2. Піднесення опришківського руху у XVIII ст. Антифеодальна боротьба під проводом Олекси Довбуша (30 – 40 – ві роки XVIII століття ) та її наслідки.

На початку XVIII ст. обставини склалися для діяльності опришків дуже сприятливо. Шведська війна, потім повстання Ракочія в сусідній Угорщині сколихнули життя Покуття, яке було якраз предметом міжусобної боротьби між воєводою Потоцьким та гетьманом Сенявським. В 1718 р. Сенявський за допомогою росіян здобув місто Станіслав від Потоцького. В цей час в Польщі настала анархія, що теж сприяло заколотові [17,c.40].

Початок та 20-30 - ті роки XVIII ст. – новий етап у розвитку опришківського руху на Галицькій землі. Основними причинами його піднесення було посилення пауперизації сільського населення та дальше зростання феодально-кріпосницького гніту.

Основною рушійною силою селянських виступів, у тому числі й опришківського руху, в першій половині XVIII ст. були безземельні та малоземельні селяни. Необхідно відзначити також, що активізація руху галицьких опришків була зв’язана з посиленням козацько-селянських виступів у кінці XVII – на початку XVIII ст. на Правобережній Україні, і особливо на Поділлі.

Яскравим підтвердженням можуть служити події 1702 р. в Галичині. Галицька шляхта готувала загальне ополчення для боротьби з народними рухами на Поділлі. Але саме в цей час активізували свої виступи опришки. Стривожена шляхта відкрито говорила про це на нараді в Галичі в липні 1702р. У зв’язку з цим шляхта просила київського воєводу і галицького старосту Потоцького, щоб він “своїми людьми дав захист“. Потоцький охоче виконав це прохання [4,c.75].

Ні галицька шляхта, ні сейм не могли ліквідувати рух опришків. Із судових документів відомо, що на початку XVIII ст. діяв загін опришків Галицької землі, Угорщини і Молдавії. Ватажком його був Іван Пискливий. Загін здійснив декілька вдалих походів проти феодалів Коломийського повіту. Так, у 1703 р. Пискливий з великим загоном готувався “відомстити свої кривди якомусь орендареві з Коломиї”, робив напади на багатих заболотівських орендарів, шляхтича Грабовського з Отинії, розправився з сільськими багатіями в селах Незвиську і Вороні. Це був не перший випадок в історії опришківського руху. Увагу опришків привертав Косів. Тут зосереджувалися великі групи багатих орендарів, лихварів, які жорстоко експлуатували довколишнє населення. Тому опришки часто приходили сюди, щоб розправитися з тими, хто пригноблював селян [11,c.53].

У 1703-1704 рр. опришки мстили панам за свої і народні кривди. Вони мали своїх побратимів у багатьох селах покуття і Буковини, а їхнім опорним центром стала Чорногора.

Після розгрому загону ватажок Пискливий деякий час переховувався, а в 1704 р. із своїми опришками влився в загін ватажка Пинті, який прославився у боротьбі з угорськими феодалами на Закарпатті. У 1701 р. він успішно виступав проти феодалів у Марамороському, Сатмарському і Бігарському комітатах. Угорським властям вдалося спіймати ватажка, проте він утік із в’язниці і ще з більшою силою активізував виступи проти феодальної верхівки не лише в Північній Угорщині, а й у Трансільванії. Проти нього були вислані угорські війська, за його голову угорські власті обіцяли грошову винагороду. Ватажок, якого переслідували угорські війська, з метою збереження свого загону, а також маючи намір знайти підтримку у галицьких селян переходить Карпати, вступає на Покуття і налагоджує зв’язки з відомим ватажком Іваном Пискливим. Об’єднаний загін у кількості 86 чоловік влітку 1704 р. під проводом Пинті веде боротьбу з польською шляхтою, орендарями в гірських околицях Коломийського повіту. Найбільшим був напад на орендарів і лихварів у м. Косові, де ті зібралися на весілля у найбагатшого лихваря Гедолія [5,c.97].

Після цих подій у джерелах не знаходимо повідомлень про дальший рух народного героя. Антифеодальні походи Пинті оспівані в піснях, легендах, переказах. Народні маси зображають ватажка сміливим, мужнім і нескореним борцем проти феодалів. На Закарпатті і досі побутує серед народу пісня про Пинтю, який сидів у в’язниці і писав листи до своїх рідних.

З документів довідуємось, що у травні 1697 р. “селяни гірського села Микуличина напали на шляхтича Загорського, у 1714 р. гуцульські опришки вчинили напад на Ценяву біля Коломиї”. У той же час виступають загони ватажків Верби, Леська, Панчишина. У 1717 р. феодали знову констатують “виступ свавільного хлопства“. Спеціально обраному ротмістру каральних загонів було наказано вживати заходів, щоб не збільшувалося число селянських виступів. У 1720 р. галицька шляхта скаржилася у сеймі, що селяни захоплюють панські землі, вбивають шляхту. Вважаючи, що посилення селянського руху в королівських маєтках викликане не соціально-економічними причинами, а “поблажливістю старост до хлопів”. Шляхтичі просили короля наказати старостам, щоб вони не дозволяли селянської сваволі, а також суворо карали тих, які вбивали панів [10,c.165].

На початку 30-х р. XVIII ст. рух опришків на Прикарпатті настільки поширився, що шляхта змушена була для боротьби з ними просити київського воєводу Йосифа Потоцького надіслати на допомогу військо. Після наказів та універсалів, розісланих у всі маєтки, наприкінці серпня 1733 р. загальне ополчення шляхти було зібране. Шляхта прийняла постанову, в якій висловлювали подяку тим, хто з’явився, а також київському воєводі, котрий прислав для придушення повстання численне військо. Для “утихомирення” опришків на території Коломиї до Солотвина був направлений загін смоляків на чолі з ротмістром Сіромським, а від Солотвина до Калузького староства – загін смоляків під керівництвом Василя Зуба.

