1.

Крим.право — це система, сукупність юридичних норм (а по суті — законів), прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільна небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили.

Кримінальне право як сукупність юридичних норм становить собою їх цілісну систему, окремі структурні утворення якої (підсистеми) найтіснішим чином пов'язані між собою.

Всі норми кримінального права поділяються па дві частини — Загальну і Особливу.

В Загальну частину включені норми, що визначають завдання, принципи та основні інститути кримінального права. Вони закріплюють підстави кримінальної відповідальності, чинність кримінального закону в просторі і часі, поняття злочину і його види, осудність і неосудність, форми вини, співучасть, покарання і його види, порядок застосування окремих видів покарання, правила їх призначення, регулюють інститути, пов'язані зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, погашенням і зняттям судимості, особливості відповідальності неповнолітніх.

Особлива частина кримінального права містить норми, що описують конкретні види злочинів із зазначенням видів покарань і меж, в яких вони можуть бути призначені за вчинення даних злочинів. Ці норми і зосереджені в Особливій частині КК.

Нерозривний взаємозв'язок норм Загальної і Особливої частин кримінального права проявляється і в тому, що при кваліфікації діянь, вирішенні питань, пов'язаних зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, застосовуються одночасно норми них частин. Так, при кваліфікації замаху на злочин застосуванню підлягають норма Загальної частини, що регулює відповідальність за замах, і норма Особливої частини, в якій передбачений злочин, на здійснення якого вчинював замах винний.

Кримінальне право виконує певні завдання, здійснює свої функції. Основна функція кримінального права як галузі права— це функція охоронна, оскільки воно охороняє властивими йому заходами ті суспільні відносини, що регулюються іншими галузями права. Функція регулятивна:

1) норми кримінального права, забороняючи вчинювані суспільне небезпечні дії (бездіяльність), у той же час вимагають певної правомірної поведінки. Кримінальний закон, який набрав чинності, вже самим фактом свого існування впливає на поведінку людей2) виконуючи функцію охорони існуючих у державі суспільних відносин від злочинних посягань, норми кримінального права опосередковано регулюють ці відносини. 3) деякі норми кримінального права прямо належать до регулятивних.

Принципи кп — це основні, провідні засади, які закріплені в нормах права і визначають побудову всієї галузі права, окремих її інститутів, правотворчу і правозастосовну діяльність: відповідальність лише за вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого законом як злочин; відповідальність лише за наявності вини; особистий характер відповідальності; індивідуалізація кримінальної відповідальності та покарання.

16.

Причетність до злочину - це дія чи бездіяльність, яка хоча і пов'язана з вчиненням злочину, але не є співучастю в ньому. А співучастю у злочині визнається умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Види причетності до злочину:

1) Заздалегідь не обіцяне (тобто не обіцяне до закінчення (завершення) злочину) приховування злочину.(активна діяльність особи по приховуванню злочинця, засобів і знарядь вчинення злочину, його слідів або предметів, здобутих злочинним шляхом.)

2) Заздалегідь не обіцяне придбання чи збут майна, добутого злочинним шляхом.(це активна діяльність особи, що виявляється у купівлі або іншій сплатній передачі майна, здобутого злочинним шляхом, або зберіганні такого майна.)

3) Заздалегідь не обіцяне потурання злочину.(Потурання виражається в тому, що особа, яка зобов'язана була і могла перешкодити вчиненню злочину, такому злочину не перешкоджає: злочин відбувається.)

4) Заздалегідь обіцяне (тобто обіцяне до закінчення злочину) недонесення про злочин.(виражається у неповідомленні органам влади про злочин, що готується або вже вчинений. На відміну від приховування, недонесення - це діяльність пасивна (чиста бездіяльність))

2.

Кримінальна відповідальність — це вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.

Ознаки: 1) кримінальна відповідальність становить собою реальну взаємодію спеціальних органів держави і особи, визнаної винною у вчиненні злочину, внаслідок чого ця особа зазнає певних обмежень; 2)вид державного примусу, що знаходить своє вираження насамперед в осуді злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових позбавлень і обмежень; 3) вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого характеру (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади), визначені тільки в кримінальному законі, перш за все у санкції статті КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 4) зазнавання таких обмежень завжди носить вимушений, а не добровільний характер, оскільки їх застосування е обов'язком спеціально уповноважених органів держави; 5) кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення злочину, що виступає як підстава такої відповідальності.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. У цьому положенні закону міститься відповідь на питання, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинення такого суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочину, передбаченого КК. Тому і говорять, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є склад злочину.

В межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити її фактичну і юридичну сторони. Фактична сторона — це вчинення в реальній дійсності суспільне небезпечного діяння, а юридична — це передбаченість такого діяння в КК. Підставою кримінальної відповідальності є встановлення судом повної відповідності фактичної і юридичної сторін вчиненого. Відсутність такої відповідності свідчить і про відсутність підстави кримінальної відповідальності, тобто складу злочину.

3.

Закон про кримінальну відповідальність — це письмовий правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом і містить кримінально-правові норми, які встановлюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, відзначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання належить застосовувати до осіб, винних у їх вчиненні, формулюють інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину.

Основна функція закону про кримінальну відповідальність — охоронна. Закон про кримінальну відповідальність має також велике попереджувальне значення (превентивна функція). Згідно з ч. 1 ст. 1 завданням КК є запобігання злочинам.

Ознаки: 1.Цей закон є основним джерелом кримінального права. 2. Видається орг.держ.влади. 3.Містить юридичні норми. 4.Регламентує підстави і принципи кримінальної відповідальності і покарання, а також звільнення від відповідальності і покарання.

Тлумачення закону полягає у з'ясуванні її і всебічному розкритті його змісту з метою його точного застосування. Тлумачення не може бути довільним, таким, що виходить за межі волі законодавця, вираженої в тексті закону.

Види: Залежно від суб'єкта, який роз'яснює закон, розрізняють легальне (або офіційне,що здійснюється органом державної влади, Конст. Суд Укр.), судове(Судове тлумачення — це найбільш поширене і частіше за все застосовуване тлумачення:казуальне тлумачення, що дається судами при розгляді конкретної кримінальної справиі і правозастосовне тлумачення, що дається в рекомендаціях Пленуму Верховного Суду України з найбільш складних питань застосування КК) і наукове (або доктринальне-це тлумачення закону, що дасться науковими і навчальними юридичними установами, окремими вченими і практиками в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, статтях, науково-практичних коментарях, експертних висновках.Не має обов'язкової сили).

Тлумачення за обсягом (результатом) може бути буквальним, обмежувальним та поширювальним.

4.

Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння.

Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.

Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі.

Закон про кримінальну відповідальність, який частково пом’якшує відповідальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом’якшує відповідальність.

Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі – це застосування закону за місцем вчинення злочину.Особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за ККУ.Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України.

Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України.

Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом.

5.

Злочин - це передбачене ККУ суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Ознаки злочину: суспільна небезпечность, винность, протиправность і караность.

Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого ККУ, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію. Так, залежно від форми вини злочини можна поділити на умисні і необережні; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності — на закінчені і незакінчені тощо. Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне, і практичне значення.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості( позб. олі до 2 р. чи інше більш мяке покар.), середньої тяжкості( до 5 р.), тяжкі (від 5 до 10),та особливо тяжкі(від 10 і довічне позб волі).. Із змісту цієї норми можна зробити однозначний висновок, що законодавець за основу такої класифікації бере матеріальний критерій, що відбиває внутрішню соціальну сутність злочинів — ступінь їх тяжкості, небезпечності для суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом.

6.

Склад злочину — це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільна небезпечне діяння як злочинне. Ознаки:

1) склад злочину являє собою певну сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, що визначають конкретне суспільно небезпечне діяння як злочинне;

2) тільки в кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених ознак;

3) перелік складів злочинів, передбачених законом, є вичерпним;

4) тільки у складі злочину визначається характер та обсяг відповідальності за вчинений злочин.

Важливе значення складу злочину виявляється в тому, що він дозволяє провести, по-перше, чітке розмежування між злочином і провиною, тобто незлочинним суспільне небезпечним діянням; по-друге, відмежувати один злочин від будь-якого іншого (наприклад, крадіжку від грабежу, зловживання владою або службовим становищем від перевищення влади або службових повноважень).

За ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) виділяють:

1) простий — він містить у собі основні ознаки злочину і не містить ні обтяжуючих (кваліфікуючих), ні пом'якшуючих обставин. 2) склад із кваліфікуючими ознаками, тобто з такими, які обтяжують відповідальність і впливають на кваліфікацію. 3) склад з особливо обтяжуючими (особливо кваліфікуючими) обставинами, тобто такими, які надають злочину особливої суспільної небезпечності. 4) склад злочину з пом'якшуючими обставинами (так званий привілейований склад), що характеризується обставинами, які значною мірою знижують суспільну небезпечність і караність даного виду злочину

За характером структури складів: прості і складні.

До простих складів відносять ті, які містять у собі ознаки одного суспільне небезпечного діяння, що посягає на один об'єкт. Складним є склад, законодавча конструкція якого ускладнена якими-небудь обставинами.

За особливостями конструкції виділяють злочини з формальним складом(такі, що не містять у собі як обов'язкову ознаку суспільне небезпечні наслідки, а тому злочин вважається закінченим з моменту вчинення зазначених у законі діянь), злочини з матеріальним складом(при конструюванні яких як обов'язкові ознаки об'єктивної сторони включаються певні суспільне небезпечні наслідки вчиненого злочину, потрібно обов'язково встановлювати причинний зв'язок між самим діянням і суспільне небезпечними наслідками, що настали) і злочини з усіченим складом(такі, в яких момент закінчення злочину самим законом переноситься на стадію готування або на стадію замаху).

7.

Об'єктом злочину завжди виступає те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. Об'єктом будь-якого злочину є охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини.

Структура об`єкта злочину включає в себе цінності або блага – це об. ознака суб`єкта;факультат. Ознаки – потертпілий-фіз. Особа, якій злочином завдано шкоду; предмет злочину-це будь які речі мат. світу , на які безпосередньо спрямоване посягання.

Значення об`єкта:-це один з елементів підстави настання крим. відпов.; визначає характер сусп.неб. злочину; є системоутворюючим критерієм класифікації злочину; є підставою відмежування злочинів між собою.Таким чином, об'єктом злочину є ті суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність.

Види об’єктів злочину: 1)загальним тут є вся сукупність суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом (загальний об'єкт), 2)особливим - окремі однорідні за своїми властивостями групи цих відносин, які охороняються певною сукупністю кримінально-правових норм (родовий об'єкт), 3)окремим - конкретні суспільні відносини, які охороняються конкретними кримінально-правовими нормами від конкретних злочинних посягань (безпосередній об'єкт). Така класифікація дає змогу визначити об'єкти кримінально-правової охорони на різних рівнях їх узагальнення.

Виокремлюють основний (головний) і додатковий об'єкти.

8.

Об'єктивна сторона злочину - це зовнішня сторона (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину.

Ознаки об'єктивної сторони злочину :обов'язкові (необхідні) і факультативні. До обов'язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності.

Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, виступає обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяльності) є обов'язковим у кожній кримінальній справі.

До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину.

Однак якщо суспільно небезпечні наслідки, місце, час, спосіб, обстановка і засоби вчинення злочину прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов'язкових ознак об'єктивної сторони складу злочину і їх встановлення в такому випадку є обов'язковим.

Значення об'єктивної сторони злочину. По-перше, об'єктивна сторона є елементом складу злочину і входить до підстави кримінальної відповідальності. По-друге, ознаки об'єктивної сторони багато в чому визначають суспільну небезпечність злочину. По-третє, об'єктивна сторона має важливе значення для правильної кваліфікації злочину. По-четверте, об'єктивна сторона має важливе значення для розмежування злочинів, а також відмежування злочинних діянь від незлочинних. По-п'яте, врахування ознак об'єктивної сторони дозволяє суду в кожному конкретному випадку правильно визначити ступінь тяжкості вчиненого злочину (ст. 65) і відповідно до цього призначити покарання, що відповідає вчиненому.

9.

Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками: це особа фізична, осудна, яка досягла певного віку.

У частині 1 ст. 22 прямо зазначено, кримінальній відповідальності особи з 16 років.У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності - 14- за окремі, прямо перелічені законом злочини. Серед цих злочинів зазначені, наприклад, такі, як: умисні вбивства (статті 115-117 КК), умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121; частини 3 статей 345,346, 350, 377, 398); диверсія (ст. 113), бандитизм (ст. 257), зґвалтування (ст. 152), крадіжка, грабіж і розбій (статті 185, 186, 187) і деякі інші. Передбачений ч. 2 ст. 22 КК перелік злочинів, за які настає відповідальність з чотирнадцяти років, є вичерпним.

Види: загальний і спеціальний.

Спеціальний суб'єкт - це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та інші.

У більшості випадків ознаки спеціального суб'єкта прямо зазначені в законі. Так, у статтях КК про злочини, передбачені статтями 364-370, йдеться про те, що вони можуть бути вчинені тільки службовими особами.

В інших же випадках спеціальний суб'єкт у законі може бути прямо і не названий, але скоєний злочин припускає його наявність. Так, у ст. 371 КК прямо не сказано, хто є суб'єктом завідомо незаконного затримання, приводу або арешту. Однак очевидно, що ці злочини можуть бути вчинені лише працівниками правоохоронних органів або суду, які наділені правом застосовувати затримання, привід або арешт.

10.

Неосудною визнається така особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, "не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки".

Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини:а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки. Хронічна психічна хвороба - досить поширений вид захворювання психіки: шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз та ін.

Тимчасовим розладом психічної діяльності визнається гостре, нетривале психічне захворювання, що відбувається у вигляді нападів: різного роду патологічні афекти, алкогольні психози, біла гарячка та ін.

Недоумство (олігофренія) - найтяжче психічне захворювання (психічне каліцтво). Воно є постійним, природженим видом порушення психіки: ідіотія (найбільш глибокий ступінь розумового недорозвитку), імбецильність (менш глибокий), дебільність (найлегша форма).

Під іншим хворобливим станом психіки розуміють важкі форми психостенії, явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Це не психічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони можуть бути прирівнені до них.

Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного.

Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

11.

Суб'єктивна сторона злочину - це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення невідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків. Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов'язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину неоднакові. Вина особи - це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину. Проте в багатьох злочинах суб'єктивна сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультативними ознаками. Вони мають значення обов'язкових ознак лише в тих випадках, коли названі в диспозиції закону як обов'язкові ознаки конкретного злочину. Особливості деяких складів злочинів визначають необхідність з'ясування емоцій, які відчуває особа при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Вони різняться за своїм характером, змістом, часом виникнення. Більшість із них перебувають за межами суб'єктивної сторони злочину, тому що зовсім не впливають на формування її ознак (каяття у вчиненому, страх покарання та ін.) або вплив їх настільки малий, що не має істотного значення при формуванні у свідомості особи мотиву вчинення злочину (співчуття, жалість і т.ін.). Однак деяким із них закон надає значення ознаки суб'єктивної сторони. Так, відповідно до статей 116 і 123 КК стан сильного душевного хвилювання виконує істотну роль у формуванні мотиву вчинення таких злочинів і входить до змісту суб'єктивної сторони.

Вина - це не тільки обов'язкова ознака суб'єктивної сторони, а й передумова кримінальної відповідальності і покарання.

14.

Згідно з ч. 1 ст. 17 "добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця".

Ознаками добровільної відмови є: а) остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин; б) відмова від вчинення злочину з волі самої особи; в) наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця.

Не є добровільною відмовою від злочину і відмова від повторення посягання при невдалій спробі вчинення злочину, оскільки винним зроблено все, що він вважав за необхідне для закінчення злочину, але з не залежних від нього причин злочин не був доведений до кінця.

Під дійовим каяттям слід розуміти такі дії особи, які свідчать про осуд нею вчиненого злочину і про прагнення загладити його наслідки.

Об'єктивною ознакою діяльного каяття є певна активна поведінка особи, яка вчинила злочин, а суб'єктивною ознакою - осуд винним своїх дій (тому ці дії і мають таку назву).

Добровільна відмова можлива тільки при незакінченому злочині. Дійове каяття має місце як при незакінченому, так і при закінченому злочині. Добровільна відмова може виявитися й у бездіяльності, у простому (чистому) утриманні від подальшого вчинення злочину, а діяльне каяття завжди потребує тільки активної поведінки. Добровільна відмова можлива лише від злочинів, вчинених з прямим умислом. Діяльне ж каяття може бути як в умисних, у тому числі вчинених з непрямим умислом, так і в необережних злочинах.

При добровільній відмові особа звільняється від кримінальної відповідальності внаслідок саме добровільної відмови від вчинення злочину, що свідчить про відсутність в її діянні складу злочину. При дійовому каятті склад злочину має місце, і тому воно, як правило, розглядається як обставина, що пом'якшує покарання. Навіть якщо особа при діяльному каятті в деяких випадках і звільняється від кримінальної відповідальності (наприклад, ст. 45), то не у зв'язку з відсутністю в її діянні складу злочину, а з інших обставин, зазначених у законі.

23.

Загальні засади призначення покарання - це ті встановлені законом критерії, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання в кожній конкретній справі. Інакше кажучи, яка б кримінальна справа не розглядалася, яке б покарання не призначалося винному, суд зобов'язаний виходити з цих загальних критеріїв.

Відповідно до ст. 65 загальні засади призначення покарання складаються з таких трьох критеріїв. Суд призначає покарання: 1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин(. Ця вимога означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії винного); 2) відповідно до положень Загальної частини КК(Це означає, що суд повинен керуватися тими принциповими положеннями, що передбачені в Загальній частині КК і належать як до злочину й умов відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх призначення тощо); 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.(Ступінь тяжкості злочину визначається характером конкретного злочину. У зв'язку з цим суд повинен ураховувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто цінність об'єкта злочину.При урахуванні ступеня тяжкості злочину великого значення набуває спосіб вчинення злочину, мотиви вчиненого та інші конкретні обставини справи.Суд враховує особу винного, бо обставини, що її характеризують, мають дуже важливе значення при призначенні покарання)

27.

При призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями статей 65-67 ККУ, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.

При призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись положеннями статей 65-67 ККУ, враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину.

15.

Співучастю у злочині визнається умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Суб'єктивні ознаки - вказівкою, що співучасть - це умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину.

Об'єктивні ознаки співучасті виявляються в тому, що: 1) співучасть є тільки там, де в злочині беруть участь кілька осіб (хоча б дві особи), законодавець називає мінімальну кількість учасників злочину, хоча їх може бути і більше.

2) співучасть - це діяльність спільна. Спільність як об'єктивна ознака співучасті містить такі три моменти: а) злочин вчиняється загальни зусиллями всіх співучасників;б) спільність також означає, що наслідок, який досягається в результаті вчинення злочину, є єдиним, неподільним, загальним для всіх (Співучасників. За цей наслідок відповідальність несуть всі співучасники, незалежно від тієї ролі, яку кожний з них виконував у злочині; в) спільність при співучасті означає, що між діями співучасників і тим злочином, що вчинив виконавець, має місце причинний зв'язок.

Види співучасників, якими, крім виконавця, визнаються організатор, підбурювач і пособник.

Виконавцем (співвиконавцем) за ч. 2 ст. 27 вважається особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що не є суб'єктами злочину, вчинила конкретний злочин.

Організатор (ч. 3 ст. 27) - це особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. Організатор посідає особливе місце в співучасті, він ніби стоїть над всіма співучасниками, регулюючи і направляючи всю їх діяльність.

Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Це значить, що підбурювач - це особа, яка викликала у виконавця або в інших співучасників рішучість, бажання вчинити злочин, тобто умисел на вчинення злочину.

Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Форми співучасті - це об'єднання співучасників, які розрізняються між собою за характером виконуваних ролей і за стійкістю суб'єктивних зв'язків між ними.

Проста співучасть (співвиконавство, співвинність) має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину і, отже, всі вони виконують однорідну роль.

Складна співучасть (співучасть з розподілом ролей) виявляється в тому, що співучасники виконують різнорідні ролі, тут має місце розподіл ролей - один або кілька з них - виконавці, інші -- підбурювачі, пособники і т.п.

Злочин вчиняється різними злочинними групами: а) вчинення злочину групою осіб; б) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою; в) вчинення злочину організованою групою; г) вчинення злочину злочинною організацією.

13.

Стадії вчинення злочину - це певні етапи його здійснення, які істотно різняться між собою ступенем реалізації умислу, тобто характером діяння (дії або бездіяльності) і моментом його припинення.

Не є стадіями вчинення злочину той або інший стан свідомості особи, її думки, прояв намірів, їх формування і виявлення. Це ще не діяння, у якому об'єктивується умисел. Тільки суспільно небезпечні діяння можуть бути заборонені кримінальним законом під загрозою покарання, тільки вони можуть розглядатися як стадії вчинення злочину.

Стадії вчинення злочину є видами цілеспрямованої діяльності, етапами реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети і тому можуть міститися тільки в злочинах, вчинених з прямим умислом.

Види стадій вчинення злочину. КК визнає злочинними і караними три стадії вчинення злочину: 1) готування до злочину; 2) замах на злочин, що разом з готуванням до злочину становлять незакінчений злочин; 3) закінчений злочин. Ознаки готування до злочину і замаху на злочин передбачені відповідно у ст. 14 і ст. 15, а закінчених злочинів - у диспозиціях статей Особливої частини КК. Якщо злочин закінчений, то він поглинає всі стадії його вчинення, вони не мають самостійного значення і не впливають на його кваліфікацію.

17.

Одиничний злочин має місце там, де він передбачений кримінальним законом як одиничний самостійний склад злочину.

