19 Вчення Спінози о субстанції, свободі і необхідності

Згідно з вченням Спінози субстанція має "безліч кількість атрибутів". Субстанція сама по собі нескінченна. Кожна із її атрибутів, як говорить Спіноза, "повинна розумітись сама по собі". Нескінченна і досконала субстанція виключає будь-який рух ,яку - не будь зміну. Також ж і її атрибути не підлягають змінам. Субстанція існує сама по собі із необхідністю і сама є своєю власною причиною. В той час як сама субстанція і її атрибути мають характер нескінченності, для опису одиничних речей, котрі є "кінцевими", Спіноза використовує поняття "модус". Те, що характеризується цими модусами (поодинокі речі), має на відміну від субстанції і його атрибутів існування, спочиваюче на "зовнішній причині". Це існування характеризується не тільки кінцевістю, а й зміною, рухом (у межах простору й часу). Якщо у субстанції і її атрибутів буде виключена можливість будь-якого "зовнішнього впливу" (субстанція - це все, і все це - субстанція), то між модусами зовнішнє поєднання зовнішні зв’язки існують. Розуміння субстанції (Бога) у Спінози є невід’ємною передумовою рішення власної етичної проблематики. У центрі його уваги перебуває питання свободи. У розумінні Спінози, у субстанції зливаються необхідність і свобода. Бог (субстанція) вільний, бо все, що він робить, виходить із своєї власної необхідності. У природі, туди Спіноза включає й людину, панує детермінізм, т. е. необхідність. Людина, однак, відповідно до Спінозі, модус особливого виду. Людина пізнає субстанцію з двох її атрибутів: протяжність і мислення. “Свобода є пізнана необхідність так формулював Спіноза шлях людини до свободи. У результаті людина доходить до того що вона не плаче і сміється, а розуміє необхідність, і приходячий характер перипетій життя. Для нього характерна поширеність, як і для інших тіл, але в саме той час властиво мислення, т. е. розум. Людська воля обмежена. Свобода людини полягає у єдності розуму волі. Тому і ми розміри реальної свободи визначаються ступенем розумного пізнання. Свобода й необхідність, по Спінозі, не протилежні поняття. Навпаки, вони зумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності, відповідно до Спінозі, є не свобода, а сваволя.

18 Основні принципи метафізики Декарта

Метафізична система Декарта (1596-1650) є вченням про світ, як єдність двох субстанцій (незмінна основа всіх явищ і процесів, реальність в аспекті внутрішньої єдності всіх форм її розвитку, усього розмаїття явищ природи, й історії, включаючи людину і її свідомість): протяжної і мислячої. Р. Декарт закладає основи дедуктивно – раціоналістичного методу пізнання. Він тісно пов’язав розвиток наукового мислення зі спільними філософськими принципами. Він вважає, що потрібна філософія нового типу, котра зможе допомогти в практичних справах людей. У роботі “Міркування про методи” Р.Декарт сформулював основні принципи, які мають слідувати, що б “вести свій розум до пізнання істини”.

- Перше правило: приймати за справжнє те, що самоочевидне, сприймається зрозуміло і чітко і дає приводу до сумніву.

- Друге правило: кожну складну річ потрібно ділити на складові, сягаючи самоочевидних речей (правило аналізу).

- Третє правило: у пізнанні йти від простих речей до більш складних(правило синтезу).

- Четверте правило: перелічувати у обсязі як осягнуте так і пізнане, що б бути впевненим у тому, що нічого не пропущено. Основний шлях, що веде до пізнання всього можливого – індукція і дедукція інтуїтивно осягнутого. Р.Декарт пропонує йти від загальних філософських положень до більш приватних положень конкретних наук, а від них – до максимально конкретних знань. Основні принципи метафізики Декарта представляють собою філософське осмислення методології математики.