Історичні джерела, що дійшли до нашого часу, не дають повних відомостей про наслідки загального ополчення шляхти. Але, ймовірно, шляхта не остаточно розгромила опришків, бо вже через рік проти повстанців було вжито ще більш рішучих заходів. Та у 1734 р. селяни й опришки знову повстали [11,c.53].

Посилення гайдамацького руху на Правобережжі та Поділлі та похід козацьких військ у Галичину в 1734 р. значно сприяли піднесенню на Гуцульщині селянсько-опришківського руху – галицька шляхта відзначає, що селяни й опришки повсюди нападають на феодалів, наводячи на них страх. У зв’язку з цим у травні 1734 р. шляхта Галицької землі на сеймику винесла постанову “в справі сваволі опришків і підданих”. У ній зазначалося, що піддані створили для феодалів “не практиковану небезпеку” і відкрито виступають проти панів, вбивають їх і нищать маєтки. В той же період у Ділятинському старостві діяв загін, яким керував ватажок Петро Сабат. Шляхті вдалося спіймати Сабата й ув’язнити у Станіславську фортецю. Але Петро тікає з в’язниці і продовжує боротьбу з феодалами. Спіймати вдруге Петра Сабата не вдавалось, оскільки він “скривався меж людьми”, переховувався в сім’ях селян-однодумців [5,c.98].

У ці часи діє також невеличкий загін опришків із семи чоловік під проводом Григорія Дранки, який почав свої виступи ще в 1727 р. У 1734 р. ватажок Дранка, “зібравши собі людей, пішов у наступ на сільського багатія в с. Кринички“. Шляхта приймає рішення – 5 червня 1734 р. організувати під Галичем загальне ополчення. Незважаючи на всі заходи селянсько-опришківський рух наростав. Гуцульські опришки разом із карпатськими і молдавськими побратимами несподівано з’являлися в різних місцевостях, завдавали панським маєткам великої шкоди, убивали шляхтичів, орендарів, лихварів. Майже на всіх польських сеймах перед тим, як обирати нові або поповнювати старі комісії, завжди говорилось, що робота попередніх комісій не дала ніяких результатів [7,c.160].

У1736 р. шляхта Коломийського повіту, неспроможна своїми силами боротися з опришками, запросила на допомогу регулярні війська гетьмана Потоцького. Шляхта розуміла, що опришківський рух на Гуцульщині може перерости у загальнонародне повстання.

В 1740 р. вибухнуло велике селянське повстання в Долинському старостві, Перемишльської землі, яке охопило всі села староства. Джерела відзначають, що на боротьбу піднялися усі селяни. Повсталі виступили із зброєю в руках і розбили загони королівського старости Зельонки, а також війська, що прибули на допомогу.

Повстанці не обмежились першими успіхами і почали ширше розгортати дії. Вони застосовували своєрідну опришківську тактику боротьби, що склалася протягом століть. Центр повстанців знаходився в лісі, де вони навіть спорудили укріплення. З своєї лісової бази повсталі виходили переважно вночі і робили напади на маєтки феодалів. Про Долинське повстання селян, яке влітку 1740 р. набрало широкого розмаху, стало відомо в усьому Прикарпатті. У постанові Вишенського сеймику підкреслювалася не лише масовість селянського руху, а й його тривалість. Прагнучи запобігти небезпеці нового спалаху народного гніву, шляхта зобов’язала свого ротмістра зібрати з різних місць бойові загони шляхти і з цими “військовими силами утихомирити повстання”, а повстанців “на випадок супротиву”, спіймати і передати в суд для покарання. З джерел не відомо, чим закінчилось це повстання. Є підстави твердити, що це один з найбільших селянських збройних виступів на Прикарпатті в середині XVIII ст. [10,c.166].

У 30-х р. XVIII ст. під впливом опришківського руху на антифеодальну боротьбу піднялися селяни Прикарпаття. Сила повстанців збільшувалася завдяки спільним виступам галицьких і закарпатських опришків. Антифеодальний народно-визвольний рух підготував виступ у 30-40-х роках XVIII ст. славетного народного героя Олекси Довбуша [7,c.161].

Історія опришківства в Галичині вже давно привернула увагу провідних вчених. Ще в XIX ст. одним із перших був відомий польський учений Август Бельовський. Пізніше монографію про опришків написав український учений Юліан Целевич. Найславнішим із усіх опришків, ім’я якого залишило глибокий слід у народній поезії, був Олекса Довбуш, який виступив на історичній арені під кінець 30-х р. XVIII ст. Батько його був бідний селянин у Печеніжині. Олекса Довбуш пішов до опришків у 1738 р. Він нападав на жидів і на панів. В його банді були гуцули й мадяри. Полковник Пшелуський мусів робити проти Довбуша цілу експедицію. Він вистежив гніздо опришків у горах і напав на них уночі. Кілька опришків попало в полон, але сам Довбуш утік. Полонених ждали тортури й страта в Станіславові. Ватажок устиг помститися на місцевих людях, які його зрадили. Але опришки не переводились аж до самого переходу Галичини під Австрію. Найбільше вплинули на їх зникнення реформи цісаря Йосифа II, які трохи підняли добробут і погане становище селянської маси. З того часу опришківство перейшло в звичайне індивідуальне розбишацтво, позбавлене прикмет соціальної боротьби [13,c.261].

Дотримуючись дещо іншої думки, діяльність Олекси Довбуша більш докладно дослідив доктор історичних наук, професор, викладач Прикарпатського університету В.В. Грабовецький, у своїх працях “Гуцульщина”, “Карпатське опришківство”, “Довбуш”, “Ілюстрована історія Прикарпаття”, “Нариси історії Прикарпаття”.