Одиничні злочини поділяються на прості та ускладнені одиничні злочини.

Прості одиничні злочини передусім мають місце в тих випадках, коли одній дії (бездіяльності) відповідає і один наслідок, передбачений у кримінальному законі. Простий одиничний злочин може складатися з однієї дії, наслідки якої лежать за межами відповідного складу (так звані злочини з формальним складом).

Ускладнені одиничні злочини характеризуються більш складною структурою складу, в них більш складні об'єктивна і суб'єктивна сторони вчиненого. Є такі види ускладнених одиничних злочинів: триваючі, продовжувані, складені злочини, а також злочини, які кваліфікуються за настанням додаткових тяжких наслідків (їх часто називають злочинами, кваліфікованими за наслідками).

Триваючий злочин можна визначити як одиничний злочин, який, розпочавшись дією або бездіяльністю особи, далі вчиняється безперервно протягом більш-менш тривалого часу.Початком триваючого злочину є вчинення особою певної дії або бездіяльності.

Продовжуваний злочин - злочин, який складається з декількох тотожних злочинних діянь, що спрямовані до єдиної мети і складають у цілому єдиний злочин.

Продовжуваному злочину властиві такі ознаки: 1) він складається з двох або більше самостійних, тобто віддалених одне від одного в часі, тотожних злочинних діянь; 2) всі ці діяння об'єднані єдиним наміром і прагненням до досягнення спільної, кінцевої мети; 3) саме тому вони розглядаються не як множинність злочинів, а як одиничний злочин; 4) продовжуваний злочин кваліфікується за однією, окремою статтею (частиною статті) КК.

Складений злочин - це злочин, який складається з двох або більше злочинних діянь, кожне з яких, якщо розглядати їх відокремлено (ізольовано), являє собою самостійний злочин, але внаслідок їх органічної єдності утворюють один одиничний злочин, який охоплюється ознаками однієї статті (частини статті) КК.

18.

Множинність злочинів можна визначити як вчинення особою самостійно або у співучасті двох або більше умисних злочинних діянь, кожне з яких утворює склад самостійного злочину, за жодне з яких особа не притягалась до кримінальної відповідальності або вчинення нового умисного злочину особою, яка має непогашену (незняту) судимість за раніше вчинений злочин.

Види множинності злочинів чітко визначені чинним кримінальним законом, це:

повторність злочинів (ст. 32 КК); сукупність злочинів (ст. 33 КК); рецидив злочинів (ст. 34 КК)

Обовязковими ознаками поняття множинності злочинів є такі особливості:

Поняття множинності злочинів охоплює суспільно небезпечну поведінку однієї і тієї самої особи.

Суспільно небезпечна поведінка особи у поєднанні з іншими фактичними обставинами відповідає юридичним складам принаймні двох окремих злочинів і тим самим утворює разом із цими обставинами принаймні два окремих фактичних склади злочинів.

Суспільно небезпечна поведінка особи, що в поєднанні з іншими обставинами утворює фактичні склади двох або більше злочинів, з кримінально-правової точки зору не може розглядатись як одиничний (єдиний) злочин. Необхідність відмежування множинності злочинів від одиничного злочину виникає, зокрема, при вчиненні складного злочину (розбій), складеного злочину (бандитизм), злочину з кількома альтернативними діяннями у своєму складі (носіння, виготовлення або збут холодної зброї без дозволу), злочину, в складі якого є основні і похідні наслідки (тілесне ушкодження, що потягло смерть), продовжуваного злочину (частинами протягом кількох днів), триваючого злочину (незаконне зберігання).

Фактичний склад кожного злочину, що вчинила особа, відіграє (чи відіграв - при рецидиві злочинів) роль самостійної основної фактичної підстави кримінальної відповідальності.

Щодо кожного з вчинених особою злочинів зберігаються певні кримінально-правові наслідки, які певною мірою впливають на зміст або обсяг "сукупної" кримінальної відповідальності.

19.

Обставини, що виключають злочинність діяння.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Уявною обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.

22.

Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.

З цього визначення видно, що поняття системи покарань містить у собі низку ознак, а саме :

а) система покарань встановлюється тільки законом. Жодне покарання не може визначатися довільно, його вид, розміри, порядок і підстави застосування можуть бути зазначені тільки в законі;

б) перелік покарань, що утворюють систему, обов'язковий для суду. Інакше кажучи, суд, прерогативою якого є застосування покарання, не має права відступити від цієї системи;

в) перелік покарань, що утворюють систему, є вичерпним.

г) система покарань передбачає їх розміщення у певному порядку за ступенем їх суворості. У ст. 51 КК вони розташовані починаючи від менш суворих до більш суворого.

Система покарань, встановлена в ст. 51 КК, містить в собі такі види покарань: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. Отже, КК передбачає 12 видів покарань.

Усі покарання, що входять у систему, можуть бути класифіковані за певними ознаками, закріпленими у кримінальному законі. Така класифікація має не тільки теоретичне, а й, що дуже важливо, велике практичне значення, тому що вона сприяє правильному застосуванню окремих видів покарань.

Покарання класифікуються за порядком (способом) їх призначення; за суб'єктом, до якого застосовується покарання; за можливістю визначення строку покарання та ін.

20.

Особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених ККУ, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування.

Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених ККУ, здійснюються виключно судом. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється законом.

Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.

У разі порушення умов передачі на поруки особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин.

Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.

Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

1) два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі; 2) три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі; 3) п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості; 4) десять років - у разі вчинення тяжкого злочину; 5) п'ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

21.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття покарання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і розглянути основні ознаки покарання.

Ознаки:

1.визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.

2.особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

3.покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру.

4.покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

5. в покаранні знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця.

6.покарання має особистий характер. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного.

Проблема мети покарання викликала великі спори.У чинному законі питання про мету покарання вирішене в ч.2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Отже, мета покарання це: 1) каруа як відплата за вчинене; 2) виправлення засудженого; 3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження); 4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту.

24.

ККУ передбачає два випадки призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом: а) призначення покарання, нижче від найнижчої межі(що суд призначає засудженому покарання того виду, який зазначений у санкції (в альтернативній санкції - один із видів покарань із декількох, у ній передбачених), але це покарання призначається в розмірі нижче від найнижчої межі, тобто нижче мінімуму санкції статті, що передбачає відповідальність за злочин, у вчиненні якого визнаний винним підсудний.); б) перехід до іншого, більш м'якого виду покарання.(зустрічається частіше, ніж призначення покарання, нижче від найнижчої межі, оскільки більшість санкцій в КК містять вказівки лише на вищу межу покарання (побудовані за правилом - "до такого строку"). При переході до іншого виду покарання суд призначає покарання, не зазначене в санкції, але більш м'яке за своїм видом, виходячи з порівняльної суворості покарань, зазначених у переліку ст. 51)

Обставинами, що пом'якшують покарання, слід вважати такі, що зазначені в ст. 66, а також інші подібні обставини, наявні в справі.

При урахуванні особи винного беруться до уваги зразкова поведінка в побуті до вчинення злочину, чесна трудова діяльність, позитивна характеристика та ін.

Рішення суду у вироку про застосування ст. 69 повинно бути обов'язково мотивоване. Мотиви повинні бути викладені в описовій частині вироку. У резолютивній же його частині зазначається остаточна міра покарання з посиланням на те, що вона застосовується в порядку ст. 69.

25.

Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше злочинів, суд призначає покарання за ці нові злочини за правилами, передбаченими у статті 70 цього Кодексу, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю чи частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, встановлених у частині другій цієї статті.

При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. Якщо

Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років. При складанні покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.

Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

26.

За наявності визначених у КК підстав винна у вчиненні злочину особа може бути повністю або частково звільнена від покарання за вчинене. В аналізованому інституті кримінального права найбільшою мірою знайшли своє відображення принципи гуманізму і економії заходів кримінального впливу, покладені в основу нової політики держави загалом та кримінального права зокрема. На відміну від звільнення від кримінальної відповідальності звільнення від покарання застосовується тільки до вже засуджених осіб. Звільнення від покарання здійснюється тільки судом (крім звільнення від покарання на підставі закону України про амністію чи акта про помилування - ч. 1 ст. 74 КК).

КК передбачає різні види звільнення від покарання. Їх частіше за все об'єднують у дві групи: звільнення безумовне і звільнення умовне.

При безумовному звільненні перед особою не ставляться які-не-будь вимоги в зв'язку з її звільненням. Умовне ж звільнення пов'язане з пред'явленням особі визначених законом вимог, які вона має виконати протягом певного іспитового строку. Їх порушення тягне за собою скасування застосованого судом звільнення від покарання.

До умовного звільнення від покарання належать: звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75-79 КК), умовнодострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК), звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК); до безумовних - звільнення від покарання на умовах ч.4 ст. 74 і ст. 49 КК, звільнення у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК), заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК), звільнення від покарання за хворобою (ст. 84 КК).

Особливим видом звільнення від покарання є звільнення від покарання у разі прийняття нового закону, що виключає або пом'якшує призначене особі покарання (частини 2, 3 ст. 74 КК). Конституція України (ч. 1 ст. 58) та КК (ст. 5) встановлюють принцип, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти мають зворотну дію уразі, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Дія такого закону поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання, в тому числі на осіб, що відбувають або вже відбули покарання, але мають судимість. Якщо новий закон пом'якшує караність діяння, за яке засуджений відбуває покарання, призначена йому міра покарання, що перевищує санкцію знов виданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом.

Амністія і помилування частіше за все носять безумовний характер, хоча можуть бути (особливо амністія) й умовними.

12.

Під помилкою в кримінальному праві розуміється неправильне уявлення особи про юридичні властивості або фактичні ознаки вчинюваного нею діяння.

Розрізняють два види помилки: юридичну і фактичну.

Юридична помилка полягає в неправильному уявленні особи про юридичні властивості вчиненого, його правову характеристику. Саме тому юридичну помилку ще інакше називають помилкою в праві. Отже, при юридичній помилці особа може помилятися в злочинності чи незлочинності вчиненого нею діяння, його кваліфікації, виді чи розмірі покарання, передбаченого законом за це діяння. Відповідно юридична помилка поділяється на три види: а) помилку в злочинності діяння; б) помилку в кваліфікації злочину; в) помилку у виді і розмірі покарання.

Помилка особи в юридичних ознаках відображує незнання нею кримінального закону і, за загальним правилом, не впливає на кримінальну відповідальність та покарання.

Фактична помилка - це неправильне уявлення особи про фактичні об'єктивні ознаки вчинюваного нею діяння. При фактичній помилці особа правильно оцінює юридичну, правову характеристику певного діяння як конкретного злочину, проте помиляється у його фактичних ознаках. Залежно від того, у змісті яких саме об'єктивних ознаках помиляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки: а) помилку в об'єкті; б) помилку в характері діяння (дії або бездіяльності); в) помилку в причинному зв'язку; г) помилку в особі потерпілого.

28.

Погашення судимості - це автоматичне її припинення при встановленні певних, передбачених законом умов.

ККУ встановлює диференційовані строки погашення судимості залежно від виду і строку покарання, відбутого винним. У деяких випадках судимість погашається самим фактом відбуття покарання або звільнення від нього.ККУ передбачає також погашення судимості перебігом встановленого в законі строку після відбуття особою основного і додаткового покарання. Тривалість цих строків встановлюється залежно від виду покарання і ступеня тяжкості вчиненого злочину. Закінчення передбачених ст. 89 КК строків судимості за умови, що перебіг строку не переривався вчиненням нового злочину, дозволяє вважати особу такою, яка не має судимості, що є важливим чинником реалізації прав людини.

У деяких випадках строк погашення судимості спливає одночасно з строком давності обвинувального вироку.

У зв'язку з широким застосуванням умовно-дострокового і дострокового звільнення від покарання, а також заміни покарання більш м'яким, виникає питання, як обчислювати в цих випадках строк погашення судимості: з моменту відбуття покарання, визначеного вироком суду, чи з моменту звільнення. Закон вирішує і це питання.

Для зняття судимості необхідні такі умови: 1) відбуття особою покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі; 2) закінчення не менше половини строку погашення судимості, передбаченого в ст.89 КК; 3) встановлення судом того, що особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення. Для дострокового зняття судимості необхідна сукупність цих умов.

29.

Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільна небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, в спеціальний лікувальний заклад (ст. 92 КК).

Підставою застосування примусових заходів медичного характеру є: 1) вчинення суспільно небезпечного діяння, ознаки якого передбачені в статтях Особливої частини КК (пункти 2 і 3 ст. 93 КК), або злочину (п. 2 ст. 93 КК); 2) наявність у особи психічного захворювання; 3) визнання судом особи такою, що становить небезпеку для себе або інших осіб.

Є вичерпний перелік примусових заходів медичного характеру. Ними є: 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; 2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; 3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом; 4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом. Вибір конкретного заходу визначається судом, виходячи із: а) характеру і тяжкості захворювання, б) тяжкості вчиненого діяння та в) ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб.

Якщо підстави для припинення або зміни цих заходів відсутні, то представник психіатричного закладу (лікар-психіатр) направляє в суд заяву про необхідність продовжити застосування примусового заходу медичного характеру на строк, який кожного разу не може перевищувати 6 місяців. Остаточне рішення про продовження, зміну або скасування примусових заходів медичного характеру приймає суд.

Якщо суд вирішить припинити застосування цих заходів у зв'язку зі зміненням психічного стану особи на краще, він може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (ст. 96 КК). Підставою застосування примусового лікування є: засудження особи за вчинений злочин до покарання і наявність у неї хвороби, що містить небезпеку для здоров'я інших осіб. Це можуть бути, алкоголізм, туберкульоз, венеричні хвороби та ін.

У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.

30.

Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, передбачені частиною другою статті 105 цього Кодексу.

Примусові заходи виховного характеру, передбачені частиною другою статті 105 цього Кодексу, суд застосовує і до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу.

У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності.

Види покарань

До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:

1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи; 4) арешт; 5) позбавлення волі на певний строк.

До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

При призначенні покарання неповнолітньому суд, крім обставин, передбачених у статтях 65 - 67 цього Кодексу, враховує умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.

При призначенні покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати п'ятнадцяти років.

 Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується до неповнолітніх відповідно до статей 75 - 78 цього Кодексу, з урахуванням положень, передбачених цією статтею.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути застосоване до неповнолітнього лише у разі його засудження до позбавлення волі.

Іспитовий строк установлюється тривалістю від одного до двох років.

У разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на окрему особу, за її згодою або на її прохання, обов'язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи.

Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.

31.

Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку – це ті злочини, які світове співтовариство визнає особливо небезпечними для всього людства, тому що вони підривають основи міжнародних відносин і здатні знищити саме людство (агресивна війна, застосування зброї масового знищення, геноцид тощо).

Особливістю цих злочинів також є їх зв'язок з міжнародним кримінальним правом, за яким ці діяння також визнаються злочинами.

Більшість злочинів, передбачених у розділі XX КК, вважаються закінченими з моменту вчинення суспільне небезпечних дій. Суб'єктивна сторона всіх злочинів характеризується умислом. Відповідальність за посягання на життя представника іноземної держави (ст. 443) настає з 14 років, а за інші злочини — з 16 років.

Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку можна поділити на три групи, виходячи з їх об'єктів: 1) злочини проти миру (пропаганда війни; планування, підготовка розвязування та ведення агресивної війни; порушення законів та звичаїв війни; найманство); 2) злочини проти безпеки людства (Застосування зброї масового знищення; Розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення; Екоцид; Геноцид); 3) злочини проти міжнародного правопорядку (Посягання на життя представника іноземної держави; Злочини проти осіб та установ, що мають міжнародний захист; Незаконне використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця; Піратство).

32.

Хабарництво - одержання службовою особою, а також давання їй хабара з метою одержання певних вигід протизаконним порядком

Хабарництво включає в себе три самостійних склади злочину: одержання хабара (ст. 368), давання хабара (ст. 369) і провокацію хабара (ст. 370).

Одержання хабара (ст. 368) — це одержання службовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабар, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.

Хабар як предмет цього злочину — це незаконна винагорода матеріального характеру, яка може являти собою майно, в тому числі вилучене з вільного обороту (гроші, в тому числі в іноземній валюті, цінні папери, матеріальні цінності), право на майно (документи, що дають право на одержання майна або право вимагати виконання майнових зобов'язань тощо), будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них або від права на майно, безкоштовне надання послуг майнового характеру тощо).

Давання хабара (ст. 369) нерозривно пов'язано з його одержанням і полягає в передачі службовій особі матеріальних цінностей, права на майно або у вчиненні на її користь дій майнового характеру за виконання (невиконання) в інтересах того, хто дає хабар або третіх осіб, дій з використанням службового становища.

Предмет давання і одержання хабара повністю співпадає. Хабар може передаватися в будь-якій формі — відкритій або завуальованій.

Провокація хабара (ст. 370) — це свідоме створення службовою особою обставин і умов, що зумовлюють пропонування або одержання хабара, щоб потім викрити того, хто дав або взяв хабара.

33.

Військовими злочинами, згідно зі ст. 401, визнаються злочини проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов'язаними під час проходження ними навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів.

Родовам об'єктом військових злочинів є встановлений порядок несення або проходження військової служби, під яким розуміють врегульовані правовими нормами суспільні відносини, що виникають та існують при проходженні служби різними категоріями військовослужбовців в процесі їх службової та бойової діяльності.

Об'єктивна сторона військових злочинів полягає у вчиненні суспільне небезпечного діяння, що порушує встановлений порядок несення або проходження військової служби.

Суб'єктивна сторона військових злочинів характеризується або умисною виною (статті 402, 404, 406 тощо), або виною необережною (статті 403, 412 тощо), деякі військові злочини можуть вчинятися як умисно, так і необережно (статті 418, 419, 420 тощо).

Суб'єктами військових злочинів можуть бути: військовослужбовці і військовозобов'язані під час проходження ними навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів.

Не вважаються суб'єктами військових злочинів співробітники органів внутрішніх справ, робітники та службовці військових частин і установ, учні суворовських та нахімовських училищ.

Систему військових злочинів складають злочини: 1) проти порядку підлеглості і військової честі (статті 402—406); 2) проти порядку проходження військової служби (статті 407—409); 3) проти порядку користування військовим майном і його зберігання (статті 410—414); 4) проти порядку експлуатації військової техніки (статті 415—417); 5) проти порядку несення бойового чергування та інших спеціальних служб (статті 418—421); 6) проти встановленого порядку збереження військової таємниці (ст. 422); 7) військові службові злочини (статті 423—426); 8) проти порядку несення служби на полі бою і в районі воєнних дій (статті 427—433); 9) злочини, відповідальність за які передбачена міжнародними конвенціями (статті 434—435).

34.

Злочини проти правосуддя – це злочини, за які передбачена відповідальність за посягання на нормальну діяльність не тільки судової влади, а й органів, що сприяють процесуальній діяльності з виконання судом функції правосуддя (органів прокуратури, слідства і дізнання), а також органів, що виконують винесені судами вироки, ухвали, постанови та інші судові рішення.

Система:1. Злочини, які посягають на конституційні принципи діяльності органів досудового слідства, дізнання, прокуратури і суду: завідомо незаконні затримання, привід або арешт; притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності; порушення права на захист; втручання в діяльність судових органів і ін.

2. Злочини, які посягають на життя, здоров'я, особисту безпеку, майно суддів, засідателів та інших учасників судочинства : посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя; посягання на життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги; погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного та ін.

3. Злочини, які перешкоджають одержанню достовірних доказів та істинних висновків у справі : примушування давати показання; завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину; завідомо неправдиве показання; відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків і ін.

4. Злочини, які перешкоджають своєчасному розкриттю і присіченню злочину: невжиття заходів безпеки щодо осіб, взятих під захист; розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист; розголошення даних досудового слідства або дізнання; і ін.

5. Злочини, які перешкоджають виконанню вироку (рішення) і призначеного ним покарання: невиконання судового рішення; приховування майна; ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням, волі; втеча з місця позбавлення волі або з-під варти і ін.

35.

Злочини у сфері службової діяльності — це злочини, за яякі передбачена кримінальна відповідальність за діяння, родовим об'єктом яких є суспільні відносини, що забезпечують нормальну діяльність державного і громадського апарату, а також апарату управління підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності. Це : зловживання владою або службовим становищем, перевищення влади або службових повноважень, службове підроблення, службову недбалість, одержання хабара, давання хабара і провокацію хабара.

Безпосереднім об'єктом кожного із вказаних злочинів виступають суспільні відносини, що забезпечують нормальну службову діяльність в окремих ланках державного і громадського апарату, а також апарату управління окремих підприємств, установ та організацій.

Об'єктивна сторона злочинів, які вчиняються у сфері службової діяльності характеризується такими ознаками. Зловживання владою або службовим становищем і службова недбалість можуть бути вчинені як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності. Інші злочини вчиняються лише шляхом дії. Однак для всіх службових злочинів (за винятком давання хабара) характерною є наявність безпосереднього зв'язку між діянням, яке вчиняє особа, та посадою, яку вона займає, чи службовою діяльністю, яку здійснює. Істотна шкода може виражатися у заподіянні: 1) матеріальних (майнових) збитків; 2) нематеріальної (фізичної, моральної тощо) шкоди; 3) матеріального збитку у поєднанні з наслідками нематеріального характеру.

Суб'єктом злочинів, які вчиняються у сфері службової діяльності, може бути тільки службова особа, тобто спеціальний суб'єкт. Відповідно до п.1 примітки до ст. 364 службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням. Таким чином, до кола службових закон відносить осіб, які: 1) здійснюють функції представників влади або обіймають посади, пов'язані з виконанням 2) організаційно-розпорядчих чи 3) адміністративно-господарських обов'язків.

