відсилає до міжнародного пакту з цих питань).

ІІІ. за способом викладення:

• прості, що формулюють правило поведінки, не конкретизуючи деталей (норма кримінального права, що встановлює відповідальність лікаря за ненадання допомоги потерпілому);

• розвернуті, що детально характеризують правило поведінки, перелічуючи її ознаки та характерні риси (ст..206 КК України “протидія законній господарській діяльності”).

Санкція – це елемент правової норми, що характеризує позитивні та негативі наслідки, що настають в процесі реалізації чи порушення правової норми. Значення:

1. передбачає міри заохочення та переконання;

2. встановлює межі та види відповідальності;

3. забезпечує охорону та реалізацію правової норми.

Класичним підходом до характеристики санкцій є охоронний зміст, що визначає санкцію як засіб примусового впливу на суб’єктів. Однак, в останній час в юридичній літературі обґрунтовується і регулятивна характеристика правових санкцій, змістом якої є визначення санкцій як засобу позитивного впливу на поведінку суб’єктів (Мазутов, Малько. ТДП, - М., 2000.)

Санкції правової норми класифікують за трьома критеріями:

І. за характером:

1. позитивні, що вміщають заохочення та переконання, які застосовуються до субєктів, що вчиняють правомірну поведінку (норма, що регламентує договір суборенди);

2. негативні, що вміщають засоби примусового характеру.

ІІ. за ступенем визначеності негативні санкції класифікують на:

1. абсолютно визначені, що мають чітко фіксовану міру впливу;

2. відносно визначені, що обмежують міру впливу нижнім та верхнім строком або ж передбачають можливість призначення доповнюю чого покарання;

3. альтернативні, що передбачають декілька мір впливу, надаючи можливість застосування однієї з них (сполучник “чи”).

ІІІ. за характером реагування на поведінку правопорушника:

• правопоновлюючі, що забезпечують відновлення порушеного права;

• правовідмовні, що забороняють реалізувати суб’єктивне право, що пов’язується з порушенням прав інших осіб (угода з порушенням вимог законодавства).

В юридичній літературі обґрунтовується можливість класифікації правових санкцій за направленістю негативних наслідків на:

1. майнові, що пов’язуються з необхідністю вчинення дій, які мають матеріальний еквівалент;

2. особисті, що передбачають можливість втрати в правах, що мають особистий характер.

Функціональний підхід до визначення структури правової норми характеризує внутрішню будову норми, що у формі правового припису регулює певну сферу суспільних відносин. На практиці структура правової норми може вміщати два і навіть один елемент. Так, норми конституційного права, як правило, вміщають лише диспозицію, норми загальної частини цивільного та кримінального права – гіпотезу та диспозицію чи гіпотезу та санкцію. Це надає можливість компактно сформулювати зміст норми та створює необхідні умови для її реалізації.

3.Реалізація правової норми пов’язується з необхідністю її письмового закріплення. Письмове відображення норми визначає її формальний характер та надає можливість забезпечити її обов’язковість та інформованість населення стосовно прав та обов’язків, що вміщені в нормі. Як правило, правова норма закріплюється в статті нормативно-правового акту. При цьому можливі два варіанти такого закріплення:

І. прямий, коли норма права та стаття нормативно-правового акту збігаються як за змістом, так і структурно;

ІІ. коли правова норма та стаття нормативного акту не збігаються за змістом чи структурними елементами. В цьому випадку визначають ІV основні способи викладу правової норми. Вказані способи можна об’єднати у дві групи:

1. за способом відсилання розрізняють:

• відсилочний спосіб викладу, коли елементи правової норми не розкриваються повністю в одній статті, а дається посилання на інші статті цього ж нормативного акту (норма трудового законодавства, що встановлює заборону надурочних робіт, передбачає посилання на статтю цього ж нормативного акту, що передбачає випадки, коли проведення таких робіт є припустимим);

• бланкетний спосіб, що передбачає можливість конкретизації статті певного нормативного акту самостійними правовими нормами, що вміщуються в статтях інших нормативних актів (норма кримінального законодавства, що встановлює відповідальність за зайняття забороненим промислом, відсилає до актів вищих органів виконавчої влади, що регламентують різновиди промислів, що є забороненими).

2. за ступенем деталізації викладу розрізняють:

• казуальний спосіб, що передбачає виклад норми шляхом простого перерахування тих обставин та дій, що регламентуються відповідним актом (норма цивільно-процесуального законодавства, що встановлює перелік реквізитів, що характеризують рішення суду);

• абстрактний спосіб передбачає виклад правової норми шляхом узагальнення фактичних обставин чи дії з використанням їх родових ознак (норма цивільного законодавства, що дає ознаки юридичної особи).

4. Складність суспільних відносин, що регламентуються за допомогою права, а також багато чисельність правових норм визначають необхідність їх класифікації на певні групи.

Класифікація правових норм – це їх розподіл на окремі види за найбільш суттєвими ознаками, що надають можливість визначити специфічну роль та призначення кожного з різновидів норм в процесі регулювання суспільних відносин.

Значення класифікації правових норм:

1. визначає сфери відносин, що регламентуються правом;

2. визначає місце кожного з різновидів норм в системі права;

3. надає можливість охарактеризувати функції правових норм та їх місце в механізмі правового регулювання;

4. визначає межі та можливості регулюючої дії права на суспільні відносини;

5. визначає шляхи вдосконалення правотворчої та правозастосовчої практики.