Олекса був вихідцем з бідних селян-комірників. Про це засвідчують історичні факти. Так, у Станіславові в 1739 р. добре знайомий родини Довбушів пастух Олекса Жолоб на запитання суддів відповідав, що “старий Добош мешкає в мого господаря Твердюка в комірному”. В судових актах записано, що 26 липня 1739 р. перед Станіславською судовою лавою “був ставлений і питаний господар іменем Гаврило Твердюк, у котрого в комірному мешкає Василь Добош”. Отже, Довбуш належав до найбіднішої верстви сільського населення – комірників, які не мали навіть своєї хати і змушені були тіснитися в найнятій комірці. Єдиним засобом існування були для родини Довбуша декілька овець, що паслися в череді Марковецької громади на гірських полонинах. Цю череду доглядав пастух, котрого селяни винаймали на рік за домовлену плату. Таким пастухом влітку 1739 р. був Олекса Жолоб, йому на зміну виходив Василь Довбуш. Вірогідно, що разом з Василем на полонинах були і його сини Олекса та Іван.

Довгий час не вдавалося встановити точний рік народження Олекси Довбуша. Тільки на основі даних академіка М. Грушевського з’ясовано, що Довбуш народився в 1700 році. Без сумніву, дитинство Олекса провів у злиднях. Малим хлопчиком не однієї весни піднімався Довбуш з батьком на полонини пасти вівці. Вже тоді він був свідком шахрайства, насильства й знущання з боку орендарів, котрі в гонитві за прибутками не зупинялися ні перед чим. З судових матеріалів відомо, що Олекса мав брата Івана, про якого йтиметься пізніше, та дружину, котра стала учасницею походів 1741 -1745 років. Вона, правдоподібно, у 1741 р. перебувала в опришківському загоні, тому що на суді шляхта запитувала одного з побратимів Олекси, “де є жінка Довбуша”.

Перш ніж розглядати діяльність ватажка опришків, необхідно звернути увагу на саме прізвище “Довбуш”. Адже в історичних джерелах воно звучить по-різному. Багато дослідників вважали, що “названий був Добош для того, що його батько мав бути у війську добошем”, тобто барабанщиком, хоча ці припущення не підкріплені жодними фактами [11,c.60].

У багатьох джерельних звістках Олексу називають “Добощуком”, рідше – “Добошем”. Так іменують його в судових протоколах Станіславського міського суду 1738-1751 рр. та в інших офіційних джерелах першої половини XVIII ст.

Безсумнівно, молодий Олекса не лише чув від селян і гірських пастухів про опришків, але міг їх бачити, зустрічати на полонинах, де вони часто зупинялися, щоб відпочити і добути від пастухів докладні вісті про “шляхетський світ”.

Олекса йде в опришки, щоб силою зброї боротися проти експлуататорів. Соціальне спрямування боротьби О. Довбуша – як виступу гноблених проти гнобителів – проймає зміст майже всіх народних оповідань, переказів та легенд. За свідченням народної творчості, Довбуш, вступаючи в опришки, заявив: ”Отак тепер не буду газдувати, але й пан не буде панувати“. Надзвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські здібності, палюча ненависть Довбуша до експлуататорів – все це сприяло тому, що навколо нього гуртувалися нові й нові групи опришків, з якими він робив успішні напади на шляхту, орендарів та їхніх прихвоснів. Народ високо цінив Олексу та його товаришів, вбачаючи в них своїх захисників. Його авторитет серед селян змушена була визнати навіть Австрійська монархія.

Виступ Олекси Довбуша – не епізод в історії селянської боротьби на західноукраїнських землях, а закономірний результат розвитку опришківства за 300 р., про що красномовно свідчать історичні матеріали. Дії Довбуша – найбільш яскрава сторінка в історії класової боротьби західноукраїнських селян проти феодального гніту. Уже з перших днів Довбуш та його товариші прославили себе як борці проти панів, піднісши цю форму збройного руху до найбільшого розвитку [4,c.86].

Як виглядав Олекса Довбуш дізнаємося зі спогадів сучасників. Олекса був високий, плечистий, темноволосий, краснолиций, рухливий, мав усміхнене обличчя, проникливе око, дзвінкий голос. На ньому була шапка з павиним пір’ям, мазана сорочка, широкий пояс, за ним – два пістолі, порохівниця, капшук на тютюн, торба, на плечі – кріс. Довбуш носив червоні штани і був взутий у постоли. Він був фізично сильною людиною.

Перші згадки про виступи Довбуша та його опришків знаходимо в документах за 1738 р. Проте можна припустити, що ватажок міг діяти й раніше. У писаних джерелах за 1738 р. ми довідуємося про нього як про опришка, котрий очолює загін. Не може бути, щоб Довбуш перед тим не перебував у загоні простим опришком. Адже тільки стійкого, перевіреного в боях побратима вибирали ватагом.

Згідно з “декретом старших земських в інтересі Солотвино” сказано, що “між опришками” в 1738 році знаходилось шість осіб: Дранки – два брати, Довбуші – також два брати (Олекса та Іван), Смикайло і Семен Ігнатюк.

У 1738-1739 рр. Олекса Довбуш розгортає діяльність навколо Печеніжинського ключа, а згодом і всього Яблунівського староства. Вже тоді у рідному с. Печеніжині Довбуш потривожив шляхту. В липні 1739 р. селянин свідчив перед Станіславським судом, що Довбуші після того, як “починали рух у Печеніжині, не показуються до рідного села, бо їх наказано ловити“. Далі брати Довбуші, невідомо з якої причини, напали на двір у Чорних Ославах, а опісля захопили майно в деяких селян, тих що зраджували опришків. В 1739 р. на прохання одного селянина з Малих Лючок опришки боронили його перед братами [11,c.63].