Суб'єктивна сторона даних злочинів характеризується умисною або змішаною формою вини.

36.

Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж – це передбачені розділом КК Українизлочини, за які встановлена відповідальність за незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж (ст. 361), викрадення, привласнення, вимагання комп'ютерної інформації або заволо-діння нею шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем (ст. 362), порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем (ст. 363).

Родовим об'єктом цих злочинів є суспільні відносини у сфері безпеки комп'ютерної інформації і нормального функціонування електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж.

Предмет злочину: 1) електронно-обчислювальна машина (ЕОМ); 2) автоматизовані комп'ютерні системи (АКС) ; 3) комп'ютерні мережі (мережа ЕОМ); 4) носії комп'ютерної інформації; 5) комп'ютерна інформація .

Об'єктивна сторона цих злочинів може виражатися в активних діях, а також в злочинній бездіяльності.

Для об'єктивної сторони цих злочинів потрібне не тільки вчинення суспільне небезпечного діяння, а й настання суспільне небезпечних наслідків. При цьому вимагання комп'ютерної інформації може розглядатися і як злочин з формальним (і усіченим) складом.

Суб'єктивна сторона цих злочинів передбачає, як правило, умисну вину. Хоч можлива і необережність — при порушенні правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем (ст. 363).

Мотиви і цілі можуть бути різними — помста, заздрість, прагнення до володіння інформацією. Якщо ж, наприклад, викрадення інформації, вчиняється з корисливих мотивів і містить ознаки складу шахрайства, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів — за статтями 362 і 190.

Суб'єкт цього злочину — будь-яка особа, а у деяких випадках суб'єкт спеціальний — службова особа (ст. 362), особа, відповідальна за експлуатацію ЕОМ (ст. 363).

37.

Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян - це злочини, що істотно порушують суспільні відносини, які забезпечують нормальне функціонування органів влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян та їх представників; протидіють нормальній діяльності цих органів, послаблюють їх авторитет, заподіюють шкоду життю, здоров'ю, гідності або власності громадян, іншим об'єктам, які охороняються законом.

Система:

1. Злочини у сфері використання державних символів (Наруга над державними символами; Незаконне підняття Державного Прапора України на річковому або морському судні).

2. Злочини, пов'язані із перешкоджанням діяльності організацій та об'єднань громадян (Незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій; Захоплення державних або громадських будівель чи споруд).

3. Злочини проти представників влади, працівників правоохоронних органів, членів громадських формувань (Опір представникові влади, праці. правоохор., члену гром. форм. з охор.гром... і державного кордону або військовослужбовцеві Умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу Посягання на життя працівника правоох. органу, члена гром.з охорони гром. порядку і держ. кордону або військовослужбовця Захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника Самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи та ін).

4. Злочини у сфері використання документів і засобів отримання інформації (Викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження Підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів Умисне пошкодження ліній зв'язку).

5. Інші злочини проти авторитету держави і діяльності об'єднань громадян (Одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань; Самоправство).

38.

Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації

Родовим об'єктом цих злочинів є сукупність суспільних відносин, що забезпечують обороноздатність України, її незалежність, територіальну цілісність та недоторканність. Важливість цього об'єкта обумовлена тим, що відповідно до ст. 17 Конституції України «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу».

Водночас злочини, об'єднані зазначеним родовим об'єктом, мають різні безпосередні об'єкти. Виходячи з цього, можна визначити таку систему цих злочинів:

І. Злочини, які посягають на відносини у сфері охорони державної таємниці або конфіденційної інформації. Це: розголошення державної таємниці (ст. 328); втрата документів, що містять державну таємницю (ст. 329); передача або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави (ст. 330).

II. Злочини, які посягають на недоторканність державного кордону України. Це: незаконне перетинання державного кордону (ст. 331); незаконне переправлення осіб через державний кордон України (ст. 332); незаконне вивезення за межі України сировини, матеріалів, обладнання, технологій для створення зброї, а також військової і спеціальної техніки (ст. 333); порушення правил міжнародних польотів (ст. 334).

III. Злочини, які порушують порядок комплектування збройних сил України, що забезпечує її обороноздатність. Це: ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335); ухилення від призову за мобілізацією (ст. 336); ухилення від військового обліку або спеціальних зборів (ст. 337).

39.

Злочини, пов'язані з незаконним вживанням наркотичних і одурманюючих засобів, а також допінгу - Незаконне введення в організм наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; Схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; Незаконне публічне вживання наркотичних засобів; Організація або утримання місць для незаконного вживання, виробництва чи виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; Незаконна організація або утримання місць для вживання одурманюючих засобів; Схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів;Спонукання неповнолітніх до застосування допінгу

Для цих злочинів притаманний загальний субєкт.

З суб'єктивної сторони ці злочини вчиняється з прямим умислом, що поєднується із спеціальною мотивом та метою — наприклад: викликати у потерпілого бажання вживати наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги; викликати у потерпілого бажання застосувати допінг.

Злочини вважаються закінченими з моменту вчинення зазначених дій.

Спонукання неповнолітніх до застосування допінгу

(ст. 323). Предметом є допінг — засоби і методи, які входять до переліку заборонених Антидопінговим кодексом Олімпійського руху.

З об'єктивної сторони під спонуканням слід розуміти дії винного, спрямовані на те, щоб збудити намір, бажання застосувати допінг неповнолітнім.

Схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів (ст. 324). Предметом злочину є одурманюючі засоби, які не є наркотичними або психотропними, або їх аналогами.

З об'єктивної сторони цей злочин виражається у схилянні неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів.

40.

До злочинів, пов'язаних з незаконним обігом наркотичних засобів та інших предметів, небезпечних для здоров'я населення відносять: Контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів Використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту; Посів або вирощування снотворного маку чи конопель; Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання прекурсорів; Порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, перевезення, пересилання, зберігання з метою збуту або збут отруйних і сильнодіючих речовин.

2) злочини, пов'язані з незаконним заволодінням наркотичними засобами, а також обладнанням, призначеним для їх виготовлення ( Викрадення, привласнення, вимагання наркотич...психотр... або зловживання службовим становищем; Викр... прекурсорів, аналогів і т. д.Незаконна видача рецепта на право придбання нарк.психотр...).

Віддмінність в субєктному складі, мотиві і меті.

41.

Злочини проти сусп. моральності- це злочини, що заподіюють або ставлять під загрозу заподіяння істотної шкоди моральним основам життя суспільства. Сукупність цих відносин і є родовим об'єктом зазначених злочинів.

У свою чергу, злочини проти суспільної моральності можна поділити на три види: І) посягання на основні моральні принципи і цінності у сфері духовного і культурного життя суспільства (Наруга над могилою; Знищення,.. - об'єктів культурної спадщини та самовільне проведення пошукових робіт на археологічній пам'ятці; Жорстоке поводження з тваринами; Ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості ); 2) посягання на основні принципи моральності у сфері статевих відносин (Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів; Створення або утримання місць розпусти і звідництво; Проституція або примушування чи втягнення до заняття проституцією); 3) посягання на основні принципи моральності у сфері морального і фізичного розвитку неповнолітніх (Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність).

У всіх злочинах субєкт-загальний, суб сторона:прямий умисел + у деяких мета-отримання прибутку.

Наруга над могилою передбачає відповідальність за наругу над могилою, іншим місцем поховання, над трупом або урною з прахом покійного, а також викрадення предметів, що знаходяться в місці поховання або на трупі.

Об'єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують загальноприйняті моральні принципи прояву поваги до пам'яті і праху покійних. Предметом може бути могила, склеп і т.д.

Об'єктивна сторона цього злочину виражена в нарузі над могилою, іншим місцем поховання, над трупом або урною з прахом покійного, а також у викраденні предметів, що знаходяться в місці поховання або на трупі. Наруга може вчинятися шляхом осквернення могили, її розкопування, пошкодження ніші в стіні, урни з прахом, осквернення труни, знущання з трупа, пошкодження пам'ятника, надгробної плити, пам'ятних написів на ній, огорожі тощо.

Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом. При нарузі винний усвідомлює характер своїх дій і бажає їх вчинити, а при викраденні предметів він бажає вилучення цих предметів. Мотиви вчинення діянь можуть бути різними, але на кваліфікацію злочину вони не впливають. Якщо, однак, зазначені дії вчинені з хуліганських мотивів, відповідальність має наставати за сукупністю злочинів.

Суб'єкт цього злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

42.

Хуліганство — грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом. Будь-які інші види хуліганських дій утворюють адміністративний делікт.

Об'єктом хуліганства є громадський порядок, що включає комплекс суспільних відносин, які забезпечують спокійні умови життя людей у різних сферах суспільно корисної діяльності, моральність, нормальний відпочинок і дотримання правил поведінки в суспільному житті й у побуті.

З об'єктивної сторони хуліганство являє собою суспільно небезпечну дію, що грубо порушує громадський порядок. Форми хуліганських дій можуть бути найрізноманітнішими: нахабне, зухвале, цинічне порушення громадського спокою, нормального функціонування підприємств, організацій, масових заходів, роботи транспорту.

Хуліганські дії можуть бути вчинені в будь-якому місці, частіше це відбувається в парках, на вулицях, кінотеатрах, магазинах та інших громадських місцях.

Суб'єктом хуліганства можуть бути особи, які досягли 14-річного віку.

Хуліганство, вчинене групою осіб, слід відрізняти від масових заворушень (ст. 294) і від групового порушення громадського порядку (ст. 293). При масових заворушеннях дії завжди вчиняються натовпом, причому ці дії супроводжуються погромами, підпалами, руйнуваннями, нерідко збройним опором представникам влади. При груповому хуліганстві ці ознаки відсутні, а винні грубо порушують громадський порядок винятково з мотивів явної неповаги до суспільства. Групове порушення громадського порядку (ст. 293), поєднане із вчиненням дій, що грубо порушують громадський порядок, з мотивів явної неповаги до суспільства, становитиме сукупність злочинів (статті 293 і 296).

Хуліганство визнається злісним за ознакою його рецидиву, тобто це вчинення хуліганства особою, яка раніше була судима за будь-яке хуліганство, за умови, що судимість з неї не знята і не погашена. Хуліганські дії, поєднані з активним опором — це протидія представникові влади або представникові громадськості, які виконують обов'язки з охорони громадського порядку.

43.

Під транспортними злочинами слід розуміти передбачені кримінальним законом суспільне небезпечні діяння, що посягають на безпеку руху та експлуатації всіх видів механічного транспорту, а також магістрального трубопровідного транспорту.

Система: 1) злочини, які вчиняються на залізничному, водному чи повітряному транспорті (Угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного,морського чи річкового судна;Умисне руйнування або пошкодження шляхів сполучення; Порушення правил повітряних польотів; Самовільне без нагальної потреби зупинення поїзда), 2) на автомобільному і міському електротранспорті (Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами; Незаконне заволодіння транспортним засобом та ін.). 3) злочини, що виражаються в порушенні чинних на транспорті правил та в пошкодженні магістральних трубопроводів (Порушення чинних на транспорті правил; Пошкодження об'єктів магістральних нафто-, газо- та нафтопродуктопроводів).

Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту: це передбачені ККУ злочини об'єднані в одну групу за родовим об'єктом - відносинами, що забезпечують безпеку руху та експлуатацію транспорту.

Обов'язковою ознакою злочинів з матеріальним складом є наслідки: загибель однієї чи кількох осіб, тяжкі, середньої тяжкості тілесні ушкодження, а також велика матеріальна шкода, інші тяжкі наслідки.

Відповідальність за транспортні злочини диференційована залежно від тяжкості наслідків, що наступили. Тому тяжкі тілесні ушкодження, загибель однієї чи кількох осіб, в деяких статтях вказуються як кваліфікуючі обставини.

До інших тяжких наслідків відносяться: заподіяння потерпілому тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а також велика матеріальна шкода.

Суб'єктивна сторона прямий умисел. У злочинах з матеріальним складом необхідно встановлювати психічне ставлення особи до діяння і його наслідків, що має важливе значення для кваліфікації та призначення покарання.

44.

Злочини проти безпеки виробництва – це суспільно небезпечні винні діяння, що порушують встановлені законодавчими та іншими нормативно-правовими актами вимоги безпеки виробництва, що призвели до настання передбачених кримінальним законом суспільно небезпечних наслідків, вчинені суб'єктом злочину.

Виходячи із подібності безпосередніх об'єктів, характеру виробництва та суспільне небезпечних наслідків, потрібно розрізняти:

— злочини у сфері безпеки праці (Порушення вимог законодавства про охорону праці; Порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою)

— інші злочини у сфері безпеки виробництва (Порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах; Порушення правил ядерної або радіаційної безпеки; Порушення правил, що стосуються безпечного використання промислової продукції або безпечної експлуатації будівель і споруд)

Основним безпосереднім об'єктом цих злочинів є безпека окремих видів виробництв. Додатковими обов'язковими об'єктами всіх злочинів, що посягають на безпеку виробництва, виступають життя і здоров'я людини, а додатковими факультативними об'єктами злочинів, передбачених статтями 272—275, — власність і довкілля (екологічна безпека).

З об'єктивної сторони злочини проти безпеки виробництва сконструйовані однотипно. Всі вони описані в законі як злочини з так званим матеріальним складом, і тому вимагають встановлення діяння, наслідків і причинного зв'язку.

Обов'язковою ознакою цих злочинів є наслідки. Вони можуть бути двох видів. Перший вид наслідків закон пов'язує зі створенням загрози загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків (частини перші статей 272—275). Другий вид наслідків складають ті, настання яких пов'язане з спричиненням реальної шкоди. Це: «шкода здоров'ю потерпілого» (частини перші статей 271—275); «загибель людей» (частини другі статей 271—275) та «інші тяжкі наслідки» (частини другі статей 271—275).

Суб'єктивна сторона злочинів визначається їх об'єктивною стороною. Щодо порушення правил безпеки можуть мати місце умисел або необережність, щодо наслідків — тільки необережність (тобто змішана форма вини або необережність у чистому вигляді). Відношення суб'єкта до наслідків є визначальним, тому загалом злочини проти безпеки виробництва є необережними.

Суб'єкт злочинів проти безпеки виробництва — спеціальний. Це особи, які зобов'язані дотримуватися правил безпеки виробництва. За правовим статусом вони можуть поділятися на три групи: службові особи і громадяни; робітники і службовці; сторонні для виробництва особи.

45.

Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами чи радіоактивними матеріалами – це злочини, передбачені ККУ і які полягають у суспільно небезпечному, протиправному діянні (дії або бездіяльності), що порушує громадську (загальну) безпеку і створює загальну небезпеку для життя людей чи заподіяння істотної шкоди здоров'ю і/або власності, довкіллю, нормальній діяльності підприємств, установ та організацій.

До цих злочинів відносять: викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживанням службовим становищем; Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами; Недбале зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів; Незаконне поводження з радіоактивними матеріалами; Погроза вчинити викрадення або використати радіоактивні матеріали.

До злочинів, повязаних із порушенням різних правил, що забезпечують громадську безпеку належать:Порушення правил поводження з вибуховими, легкозаймистими та їдкими речовинами або радіоактивними матеріалами; Незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної сировини; Незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин; Порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки.

Ці злочини відрізняються за предметом, обєктивною стороною.Схожі за субєктом і субєктивною стороною.

46.

Злочинна організація — це різновид малих неформальних груп, характерною видовою ознакою яких є антисуспільна спрямованість.

Злочинна організація створюється з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

Злочин вважається закінченим з моменту фактичного створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Поняття злочинної організації дається у ч. 4 ст. 28.

Керівництво злочинною організацією — це напрям діяльності злочинної організації, дій її учасників, давання вказівок, розпоряджень, завдань співучасникам, виконання функцій ватажка або одного з ватажків злочинної організації, управління нею, її учасниками.

ВИДИ: Бандитизм це — організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, а також участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі.

Терористичний акт є одним із найнебезпечніших злочинів проти громадської безпеки.

Об'єктивна сторона цього злочину виражається в двох формах: 1) застосуванні зброї, вчиненні вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров'я людини або заподіянні значної майнової шкоди чи настанні інших тяжких наслідків; 2) погроза вчинення зазначених дій.

Передбачена відповідальність за створення терористичної групи чи терористичної організації, керівництво такою групою чи організацією або участь у ній, а так само матеріальне, організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації.

47.

Злочини проти довкілля мають своїм родовим об'єктом суспільні відносини, що забезпечують охорону довкілля, його наукове обгрунтоване раціональне використання і відтворення природних ресурсів, охорону нормального екологічного стану біосфери.

За своїм безпосереднім об'єктом всі злочини проти довкілля можуть бути поділені на: 1) злочини проти екологічної безпеки (Порушення правил екологічної безпеки; Невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення та ін.), 2) злочини у сфері землевикористання, охорони надр, атмосферного повітря (Забруднення або псування земель; Порушення правил охорони надр; Забруднення атмосферного повітря; безгосп. Використання земель), 3) злочини у сфері охорони водних ресурсів (Порушення правил охорони вод;Забруднення моря;Порушення законодавства про континентальний шельф України), 4) злочини у сфері лісовикористання, захисту рослинного і тваринного світу (Незаконна порубка лісу;Незаконне полювання; Незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом та ін.).

50.

Злочини у сфері підприємництва, конкурентних відносин та іншої діяльності господарюючих суб'єктів - Порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю; Зайняття забороненими видами господарської діяльності; Фіктивне підприємництво; Протидія законній господарській діяльності; Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом; Порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом; Порушення правил здачі дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння; Примушування до антиконкурентних узгоджених дій; Незак.вик. знака для товарів і послуг, фірмового найме....;Розголошення комерційної або банківської таємниці ; Незаконне збир.або вик. відомостей, що стан. комерційну або бан. таємницю

Об'єктивна сторона цих злочинів характеризується порушенням порядку зайняття підприємницькою діяльністю і пов'язаного з нею отримання доходу у великих розмірах.

Суб'єктивна сторона цих злочинів — прямий умисел.

Суб'єктом злочинів може бути особа, яка зобов'язана зареєструватися як підприємець або отримати відповідну ліцензію на зайняття певною діяльністю. Суб'єктом здійснення господарської діяльності з порушенням умов ліцензування може бути тільки особа, яка має відповідну ліцензію.

52.

Корисливі злочини проти власності, не пов'язані з обертанням чужого майна на свою користь або користь інших осіб включають такі злочини: Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою; Привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї; Придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом

Об'єкт цих злочинів — відносини власності в галузі використання майна, що належить власнику, а також відносини, які випливають з різного роду договорів і зобов'язань, внаслідок яких власник мав би отримати доход (прибуток), — відносини з формування фондів власності.

Об'єктивна сторона цих злочинів різна.

Суб'єктивна сторона цих злочинів характеризується прямим умислом, що поєднаний з корисливими мотивом і метою.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, яка не є службовою.

Некорисливі злочини проти власності: Умисне знищення або пошкодження майна; Погроза знищення майна; Необережне знищення або пошкодження майна; Порушення обов'язків щодо охорони майна.

Об'єктом цих злочинів виступають відносини власності з приналежності матеріальних благ (при знищенні майна) і використання матеріальних благ (при пошкодженні майна). Додатковим об'єктом злочину виступає життя і здоров'я людини.

Об'єктивна сторона полягає у знищенні або пошкодженні чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах, погрозі знищення майна, необережному знищенні та ін.

Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується умисною формою вини — прямий або непрямий умисел.

Суб'єкт злочину — загальний і спеціальний(14р.)

Мотиви і мета погрози можуть бути різними — помста, ненависть, нездорова конкуренція.

53.

Корисливі злочини, пов'язані з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб:Крадіжка; Грабіж; Розбій; Викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання; Вимагання; Шахрайство; Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем.

Загальними ознаками, що об'єднують різні злочини цієї групи, є: 1) незаконне, безоплатне обертання чужого майна на користь винного або інших осіб; 2) корисливий мотив — прагнення, спонукання до незаконного збагачення за рахунок чужого майна.

З об'єктивної сторони більшість злочинів, пов'язаних з незаконним безоплатним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб, відносяться до злочинів з матеріальним складом: крім діяння необхідною ознакою їх об'єктивної сторони є наслідки — матеріальна шкода: власник позбавляється майна, можливості володіти, користуватися, розпоряджатися ним. Тому закінченими ці злочини визнаються з моменту фактичного заподіяння матеріальної шкоди у визначеному розмірі. Певні особливості в цьому питанні є в складах розбою і вимагання, про що буде сказано при аналізі цих злочинів.

Суб'єктивна сторона всіх цих злочинів характеризується прямим умислом, корисливими мотивом і метою: особа усвідомлює, що вона посягає на чужу власність, не маючи права на неї, передбачає матеріальну шкоду власнику (державі, колективу, приватній особі) і бажає настання цього наслідку, переслідуючи мету незаконного збагачення.

Суб'єкт корисливих злочинів — крадіжки, грабежу, розбою, вимагання — будь-яка особа, яка досягла 14-річного віку. В інших випадках — особа, яка досягла 16-річного віку.

Поряд з цими загальними ознаками ці злочини мають і відмінні ознаки, характерні для конкретних складів злочинів. Вони відрізняються один від одного за способом (формою) їх вчинення, тобто прийомами, методами, які використовує винний для досягнення злочинної мети збагачення за рахунок чужого майна. КК передбачає відповідальність за такі злочини залежно від способу їх вчинення: крадіжка; грабіж; розбій; викрадення шляхом демонтажу та іншим способом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання; вимагання; шахрайство; привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем.

54.

Родовим об'єктом цих злочинів є суспільні відносини, що забезпечують конституційні права та свободи людини і громадянина.