Класифікація правових норм здійснюється за критеріями, основні з яких:

І. за призначенням в процесі регулювання суспільних відносин:

1. регулятивні, що встановлюють зміст прав та обов’язків суб’єктів, забезпечуючи позитивне регулювання. На їх основі виникають регулятивні правовідносини, що надають можливість суб’єктам вчиняти правомірну поведінку шляхом використання наданих прав, добровільне виконання обов’язків та дотримання заборон;

2. охоронні, що вміщають позитивні та негативні санкції, що надають можливість забезпечити реалізацію правових приписів в примусовому порядку. На їх основі виникають охоронні правовідносини, що забезпечують реалізацію правових санкцій;

3. спеціалізовані, що як нетипові приписи, які забезпечують реалізацію регулятивних та охоронних норм та не мають ознак, що характеризують класичну модель норми права. Вказані норми характеризуються трьома особливостями:

• мають допоміжний характер, оскільки забезпечують дію основних норм;

• не регламентують суспільні відносини безпосередньо, тобто на їх основі не виникають правовідносини;

• утворюються на основі вихідних чи первинних норм, забезпечуючи їх дію і вміщаючи нову інформацію про суспільні відносини, які регламентуються правом.

ІІ. за характером прав та обов’язків суб’єктів:

1. уповноважуючи, що надають право учасникам суспільних відносин вчиняти певні позитивні дії. Ці норми є засобом закріплення суб’єктивних прав.

2. забороняючі, що покладають на суб’єктів обов’язок пасивного характеру, змістом якого є утримання суб’єкта від вчинення дій певного змісту; є засобом закріплення юридичних заборон;

3. Зобов’язуючі, що встановлюють активний обов’язок, змістом якого є вчинення суб’єктом позитивних дій на користь уповноваженої сторони; є засобом закріплення юридичних обов’язків.

ІІІ. за функціональним призначенням механізмів правового регулювання:

1. вихідні (установчі), що встановлюють основи правового регулювання, визначають його мету, завдання та принципи (норми, що закріплюють конституційний статус особи);

2. загальні, що вміщуються в загальній частині актів та регламентують певні інститути в межах галузі;

3. спеціальні, що мають галузеву належність, вміщаються в особливій частинні нормативних актів та регулюють певний вид відносин з врахуванням їх особливостей.

ІV. за межами свободи суб’єктів:

1. ситуаційні, що встановлюють можливість безпосереднього регулювання суспільних відносин актом індивідуального характеру;

2. альтернативні, що передбачають можливість застосування уповноваженим органом держави одного з варіантів санкцій;

3. факультативні, що передбачають поряд з основним варіантом вирішення питання доповнюючого характеру.

V. за методом правового регулювання:

1. імперативні, що вміщують категоричні приписи, які не можуть бути замінені по бажанню суб’єктів іншими варіантами поведінки (норми, що визначають дієздатність громадян);

2. диспозитивні, які лише визначають варіанти можливої поведінки, надаючи можливість в межах закону вибрати ті з них, які найбільш повно відповідають суб’єктивним інтересам (норми, що включають сполучники “чи”, “або”);

3. рекомендаційні, що передбачають варіанти поведінки як рекомендацію до виконання, не наголошуючи на їх обов’язковості.

VІ. за сферою дії:

1. норми загальної дії, що не передбачають спеціальних умов чи обмеження їх дії (норми Конституції України та конституційних законів);

2. норми обмеженої дії, що є приписами, межі дії яких визначаються просторовими, суб’єктивними, часовими та ситуаційними факторами (норми, що адресовані спеціальним суб’єктам);

3. локальні, що діють в межах певної державної чи недержавної структури та відображають характер і специфіку діяльності цих структур.

VІІ. за часом дії:

1. загальні, що приймаються на невизначений термін;

2. тимчасові, що встановлюються на визначений строк.

VІІІ. за характером:

1. матеріальні, що встановлюють права та обов’язки суб’єктів;

2. процесуальні, що регулюють порядок реалізації матеріальних норм, забезпечуючи їх правомірність.

ІХ. за предметом правового регулювання : норми конституційного, адміністративного, фінансового, трудового, цивільного, сімейного, кримінального тощо права.

Х. за юридичною силою:

1. норми законів, що мають вищу юридичну силу та регламентують найбільш важливі суспільні відносини;

2. норми підзаконних актів, що приймаються на основі, на виконання і у відповідності до закону.

ХІ. за сферою дії:

1. загальні, що поширюються на всіх абсолютно суб’єктів незалежно від території їх знаходження і належності до певної організації;

2. місцеві, що діють на суб’єктів в рамках певної адміністративної території чи в залежності від сфери відносин.

ХІІ. за технічними прийомами викладу:

1. визначені, що вміщені в статтю нормативного акту як за змістом, так і за структурою;

2. банкетні, що встановлюють посилання на статтю іншого нормативного акту;

3. відсилочні, що забезпечують посилання на статтю цього ж нормативного акту.

ХІІІ. за суб’єктами правотворчості:

1. законодавчі, що приймаються парламентом та референдумом;

2. звичайні, що приймаються суб’єктами правотворчої діяльності.

ХІV. Спеціалізовані норми, що є допоміжним засобом правового регулювання, класифікуються на:

• загальні, що націлені на фіксування у загальному вигляді елементів відносин, що регулюються (норми Конституції України, що визначають елементи політичної системи);

• дефінітивні, що націлені на закріплення юридичних понять (визначення злочину);

• декларативні, що закріплюють правові принципи (норми Конституції України, що закріплюють зміст принципу розподілу влади);

• оперативні, що відміняють нормативні положення чи продовжують дію норми на новий термін;

• прогностичні, що визначають мету регулювання чи встановлюють можливі тенденції його розвитку (норма Конституції України ст.1);

• колізійні норми, що націлені на підвищення системності права шляхом ліквідації протиріч між правовими нормами.