Спочатку Олекса діяв спільно із своїм братом Іваном. Вони ходили по всьому Покутті, не раз навідувалися в рідне село, озброєні з ніг до голови. Приходили вночі, але до хати не заходили, весь час були на сторожі, викликали матір і говорили з нею по кілька годин, а відходячи, залишали родичам грошову допомогу.

Навесні 1739 р. Олекса й Іван з опришками зупинилися в Печеніжинській корчмі. Між ними почалася суперечка, згодом від перейшли до зброї. Іван охоплений сліпим гнівом, так вдарив брата топірцем по нозі, що Олекса на все життя залишився кривим. З того часу брати Довбуші розійшлися. Олекса й далі діяв з своїм загоном в Галицькій землі, а Іван подався на Бойківщину. Не виключена можливість, що згодом брати помирилися та об’єднували свої загони для спільної боротьби в західній частині Галицького Прикарпаття. Не випадково, Олекса Довбуш в 1744 р. робить далекі походи під Турку і Дрогобич. У1739 р. Олекса очолює загони покутських опришків. Особливо активно діяли опришки Довбуша в Коломийському повіті влітку і восени 1738 року. Їх опорним центром стали околиці Яблунівського ключа. Головні удари Довбуш спрямовує на найбільш ненависних народові експлуататорів. Влітку 1739 р. повідомлялось, що опришки Довбуша “повсюди розбивають по дорогах і по лісах”. У жовтні 1739 р. Довбуш прибуває на Свірську солеварню в село Текучу і розправляється з лихварем Лошаком. Ці події стривожили коронну княжну Теофілію Яблоновську, власницю цієї солеварні. Вона пише декілька листів до Павла Беня, управляючого її маєтками на Яблунівщині. Зміст цих листів вказує не тільки на пожвавлення опришківського руху на Яблунівщині, але допомогає з’ясувати причину розправи над Лошаком. Орендарі й корчмарі швидко зрозуміли силу Довбуша і небезпеку, яка загрожувала їм. Незабаром був вчинений напад на двір шляхтича Добросільського в с. Вербіжі біля Коломиї. Метою походу була не здобич, помста пану. Опісля загін Довбуша пішов у Воскресінці, де напав на пана Рушицю, захопивши в останнього чимало зброї і боєприпасів. Потім опришки “спалили ясенівського отамана”, захопили деяке майно в Уторопах, бували в Перегінську, Зеленій, Добротові, Молодкові, “забили жупника” в Ланчині, “зайняли” вівці у якогось Микуличинського Тутяка [4,c.90].

Влітку 1739 р. Потоцький доручив Золотницькому зі своїм полком “увійти на Покуття, на пограниччя та громити свавільні купи козаків”, в тому числі й опришківський загін Довбуша. Лютий Золотницький, використовуючи свою посаду та військову владу, як і інші шляхетські офіцери дико знущався над селянством. Його дії були настільки свавільними і спустошливими, що він був навіть викликаний на генеральний військовий суд за те, що в селах Семаківцях, Липниці і Вовчківцях чинив із своїми жовнірами нечувані знущання над селянами. Крім того, сам Золотницький дуже погано ставився і до “своїх” селян у подільському Борщеві. Звідси зрозуміло, чому Олекса Довбуш напав на маєток Золотницького. Він був спалений, а шляхтич з усією родиною знищений [29,c.69].

За народними переказами численність Довбушевого загону в різні періоди становила від 12 до 200 осіб. Тут були представники різних соціальних верств: селяни, міщани, наймити, розорені ремісники, панські слуги, але всі вони представляли найбіднішу частину населення краю. Зі своїми побратимами Довбуш здобув фортецю у Богородчанах, спалив панські двори у селах Вербіж, Воскресінці, Микуличин, Ясенів, організовував сміливі напади на шляхту у Солотвині, Надвірній, Дрогобичі, Турці. Награбоване панами у бідних майно Довбуш повертав знедоленим людям. Популярність опришківського ватажка серед простих людей була настільки великою, що ще за життя він став народним улюбленцем і легендарною особистістю. Спираючись на активну підтримку селян Довбуш був невловимим для ворогів [20,c.135].

Приблизно в 1740 р. Довбуш підступив під шляхетський двір у Косові і навіть чомусь “посилав рушниці до двора”. Однак не відомо, чи для того щоб вимагати, якогось викупу, як це часто робили опришки, чи просто хотів залякати пана, надіславши свою рушницю як пересторогу. Галицька шляхта стривожилася появою Довбуша під Косовом. Вона була переконана, що опришки прийшли на заклик селян. Сила загону Довбуша на цей час була немалою. Опришки “похвалялися спалити Кути”, які тоді були досить великим містом і добре оберігалися.

У 1740-1741 рр. Олекса Довбуш під натиском шляхетських військ змушений був залишити околиці Печеніжина і Яблунівщини, відступити у Верховину й отаборитися на деякий час на Буковецькій полонині, де дав своїм хлопцям відпочинок. Звідси знову почав нападати на шляхетські маєтки не лише на Коломийщині, а й на Буковині, в Закарпатті. На той час особливо багатими були купці-вірмени, котрі наживалися різними торговельними махінаціями. У Станіславі вони мали свій уряд і отримали чималі повноваження у суді. Саме з їх середовища і з поміж шляхетської верхівки вибиралися члени Станіславського міського суду, які впродовж XVII-XVIII століття жорстоко карали опришків.

Влітку 1741 р. після Зелених свят, Олекса Довбуш з дванадцятьма хлопцями зупинилися у лісі на горі Рокітня. Опришки відпочивали і готували їжу. Олекса підстеріг вірмен, дав знати опришкам, і вони разом напали на купців, захопили їх майно. А вночі напали на Микуличин і помстилися на сільських багатіях та захопили немало здобичі. Розправу над микуличинськими багатіями Довбуш здійснював цілу ніч, і тільки над світанком вийшли з села і розташувалися на відпочинок далі – за милю від Микуличина. Багатії організували загін і напали на опришків саме тоді, коли ті вкладалися спати. Знову зав’язалася жорстока сутичка, у якій був поранений опришок Василь Мельник. Його схопили і негайно передали на суд у Станіслав. Зрештою ватажок відступив у гори на Буковецьку полонину. У цьому ж році Олекса Довбуш напав з хлопцями у Голоскові на двір шляхтича Карпінського і проходив біля Скиту Манявського [11,c.71].