Види:

1. Злочини проти виборчих прав громадян: перешкоджання здійсненню виборчого права — ст. 157; неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів — ст. 158; порушення таємниці голосування — ст. 159; порушення законодавства про референдум — ст. 160.

2. Злочини проти трудових прав громадян: перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій — ст. 170; перешкоджання законній професійній діяльності журналістів — ст. 171; грубе порушення законодавства про працю — ст. 172; грубе порушення угоди про працю — ст. 173; примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку — ст. 174; невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших, установлених законом виплат — ст. 175.

3. Злочини у сфері охорони права на об'єкти інтелектуальної власності: порушення авторського права і суміжних прав — ст. 176; порушення прав на об'єкти промислової власності — ст. 177.

4. Злочини, що посягають на інші особисті права і свободи громадян: порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії — ст. 161; порушення недоторканності житла — ст. 162; порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер — ст. 163; порушення недоторканності приватного життя — ст. 182; порушення права на отримання освіти — ст. 183; порушення права на безоплатну медичну допомогу — ст. 184.

5. Злочини проти сім'ї: ухилення від сплати аліментів на утримання дітей — ст. 164; ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків — ст. 165; злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування — ст. 166; зловживання опікунськими правами — ст. 167; розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) — ст. 168; незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) — ст. 169.

6. Злочини проти свободи совісті: пошкодження релігійних споруд чи культових будинків — ст. 178; незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь — ст. 179; перешкоджання здійсненню релігійного обряду — ст. 180; посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів — ст. 181.

60.

Злочини проти основ національної безпеки України — це передбачені кримінальним законом умисні суспільна небезпечні дії, що посягають на конституційний лад, суверенітет і територіальну недоторканність України.

Родовим об'єктом злочинів, передбачених у цьому розділі, є суспільні відносини з охорони основ національної безпеки України: її конституційного ладу, суверенітету, територіальної недоторканності, обороноздатності.

З об'єктивної сторони злочини проти основ національної безпеки України здійснюються шляхом активної поведінки — дії. При цьому законодавець конструює більшість з них як злочини з формальним складом, тому вони вважаються закінченими з моменту здійснення самого діяння, незалежно від настання фактичної шкоди основам національної безпеки України (наприклад, державна зрада, шпигунство).

Висока небезпека цих злочинів виражається і в їх суб'єктивних ознаках: всі вони здійснюються умисно і, як правило, з прямим умислом, за якого особа бажає заподіяти шкоду основам національної безпеки України. Характерною є і мета — заподіяння шкоди цьому об'єкту: особа діє з метою зміни чи повалення конституційного ладу, захоплення державної влади, заподіяння шкоди суверенітету, обороноздатності України, зміни її території та ін.

До їх числа законодавець відносить дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. ПО); державну зраду (ст. 111); посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112); диверсію (ст. 113); шпигунство (ст. 114).

55.

Статеві злочини мають своїм об'єктом статеву свободу особистості (зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, примушування до вступу в статевий зв'язок) або статеву недоторканість неповнолітніх (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, і розбещення неповнолітніх).

Зґвалтування (ст. 152). Цей злочин визначається законом як статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Безпосереднім об'єктом зґвалтування є статева свобода, а якщо потерпіла особа не досягла статевої зрілості — її статева недоторканість.

З об'єктивної сторони зґвалтування полягає у статевих зносинах із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи

З суб'єктивної сторони зґвалтування відбувається лише з прямим умислом, за якого винний усвідомлює, що застосовує насильство, погрозу або використовує безпорадний стан потерпілої особи для вступу з нею в статеві зносини і бажає цього.

Суб'єктом зґвалтування — безпосереднім виконавцем злочину — може бути особа чоловічої статі, яка досягла 14-річного віку.

Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом утворює злочин, якщо воно вчинене із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Під примушуванням розуміють протиправний вплив на жінку чи чоловіка для того, щоб примусити їх проти власної волі вступити в природний або неприродний статевий зв'язок. Це, наприклад, погроза звільненням, переводом на нижчеоплачувану роботу, позбавленням премії, матеріальної підтримки чи можливості користуватися житловою площею тощо.

Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості полягають у добровільних природних статевих зносинах чоловіка або жінки з особою протилежної статі, яка не досягла статевої зрілості. Такі статеві зносини можуть мати місце і внаслідок фактичного шлюбу.

Розбещення неповнолітніх (ст. 156) полягає у вчиненні розпусних дій щодо особи, яка не досягла 16-ріічноІгоІ віку.

56.

Всі злочини даної групи своїм основним безпосереднім об'єктом мають волю, честь та гідність особи.

Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146). З об'єктивної сторони цей злочин полягає в протиправній забороні людині вибирати за своєю волею місце перебування, або таємному чи відкритому її захопленні.

З суб'єктивної сторони цей злочин вчиняється лише з прямим умислом і може характеризуватися різними мотивами (користь, помста та ін.).

Захоплення заручників (ст. 147). Об'єктом злочину є не тільки особиста воля, але і особиста безпека особи, яка захоплена як заручник.

З об'єктивної сторони захоплення заручника — це його викрадення, яке може бути таємним або відкритим, вчиненим шляхом обману, з насильством, в тому числі із застосуванням зброї або може обійтися без такого насильства. Суб'єкт злочину — будь-яка особа, яка досягла 14-річного віку.

Підміна дитини (ст. 148). З об'єктивної сторони цей злочин полягає в підміні чужої дитини, тобто в заміні одного новонародженого або грудного немовляти іншим.

З суб'єктивної сторони злочин може бути вчинений лише з прямим умислом. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони є корисливі або інші особисті мотиви. Суб'єктом злочину є будь-яка особа, яка досягла 16-ти років.

Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини (ст. 149) — злочин досить поширений, особливо щодо молодих жінок і дівчат, які вербуються для роботи за кордоном і там використовуються злочинцями в своїх корисливих інтересах.

Експлуатація дітей (ст. 150). З об'єктивної сторони цей злочин полягає в експлуатації дітей або підлітків, які не досягли віку, з якого дозволяється працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою отримання прибутку.

57.

До цих злочинів відносяться: неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131); розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби (ст. 132); незаконна лікувальна діяльність (ст. 138); нена-дання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139); неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140); порушення прав пацієнта (ст. 141); незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142); порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143); насильницьке донорство (ст. 144); незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145).

Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131). З об'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 131, виражається в неналежному виконанні (дії або бездіяльності) медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків, внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення.

Обов'язковим наслідком вказаної дії або бездіяльності є зараження вірусом імунодефіциту або іншої невиліковної інфекційної хвороби хоча б однієї людини (ч. 1 ст. 131) або двох і більше осіб (ч. 2 цієї статті).

Суб'єктивна сторона цього злочину — тільки необережність у виді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Суб'єкт злочину — спеціальний. Це медичні або фармацевтичні працівники (лікарі, медичні сестри, співробітники лабораторій, які здійснюють діагностику цих захворювань або проведення досліджень інфікованого матеріалу тощо). Це також можуть бути працівники інших сфер — міліції, місць позбавлення волі, до обов'язків яких входить попередження і недопущення поширення ВІЛ-інфекції та інших інфекцій від інфікованих осіб.

58.

Тілесне ушкодження — це протиправне заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини, що виражається в порушенні анатомічної цілості або фізичної функції органів і тканин тіла людини.

Об'єктом тілесного ушкодження є здоров'я людини. Будь-яке тілесне ушкодження заподіює певну шкоду здоров'ю людини.

З об'єктивної сторони тілесне ушкодження може бути заподіяне дією або бездіяльністю винного. Вплив застосовується як фізичний (нанесення удару, заподіяння опіку тощо), так і психічний (загроза або переляк, що спричинили душевне захворювання та ін.). Винний може використати різні знаряддя і засоби, фактори природи тощо.

Суб'єктивна сторона тілесних ушкоджень може виражатися в умисній і необережній вині.

Суб'єктом злочинів, передбачених статтями 121 і 122, може бути особа, яка досягла 14-ти років. За інші тілесні ушкодження відповідальність настає з 16-ти років.

За ступенем тяжкості тілесні ушкодження в КК розподіляються на тяжкі, середньої тяжкості і легкі.

Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121). У частині 1 ст. 121 під умисним тяжким тілесним ушкодженням розуміється умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.

Середньої тяжкості вважається таке тілесне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, властивих тяжкому тілесному ушкодженню, але спричинило тривалий розлад здоров'я або значну стійку втрату працездатності менше як на одну третину. Тривалий розлад здоров'я виявляється в порушенні функцій будь-якого органу. Правила відносять до такого розладу послаблення функцій органів зору, слуху, язика, ноги, руки тощо. Разом з тим, склад злочину, що розглядається, може мати місце й у разі повної, але тимчасової втрати органом його функцій.

Легке тілесне ушкодження. Це таке тілесне ушкодження, яке не спричинило короткочасного розладу здоров'я чи незначної стійкої втрати працездатності. До них Правила відносять ушкодження, що мають незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більше як шість днів (садна, синці тощо).

59.

Вбивство - умисне або необережне заподіяння смерті іншій людині.

Види вбивств. За суб'єктивною стороною розрізняють вбивства умисні (статті 115—118) і вбивства через необережність (ст. 119). У свою чергу умисні вбивства розрізняються за ступенем своєї суспільної небезпеки (тяжкості) на три види: так зване просте вбивство, тобто вчинене без обтяжуючих чи пом'якшуючих обставин (ч. 1 ст. 115); вчинене за обтяжуючих обставин, так зване кваліфіковане вбивство (ч. 2 ст. 115) і вчинене за пом'якшуючих обставин, так зване привілейоване вбивство. Цей розподіл має дуже важливе практичне значення, оскільки у разі вчинення умисного вбивства за наявності як обтяжуючих, так і пом'якшуючих обставин, вчинення належить кваліфікувати як вбивство за пом'якшуючих обставин.

Умисне вбивство без обтяжуючих, і пом'якшуючих обставин (просте вбивство) — ч. 1 ст. 115 — має місце в тих випадках, коли у вчиненому відсутні ознаки вбивств, передбачених ч. 2 ст. 115, статтями 116—118. За частиною 1 ст. 115 кваліфікуються вбивства, вчинені в бійці, з помсти, на грунті особистих взаємовідносин, з ревнощів, зі співчуття (наприклад, за наявності прохання потерпілого) та деякі інші.

Умисне вбивство за обтяжуючих обставин (кваліфіковане вбивство) — ч. 2 ст. 115. Обтяжуючі обставини перераховані в пунктах 1) двох або більше осіб;2) малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;3) заручника; 4) вчинене з особливою жорстокістю;5) вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб;6) з корисливих мотивів;7) з хуліганських мотивів;8) особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку;9) з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення;10) поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом;11) вчинене на замовлення;12) вчинене за попередньою змовою групою осіб;13) вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство. Для застосування ст. 115 досить наявності хоча б однієї з указаних в ній обтяжуючих обставин.

61.

Кримінальний процес – це врегульована нормами кримінально-процесуального законодавства діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду у сфері розслідування і судового розгляду кримінальних справ, а також це правовідносини, що виникають у ході цієї діяльності між суб’єктами процесу.Розрізняють три історичні форми кримінального процесу (в усіх його аспектах):

1)обвинувальний (змагальний);

2)інквізиційний (пошуковий);

3)змішаний (континентальний).

Історично ці форми послідовно змінювали одна одну, в сучасному суспільстві вони співіснують.

62.

Кримінальний процес – це врегульована нормами кримінально-процесуального законодавства діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду у сфері розслідування і судового розгляду кримінальних справ, а також це правовідносини, що виникають у ході цієї діяльності між суб’єктами процесу.

КП – це один з видів державної діяльності. Саме д-ва через відповідні органи здійснює боротьбу зі злочинністю, охороняє від злочинних посягань конституційний лад, соціально-економічні, політичні та особисті права і свободи громадян, права та законні інтереси юридичних осіб. Цю діяльність здійснюють державні органи та посадові особи в силу наданих ним повноважень.

Завданнями Кримінального процесу є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

63.

Кримінально-процесуальний закон містить кримінально-процесуальні норми, тобто встановлені державою та визначені в законі загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів кримінального провадження, виконання яких забезпечується д-вноою владою.

Кримінально-процесуальні норми за своєю структурою мають три основні складові: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Гіпотеза визначає умову, за наявності якої дана норма повинна застосовуватися. Диспозиція містить сам припис, правило поведінки. Санкція передбачає несприятливі для суб'єкта наслідки, які настають при невиконанні норми.

Види КП норм: а)Норми, що наділяють суб’єктів процесуальними правами, але набути цих прав чи ні залеж від волі осіб. б)Норми, що зобов’язують – визначають обов’язкову поведінку для суб’єктів процес. діяльності. в)Норми, що забороняють – зобов’язують суб’єктів процесуальної діяльності утримуватись від вчинення певних дій. г)Процедурні норми визначають порядок проведення та послідовності певної кримінально-процес. діяльності.

64.

Переважна більшість кримінальних справ проходить 6 основних стадій: 1)порушення кримінальної справи (уповноважені компетентні д-вні органи чи посадові особи вирішують питання про те, чи є вказано в законі приводи і підстави для того, щоб розпочати крим процес); 2)дізнання і досудове слідство (проводиться після провадження справи і полягає в тому, що здійснює комплекс слідчих ті ін. процес. дій, спрямованих на збирання доказів, повне і об’єктивне дослідження обставин вчинення злочину); 3)попередній розгляд справи суддею (регламентована процес законом діяльність судді, за участю прокурора, спрямована на з’ясування чи підсудна справа суду, і чи немає підстав для її закриття і зупинення); 4)судовий розгляд (це стадія процесу, під час якої суддя досліджує зібрані у справі докази, проводить судові дебати, тобто вирішує справу по суті і в нарадчій кімнаті постановляє обвинувальний або виправдувальний вирок); 5)провадження в апеляційній інстанції (діяльність апеляційного суду у складі 3-х суддів, спрямована на вирок суду першої інстанції. У результаті розгляду апеляц суд або задовольняє апеляцію і приймає нову постанову чи ухвалу, або відхиляє і залишає попередній вирок вирок без змін.); 6)виконання вироку, ухвали і постанови суду (діяльність судді спрямована на своєчасне звернення до виконання судових рішень, здійснення контролю за виконанням рішень, розгляд інших питань, які можуть виникнути під час виконання вироку).

Існують ще 2 стадії кримін процесу, що називають виключними: 1)касаційне провадження (діяльність суду, який розглядає справу в касаційному порядку стосовно перевірки законності та обґрунтованості судового рішення за наявності у справі додатково поданих матеріалів в тій частині де це рішення було прийнято); 2)перегляд судових рішень у порядку виключного провадження (на підставі подання про перегляд справи у зв’язку з ново виявленими обставинами або неправильним застосуванням закону).

65.

Чинність КП закону полягає у наступному:

1) Порушення, розслідування й розгляд судом крим справ на території Укр. здійснюється за нормами КПК незалежно від місця вчинення злочину. Таке ж право розповсюджується на провадження у справах вчинених на суднах, які перебувають поза межами д-ви під прапором чи розпізнавальним знаком Укр., якщо інше не погоджено у міжнародних договорах. Під час виконання на території Укр. доручень судів і правоохор. органів іноземних д-в застосовується процесуальне законодавство України.

2) Слідчі органи, прокурор і суддя застосовують процесуальні норми, які діють на час провадження у справі. Коли в процесі розслідування, розгляду справи КП закон змінюється, то після набрання ним чинності застосовуються нові норми. Виняток полягає в тому, якщо новоприйнятий закон скасовує чи обмежує якесь право учасника процесу в справі, які вже перебуває у провадженні, це право зберігається за ним аж до закінчення провадження у справі.

3) Коло осіб, щодо яких є чинним КП закон: громадяни Укр. громадяни іноземних д-в та особи без громадянства. Останні 2 категорії мають однакові з громадянами Укр. процесуальні права та обов’язки. Виняток полягає, що КПК не має безпосередньої прямої дії на осіб з дипломатичним імунітетом.

66.

Конституційні принципи КП:

1)Принцип законності відображений в єдиному і обов’язковому порядку провадження по усім кримінальним справам, що є гарантією від свавілля діяльності д-вних органів. Зміст принципу розкривається в ст. 5 КПК – ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом. 2)Зміст принципу публічності КП діяльності в тому, що всі кримінальні справи порушуються не інакше, ніж за скаргою потерпілого. 3)Принцип д-вної мови судочинства полягає в тому що згідно КУ державною мовою в Укр. є українська мова. Саме цією мовою проводиться судочинство за загальними правилами. 4)Принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом полягає в тому, що згідно КУ всі люди є рівними та вільними у своїй гідності та правах. 5)Принцип гласності полягає в тому, що розгляд усіх справ у судах є відкритим за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони д-вної або іншої, захищеної законом таємниці. 6)Принцип права на свободу та особисту недоторканість житла означає, що ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому обшуку, судовій експертизі не інакше, як на підставі закону. 7)Принцип незалежності суддів полягає в тому, що при здійсненні права суддя у кримінальних справах, судді і народні засідателі підкоряються тільки закону. 8)Принцип забезпечення підозрюваного, обвинуваченого полягає в тому, що особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя та суд, зобов’язані до 1 допиту роз’яснити їм право мати захисника. 9)Презумпція невинуватості полягає в тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено у встановленому законом порядку.

67.

Принципи КП – це найважливіші правові положення, які визначають побудову процесу в цілому, коло прав і обов’язків учасників, форму і зміст його стадій і порушення яких тягне за собою скасування або перегляд вироку чи інші рішення у справі.

Галузеві принципи КП: 1)Принцип всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи полягає в тому, що прокурор, слідчий та особа, яка проводить дізнання, зобов’язана вжити передбачених законом засобів для всебічного об’єктивного дослідження обставин справи. 2)Принцип змагальності та диспозитивності. При розгляді справи в суді ф-ція обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на один і той же орган чи особу. Ф-ція розгляду справи покладається тільки на суд. 3)Принцип усності процесу визначає ф-му спілкування суб’єктів процесу, коли всі докази викладаються в усній ф-мі. 4)Принцип вільної оцінки доказів полягає в тому, що дізнавач, слідчий, прокурор і суддя оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням і ніяки докази не мають наперед встановленої сили. Будь-які докази по справі підлягають перевірці та співставленню. 5)Принцип безпосереднього дослідження доказів. Суд при розгляді справи зобов’язаний безпосередньо дослідити докази в судовому процесі: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази тощо.

68.

КП форма - це передбачений КП законом порядок усієї КП діяльності органів досудового розслідування, прокуратури і суду, а також громадян, залучених до сфери цієї діяльності, як і порядок вчинення й оформлення окремих процесуальних дій, прийняття, оформлення та звернення до виконання процесуальних рішень.

Процесуальні гарантії - це передбачені КП законом засоби забезпечення досягнення завдань кримінального судочинства й охорони прав і законних інтересів суб'єктів, які беруть у ньому участь.

Засоби (види): 1)КП форма (є найважливішою процесуальною гарантією правильного порушення кримінальних справ, їх успішного розслідування, судового розгляду і вирішення, а також гарантією прав особи в кримінальному процесі); 2)засади кримінальн провадження; 3)дотримання процесуальних строків; 4)процесуальні обов'язки суб'єктів кримінального провадження; 5)заходи КП примусу; 6)право на захист; 7)право на оскарження процесуальних дій і рішень органів розслідування, суду.

69.

Найбільш глибокі зв'язки кримінальний процес має з конституційним правом, судоустроєм, прокурорським наглядом та адвокатурою, кримінальним правом, цивільним, трудовим, екологічним та цивільно-процесуальним правом, міжнародним правом, а також експертологією, криміналістикою, оперативно-роз-шуковою діяльністю, судовою психологією і психіатрією, судовою медициною та кримінологією.

Конституція України визначила пріоритетні напрямки розвитку правової системи, основні соціальні цінності і головні завдання та обов'язки держави.

Кримінальне право визначає поняття злочину, юридичний склад злочину як підставу кримінальної відповідальності, обставини, що виключають кримінальну відповідальність чи звільняють особу від покарання, поняття і форми вини, види покарань. Норми кримшального права не можуть бути реалізовані без застосування норм кримінально-процесуального права. Кримінально-процесуальне право визначає порядок встановлення як підстав кримінальної відповідальності, так і підстав звільнення від кримшального покарання, порядок притягнення винного до кримінальної відповідальності. Кримінальний процес є засобом реалізації, формою застосування норм кримшального права.

Зв'язок з міжнародним правом. У процесуальних нормах втілюються міжнародні правові акти щодо захисту прав і свобод людини, правила поведінки посадових осіб щодо затриманих та арештованих. Міжнародні угоди про взаємодопомогу держав у сфері кримшального судочинства, по суті, створюють окремий шститут процесуального права України.

Зв'язки кримінального процесу з щвільним, трудовим, екологічним, земельним та цивільно-процесуальним правом. Держава гарантує захист будь-яких прав, свобод і законних інтересів людини. Якщо в ході кримшального процесу в зв'язку з розслідуванням чи судовим розглядом справи будуть встановлені порушення прав, свобод чи законних інтересів громадян, слідчі і судові органи повинні вжити заходів для відновлення порушених прав і свобод та відшкодування заподіяної людині шкоди.

70.

Суб'єкти КП - це відповідні державні органи, службові та приватні особи, які ведуть кримінальне провадження або залучаються до нього, вступають між собою у процесуальні правовідносини, насуваючи процесуальних прав і виконуючи процесуальні обов'язки.

Прийнята наступна класифікація: 1)Д-вні органи органи і посадові особи, які провадять процес від імені д-ви і залучають до його сфери усіх інших суб’єктів (суд, суддя, прокурор, слідчий, орган дізнання тощо). 2)Особи які захищають свої або представляють інтереси інших у процесі (потерпілий, цив. позивач та їх представники, підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений або виправданий та їх законні представники, захисник тощо). 3)Представники с-би у справах дітей, неповнолітніх, представники підприємств та організацій можуть брати участь у судовому процесі, можуть бути викликані в судове засідання, давати пояснення і допитуватись як свідки. 4)Особи, які відіграють допоміжну роль у КП (заявник про злочин, свідок, експерт, спеціаліст, поняті, поручителі, педагоги, лікарі батьки та інші представники неповнолітнього).

72.

Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну, або майнову шкоду. Чинне кримін законодавство як потерпілого визнає лише фізичну особу. Визнання особи потерпілою не залежить від її віку, фізичного або психічного стану, а також від її дієздатності.

Про визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд – ухвалу. Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, справі давати показання у справі. Потерпілий і його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи, участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок або ухвали суду і постанови народного судді. потерпілий має право під час судового розгляду особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах. У справах про злочин, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права, передбачені КПК, мають його близькі родичі.

71.

Свідок - особа, про яку є дамі, що їй відомі фактичні обставини, що стосуються кримінальної справи.

Будь-який громадянин, якщо він став очевидцем розслідуваної події, незалежно від його становища може бути допитаний як свідок. Вік свідка законом не обмежено. Не можуть бути доказами дані, що їх повідомив свідок, джерело яких невідоме. Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. Як свідок особа може бути викликана і допитана лише після порушення кримінальної справи. Процесуальн статусу свідка така особа набуває з моменту виклику її для допиту у визначеному законом порядку.

Не можуть бути допитані як свідки: 1)адвокати та інші фахівці у галузі права. 2)захисник підозрюван, обвинуваченого, підсудного. 3)особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них.

Відмовитися давати показання як свідки мають право: 1) члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюван, обвинувачен, підсудного; 2)особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину. Не можуть без їх згоди бути допитані як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника.

73.

Захисником є особа, яка уповноваж здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надання їм необхідної юридичної допомоги при провадженні у кримінальній справі.

Як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. У випадках і в порядку, передбачених КПК, як захисники допускаються близькі родичі обвинувачен, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники. Захисник допускається до участі в справі в будь-якій стадії процесу. Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу.

Випадки обов’язкової участі захисника: 1)у справах осіб, яким не виповнилось 18 років. 2)у справах осіб, які мають психічні або фізичні вади(німі, глухі). 3)у справах осіб, які не володіють мовою судочинства. 4)коли санкція, за якою кваліфікується злочин, є довічне позбавлення волі. 5)при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного чи виховного хар-ру.

Захисником не може бути особа: 1)яка бере участь у даній справі як дізнавач, слідчий, прокурор, суддя тощо. 2)яка є свідком у цій справі і підлягає допиту. 3)яка є родичем особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора тощо. 4)щодо якої порушена кримінальна справа.

76.

Обвинуваченим є особа, щодо якої в установленому порядку винесена постанова про притягнення як обвинуваченого. Обвинуваченим особа стає з моменту складання прокурором обвинувального висновку, а у справах приватного обвинувачення – з моменту порушення суддею кримінальної справи і призначення її до розгляду. Особа наділяється правами та обов’язками обвинуваченого з моменту винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

Обвинувачений має право: знати, в чому його обвинувачують; давати показання щодо пред’явленого йому обвинувачення; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; ознайомлюватися з матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді в суді 1 інстанції; подавати скарги.

Обвинувачений зобов’язаний: з’являтися за викликом слідчого, прокурора, судді; не ухилятися від слідства і суду; не перешкоджати встановленню істини у справі; додержуватися порядку в судовому засіданні і підкорятися головуючому.

74.

Цивільним позивачем визнається громадянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред'явили вимогу про відшкодування збитків. Процесуального статусу цивільного позивача особа набуває лише після того, як дізнавач, слідчий, прокурор чи суддя винесли постанову (суд-ухвалу) про визнання її цивільним позивачем у процесі. Цивільний позивач або його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; брати участь у судовому розгляді; просити орган дізнання, слідчого і суд про вжиття заходів до забезпечення заявленого ними позову; підтримувати цивільний позов; ознайомлюватися з матеріалами справи, заявляти відводи; подавати скарги. Цивільний позивач зобов'язаний на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора і суду пред'являти всі необхідні документи, зв'язані з заявленим позовом.

Як цивільних відповідачів може бути притягнуто батьків, опікунів, піклувальників або інших осіб, а також підприємства, установи та організації, які в силу закону несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого. Про притягнення як цивільного відповідача особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу.

Цивільний відповідач або його представник має право: заперечувати проти пред'явленого позову; давати пояснення по суті пред'явленого позову; подавати докази; заявляти клопотання; ознайомл. з матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги.

75.

Підозрюваним визнається особа: 1)затримана по підозрінню у вчиненні злочину; 2)до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого. Підозрюваний як самостійний суб’єкт кримінального провадження бере у ньому участь лише у стадії досудового розслідування.

Підозрюваний має право: знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки прокурором правомірності затримання; подавати скарги.

Підозрюваний зобов’язаний: з’являтися за викликом слідчих органів і прокурора; не ухилятися від явки до органів розслідування; не перешкоджати встановленню істини у справі; виконувати процесуальні обв’язки, пов’язані із застосуванням до нього заходів безпеки.

77.

Після призначення справи до судового розгляду обвинувачений набуває статусу підсудного.

В судовому засіданні підсудний має право: заявляти відводи; на колегіальний розгляд справи у випадках, передбачених законом; мати захисника або взяти захист своїх інтересів на себе; заявляти клопотання і висловлювати свою думку про клопотання інших учасників судового розгляду; подавати докази; давати показання по суті справи в кожний момент судового слідства або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; просити суд про оголошення доказів, що є в справі; задавати питання іншим підсудним, свідкам, експертові, спеціалістові, потерпілому, цивільному позивачеві і цивільному відповідачеві; брати участь в огляді речових доказів, місця вчинення злочину документів; брати участь у судових дебатах; звертатися до суду з останнім словом.

Підсудний може оскаржити вирок і ухвалу суду, брати участь у розгляді справи судом апеляційної і касаційної інстанції.

79.

Оперативно-розшукова діяльність - це система гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів.

Завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави.

Підставами для проведення оперативно-розшукової діяльності є:

1) наявність достатньої інформації, одержаної в установленому законом порядку, що потребує перевірки за допомогою оперативно-розшукових заходів і засобів, про 

- злочини, що готуються або вчинені невстановленими особами;

- осіб, які готують або вчинили злочин;

- осіб, які переховуються від органів розслідування, суду або ухиляються від відбування кримінального покарання;

- осіб безвісно відсутніх;

- розвідувально-підривну діяльність спецслужб іноземних держав, організацій та окремих осіб проти України;

- реальну загрозу життю, здоров'ю, житлу, майну працівників суду і правоохоронних органів у зв'язку з їх службовою діяльністю, а також особам, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членам їх сімей та близьким родичам, з метою створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя; 

2) запити повноважних державних органів, установ та організацій про перевірку осіб у зв'язку з їх допуском до державної таємниці і до роботи з ядерними матеріалами та на ядерних установках;

3) потреба в отриманні розвідувальної інформації в інтересах безпеки суспільства і держави.

Зазначені підстави можуть міститися в заявах, повідомленнях громадян, посадових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, у письмових дорученнях і постановах слідчого, вказівках прокурора, ухвалах суду в кримінальних справах, що знаходяться в його провадженні, матеріалах органів дізнання, інших правоохоронних органів, у запитах оперативних підрозділів міжнародних правоохоронних органів та організацій інших держав, а також запитах повноважних державних органів, установ та організацій, визначених Кабінетом Міністрів України, про перевірку осіб у зв'язку з їх допуском до державної таємниці і до роботи з ядерними матеріалами та на ядерних установках.

Забороняється приймати рішення про проведення оперативно-розшукових заходів при відсутності підстав, передбачених у цій статті.

Оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами:

Міністерства внутрішніх справ України - кримінальною, транспортною та спеціальною міліцією, спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів і учасників кримінального судочинства;

Служби безпеки України - розвідкою, контррозвідкою, військовою контррозвідкою, захисту національної державності, спеціальними підрозділами по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, оперативно-технічними, внутрішньої безпеки, оперативного документування, боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів;

прикордонних військ - підрозділами по оперативно-розшукової роботи;

управління державної охорони - підрозділом оперативного забезпечення охорони виключно з метою забезпечення безпеки осіб та об'єктів, щодо яких здійснюється державна охорона;

органів державної податкової служби - оперативними підрозділами податкової міліції;

органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань - оперативними підрозділами.

Проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозділами зазначених органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськими, приватними організаціями та особами забороняється.

80.

Дізнання - це одна із форм досудового розслідування, яка полягає у проведенні органом дізнання або уповноваженими ним службовими особами (дізнавачами) процесуальних та слідчих дій щодо встановлення обставин злочину та винних у його вчиненні осіб, а також щодо прийняття відповідних рішень у кримінальній справі з метою досягнення завдань кримінального судочинства. Дізнання передує досудовому слідству.

Органи дізнання - це органи оперативно-розшукової та адміністративної юрисдикції, які наділені правом провадження кримінально-процесуальних дій. Про виявлений злочин і почате дізнання орган дізнання негайно повідомляє прокур.

Органами дізнання є: 1)міліція; 2)органи безпеки - у справах, віднесених законом до їх відання; 3)начальники органів управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України; 4)митні органи - в справах про контрабанду; 5)начальники установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв; 6)органи державного пожежного нагляду; 7)органи прикордон с-би - у справах про порушення державного кордону; 8)капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

78.

Експерт - особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями, якій слідчим органом, суддею чи судом доручено провести експертизу і за її результатами подати висновок. Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту відповідальність.

Експерт має право: ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються експертизи; порушувати клопотання про надання нових матеріалів, необхідних для подання висновку; з дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або суду бути присутнім при провадженні допитів та інших слідчих дій і ставити особам, яких допитують, запитання, що стосуються експертизи, а за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки.

Особа, яку призначено експертом, зобов'язана з'явитися за викликом і дати правильний висновок з поставлених запитань.

Якщо питання, поставлене перед експертом, виходить за межі його компетенції, або якщо надані йому матеріали недостатні для дачі висновку, експерт у письмовій формі повідомляє орган, що призначив експертизу, про неможливість дати висновок.

81.

Забезпечення безпеки – це здійснення правоохоронними органами правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, здоров’я та майна осіб від протиправних посягань з метою створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя.

До органів, які забезпечують безпеку учасникам процесу: 1)це органи, які приймають рішення про застосування таких заходів (дізнавач, слідчий, прокурор, суддя та ін.); 2)органи, які здійснюють заходи безпеки (органи СБУ, командири військових частин і органи виконання покарань та ін.).

Заходи забезпечення безпеки є: 1)Здійснення особистої охорони, охорони житла і майна осіб взятих під захист; 2)Видача засобів індивідуального захисту; 3)За письмовою заявою особи можуть прослухов. телефонні переговори; 4)За згодою батьків поміщати дітей до шкільних виховних установ; 5)Забезпечувати конфіденційність відомостей про особу; 6)Закритий судовий розгляд; 7)Заміна документів, що посвідч. особу і зміна зовнішності; 8)Тимчасове або постійне переселення в інше місце проживання.

Відомості про заходи безпеки та осіб, взятих під захист є інформацією з обмеженим доступом. Фінансування і матеріально-технічне забезпечення здійснюється за рахунок д-вного бюджету, а також за рах осіб взятих під захист, якщо на це є їх письм згода.

82.

Згідно однойменного закону шкода підлягає відшкодуванню громадянам внаслідок: 1)Незаконного засудження, притягнення як обвинуваченого, незаконного тримання під вартою, проведення обшуку, виїмки, арешту майна та ін. процесуальних дій, які обмежили права особи; 2)Застосування незаконної конфіскації майна чи накладення штрафу; 3)Незаконне провед оперативно-розшукових заходів.

Право на відшкодування шкоди виникає у випадку: 1)Постанови виправдувального вироку; 2)Закриття справи за відсутністю події злочину.

Громадянинові чи особі повертаються: 1)Заробіток чи інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2)Майно; 3)Сума штрафу, стягнутого на виконання вироку та судові витрати; 4)Суми сплачені адвокату; 5)Моральна шкода.

Відшкодування шкоди відбувається за рахунок коштів д-вного бюджету. Майно повертається в натурі, або його вартість відшкодовується за рахунок підприємства, яким воно було передано. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянину в наслідок фізич чи психологіч впливу.

83.

Протокол – це документ про проведення слідчих і судових дій. Він є основним засобом фіксації факту, перебігу, змісту і результатів проведення всіх процесуальних дій, за допомогою яких безпосередньо збираються і перевіряються докази та їх джерела.

Складання протоколів є обов'язковим при провадженні слідчих дій під час досудового слідства і дізнання, в судових засіданнях. Відповідно КПК, у протоколі слідчої дії повинно бути зазначено: місце і дата його складання; посади і прізвища осіб, які проводять слідчу дію; прізвища осіб, які брали участь у проведенні слідчої дії, адреси цих осіб; роз'яснення їх прав і обов'язків; зміст проведеної слідчої дії, час її початку і закінчення; всі істотні для справи обставини, виявлені при виконанні даної слідчої дії. З метою нерозголошення даних про особу, щодо якої застосова заходи безпеки, у протоколах слідчих дій обмеж відомості про цю особу. Протокол підписують: особа, яка провадила слідчу дію; допитана особа; перекладач, поняті, та інші особи, які були присутні або брали участь у проведенні цієї дії. Якщо особа, яка брала участь у проведенні слідчої дії, відмовиться підписати протокол, то це зазнач у протоколі й підтверджується підписом особи, яка провадила слідчу дію.

84.

Процес. строк – це встановлений законом, підзаконним нормативним актом або рішенням уповноваженої на те посадової особи час для виконання суб'єктами кримінального провадження певних процес. дій або прийняття процес. рішень.

Додержання процес. строків забезпечує швидке реагування на заяви про злочини, ефективність розслідування, судового розгляду і вирішення справи, на дотримання прав і свобод учасників судочинства. Посадові особи які провадять процес за недодержання процесуальних строків можуть нести дисциплінарну відповідальність. Строки встановлені у КПК обчислюються годинами, добами (днями) і місяцями. При обчисленні строків не беруться до уваги той день чи година від яких починається строк.

Залежно від функціонального призначення процесуальні строки поділяють на три групи: 1)строки як гарантії швидкості судочинства; 2)строки як гарантії прав та законних інтересів суб'єктів кримін провадження; 3)строки як гарантії здійснення прокур нагляду за додержан законів при провадж розслідуван.

Пропущений з поважних причин строк повинен бути поновлений за клопотанням заінтересованої особи постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, ухвалою суду або постановою судді. Подача клопотання про поновлення пропущеного строку зупиняє виконання рішення, оскарженого з пропуском строку, до вирішення питання про поновлення строку.

85.

Судові витрати - це передбачені кримінально-процесуальним законом затрати, пов'язані із здійсненням провадження у кримінальній справі, що відшкодовуються державою певним суб'єктам кримінального провадження і підлягають стягненню з осіб, визнаних винними у вчиненні злочину.

Ознаки судових витрат: 1)вони пов'язані із здійсненням провадження у кримінальній справі; 2)відшкодовуються д-вою тим суб'єктам кримін провадження, які мають та обстоюють власні інтереси, захищають та представляють інтереси інших осіб або сприяють кримінальному судочинству; 3)стягуються з осіб, визнаних винними у вчиненні злочину; 4)їхній склад визначений у законодавстві.

Не включаються до судових витрат: заробітна плата слідчого і працівників органів дізнання за час розслідування справи; зарплата складу суду, д-вного обвинувача і секретаря суду за час розгляду справи; суми, які виплачуються експертові, спеціалістові за виконання обов’язків.

86.

Досудове слідство - форма досудового розслідуван, яка поляг у виконанні органом досудово слідства (слідчим) у порядку, встановленому КПК, слідчих дій, спрямованих на збирання, дослідження, оцінку, перевірку і використання доказів у кримін справі, викриття осіб, які вчинили злочин, вжиття всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи.

Незалежно від відомчої підпорядкованості, слідчі органи в механізмі держави посідають окреме місце і мають самостійне значення. Систему органів досудового слідства складають: слідчі прокуратури; слідчі органів внутрішніх справ; слідчі податкової міліції; слідчі органів безпеки.

Права та обов'язки слідчих різних відомств при провадженні у конкретній кримін справі однакові. Належність слідчого до того чи іншого відомства не впливає на його процесуальне становище. КПК наділя всіх слідчих однаковим обсягом процес. повноважень.

При провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно.

87.

Начальник слідчого відділу – це самостійний суб’єкт кримінального провадження, який здійснює процесуальне або адміністративне керівництво, контроль по кожній справі, що перебуває в провадженні у слідчого. Несе відповідальність за стан слідчої роботи у слідчому відділі та виконання покладених на нього обов’язків.

Начальник слідчого відділу має право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи, про провадження окремих слідчих дій, передавати справу від одного слідчого іншому, доручати розслідування справи декільком слідчим, а також брати участь у провадженні досудового слідства та особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.

Вказівки начальника слідчого відділу в кримінальній справі даються слідчому у письмовій формі і є обов'язковими для виконання. Оскарження цих вказівок прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, передбачених КПК.

91.

Кримінально-процесуальне доказування – це практична діяльність уповноважених законом суб'єктів, що відбувається в особливій процесуальній формі, шляхом збирання, перевірки та оцінки доказів.

Метою доказування є встановлення істини у кожній кримінальній справі. Знайти істину в кримінальній справі - значить виконати одне із завдань кримінального процесу, тобто повністю розкрити злочин, що є необхідною передумовою успішного здійснення правосуддя.

Процес доказування в кримінальній справі - це підтвердження відповідними доказами адекватного та правильного відтворення й відображення дійсних обставин події злочину.

Можна виділити такі види (аспекти): доказуванн як дослідження фактичних обставин справи, що полягає у діяльності відповідних органів і осіб щодо збирання, перевірки та оцінки доказів, і доказування як логічне і процесуальне обґрунтування певної тези, твердження, висновків, рішення в справі.

88.

Прокурор здійснює нагляд за виконанням законів органами, які провадять оперативно розшукову діяльність, дізнання і досудові слідства. Прокурор в суді здійснює представництво д-ви або громад та підтримує д-вне обвинувачення, наглядає за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах. Свої повноваження здійснює незалежно від будь-яких органів, підкоряється закону і керується вказівками генерального прокурора. Вказівки прокурора є обов’язковими для оперативно розшукових органів, органів дізнання і слідства.

Основні повноваження прокурора є: 1)Має право порушувати справу, а при відсутності приводів і підстав відмовити в порушенні; 2)Вимагає від органів дізнання і слідства для перевірки матеріали справи, скасовує їх незаконні постанови; 3)Продовжує строки розслідування справи; 4)Затверджує обвинувальний висновок або повертає справу для додаткового розслідування; 5)Подає до суду подання про обрання запобіжного заходу; 6)Бере участь у попередньому розгляді справи суддею, подає докази і бере участь у їх дослідженні; 7)Заявляє клопотання і висловлює думку з приводу застосування кримінального закону і міри покарання; 8)Прокурор вправі подавати апеляцію, вносити касаційні подання.

89.

До осіб які відіграють допоміжну роль у КП належить: 1)Свідок – особа, про яку є дані, що їй відомі фактичні обставини, що стосуються кримін. справи. 2)Понятий – особа, не заінтересована у справі, яка залучається до участі при провадженні обшуку, виїмки, огляду, пред’явленні осіб і предметів для впізнання, відтворення обстановки і обставин події. 3)Перекладач – це суб’єкт кримінального проваджен, який володіє мовою, якою провадиться судочинство і мовою, якою володіє підозрюваний, обвинувачений, підсудний, і призначений особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею. 4)Експерт – особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями, якій слідчим органом, суддею чи судом доручено провести експертизу і за її результатами подати висновок. 5)Спеціаліст – особа, яка володіє науковими, технічними та ін. спеціальн знаннями і навичками, і за викликом органу дізнання, слідчого, прокурора, судді надає їм допомогу в проведенні слідчих і судових дій. 6)Секретар судового засідання – суб’єкт кримінального провадження, в процесуальні обов’язки якого входить ведення та засвідчення своїм підписом правильності протоколу судового засідання. 7)Статисти – особи, які допомагають проводити окремі слідчі дії.

90.

До обставин, що виключають можливість участі в кримінальному судочинстві належить: 1)Обставини, що виключають участь судді в розгляді справи (якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, або родичем кого-небудь з них, свідком, експертом тощо; якщо він особисто або його родичі заінтересовані в результатах справи). 2)Недопустимість повторної участі судді в розгляді кримінальної справи. 3)Відвід або самовідвід судді. 4)Відвід або самовідвід прокурора. 5)Відвід або самовідвід слідчого і особи, яка провадить дізнання. 6)Обставини, що виключають участь у справі захисника (якщо він брав участь у справі як дізнавач, слідчий, прокурор, суддя, свідок, родич особи яка провадить дізнання, слідчого прокурора, будь-кого із складу суду тощо; якщо він визнаний недієздатним чи обмежено дієздатною). 7)Відвід або самовідвід перекладача, експерта, спеціаліста і секретаря судового засідання. 8)Обставини, що виключають участь у справі представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача (якщо вони брали участь у справі як слідчий або особа, що проводила дізнання, прокурор, суддя, експерт, спеціаліст, захисник, особа, яка допитувалась або підлягає допиту як свідок тощо).