Основним місцем перебування Довбуша і його загону в 1742-1743 рр. була гора Стіг – стрімка і недоступна вершина на найдальшому південному крилі гірського пасма Чогногори, серед високих скель, на пограниччі Угорщини, Молдавії і Галичини. Звідси народні месники, керовані Довбушем, за допомогою закарпатських опришків завдають дошкульних ударів не лише галицькій шляхті, а й експлуататорам Закарпаття та Буковини [4,c.92].

У 1742 р. Довбуш вбиває українського багатія Дідушка і знищує його маєтки в гірському селі Довгопіллі. Караючи шляхту, орендарів за неймовірні утиски селян, Довбуш здобуває заслужену повагу серед народу. “Дай йому здоров’я, - говорили селяни, та прибуток добрий, що він за нас заступається, та нас боронить від всякої біди, та нам бідним гроші дає”. А гетьман Йосиф Потоцький в універсалі заявив: “Широковідома в цілому Покутському і підгірському краї злість і зухвалість хлопа Довбущука, який від трьох років з купою зібраних опришків нападає на шляхту”. Шляхта намагалася знеславити перед народом виступи Олекси, представляючи його “страшним розбійником”, проте судові протоколи, які складалися під час допитів спійманих побратимів героя, легко спростовують ці тенденційні твердження шляхти і деяких істориків. Документи переконують в тому, що Олекса Довбуш був глибоко гуманною і справедливою людиною, ніколи не скривджував невинних. Про це красномовно свідчить той факт, що в 1742 р. на Буковецькій полонині Довбуш заборонив стріляти у військо, яке його атакувало, тільки тому, щоб не залишилися сиротами жінки і діти [10,c.176].

Успіху боротьби опришків з експлуататорськими класами сприяли добра організація загону та міцний зв’язок із селянами, які всебічно підтримували повстанців. Потоцький був змушений визнати, що знищити загін Довбуша важко, оскільки він із “опришками своїми по різних селах має сховища і притулки”. Легендарний герой зібрав у свій загін найбільш убогих, відданих справі боротьби селян з різних околиць України, а також з Угорщини та Молдавії. Сила його була не в кількісному складі, а в бойовому дусі загону, в умілому оперативному керівництві. Запоруку успіху становили партизанська тактика боротьби: несподіваність, конспіративність, блискавичність наступів і відступів, а також міцна підтримка селян. Опришківська тактика в гірських умовах неподалік кордонів робила Довбуша невловимим і грізним. Раптово з’являючись у різних місцях, його загін створював враження неймовірної сили. В очах народу як сам Довбуш, так і його опришки були легендарними і непереможними героями-велетнями.

Налякана успішними виступами повстанців, шляхта вдавалась до різних заходів самооборони. Проти невеличкого загону діяли каральні експедиції, смоляки організовані з місцевої шляхти на чолі з полковником Пшелуським, а в період найширшого розмаху діяльності ватажка, гетьман Потоцький надіслав на Прикарпаття 2500 чоловік королівського війська та звернувся до шляхти із спеціальним універсалом і особисто очолив боротьбу. Деякі побратими Довбуша були спіймані і жорстоко покарані в Станіславській кріпості – маєтку Потоцького, проте спіймати ватажка не вдалося [5,c.100].

Навесні 1743 р. Довбуш знову збирає загін на горі Стіг та починає походи. Коли в попередніх роках він розгортав діяльність на Коломийщині, в її південно-західній частині, і найдальше доходив до Перегінська і Голоскова, то в 1743 р. починає діяти на Східному Поділлі. Так, у 1743 р. в актах галицького суду зустрічаємо звістки про перебування Довбуша в околицях Виноградова і Підгайчиків. У них згадується про “спустошення вчинене Довбушем” у цих околицях.

Перехід Довбуша з гірських районів у підгірські й низовинні – надзвичайно цікаве явище. Воно свідчить, що Олекса бореться не лише в горах, а й сходить “в доли”, щоб і там наносити панам удари. Діяльність Олекси Довбуша на Підгір’ї не могла проходити успішно без попередньої розвідки і вивчення місцевості. На нашу думку, відомості про нові райони дій готували учасники загону. Вони на зимівку відходили далеко від рідних осель, наймалися слугами, приховуючи, хто вони такі [11,c.74].

1744-1745 рр. були періодом найактивнішої діяльності О. Довбуша. Ще в 1743 р. рух галицьких опришків був причиною пожвавлення всіх селянських виступів. Вже на Галицькому сеймику у вересні 1743 р. шляхта дякувала Потоцькому за те, що він допомагав “всіма силами і стараннями не допускати ширитись сміливості свавільного хлопства і опришків”. Це повідомлення переконує, що опришківський рух, керований Довбушем, робив вплив на селян Покуття, як це було раніше в 1733-1734 рр. [4,c.118].

У 1743-1744 рр. двічі через Балинці переходив загін Олекси Довбуша. Мешканці села охоче постачали опришкам продовольство, створювали їм умови для перепочинку, повідомляли про засідки ворога і розташування каральних загонів [29,c.69].

Небезпека потрапити до рук карателів, які наводнили Покуття, була досить реальною. Тому Олекса Довбуш вирішує залишити Покуття, переходить Карпати і зупиняється на Закарпатті. Своїм новим опорним пунктом він обирає гори навколо с. Ясіня. Вибір цього місця був не випадковим: саме в цих місцях було велике коло знайомих селян-трударів, які могли завжди надати необхідну допомогу, налагодити розвідку, піднятись на спільну боротьбу. Звідси ватажок весною і влітку 1744 р. розгортає свої найбільші і найвіддаленіші походи. Історичні дані і, зокрема, нові архівні матеріали вказують на широку територію діяльності в 1744-1745 рр. народний герой зі своїми загонами з’являється у далеких місцях Поділля і Перемишльської землі. Його виступи в цей період мають яскраво виражений класовий, антифеодальний характер [11,c.119].

Десь наприкінці квітня 1744 р. Довбуш із загоном подався на Поділля і перейшов річку Дністер. На початку травня він напав на маєток шляхтича К.Золотницького у Борщеві. Яка причина могла спонукати ватажка подолати таку відстань від Закарпаття до Борщева? Цей вчинок легко пояснити, адже недавно виявлені джерела чітко характеризують Золотницького як жорстокого гнобителя селян. На південний захід від с. Княгиничі біля Кам’янця знаходилось урочище, де була печера Вівтар. Увагу привертають двері, штучно вибиті у камені. Печера засипана камінням, а колись, за переказами, у ній могло поміститися понад десяток людей. Місцеві жителі переказували наприкінці XIX ст., що в печері жив розбійник Волос або Волох, а за іншими даними – Олекса Довбущак. Сюди збиралися побратими на нараду і молилися, від чого нібито пішла назва Вівтар. Влітку 1744 р. Довбуш готував наступ на Богородчани. Тоді це була велика шляхетська фортеця-замок, де знаходились заховані шляхтою скарби, різні економічні документи, скрині з грішми, зброєю та інші дорогоцінні речі [4,c.120].

Під час нападу на Богородчани було убито двох шляхетських жовнірів, а третього застрілив Довбуш на дзвіниці, коли той хотів дзвонити на тривогу. Як видно, шляхетський замок охороняли не селяни, частитну багатства опришки забрали, а решту знищили разом із замком.

Після цього на скаргу богородчанського економа Й. Шидловського “дня 25 серпня 1744 р. до Богородчанського замку враз зі шляхтою ”прибув на обстеження возний з Галицького гроду. З його письмового повідомлення, яке він склав на основі особистого спостереження, бачимо: шкода, завдана шляхті у Богородчанському замку, становила тисячі злотих. У замку знаходилась скарбниця каштеляна Подлянського, пана Косаківського, а також панів Романовських. Опришки розтрощили шляхетську скарбницю, порубали дерев’яні скрині з дорогоцінними речами, інші контуші з багатої матерії, оздоблені соболями і золотими прикрасами, знищили коштовні речі, привезені з Гданська, забрали зброю, паризькі пістолі, шаблі. В одній із скринь з покоїв, повідомляв возний “взято монети самими тинерами, менш більш на дві тисячі злотих”. Як бачимо Олекса Довбуш пішов у Богородчани не заради здобичі, грошей чи інших дорогоцінних речей, а щоб знищити коштовне майно, закуплене награбованими у селян грішми [5,c.108].

Особливу увагу привертає той факт, що в цій фортеці знаходились великі скрині з різними паперами, якимись економічними книгами, захованими в залізних скринях, які народний месник захопив і спалив. Знищення економічних паперів, де були записані селянські тягарі, - це своєрідна форма антифеодальної боротьби загону Олекси Довбуша. Все це переконливо свідчить, що опришки не лише фізично карали панів, захоплювали їх майно, але й нищили все, що було зв’язане з феодально-кріпосницьким тягарем.

На початку вересня 1744 р. Олекса Довбуш і сім його товаришів серед яких був і Василь Баюрак, вийшли на Чорногору. В цей час на Угорщині їх почали переслідувати угорські війська. До цього спричинилися або наступи опришків на угорському шляху, або просто домовленість польського уряду з угорським про спільність дій проти народних месників. Під тиском угорських військ Олекса знов переходить Карпати і робить далекі походи на захід Галицького Прикарпаття. Невідомо тільки, чому Баюрак на суді промовчав про ці походи восени 1744 р., заявивши, що після переходу в Чорногору під натиском угорського війська загін “не ходив вже того року на розбій”. Мабуть, це було викликане особистими міркуваннями підсудного.

Проте інші документи переконують, що восени 1744 р. Олекса Довбуш продовжував походи. В жовтні цього року з повідомлення якогось шляхтича Гаєвського з Корнича довідуємось, що “Довбущук після пограбування в Богородчанах перейшов у Перемишльські гори” і підступив під Турку – міцну шляхетську фортецю. Він вночі “виставив на кию перед брамою картку”, на якій написав, щоб шляхтич Калиновський від себе і міських лихварів дав грошовий викуп у визначеному місці і часі. “Бо коли б не зробив тієї ласки, - попереджував Довбуш шляхтича, - то буде тобі, як пану Золотницькому”. Письмове попередження наштовхує нас на думку, що або сам Довбуш, або хтось із його побратимів був письменний [2,c.123].

Діяльність Олекси Довбуша в Угорщині й Закарпатті зокрема досі не вивчена. Без сумніву, Довбуш, перебуваючи там, боровся з угорськими феодалами, тим паче, що в 30-40-х р. у Трансільванії розгорнувся антифеодальний рух селян. Як повідомляють джерела, у загоні Довбуша в 1744-1745 рр. знаходилося чимало селян з Угорщини, яких ватажок завербував. Вони добре знали місцевість і допомагали в той час коли на Польській стороні активізували дії каральні експедиції шляхетських військ.

Опришок Баюрак розповідав на суді, що Олекса ще до 1744 р. підтримував зв’язки з якимось речником із с. Будищі, наймит якого Федько діяв у загоні Довбуша. У цього речника ватажок збував захоплені у шляхти речі й від нього отримував харчі. В 1745 р. подібний зв’язок був налагоджений з Сігетським євреєм Давидом, який склав угоду з Довбушем на постачання опришківського загону продуктами. Є повідомлення, що побратими Довбуша були засуджені угорським урядом.