92.

Предмет доказування у кримінальній справі - обставини, на з'ясування яких спрямовується вся доказова діяльність суду і суб'єктів, які беруть участь у справі.

При провадженні досудового слідства, дізнання і розгляду кримінальної справи в суді підлягають доказуванню: 1)подія злочину (час, місце, спосіб та ін.); 2)винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; 3)обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання; 4)характер і розмір шкоди завданої злочином.

Під межами доказування слід розуміти такий обсяг доказів, який забезпечує надійне, достовірне встановлення усіх обставин, що належать до предмета доказуван та необхідні для правильного виріш справи.

Суб'єкти доказування - це д-вні органи і посадові особи, на яких законом покладено обов'язок щодо збирання, перевірки і оцінки доказів та їх процесуальних джерел, обґрунтування рішень, прийнятих в процесі кримінально-процесуального доказування, а також інші особи, які вправі брати участь у цій діяльності. Суб'єктів доказування можна поділити на 2 групи: 1)державні органи і посадові особи, на яких покладено обов'язок здійснювати доказування (суд, прокурор тощо); 2)особи, які мають право брати участь у процесі доказування (підозрюваний, потерпілий, захисник тощо).

93.

Докази – це фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Джерелами доказів є: показаннями свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченог, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та ін. документами.

Класифікація доказів: 1)За способом формуван: особисті і речові; 2)Стосовно предмету обвинувачен: обвинувальні і виправдувальні; 3)За джерелом одержання відомостей: первинні і похідні; 4)У залежності від того, який факт встановлено: прямі та непрямі (побічні).

94.

Джерелами доказів є: 1)Показання свідків – це відомості, що повідомлені ними на допиті, під час досудового розслідування у кримінальній справі чи в суді в установленому законом порядку. 2)Показання потерпілого – це відомості, повідомлені ним на допиті, під час проведення досудового розслідування чи в судовому засіданні в установленому законом порядку. 3)Показання підозрюваного – усне повідомлення особи, яку затримано через підозріння у вчиненні злочину, або до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченої, про обставини, що підлягають доказуванню, і дається добровільно на допиті в установленому законом порядку. 4)Показання обвинуваченого – усне повідомлення особи, притягнутої як обвинуваченого у даній справі, про обставини, що підлягають доказуванню, і дається добровільно на допиті в установленому законом порядку. 5)Висновок експерта - це наданий у письмовій формі зміст проведеного експертом (експертами) дослідження та відповіді на поставлені йому питання особою, яка провадить дізнання, слідчим, судом або сторонами судового розгляду кримінальної справи. 6)Речові докази - це предмети, що стали знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або стали об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом. 7)Протокол – документ про проведення слідчих і судових дій.

95.

Речові докази - це предмети, що стали знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або стали об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом.

Речові докази повинні бути оглянуті, за можливості сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду або судового засідання і приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді або ухвалою суду.

Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, що зберігаються в органах дізнання, слідства і суду або передаються для зберігання відповідному підприємству, організації чи установі. Для зберіган речових доказів обладнуються спеціальні приміщення. Речові докази зберігаються до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскаржен постан чи ухвали про закрит справи.

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи.

При цьому: 1)знаряддя злочину конфіскуються; 2)речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються; 3)речі, що не мають ніякої цінності, знищуються; 4)гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід д-ви;

96.

Висновок експерта - це наданий у письмовій формі зміст проведеного експертом (експертами) дослідження та відповіді на поставлені йому питання особою, яка провадить дізнання, слідчим, судом або сторонами судового розгляду кримінальної справи.

Висновок експерта як доказ характеризується тим, що: 1)експертиза провадиться за постановою слідчого, особи, яка проводить дізнання, прокурора або суду; 2)експертиза проводиться особою, яка володіє необхідними спеціальними знаннями; 3)експерт проводить дослідження самостійно і несе відповідальність за дачу завідомо неправдивого висновку і за відмову від дачі висновку; 4)отримані під час дослідження фактичні дані і зроблені висновки експерт викладає у спеціальному документі - висновку експерта, що має значення самостійного доказу.

Висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду (судді) не є обов'язковим, але непогодження з ним має бути вмотивованим у відповідній постанові, ухвалі, вироку.

98.

Органам досудового слідства, прокуророві і суду закон надає право застосовувати такі заходи, які в примусовому порядку забезпечують виконання суб'єктами кримінального провадження їх процесуальних обов'язків, дають змогу виявляти, збирати і зберігати докази, а також виключають можливість з боку обвинуваченого чи підозрюваного продовжувати злочинну діяльність і перешкоджати у встановленні істини або ухилятися від слідства і суду. Такі заходи в кримінальному процесі називаються заходами процесуального примусу.

Заходи процесуального примусу поділяються на види: 1)Превентивно-попереджувальні: а)запобіжні заходи (застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудн, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду); б)заходи забезпечення процесу доказування (примусовий порядок проведення обшуку; накладення арешту на кореспонденцію тощо); в)інші передбачені законом заходи (відсторонення обвинуваченого від посади, підписка про невиїзд тощо). 2)Заходи кримінально – процесуальної відповідальності (особиста порука, порука громадської організації або трудового колективу, застава тощо).

Застосовувати примусові заходи тільки у випадках крайньої необхідності й в тих межах, в яких це потрібно для виконання обов'язків.

97.

Процес доказування відбувається в усіх стадіях кримінального процесу у формах і способах, залежно від особливостей кожної стадії.

Особливості процесу доказування полягають у такому:

Кожна стадія має притаманне тільки для неї коло засобів доказування – пізнавальних дій.

Для кожної стадії процесу можуть бути специфічними і межі доказування. Згідно з правилами вільної оцінки доказів суб'єкт, який веде процес, у кожній наступній стадії здійснює їх оцінку за власним внутрішнім переконанням. Останнє ж зумовлено індивідуальними особливостями розумової діяльності, життєвим та професійним досвідом, умовами діяльності в тій чи іншій стадії. Ці обставини, своєю чергою, зумовлюють розширення або звуження меж доказування. [7. C.126]

На кожній стадії кримінального судочинства деякі елементи процесу доказування мають свої особливості, що обумовлено в основному завданнями тієї чи іншої стадії.

На стадії порушення кримінальної справи здійснюється кримінально-процесуальне доказування, в якому наявні з певними, іноді значними, особливостями вci його елементи.

На стадії досудового слідства кримінальної справи про­водиться розгорнуте кримінально-процесуальне доказування, в якому реалізуються вci його елементи, широко застосовуються науково-технічні засоби для збирання, закріплення i перевірки доказів та їх джерел. Деякі слідчі та інші процесуальні дії зi збирання доказів проводяться тільки або переважно на цій стадії (обшук, виїмка, затримання особи як підозрюваного, відтворення обстановки та обставин події, огляд місця події, освідування, впізнання).

На стадії попереднього розгляду справи суддею суддя у розпорядчому засіданні, як правило, не збирає нових або додаткових доказів і їх джерел, хоча аналіз статті 253 КПК дає можливість стверджувати, що при необхідності він вправі витребувати документи або приєднати до справи документи й предмети, подані учасниками процесу, викликати в судове засідання додаткових свідків.

Оцінка доказів суддею у цій стадії, як правило, провадиться тільки з точки зору наявності достатніх підстав для розгляду справи в судовому засіданні.(ч.1 ст.237, ч.1 ст.245 КПК України)

На стадії судового розгляду здійснюється кримінально-процесуальне доказування i найбільш повно реалізуються вci принципи кримінального процесу, зокрема, безпосередність, усність i змагальність.

Значні особливості має процес доказування на стадії виконання вироку. Слід зазначити, що єдиним процесуальним джерелом доказів тут є офіційні документи (piзнi довідки, характеристики, копії вироків тощо). Вони подаються до суду адміністрацією виправно-трудових установ, органами, які займаються виконанням вироків, прокурором, засудженими, їх захисниками, витренуються самим судом. Пояснення засудженого та інших осіб, які викликані в судове засідання, не є доказами, хоч вони перевіряються й оцінюються судом нарівні з документами. Суб'єктами оцінки доказів у стадії виконання вироків є поряд із суддею прокурор, засуджений, його захисник, представники адміністрації виправно-трудових установ, органів, які відають виконанням вироку, спостережних комісій, служб у справах неповнолітніх і деякі інші особи, але, звичайно, вирішальна роль належить судді, бо тільки він виконує функцію вирішення справи.

Особливими в кожній стадії кримінального процесу є: коло засобів доказування; коло суб'єктів доказування; коло обставин, що підлягають доказуванню; межі доказування.

99.

Запобіжні заходи - це заходи процесуального примусу, що застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою забезпечення його належної процесуальної поведінки.

Кримінально-процесуальне законодавство Укр. передбачає такі види запобіжних заходів: 1)підписка про невиїзд; 2)особиста порука; 3)порука громадської організації або трудового колективу; 4)застава; 5)взяття під варту; 6)нагляд командування військової частини; 7)віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників, або адміністрації дитячої установи.

Юридичною підставою обрання запобіжного заходу є постанова слідчого, органу дізнання та прокурора або ухвала суду, винесені відповідно до закону.

100.

Підписка про невиїзд полягає у відібранні від підозрюваного або обвинувач письмового зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого або судді (суду). Підписка про невиїзд - це захід процесуального примусу, адже особа в примусовому порядку втрачає на певний час свободу пересування і через це її законні інтереси не можна повністю задовольнити.

Застосування підписки про невиїзд оформл 2-а процесуальними документами: 1)постановою (ухвалою, вироком) про обрання цього запобіжного заходу; 2)підпискою про невиїзд, в якій зазначається місце і дата її відібрання, прізвище, ім'я, по батькові, адреса підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, зміст зобов'язання та наслідки його порушення. Цей документ підписують підозрюваний, обвинувачений, підсудний та службова особа, яка відібрала підписку.

Санкції прокурора чи судового дозволу для застосування цього запобіжного заходу не потрібно. Даний запобіжний захід застосовується до осіб, імовірність ухилен яких від слідства та суду незначна.

101.

Особиста порука полягає у відібранні від осіб, що заслуговують довір'я, письмового зобов'язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом і зобов'язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу про те вимогу. Кількість поручителів визначає слідчий, але їх не може бути менше 2-х.

Особиста порука застосовується лише за клопотанням або згодою поручителів. Санкції прокурора чи судового рішення для застосування цього запобіжн заходу не потрібно.

Порука громадської організації або трудового колективу полягає у винесенні зборами громадської організації або трудового колективу підприємства, установи, організації, колгоспу, цеху, бригади постанови про те, що дана організація або трудовий колектив ручається за належну поведінку та своєчасну явку обвинувачен до органу дізнання, слідчого і в суд.

Порука застосовується тільки в тому разі, коли за належну поведінку і своєчасну явку обвинуваченого за викликом ручається саме громадська організація або трудовий колектив, про що є відповідне рішення повноважних зборів; якщо за це ручається керівник громадської організації або трудового колективу, адміністрація тощо, цей запобіжний захід не застосов.

102.

Застава полягає у внесенні на депозит органу досудового розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.

Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував запобіжний захід. В залежності від тяжкості злочину, розмір застави може бути меншим чи більшим.

Згідно КПК Укр., застосування чи незастосуван повністю залежить від розсуду особи чи органу, в провадженні яких перебуває справа. Суд повинен вирішувати це питання у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру та ступеня тяжкості вчиненого злочину, даних про особу, яка притягується до відповідальності, й інших обставин справи.

103.

Взяття під варту вважається найтяжчим з усіх передбачених чинним законодавством запобіжних заходів, що пов'язаний з позбавленням людини волі, необхідністю підкорятися суворим вимогам режиму в місцях ув'язнення і з певним обмеженням прав. Застосування цього запобіжного заходу суттєво обмежує права людини і в першу чергу право на свободу та особисту недоторканність, яка гарантована КУ, Загальною декларацією прав людини, Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини.

Взяття під варту застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 3 роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше 3 років.

Тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше 2 місяців. У випадках, коли у строк розслідування справи закінчити неможливо він може бути продовжений від 4 до 18 місяців. Строк тримання під вартою обчисл з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, – з моменту затримання. Строки тримання під вартою під час досудового слідства закінчуються в день надходження справи до суду.

104.

Нагляд командування військової частини за підозрюваним або обвинуваченим, який є військовослужбовцем, полягає у вжитті заходів, передбачених статутами Збройних Сил України, для того, щоб забезпечити належну поведінку та явку підозрюваного або обвинуваченого за викликом особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду. Командування військової частини повідомляється про суть справи, по якій обрано даний запобіжний захід.

Нагляд командування військової частини може бути застосовано лише до військовослужбовців, яким присвоєно військове звання від рядового до генерала армії України. Військовослужбовець, до якого застосовано цей запоб захід, перебуває під наглядом безпосереднього начальника або добового наряду. На час застосування запобіжного заходу він позбавляється права носити зброю, залишати розташування частини, виконувати відповідальні доручення і завдання.

Цей запобіжний захід має бути скасований або змінений у разі закінчення строку військової служби підозрюваного, обвинуваченого або підсудного.

105.

До неповнолітніх обвинувачених, крім запобіжних заходів, передбачених КПК України, може застосовуватися передача їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а до неповнолітніх, які виконуються в дитячій установі,- передача їх під нагляд адміністрації цієї установи.

Перш ніж застосувати цей запобіжний захід слідчий і суд повинні переконатися, що батьки (або один з них), опікун, піклувальник чи адміністрація дитячої установи зможуть забезпечити належну поведінку неповнолітнього і його явку до слідчого, прокурора, до суду.

Зазначений запобіжний захід може застосовуватись як за клопотанням обох батьків чи одного з них, опікуна чи піклувальника або адміністрації дитячої установи, так і з ініціативи слідчого, прокурора або суду, але обов'язково за наявності згоди зазначених осіб або адміністрації.

Від батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи в цих випадках відбирається письмове зобов'язання про забезпечення ними належної поведінки неповнолітнього та його явки до слідчого, прокурора і суду. При цьому зазначені особи попереджаються про характер обвинувачення, пред'явленого неповнолітньому, і про їх відповідальність у разі неявки його до слідчого, прокурора або до суду.

106.

Запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується лише за мотивованою постановою судді чи ухвалою суду. Інші запобіжні заходи застосовуються за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду.

Заміна одного запобіжного заходу іншим або його скасування здійснюється органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею чи судом з додержанням вимог, передбачених частиною першою цієї статті.

У разі закриття справи, закінчення строку тримання під вартою, якщо цей строк не продовжено в установленому законом порядку, та в інших випадках звільнення особи з-під варти на стадії досудового розслідування здійснюється на підставі постанови органу дізнання чи слідчого, які проводять досудове розслідування у справі, або прокурора, про що вони негайно повідомляють суд, який обрав цей запобіжний захід. Звільнення з-під варти у кримінальних справах, що знаходяться в судовому провадженні, здійснюється лише за рішенням судді або суду.

Запобіжний захід скасовується або змінюється, коли відпаде необхідність у запобіжному заході або в раніше обраному запобіжному заході.

Запобіжний захід, крім взяття особи під варту, обраний прокурором, може бути скасовано або змінен слідчим і органом дізнання лише за згодою прокурора.

107.

Заходами процесуального примусу, які не входять в перелік запобіжних, можна вважати: 1)Привід - примусове доставлення до слідчого або особи, яка проводить дізнання, прокурора або суду обвинуваченого, свідка, потерпілого, підсудного, які ухиляються без поважних причин від добровільної явки за викликом у призначений строк. 2)Відсторонення обвинуваченого від посади. Даний захід може застосовуватися лише до обвинуваченого. Він полягає в тому, що у разі притягнення посадової особи до кримінальної відповідальності за посадовий злочин, а так само якщо ця особа притягається до відповідальності за інший злочин і може негативно впливати на перебіг досудового чи судового слідства, слідчий зобов'язаний відсторонити її від посади, про що виносить мотивовану постанову. 3)Запобіжне обмеження щодо особи, відносно якої порушена кримінальна справа. Цей захід процесуального примусу застосовується на стадії порушення кримінальної справи і має самостійний характер. 4)Поміщення обвинуваченого до медичного закладу. Цей захід процесуального примусу полягає у поміщенні обвинуваченого у медичний заклад для тривалого спостереження за ним або для дослідження його при проведенні судово-медичної або судово-психіатричної експертизи.

108.

Порушення кримінальної справи - це акт застосуван процесуального права, який здійснюється у формі винесення постанови, що відкриває загальну юридичну можливість провадження всіх без винятку слідчих дій та застосування, за наявності для того відповідних підстав, засобів процесуального примусу.

Завданнями цієї стадії є: прийняття, реєстрація, розгляд, перевірка заяв та повідомлень про злочини, прийняття щодо них рішень, виявлення злочинів та запобігання їм.

Нагляд за законністю порушення справи здійснює прокурор. Слідчий і орган дізнання зобов'язані не пізніше доби направити прокуророві копію постанови про порушення кримінальної справи або про відмову в порушенні такої справи. Якщо справу порушено без законних підстав, прокурор закриває її. У разі безпідставної відмови в порушенні справи слідчим або органом дізнання прокурор своєю постановою скасовує постанову слідчого або органу дізнання і порушує справу.

109.

Кожна кримінальна справа може бути порушена лише за наявності приводу і достатньої підстави за відсутності обставин, що виключають провадження у справі. Справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину.

Приводами до порушення кримінальної справи є: 1)Заяви і повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян. 2)Повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, що затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним. 3)Явка з повинною. 4)Повідомлення, опубліковані в пресі. 5)Безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину.

Підстава для порушення кримінальної справи складається з двох взаємопов'язаних елементів: наявності ознак злочину в події, що стала відомою органу дізнання, слідчому, прокуророві і суду; наявності достатніх даних, на підставі яких встановлюються ознаки вчиненого злочину або злочину, що готується.

110.

Кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю: 1)За відсутністю події злочину; 2)За відсутністю в діянні складу злочину; 3)Внаслідок акта амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також в зв'язку з помилуванням окремих осіб; 4)Щодо особи, яка не досягла на час вчинен суспільно небезпечного діяння 11 віку; 5)За примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого; 6)Щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявлен обставинами; 7)Щодо особи, про яку є вирок по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави; 8)Щодо особи, про яку є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи по тому ж обвинуваченню; 9)Якщо про відмову в порушенні справи по тому ж факту є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора; 10)За відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім випадків, коли прокуророві надано право поруш справи і при відсутн скарги потерпілого.

111.

Обов'язок порушення кримінальної справи покладається лише на такі органи д-ви, як орган дізнання, слідчого, прокурора, суд (суддю), причому перелік цих органів є вичерпним. 1)Суд (суддя) порушують кримінальну справу за скаргою потерпілого, якому і належить у такому разі право підтримувати обвинувачення. У цих справах дізнання і досудове слідство не провадяться. 2)Прокурор має право порушити кримінальну справу про будь-який злочин. Це право прокурора обмежене лише у справах, що порушуються лише за скаргою потерпілого. 3)Органи досудового слідства порушують кримінальні справи, які згідно із законом належать до їх підслідності. 4)Органи безпеки мають право порушити кримінальну справу про злочини проти основ національної безпеки та про деякі інші злочини, що віднесені законом до їх відання. 5)Начальники органів управління Військової служби правопорядку у Збройних силах України та їх заступники з питань провадження дізнання мають право порушити кримінальну справу про злочини, вчинені військовослужбовцями Збройних сил Укр. 6)Митні органи мають право порушити кримінальну справу про контрабанду. 7)Органи державного пожежного нагляду мають право порушити кримінальну справу про пожежі і порушення протипожежних правил. 8)Органи прикордонної служби можуть порушити кримінальну справу про порушення д-вного кордону.

112.

КПК зобов’язує прокурора, слідчого, дізнавача чи суддю приймати заяви і повідомлення про вчиненні або підготовлювані злочини. Прийнявши заяву або повідомлення про злочин, ці посадові особи зобов’язані їх зареєструвати і не пізніше трьохденного строку: 1)Порушити кримінальну справу; 2)Відмовити в порушенні крим. справи; 3)Направити заяву або повідомлення за належністю.

При наявності приводів і підстав прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані винести постанову про порушення кримінальної справи, вказавши приводи і підстави до порушення справи, статтю кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також дальше її спрямування.

Після порушення справи: 1)Прокурор направляє справу для провадження досудового слідства або дізнання; 2)Слідчий починає досудове слідство, а орган дізнання починає дізнання; 3)Суд призначає справу до розгляду.

При відсутності підстав до порушення кримін справи прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя своєю постановою відмовляють у порушенні кримін справи, про що повідомляють заінтересованих осіб і підприємства, установи, організації.

113.

Досудове розслідування - стадія кримінального процесу, на якій органи дізнання та досудового слідства провадять у встановленому законом порядку слідчі та інші процесуальні дії, спрямовані на виявлення ознак злочину, розшук і викриття осіб, які його вчинили, збирання, дослідження, оцінку, перевірку і використання доказів у кримінальній справі, забезпечення правильного застосування закону, виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, та внесення пропозицій щодо їх усунення, попередження, запобігання і розкриття злочинів, охорону прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які постраждали від злочину.

Ця стадія кримінального процесу розпочинається з моменту винесення постанови про порушення кримін справи й завершується передачею справи через прокурора до суду або закриттям кримін справи.

Кримінальна справа на стадії досудового розслідування може бути зупинена, але це не остаточне, а проміжне рішення. Після того, як підстави зупинення справи відпали, вона або закривається, якщо є для цього підстави, або через прокурора передається до суду.

114.