На початку зими 1744 р. Олекса знову повернувся на Закарпаття, але через загрозу переслідування з боку угорського уряду не міг зупинитися в с. Ясені. Обережний ватажок у супроводі найближчих соратників перейшов у Чорногору і там у безпечному кутку Джерджя біля потоку, серед нікому невідомої глухої полонини збудував хату-зимівку і оселився з дружиною та групою найближчих побратимів-соратників.

Настала весна 1745 р. Остання Олексина весна. Він накреслював плани літніх походів, радився з товаришами. Перед Великодніми святами перейшов на польський бік Карпат, і в селі Криворівня зустрівся з побратимами. Домовились зійтися після свят і остаточно обговорити свої плани. Рада відбулася в хаті Василя Процюка і Тимка Хоцюка. Звідси опришки перейшли в Угорщину і розділилися. Довбуш повернувся з двома побратимами на Чорногору, інші залишилися в Угорщині. Олекса вирішив організувати нові далекі походи [11,c.111].

Вже 13 травня 1745 р., як свідчать нові архівні матеріали, “поширилась звістка про Довбуша” на Поділлі в районі Рогатина. Його загони появлялися в Шумлянських, Стратинських та інших лісах Рогатинщини. Шляхтичі навіть бачили 12 опришків біля с. Янушова. Туди негайно були вислані шляхетські розвідники. Однак і це не заспокоїло місцеву шляхту. Інакше кажучи, переполохана шляхта Рогатинщини в страху перед Довбушем масово залишала свої маєтки і скривалася за мурами Рогатина. В кінці травня 1745 р. cеред шляхти в околицях Надвірної вчинився переполох. 23 травня стало відомо, що в с. Зелене побував Олекса Довбуш з 10 побратимами. Можливо, що цим шляхом йшов Довбуш, повертаючись з Рогатинщини. Для уточнення цього шляхта негайно викликала до Надвірної громаду с. Зелене на чолі з сільським отаманом. Громада ствердила, що Довбуш справді перебував у селі Зелене, але дуже коротко, причому “з обережності” не вступав до жодної селянської хати. Ми вважаємо, що Довбуш міг мати розмову з побратимами, але селяни, щоб не викликати переслідувань від шляхти, це, напевно, приховали.

Ім’я Довбуша викликало серед панів велику паніку. Недарма 13 жовтня 1759 р. вже після смерті народного героя, новий коронний гетьман Браницький у спеціальному універсалі з приводу нападів опришків у Галицькій землі і здобуття ними міста Болехова, наказував шляхті готувати якнайактивнішу відсіч, щоб “не повторилися за прикладом керівника Довбуша більш у тому краї напади”. Видно і після смерті Олекса був страшним для шляхти. Для народу ж він став символом мужньої боротьби проти несправедливості, насильства, кріпосницького гніту [4,c.127].

Про останні походи Довбуша виявлено мало документів. Тільки із зізнання Василя Баюрака відомо, що влітку 1745 р. приблизно в червні-липні ватажок перебував деякий час у Закарпатському с. Ясині з двома побратимами: Павлом Орфенюком і Василем Баюраком. Тут знаходилася і його дружина. У корчмі зібрав ватажок останню нараду, де були присутні два побратими, корчмар Давид і сільський побратим Федір Вощук. Про розмову на цій нараді відомо тільки те, що Довбуш збирався переходити “на польський бік”. Ватажок навіть домовився з Давидом про зустріч у Сігеті восени, на свято Покрови. На другий день Довбуш назавжди покинув Закарпаття і перейшов на Покуття в с. Ямне, де відвідав сестру. Звідси пішли до Микуличина, напали на Мочернюка і вбили його. На нашу думку, розправа була викликана тим, що Мочернюк готував, очевидно, вбивство ватажка. Це припущення підтверджує такий факт: згодом убивця Довбуша Дзвінчук заявив, що це вбивство вчинив Довбуш, оскільки Мочернюк “мусив зрадою іти на нього”, тобто готував замах на ватажка [3,c.113].

З Микуличина Олекса Довбуш ввечері 23 серпня пішов до Космача розправитися із Степаном Дзвінчуком. Надзвичайно важливо з’ясувати, чому Довбуш пішов у Космач. Це дає можливість розв’язати спірне питання про загибель Олекси Довбуша. У народній творчості говориться, що Довбуш пішов у Космач до Дзвінчука задля кохання до його жінки Ксені. Зате в історичних матеріалах на це немає жодного натяку. Уважно аналізуючи тогочасні джерела, приходимо до остаточного переконання, що цей похід мав за мету знищити ворога, який готувався до підступного вбивства. Бажаючи розправитись з надзвичайно мужнім ватажком, галицька шляхта вдалася до останнього заходу: за допомогою зради знищити небезпечного ворога. Шляхта оголосила по всіх селах: хто спіймає, або знищить Довбуша, той буде звільнений від феодальних повинностей. Цей заклик став спокусою для нестійких елементів пригнобленого села [4,c.131].

Серед історичних документів знаходимо цікаві дані про підготовку Дзвінчука до вбивства Довбуша. Після загибелі ватажка між шляхтою виникла суперечка: кожен хотів похвалитися перед гетьманом Потоцьким і коронною княжною Яблоновською, що саме з його допомогою Дзвінчук виявив “вірність і хвалебний вчинок”, убивши відомого опришка. Проте не важливо, хто підготував убивство, важливий сам факт – шляхта це зробила.