Досудове розслідування має дві форми:

1)Дізнання - це одна із форм досудового розслідування, яка полягає у проведенні органом дізнання або уповноваженими ним службовими особами (дізнавачами) процесуальних та слідчих дій щодо встановлення обставин злочину та винних у його вчиненні осіб.

2)Досудове слідство - форма досудового розслідування, яка полягає у виконанні органом досудового слідства (слідчим) у порядку, встановленому КПК України, слідчих дій, спрямованих на збирання, дослідження, оцінку, перевірку і використання доказів у кримінальній справі, викриття осіб, які вчинили злочин, вжиття всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи.

Фактичні дані, одержані при розслідуванні у будь-якій з цих форм, мають однакову доказову силу при прийнятті процесуальних рішень судом. Дізнання передує досудовому слідству і відрізняється від останнього суб'єктами і строками провадження, але здійснюється в тих же процесуальних формах.

117.

Свідок викликається до слідчого повісткою, яка вручається під розписку, а в разі його тимчасової відсутності - кому-небудь з дорослих членів його сім'ї. Свідка можна допитувати про факти, які стосуються даної справи в місці провадження досудового слідства. Свідок допитується окремо і у відсутності інших свідків. При цьому і слідчий вживає заходів до того, щоб свідки, викликані в одній справі, не могли зноситися між собою до закінчення допиту. Перед допитом слідчий встановлює особу свідка, повідомляє його, в якій справі він викликаний, і попереджає про обов'язок розповісти все відоме йому в справі. Після того як свідок закінчить дачу показань, слідчий ставить йому запитання.

Допит потерпілого проводиться з додержанням вимог, що і до свідка. Перед початком допиту слідчий попереджає потерпілого про кр. Відп.за непр.показ. Після цього слідчий пропонує потерпілому розповісти про все відоме йому в справі.

115.

Досудове розслідування - стадія кримінального процесу, на якій органи дізнання та досудового слідства провадять у встановленому законом порядку слідчі та інші процесуальні дії, спрямовані на виявлення ознак злочину, розшук і викриття осіб, які його вчинили, збирання, дослідження, оцінку, перевірку і використання доказів у кримінальній справі, забезпечення правильного застосуван закону.

До загальних положень досудового розслідуван належать норми КПК Укр., які регулюють: 1)Початок провадження досудового слідства (провадиться лише після порушення кримінальної справи і в порядку, встановленому цим кодексом); 2)Місце провадження досудового слідства (визначається територіальною підслідністю, тобто місцем провадження справи є район або місто); 3)Строки досудового слідства (слідство повинно бути закінчено протягом 2 місяців з моменту порушення справи до направлення її прокуророві); 4)Підслідність (віднесення законом кримінальної справи до ведення певного органу досудового слідства); 5)Об’єднання і виділення кримінальних справ (спрямоване на забезпечення всебічного та об’єктивного дослідження і вирішення справи); 6)Недопущення розголошення даних досудов слідства; 7)Складання процесуальних документів при проваджен досудового слідства (постанова, протокол, подання тощо).

116.

Слідчі дії - це детально регламентовані кримінально-процесуальним законом процесуальні дії, що спрямовані на збиран, фіксац та перевірку доказів.

Закон передбачає проведення таких слідчих дій: 1)допит свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого; 2)очна ставка; 3)пред'явлення для впізнання; 4)обшук; 5)виїмка; 6)накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку; 7)огляд; 8)ексгумація трупа; 9)освідування; 10)відтворення обстановки і обставин події; 11)призначення та проведення судової експертизи.

Слідчі дії можна поділити залежно від: 1)Послідовності проведення: невідкладні, первинні, основні, повторні, додаткові, обов'язкові й необов'язкові. 2)Процесуальної форми: за постановою слідчого і без неї; з дозволу (чи за рішенням) суду або без нього; з санкції прокурора або без санкції; за участю понятих і без них. 3)Джерел отриманої інформації: а)спрямовані на отримання інформації від людей (допит, очна ставка, впізнання тощо); б)спрямовані на отримання інформації від матеріальн об’єктів (огляд, обшук, виїмка, експертиза); в)спрямовані на отримання інформації як від матеріальних об’єктів, так і від людей (відтворення обстановки і обставин події злочину).

118.

Обшук - це слідча дія, що полягає у примусовому обстеженні приміщень, ділянок місцевості та окремих осіб з метою відшукати й вилучити знаряддя злочину, речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, та інші предмети й документи, які мають значення для встановлення об'єктивної істини у справі, а також виявлення злочинця.

Під підставами для обшуку слід розуміти відомості, що містяться в показаннях відповідних суб'єктів кримінального провадження: свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених; у протоколах інших слідчих дій, заявах громадян. Під час розслідуван злочинів іноді доводиться проводити повторний або груповий обшук.

Виїмка - це слідча дія, що провадиться у випадках необхідності вилучення лише певних предметів і документів, коли точно відомо, де і в кого вони знаходятся. Виїмка проводиться за мотивованою постановою слідчого. Обшук або виїмку здійснює орган дізнання, слідчий, як правило, вдень, у присутності не менше двох понятих і особи, яка займає дане приміщення. Перед обшуком або виїмкою слідчий пред'являє постанову.

120.

Відтворення обстановки та обставин події - слідча дія, яка поляг в тому, що слідчий у присутності понятих, а в необхідних випадках за участю спеціаліста, свідка, потерпілого, підозрюван чи обвинуваченого, відтворюючи обстановку й умови, в яких ті чи інші події могли відбуватися в дійсності, здійснює дії щодо перевірки показань відповідних суб'єктів кримінального провадження й інших доказів та одержання нових даних.

Відтворення обстановки та обставин події охоплює по суті дві самостійні слідчі дії: перевірка показань на місці; слідчий експеримент. Метою перевірки показань на місці є не лише дослідження, а й отримання нових доказів, що мають значення для кримінальної справи.

119.

Допит підозрюваного проводиться з метою одержання від особи показань щодо обставин, які стали підставою для її затримання і визнання підозрюваним, а також щодо інших обставин справи, які їй відомі і стосуються предмета доказування.

Якщо підозрюваний був затриманий або до нього було обрано запобіжний захід у виді взяття під варту, його допит проводиться негайно, а при неможливості негайного допиту - не пізніше двадцяти чотирьох годин після затримання. При допиті такого підозрюваного присутність захисника є обов'язковою, за винятком випадків, коли він відмовляється від нього і його відмова прийнята.

Перед допитом слідчий встановлює особу підозрюваного, повідомляє, у вчиненні якого злочину він підозрюється, роз'яснює йому його права, а також обов'язки, про що робиться відмітка у протоколі допиту підозрюваного. Перебіг і результати допиту фіксуються в протоколі допиту підозрюваного. Показання підозрюваного зберігають своє доказове значення і після пред'явлення особі обвинувачення і його допиту як обвинуваченого.

121.

Експертиза — це процесуальна дія, яка полягає у про­вадженні експертом за дорученням органів дізнання, попереднього слідства, прокурора або суду у встановленій законом процесуальній формі дослідження на основі спеціальних знань матеріальних об єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що знаходиться у провадженні органів дізнання, попе­реднього слідства чи суду та формулюванні й обґрунтуванні ек­спертних висновків.

Експертиза призначається в стадії досудового розслідування постановою слідчого, прокурора або органу дізнання. Слідчий надає матеріали експерту: речові докази, які підляга­ють дослідженню; протоколи слідчих дій та інші документи, що підтверджують обставини їх виявлення, вилучення, фіксації, збере­ження та інші необхідні фактичні дані; зразки для порівняльного експертного дослідження.

Згідно з чинним законодавством України експертиза призна­чається у випадках, коли для вирішення певних питань при провад­женні у справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання (ч.І ст. 75 КПК України).

При необхідності проведення експертизи слідчий складає мотивовану постанову.

Види:Криміналістична:почеркознавча;авторознавча; технічна експертиза документів;фототехнічна; технічна експертиза матеріалів і засобів відеозвукозапису; портретна; трасологічна, балістична; вибухових пристроїв; вибухових речовин і продуктів вибуху (пострілу); матеріалів і речовин (волокон і волокнистих матеріалів; лако­фарбових матеріалів і покриттів; нафтопродуктів і пально-мастиль­них матеріалів; наркотичних засобів і сильнодіючих речовин; рідин, що містять спирт; металів і сплавів; полімерів, пластмаси та скла). Судово-медична. Судово-бухгалтерська. Товарознавча, зокрема автотоварознавча. Біологічна. Психологічна.Судово-психіатрична.Інженерно-технічна: Комп'ютерної техніки та засобів програмного забезпечення.Ґрунтознавча.Судово-хімічна.

149.

Виключне провадження — виняткова стадія кримінального про­цесу, в якій суд перевіряє законність, обґрунтованість і справед­ливість вироків, що вступили в законну силу.

Предметом розгляду при перегляді справи в порядку виключно­го провадження виступають будь-які вироки, у тому числі і вироки судів касаційних інстанцій, але лише такі вироки, що вже набули законної сили.

Виключне провадження не може мати місця там, де вирок суду ще не набрав законної сили. У цьому відмітні риси даної стадії про­цесу від стадії касаційного провадження.

Підставами для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в порядку виключного провадження є:

1) нововиявлені обставини;

2) неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення.

Перегляд судових рішень з підстав, передбачених у пункті 2 частини першої цієї статті, з метою застосувати закон про більш тяжкий злочин, збільшити обсяг обвинувачення чи з інших підстав погіршити становище засудженого, а також виправдувального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи не допускається.

122.

Пред'явлення для впізнання — це слідча дія, яка провадиться а метою встановлення тотожності, схожості або відмінності пред­ставлених для ознайомлення предметів або окремих осіб з тими, які свідок, потерпілий, підозрюваний або обвинувачений сприймав за певних обставин розслідуваної події.

Мета впізнання — отримання доказів, які являють собою вис­новок одного з учасників процесу, про результати проведеної ним ідентифікації — тотожність, схожість або відмінність осіб чи об'єктів, представлених для ознайомлення, з ознаками, що зберег­лися в його пам'яті.

Перед тим як пред'явити особу для впізнання, їй про­понується зайняти будь-яке місце серед інших осіб, що пред'являються. Впізнаючому пропонується вказати особу, яку він мас впізнати, і пояснити, за якими ознака­ми він її впізнав.

Пред'явлення особи для впізнання провадиться в при-сутності не менше двох понятих. У разі проведення впізнання за правилами, встановленими частиною чет­вертою цієї статті, поняті повинні пересвідчитися у мож­ливості впізнання поза візуальним спостереженням того кого впізнають, і засвідчити таке впізнання.

Для впізнання можуть бути пред'явлені особи або предмети (речові докази, документи, трупи або їх частини, тварини).

Висновок про тотожність робиться тоді, коли встановлюється, що пред'явлений для впізнання об'єкт є тим самим, що його упізна­ючий спостерігав за певних обставин, які мають значення у справі. Висновок про схожість робиться в тому разі, коли упізнаючий може вказати лише на збіг групових (родових) ознак об'єкта і не може беззастережно й однозначно підтвердити його тотожність з тим, якого він спостерігав раніше.

123.

Очна ставка — слідча дія, що являє собою одночасний допит в одному і тому самому місці двох раніше допитаних осіб, у показан­нях яких є істотні суперечності, з метою перевірки правдивості раніше даних показань і отримання достовірних даних по справі.

Суперечності, які є в показаннях раніше допитаних осіб, по­винні бути істотними.

Очна ставка проводиться тільки між двома будь-якими раніше допитаними особами. Ці особи можуть мати як однаковий, так і різний процесуальний статус.

Сутність очної ставки зводиться до постановки почергово перед раніше допитаними особами запитань про обставини справи та про їх ставлення до показань один одного.

Проведення очної ставки є правом, а не обов'язком слідчого.

Якщо очна ставка проводиться з неповнолітнім свідком, то в ній можуть брати участь особи, присутність яких передбачена законом стосовно допиту неповнолітнього (ст. 168 КПК України) — віком до чотирнадцяти років, а за розсудом слідчого — віком до шістнадцяти років проводиться в присутності педагога, а за необхідності — лікаря, батьків чи інших законних представників неповнолітнього.

Мета очної ставки — перевірка раніше даних показань і отриман­ня достовірних фактичних даних (доказів) у кримінальній справі.

На початку очної ставки встановлюється, чи знають особи, що викликані на очну ставку, один одного і в яких стосунках вони перебувають між собою. Свідки поперед жаються про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань а потерпілі — за дачу завідомо неправдивих показань.

Викликавши на очну ставку особам по черзі пропо­нується дати показання про ті обставини справи, для з'ясування яких призначена очна ставка. Після цього слідчий ставить запитання. Особи, викликані на очну ставку, з дозволу слідчого можуть ставити запитання одна одній.

Оголошення показань, даних учасниками очної ставки на попередніх допитах, дозволяється лише після дачі ними показань на очній ставці та запису їх до протоколу.

Слідчий пред'являє протокол очної ставки особам, яких допитано, для прочитання або за їх проханням про­читує їм цей протокол. Допитані особи мають право ви­магати доповнення протоколу і внесення до нього попра­вок. Ці доповнення або поправки підлягають обов'язковому занесенню в протокол. Протокол очної ставки підписує кожна з допитаних осіб та слідчий.

124.

Одним із способів збирання і перевірки доказів є освідування живих осіб. У ході його провадження можуть бути знайдені різні сліди злочину: плями крові, слини та інших виділень людського організму, залишки пально-мастильних матеріалів, спеціальних барвників, наркотичних або отруйних речовин, волосся, текстильні волокна, залишки ґрунту тощо.

Освідування полягає в огляді і дослідженні слідчим (особою, що провадить дізнання), а в окремих випадках і самостійно судово-ме­дичним експертом чи лікарем тіла живої людини з метою одержан­ня і перевірки доказів.

КПК України визначає: за необхідності виявити або засвідчити наявність у обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого чи свідка особливих прикмет слідчий виносить про це постанову і провадить освідування. У разі необхідності судово-медичного освідування обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого або свідка таке освідування за вказівкою слідчого провадить судово-ме­дичний експерт або лікар.

Підставою для проведення освідування є наявність достатніх даних вважати, що на тілі певної особи є особливі прикмети чи сліди злочину, виявлення чи засвідчення наявності яких має зна­чення для встановлення істини.

Особливими прикметами можуть бути шрами, родимі плями, та­туювання, рубці, бородавки, відсутність певних частин тіла, сліди колишніх хвороб, наприклад віспи, тощо.

КПК України по суті передбачає два види освідування.

Слідче освідування, яке провадить слідчий.

Судово-медичне освідування, що провадиться за дорученням слідчого судово-медичним експертом або лікарем.

Специфіка освідування визначається особливостями того об'єкта, на дослідження якого воно спрямоване (характером слідоносія, що досліджується, та слідів, які знаходяться на ньому, тощо). Основний об'єкт освідування — тіло людини — має спеціальний соціально-правовий, фізичний та етичний статус; пе­ребуває в постійній активній життєдіяльності, що обумовлює порівняно швидке змивання, згладжування слідів. Воно є предме­том вивчення окремої галузі науки — медицини, якою накопичено значний запас знань про нього, опрацьовано та апробовано вели­кий арсенал методів дослідження. Нарешті, основна маса слідів, знайдених на тілі, є об'єктами судово-медичної експертизи.

125.

Підслідність кримінальних справ - це сукупність встановлених законом ознак справи, відповідно до яких вона належить до відання того чи іншого органу розслідування. ВИДИ: предметна (родова), персональна, альтернативна, за зв‘язком справ і територіальна (місцева).

Предметна підслідність: орган, який буде розслідувати справу, визначається за характером вчиненого злочину, його кваліфікацією.

Персональна підслідність визначається суб‘єктом злочину: всі справи про злочини, вчинені неповнолітніми, за винятком справ, що належать до виключної компетенції слідчих прокуратури, повинні розслідуватись слідчими органів ВС, а всі справи про злочини, вчинені військовослужбовцями тощо - слідчими військової прокуратури.

Альтернативна підслідність означає, що справа розслідується тим органом попереднього слідства, який порушив кримінальну справу. Вичерпний перелік таких справ: справи про порушення правил про валютні операції, приховування валютної виручки, порушення законодавства України про бюджетну систему та ін.

Підслідність за зв‘язком справ застосовується тоді, коли розслідування однієї справи пов‘язане з розслідуванням іншої.

Територіальна підслідність визначає, слідчий якого саме адміністративного району повинен розслідувати дану кримінальну справу - розподіл справ між одноіменними ланками органів розслідування. КПК - попереднє розслідування провадиться в тому районі, де вчинено злочин. Якщо місце вчинення невідоме - за місцем виявлення, перебування підозрюваного, обвинуваченого, або ж за місцем перебування більшості свідків. Слідчий, встановивши, що справа йому не підслідна, зобов‘язаний провести всі невідкладні слідчі дії й передати справу прокурору для направлення за підслідністю, склавши про це мотивовану постанову. Спори про підслідність справ між органами розслідування вирішуються відповідними прокурорами (ст.117 КПК).

126.

Притягнення особи як обвинуваченого — один із найважливіших процесуальних актів, спрямований на практичну реалізацію функції обвинувачення та забезпечення захисту прав і законних інтересів особи, щодо якої порушено кримінальну справу і ведеться розслідування, який полягає в винесенні постанови про притягнення як обвинуваченого; пред'явленні обвинувачення; роз'ясненні обвинуваченому його прав та наданні можливостей щодо їх реалізації і допиті обвинуваченого.

Підставою притягнення особи як обвинуваченого є наявність системи неспростовних доказів, що підтверджують винність особи у вчиненні конкретного злочину:

— висунуті всі можливі, в тому числі і взаємовиключні версії у справі; — усі версії у справі, включаючи алібі підслідного, всебічно перевірені; — усі версії, крім однієї — про винність підозрюваного,—спростовані зібраними доказами, а версія про винність особи знайшла підтвердження системою незаперечних доказів; — відсутні обставини, що виключають кримінальну відповідальність особи, яка вчинила злочин.

Ніхто не може бут притягнутий як обвинувачений інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Така підстава достатність доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою. За відсутністю у слідчого переконання про винуватість особи закон діє йому право не погодитись з вказівками начальнику слідчого підрозділу, прокурора з приводу притягнення, подати свої заперечення.

Маючи достатню кількість доказів винності і переконавшись у відсутності обставин, які виключають провадження у справі (ст.6 КПК), слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення як обвинуваченого за правилами ст.130, 132 КПК. Описова (мотивувальна) частина - час, місце вчинення злочину, кваліфікація за відповідними статтями (частинами, пунктами), висновок, що у справі достатньо доказів, наводити докази закон не зобов‘язує, але слідчий може це зробити. Резолютивна частина - конкретне рішення про притягнення за конкретними статтями із зазначенням ПІБ особи, дата і місце народження. Підписує слідчий, негайно відсилає прокурору.

Слідчий зобов‘язаний пред‘явити обвинуваченому сформульоване ним обвинувачення, причому не пізніше двох днів з моменту винесення постанови і не пізніше дня явки обвинуваченого або його приводу. Пізніше двох днів якщо: 1) обвинувачений не можу з‘явитися з поважних причин (несвоєчасне одержання повістки, хвороба, стихійне лихо); 2) не з‘являється без поважних причин.

Пред‘явлення обвинувачення і роз‘яснення прав може бути оформлено окремим протоколом.

127.

КПК - слідчий зобов‘язаний допитати обвинуваченого негайно після його явки або приводу і в усякому разі не пізніше доби після пред‘явлення обвинувачення. Допит проводиться в місці проведення слідства, при необхідності за місцем перебування обвинуваченого, вдень (вночі у виняткових випадках). Якщо обвинувачений не з‘явиться за викликом - привід через органи ВС (ст.134 КПК). Привід, як і допит - вдень крім винятків (ст.135, 136 КПК). Обвинувачені допитуються окремо, слідчий має вживати заходів щоб обвинувачені по одній справі не могли зноситися між собою, при попередньому ув‘язненні мають тримати їх окремо (ст.8 ЗУ "Про попереднє ув‘язнення"). На початку допиту слідчий запитує чи визнає себе обвинувачений винним, також про інші обставини. Давати показання - це право, а не обов‘язок обвинуваченого. Крім слідчого при допиті можуть бути присутні прокурор, начальник слідчого підрозділу, старший слідчої групи, а також захисник, законний представник обвинуваченого (запитання двох останніх слідчий може відвести, але зобов‘язаний внести їх до протоколу). Показання обвинуваченого викладаються від першої особи, по можливості дослівно (крім нецензурних слів і образи), жаргони заносяться на звороті із поясненням їх значення. Протокол фіксує якщо обвинуваченому пред‘являлися речові докази, документи, оголошувалися показання інших осіб. Протокол пред‘являється обвинуваченому для особистого ознайомлення, вимоги та поправки обвинуваченого заносяться до протоколу, підписують обвинувачений і слідчий, перекладач якщо він був кожну сторінку, інші присутні.

128.

Зупинення досудовото розслідування — це вимушене припинен­ня процесуальної діяльності по порушеній кримінальній справі внаслідок появи обставин, які не дозволяють здійснити подальше провадження і закінчити слідство.

Досудове слідство в кримінальній справі зупиняється у випадках:

1. коли місцезнаходження обвинуваченого невідоме;

2. коли психічне або інше тяжке захворювання обвину­ваченого перешкоджає закінченню провадження в справі;

3. коли не встановлено особу, яка вчинила злочин.

У випадках, зазначених у пунктах 1 і 2 цієї статті, до­судове слідство може бути зупинене тільки після того, як слідчий винесе постанову про притягнення певної особи як обвинуваченого і виконає всі слідчі дії, проведення яких можливе у відсутності обвинуваченого, а також вживе заходів до збереження документів та інших мож­ливих доказів у справі.