Про поранення, останні хвилини і смерть Довбуша відомо з трьох документів. Перший – це судовий протокол, записаний зі слів убивці за наказом Й.Потоцького 27 серпня 1745 р. у Станіславському суді. Слова Дзвінчука майже співпадали з розповідями В. Баюрака на суді через десять років: ”...Вибрались ми до Космача до Степана Дзвінчука і підійшли під його хату вночі, а тому що Дзвінчук не хотів відчинити дверей, то Довбуш ухопив на дворі якесь дерево, вдарив ним у двері і став їх підважувати. Ватажок відважив трохи двері і почав тиснутися до дверей. Але саме тоді вистрілив до нього Дзвінчук і вцілив у плече. Підстрелений ватажок втікав з нами до лісу, але тому що не міг далі йти, то ми оба занесли його в село в корчму, прикинули ще живого хворостом, а самі пішли в ліс“ [3,c.115].

Із зізнання вбивці довідуємося також, що Дзвінчук, боячись відплати за свій злочин, зразу ж після того, як опришки пішли, вибіг з хати і почав шукати в селі допомоги.

На світанку 24 серпня 1745 р. на заклик Дзвінчука і панського двору зібралася Космацька громада і орендар. Вони спочатку почали шукати пораненого по селі, але не знайшли. І тільки на голос собаки відшукали в хащі під смерековим деревом ще живого Олексу Довбуша [1,c.133].

Особливе зацікавлення викликає той факт, що “після того, як Довбущука було підстрелено і громада прийшла його взяти біля нього знайшли коновку з молоком”. З історичних документів не відомо, хто саме приніс це молоко. Зрозуміло, що сам Довбуш, будучи смертельно поранений, не міг цього зробити. Цілком можливо, що хтось із жителів Космача чи близьких хуторів з прихильності і любові до опришків, зокрема до Довбуша, вночі або над ранком, побачивши пораненого ватажка, приніс йому молоко. Не виключена можливість, що це хтось з опришків, які були при пораненні [16,c.133].

Священики запропонували Довбушеві висповідатися, але він відповів:“Уже я висповідався і причащався в той час, коли став на цей шлях”. Запитали, “де знаходяться його скарби”, і почули відповідь: “У полонині, у Чорногорі, Бог знає, я знаю, земля тим буде користуватися – не люди”.

Наприкінці запитали пораненого Довбуша, які опришки були з ним. Олекса відповів:“Один Василь Баюрак, а другий – Павло Орфенюк”. Це були останні слова ватажка. Він помирав. Це сталося зранку 24 серпня 1745 року. Картина смерті ватажка, яка постає перед нами з документів і свідчень сучасників показує: і в останні хвилини Довбуш виявив залізну силу волі.

“Тіло після смерті взято на віз, везено по селах, оголошувано і публіковано цілому поспільству”. Цим актом галицька шляхта намагалася переконати людей у загибелі опришка, якого селяни вважали невловимим. Через деякий час тіло героя завезли до Коломиї і “помістили в міській ратуші”, мабуть, для проведення посмертних судових церемоній [12,c.118].

В документі недавно виявленому серед матеріалів Бурштинського архіву (а саме: в листі яблунівського губернатора Яна Колендовського від 7 вересня 1745 року) повніше висвітлюється поранення, останні хвилини життя народного героя, подаються нові деталі про загибель Олекси Довбуша. Досі з зізнання Степана Дзвінчука було відомо тільки те, що мертве тіло Довбуша поклали в Коломийській ратуші. Лист свідчить про те, що шляхта, якій не вдалося розправитися з живим Довбушем, вирішила поглумитися над його мертвим тілом, яке було рубане на дванадцять частин і розвішане на палях в одинадцяти селах і містах Коломийського повіту. Такої жорстокої розправи не було вчинено досі ні над одним опришківським ватажком [6,c.68].

На думку В. Грабовецького, можна лише припустити, що хрести і камені народ міг пізніше встановлювати на тих місцях, де висіли на палях розрублені частини Довбушевого тіла. Не виключена можливість, що хрест на скалі під Косовом ( який зберігся до сьогодні) був поставлений народом саме на тому місці, де була виставлена на видовище частина тіла Довбуша.

Шматки тіла опришка були виставлені на палях у Кутах, Косові, Криворівні, Космачі, Лючках, Микуличині, Чорному Потоці, Зеленій, Вербіжі, Коломиї і Виткові. Видно ці місця були найбільш важливими центрами діяльності народного ватажка [4,c.136].

Отже, слід сказати, що внаслідок діяльності Довбуша його ім’я стало символом боротьби і перемог над шляхтою. Пригноблений народ в особі Олекси бачив свого визволителя й охоронця. Не випадково, всюди, де з’являвся Довбуш з опришками, селяни допомагали йому чим могли, вказували, яких панів карати. Про цей взаємозв’язок Довбуша і селян не могли не знати урядові шляхетські кола. Шляхта погрожувала селянам різними карами, а вони несли опришкам харчі і зброю. В окремих селах Довбуш підтримував зв’язки не з одним – двома, а з групою селян, навіть з усією громадою.

Протягом 7 років Довбуш здійснив 30 походів. Караючи панів, забираючи у них майно і повертаючи його знедоленим, славетний ватажок, ще за життя став улюбленцем народних мас, легендарним і нескореним героєм. Про нього складалися пісні, легенди, перекази. Загинув Довбуш в с. Космачі. Його підступно вбив сільський глитай Степан Дзвінчук.

Хоч рух опришків під керівництвом Довбуша мав і слабкі сторони, які неминуче вели до поразки, він відіграв свою прогресивну роль в анти шляхетській опозиції на західноукраїнських землях. Історична заслуга Довбуша в тому, що йому вдалося організувати групу селян на партизанську боротьбу проти експлуататорської верхівки Прикарпаття, Закарпаття і Буковини. Високу і заслужену оцінку Довбушу дали кращі представники українського народу, прогресивні діячі Росії, Польщі, Чехословаччини, Австрії.