У випадках, зазначених у пункті 3 цієї статті, досудове слідство може бути зупинене лише після проведення всіх необхідних і можливих слідчих дій для встановлення особи, яка вчинила злочин.

Досудове слідство зупиняється мотивованою постано­вою слідчого, копія якої направляється прокуророві. Якщо в справі притягнуто двох або декількох обвинува­чених, а підстави для зупинення справи стосуються не всіх обвинувачених, слідчий вправі виділити і зупинити справу стосовно окремих обвинувачених або зупинити провадження в усій справі.

Зупинення попереднього слідства є юридичним фактом, який зупиняє перебіг строку слідства і припиняє кримінальний процес в цілому- За зупиненою справою не можна провадити будь-які слідчі або інші процесуальні дії. Розшук обвинуваченого здійснюється за допомогою оперативно-розшукових дій органу дізнання та адміністративно-правових дій уповноважених на те осіб. Слідчий має право робити запити, вимагати довідки, давати окремі доручення та отримувати інформацію з питань, що його цікавлять.

129.

Закінчення досудового розслідування — заключний етап стадії досудового розслідування, в рамках якого підводяться підсумки ро­боти слідчого, аналізуються всі зібрані докази, завершується про­ведення процесуальних дій слідчими органами, учасникам процесу надається можливість реалізувати своє право на ознайомлення зі справою, слідчим приймається підсумкове рішення по справі.

Досудове слідство закінчується тоді, коли вирішено всі його зав­дання; всеобічно, повно та об'єктивно досліджено всі обставини, які належать до предмета доказування, встановлено об'єктивну істину у справі; виявлено та усунено причини й умови, які сприяли вчиненню злочину; вжито заходів до захисту прав і законних інте­ресів громадян та юридичних осіб, відшкодування матеріальної та моральної шкоди; забезпечено правильне застосування закону.

Визнати досудове слідство закінченим — означає визнати, що більше немає необхідності провадження будь-яких слідчих або інших процесуальних дій, спрямованих на збирання, перевірку та дослідження доказів: всі необхідні для прийняття підсумкового рішення докази зібрані, перевірені, досліджені та належним чином оцінені.

Досудове слідство закінчується прийняттям одного з таких рішень:

винесенням постанови про закриття кримінальної справи (відповідно до cm. 6, 213 КПК України);

винесенням постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності (cm. 7 — 11-1 КПК України);

винесенням постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів виховно­го чи медичного характеру;

— складанням обвинувального висновку та направленням спра­ ви для віддання обвинуваченого суду.

Кримінальна справа закривається:

1)за наявності підстав, зазначених у статті 6 цього Ко­ дексу; 2) за недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину.

Слідчий закриває справу мотивованою постановою.

130.

Прокурор виконує функцію здійснення нагляду за додержанням законів органами попереднього розслідування та функції державного обвинувачення, яку він виконує в суді (ст.121 КУ).

При вирішенні питання про затвердження обвинувального висновку прокурор повинен перевірити: 1) чи мала місце подія злочину; 2) чи містить діяння, яке ставиться у вину обвинуваченому, склад злочину; 2-1) чи були додержані під час провадження попереднього слідства вимоги КПК про забезпечення права підозрюваного і обвинуваченого на захист; 3) чи немає у справі підстав для закриття справи; 4) чи пред‘явлено обвинувачення по всіх установлених злочинних діях обвинуваченого; 5) чи притягнуті як обвинувачені всі особи, що викриті у вчиненні злочину; 6) чи правильно кваліфіковано дії обвинуваченого за статтями КК; 7) чи додержано вимог закону при складанні обвинувального висновку; 8) чи правильно обрано запобіжний захід; 9) чи вжито заходів до забезпечення відшкодування збитків, заподіяних злочином, і можливої конфіскації майна; 10) чи виявлено причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, і чи вжито заходів до їх усунення; 11) чи додержано під час провадження дізнання чи попереднього слідства всіх інших вимог КПК (ст.228 КПК). Затвердження відбувається шляхом накладення резолюції "затверджую" у верхньому куті першого аркушу обвинувального висновку із зазначенням посади, класного чину прокурора або його заступника, дата затвердження, підпис, печатка прокуратури. Якщо попереднє слідство було проведено належним чином, але обвинувальний висновок не відповідає матеріалам справи або вимогам, що ставляться  до його оформлення, то прокурор або його заступник має право скласти новий обвинувальний висновок від свого імені, а раніше складений вилучити зі справи (ст.230 КПК).

Такий обвинувальний висновок затвердження вищестоящим прокурором не потребує.

131.

Прокурор, одержавши від слідчого справу з обвинувальним висновком, зобов'язаний перевірити:

1) чи мала місце подія злочину;

2) чи має діяння, яке ставиться у вину обвинуваченому, склад злочину;

2-1) чи були додержані під час провадження дізнання і досудового слідства вимоги цього Кодексу про забезпечення права підозрюваного і обвинуваченого на захист;

3) чи немає в справі обставин, що тягнуть за собою закриття справи згідно з статтею 213 цього Кодексу;

4) чи пред'явлено обвинувачення по всіх установлених злочинних діях обвинуваченого;

5) чи притягнуті як обвинувачені всі особи, що викриті у вчиненні злочину;

6) чи правильно кваліфіковано дії обвинуваченого за статтями кримінального закону;

7) чи додержано вимог закону при складанні обвинувального висновку;

8) чи правильно обрано запобіжний захід;

9) чи вжито заходів до забезпечення відшкодування збитків, заподіяних злочином, і можливої конфіскації майна;

10) чи виявлено причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, і чи вжито заходів до їх усунення;

11) чи додержано органами дізнання або досудового слідства всіх інших вимог цього Кодексу.

Перевіривши справу з обвинувальним висновком, прокурор або його заступник приймає одно з таких рішень:

1) затверджує обвинувальний висновок або складає новий обвинувальний висновок;

2) повертає справу органові дізнання або слідчому із своїми письмовими вказівками для провадження додаткового розслідування;

3) закриває справу, склавши про це постанову з додержанням вимог статті 214 цього Кодексу.

Прокурор або його заступник вправі змінити складений слідчим список осіб, які підлягають виклику в судове засідання, а також скасувати чи змінити раніше обраний запобіжний захід або обрати запобіжний захід, якщо його не було обрано, чи поставити у випадках, передбачених цим Кодексом, перед судом питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

132.

Після закінчення слідства слідчий складає обвинувальний висновок.Обвинувальний висновок — підсумковий процесуальний доку­мент попереднього слідства, в якому викладається сутність обвину­вачення та його підстави (докази); дається юридична оцінка дій об­винуваченого (кваліфікація); визначаються межі майбутнього судо­вого розгляду та передумови винесення вироку.

Обвинувальний висновок складається з описової і ре­золютивної частини.

Обвинувальний висновок підписує слідчий із зазна­ченням місця і часу його складання.

Якщо обвинувальний висновок складено мовою, якою не володіє обвинувачений, його має бути перекладено на рідну мову обвинуваченого або іншу мову, якою він володіє.

Обвинувальний висновок складається із вступної, описово-мо­тивувальної та резолютивної частин.

У вступній частіші вказується, в якій кримінальній справі скла­дено обвинувальний висновок, хто і за якими статтями криміналь­ного закону притягається до відповідальності, що було приводом та підставою порушення справи, місце і час складання обвинувально­го висновку.

Описова частина, як правило, починається з викладу всього об­сягу вчинених обвинуваченим злочинів та їх юридичної оцінки. Потім викладаються окремі епізоди в хронологічному або систем­ному порядку.

Кожний епізод описується окремо та повністю із зазначенням усіх обставин предмета доказування. Потім викладаються докази.

У резолютивній частині обвинувального висновку наводяться відомості про особу кожного з обвинувачених, дається стисле фор­мулювання пред'явленого обвинувачення із зазначенням його суті та юридичної кваліфікації.

До обвинувального висновку додаються:

1) список осіб, що підлягають виклику в судове засідання, з зазначенням їх адреси і аркушів справи, де викладені їх показання або висновки;

2) довідка про рух справи та про застосування запобіжного заходу з зазначенням часу і місця тримання під вартою кожного з обвинувачених, якщо вони заарештовані;

3) довідки про речові докази, про цивільний позов, про заходи, вжиті до забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна;

4) довідка про судові витрати в справі за час досудового слідства з посиланням на відповідні аркуші справи.

133.

Підсудність - сукупність юридичних ознак (властивостей) кримінальної справи, на основі яких КП закон визначає суд, що має право і зобов‘язаний розглянути її і вирішити по суті пред‘явленого обвинувачення.

Визначити підсудність означає встановити суд, який уповноважений законом вирішити конкретну кримінальну справу. Практичне значення підсудності: чітке, юридично обґрунтоване розмежування повноважень кожної ланки судової системи, а також однойменних судів однієї ланки щодо розгляду і вирішення справ забезпечує правильне функціонування всієї судової системи, здійснення покладених на неї завдань, є однією з правових гарантій справедливого  правосуддя.

Види підсудності: 1) родова (предметна); 2) спеціальна; 3) персональна; 4) територіальна (місцева); 5) за зв‘язком справ.

Родова підсудність визначається видом та характером вчиненого злочину й обумовлюється його кваліфікацією.

Спеціальна підсудність визначається особливостями суб‘єкта злочину, іноді і місця вчинення злочину. Стосується злочинів, вчинених військовослужбовцями, працівниками особливо режимних об‘єктів, суддями та нардепутатами.

Територіальна (місцева) підсудність визначається місцем скоєння злочину, за загальним правилом справа розглядається в тому суді, в районі якого вчинено злочин, якщо місце встановити не можливо - в районі закінчення попереднього розслідування в даній справі.

Підсудність за зв‘язком справ визначається можливістю об‘єднання в одному провадженні справ про обвинувачення однієї особи або групи осіб у вчиненні одного або декількох злочинів, які підсудні різним судам за предметної, територіальною, іншими ознаками. Правила зв‘язку справ: 1) дві і більше осіб у вчиненні декількох злочинів - в районі порушення справи або закінчення попереднього слідства (ст.39 КПК); 2) одна особа або група у декількох злочинів - розглядається вищестоящим з судів та ін.

134.

Попередній розгляд справи — стадія кримінального процесу, в якій суддею перевіряються матеріали досудового розслідування, ус­тановлюється достатність і придатність зібраних доказів та інших матеріалів досудового слідства для судового розгляду справи, виз­начаються межі обвинувачення і вживаються заходи щодо підго­товки судового розгляду справи.

Попередній розгляд справи починається з доповіді прокурора щодо можливості призначення справи до су­дового розгляду. Якщо в судове засідання з'явились інші учасники судового розгляду, вони висловлюють свої думки щодо питань, зазначених у статті 237 цього Кодек­су, та заявлених ними клопотань. Прокурор висловлює свою думку щодо клопотань, заявлених іншими учасни­ками судового розгляду. Постанова судді виноситься в на-радчій кімнаті.

При попередньому розгляді справи в разі необхідності ведеться протокол.

У справі, що надійшла від прокурора, суддя з'ясовує щодо кожного з обвинувачених такі питання: чи підсудна справа суду, на розгляд якого вона надійшла; чи немає підстав для закриття справи або її зупинення; чи складено обвинувальний висновок відповідно до вимог цього Кодексу; чи немає підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу; чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства таких по­рушень вимог цього Кодексу, без усунення яких справа яе може бути призначена до судового розгляду.

За клопотанням прокурора, обвинуваченого, його за­хисника чи законного представника, потерпілого чи його представника суддя з'ясовує також питання про те, чи немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб.

150.

Підставами для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в порядку виключного провадження є:

1) нововиявлені обставини;

2) неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення.

Подання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами мають право приносити Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, прокурор міст Києва чи Севастополя, військовий прокурор (на правах прокурора області).

Подання про внесення на судовий розгляд клопотання про перегляд судового рішення про неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення мають право вносити судді касаційного суду в кількості не менше п'яти осіб.

Перегляд виправдувального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи за нововиявленими обставинами допускається лише протягом встановлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і не пізніше одного року з дня виявлення нових обставин.

Днем виявлення нових обставин є день набрання законної сили вироком суду щодо свідка, потерпілого, судового експерта, перекладача у зв'язку з дачею ними завідомо неправдивих показань, завідомо неправильного висновку, пояснень чи перекладу, щодо прокурора, дізнавача, слідчого, судді у зв'язку з допущеним ними зловживанням, а також щодо інших осіб у зв'язку з фальсифікацією ними доказів, а при неможливості постановлення вироку - день складання прокурором за матеріалами розслідування висновку про наявність нововиявлених обставин.

За наявності доказів, які підтверджують, що особа вчинила більш тяжкий злочин, ніж той, за який вона була засуджена, справа може бути відновлена у зв'язку з нововиявленими обставинами тільки протягом строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за більш тяжкий злочин.

За наявності доказів, які підтверджують невинуватість засудженого або вчинення ним менш тяжкого злочину, відновлення справи за нововиявленими обставинами строками не обмежено.

Перегляд судових рішень з підстав, передбачених у пункті 2 частини першої статті 400-4 цього Кодексу, строком не обмежується.

135, 137

Судовий розгляд кримінальної справи - це встановлена законом система процесуальний дій суду та учасників судового розгляду, послідовне проведення яких спрямоване на всебічне, повне й об‘єктивне дослідження матеріалів справи, встановлення в ній істини і винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку. Сутність судового розгляду — здійснення правосуддя. Згідно зі ст. 124 Конституції України правосуддя в державі здійснюється виключно судом. Ст. 62 Конституції України визначає, що особа вважається невинуватою і не може бути піддана покаранню, доки її вина не доведена в передбаченому законом порядку і не встанов­лена обвинувальним вироком суду.

Складові: 1) підготовча частина судового засідання; 2) судове слідство; 3) судові дебати; 4) останнє слово підсудного; 5) постановлення і проголошення вироку.

Підготовча частина судового засідання. Порядок: 1) відкриття судового засідання (головуючий відкриває засідання, оголошує справу, з‘ясовує у підсудного чи погоджується він на одноособовий розгляд чи у складі 3 суддів (про злочини з позбавленням волі більше 10 років)); 2) перевірка явки учасників судового розгляду (хто з‘явився, причини неявки відсутніх, якщо можливо забезпечення явки, питання про допуск громадських обвинувача і захисника (ухвала, постанова); 3) роз‘яснення перекладачеві його обов‘язків, якщо він бере участь (ст.178 КК за завідомо неправильний переклад, відібрання підписки ст.285 КПК); 4) встановлення особи підсудного (переконання, що це та сама особа, перевірка інформації про неї, запитує, чи були вручені підсудному копія обвинувального висновку, копія ухвали розпорядчого засідання чи постанови, якщо ними було змінено обвинувальний  висновок, або повістка у справах приватного обвинувачення, якщо не вручено - вручають та відкладають справу на три дні, але підсудний може просити про розгляд); 5) оголошення складу суду і роз‘яснення право відводу (якщо заявлено відвід - виносить мотивована ухвала (постанова) в нарадчій кімнаті ст.287); 6) вирішення питання про можливість розгляду справи у випадку неявки кого-небудь з учасників судового розгляду або інших викликаних у судове засідання осіб (причини неявки, заслуховування думки учасників, продовження чи відкладення розгляду ст.288-292); 7) видалення свідків із залу суду (видаляються, вживаються заходи, щоб вони не спілкувались між собою, потерпілі та експерти не видаляються ст.293); 8) роз‘яснення прав і обов‘язків учасникам судового розгляду; 9) заявлення і розв‘язання клопотань учасників судового розгляду (про виклик нових свідків, експертів, витребування і приєднання нових доказів та ін., заслуховує думку прокурора, про що складає мотивовану ухвалу (постанову); після цього оголошується про початок судового слідства

136.

Судовий розгляд — центральна стадія кримінального процесу, в ході якої здійснюється правосуддя — кримінальна справа після повного і всебічного розгляду за участю сторін вирішується по суті винесенням вироку чи іншого справедливого і законного рішення.

Сутність судового розгляду — здійснення правосуддя. Згідно зі ст. 124 Конституції України правосуддя в державі здійснюється виключно судом. Ст. 62 Конституції України визначає, що особа вважається невинуватою і не може бути піддана покаранню, доки її вина не доведена в передбаченому законом порядку і не встанов­лена обвинувальним вироком суду.

Судовий розгляд складається з декількох етапів:

• підготовча частина судового розгляду;

• судове слідство;

• судові дебати;

• останнє слово підсудного;

• постановления і проголошення вироку та звернення його до виконання.

У кожному з етапів судового розгляду вирішуються в доцільній послідовності певні завдання в рамках загальних завдань, які стоять перед усією стадією.

138.

Після закінчення підготовчих дій головуючий оголо­шує про початок судового слідства. Судове слідство почи­нається з читання обвинувального висновку, в справах, зазначених у частині першій статті 27 цього Кодексу,— з оголошення скарги потерпілого.

Воно є основною частиною, оскільки вирок може ґрунтуватися лише на доказах, які були розглянуті і досліджені в ході судового слідства (ч.2 ст.323 КПК). Починається з читання обвинувального висновку, ухвали розпорядчого засідання чи постанови судді, у справах приватного обвинувачення оголошується заява потерпілого, з протокольною формою досудової підготовки - постанова про порушення кримінальної справи і віддання правопорушника до суду, якщо заявлено цивільний позов - оголошується позовна заява (ст.287 КПК). Після цього головуючий запитує кожного підсудного, чи зрозуміло їм обвинувачення, роз‘яснює його суть, запитує підсудного і цивільного відповідача чи визнають вони заявлений позов (298).

Потім суд встановлює порядок дослідження доказів. Судове слідство провадиться у повному обсязі незалежно від визнання підсудним пред‘явлених йому обвинувачень (299).

Примірний порядок дослідження доказів: допит підсудного (якщо він визнає вину, це його право а не обов‘язок, спочатку розповідає сам, потім ставлять запитання прокурор, громадський обвинувач, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, захисник, громадський захисник, підсудний і, нарешті, суддя, суддя може протягом усього часу допиту ставити запитання), допит потерпілого (завжди перед допитом свідків, має право відмовитися від дачі показань, не видаляється із залу), допит свідка (спочатку розповідає сам, потім ставлять запитання прокурор, громадський обвинувач, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, захисник, громадський захисник, підсудний і, нарешті, суддя), перехресний допит та очна ставка в судовому засіданні (складні види допитів, не регламентовані КПК, ч.2 ст.304: кожного свідка можна додатково допитати або допитати в присутності уже допитаних свідків, перед початком очної ставки обов‘язкове роз‘яснення прав і з‘ясування взаємовідносин осіб), пред‘явлення для впізнання осіб чи предметів свідкам, потерпілим чи підсудним (за правилами попереднього розслідування), проведення експертизи в суді (коли необхідність вперше з‘ясувалась під час віддання обвинуваченого до суду чи в ході судового розгляду), огляди. Після розв‘язання клопотань і виконання додаткових дій головуючий оголошує судове слідство закінченим. За межами судового слідства суд не вправі прийняти, витребувати і дослідити жодного доказу, а в разі такої необхідності зобов‘язаний своє ухвалою (постановою) відновити слідство в межах з‘ясування обставин, які викликали його відновлення.

139.

Після закінчення судового слідства суд переходить до судових дебатів. Вони починаються промовою державного обвинувача (прокурора), за ним промова громадського обвинувача, цивільного позивача і цивільного відповідача, промова громадського захисника, промова захисника. Суд не має права обмежувати тривалість судових дебатів певним часом, але зупиняє учасника, коли він виходить за межі розглядуваної справи (ч.4 ст.318 КПК). Після оголошення промов учасники дебатів мають право обмінятися репліками: в стислій формі звернути увагу суду на перекручення фактів, домисли, неправильні судження. Право останньої репліки завжди належить захисникові, а за його відсутності - підсудному (ч.5 ст.318). Після закінчення дебатів головуючий надає підсудному останнє слово. Суд не вправі обмежувати його тривалість певним часом, задавати питання підсудному під час останнього слова не дозволяється, але якщо останнє слово використовується не за призначенням, суд вправі зупинити підсудного, та позбавити слова якщо він нехтує зауваженнями. Після заслуховування останнього слова суд негайно виходить до нарадчої кімнати для постановлення вироку, про що головуючий оголошує присутнім у залі судового засідання.

140.

Вирок — акт правосуддя, що містить висновок про винність або невинуватість обвинуваченого (підсудного) і вирішує справу по суті.

За допомогою вироку суд вирішує завдання правильного засто­сування закону для того, щоб кожний, хто вчинив злочин, був при­тягнутий до відповідальності і жодний невинний не був покараний.

Суд може постановити два види вироків - обвинувальний і виправдувальний (ст.327). Обвинувальний (коли факт злочину і вина підсудного беззаперечно знайшли своє підтвердження) вирок буває: 1) з призначенням підсудному покарання; 2) без призначення покарання (діяння або особа втратило суспільну небезпечність); 3) із звільненням засудженого від покарання (закінчення строків давності, прийнято акт про амністію, помилування); 4) з призначенням засудженому покарання, але із звільненням його від відбування у зв‘язку з наданням відстрочки виконання вироку (ст.46-1, на строк від 1 до 2 років зі сплатою штрафу). Виправдувальний вирок: 1) не встановлено події злочину (цивільний позов залишають без розгляду, його можна пред‘явити в порядку цивільного судочинства); 2) в діянні підсудного немає складу злочину (відмовляють в цивільному позову); 3) не доведено участі підсудного у вчиненні злочину (відмовляють в цивільному позову). Постановлення вироку відбувається в нарадчій кімнаті, де можуть бути лише судді, що входять до складу суду в даній справі, присутність інших осіб, в тому числі народних засідателів, секретаря судового засідання, не допускається.

Не пізніше 3 діб після проголошення вироку його копія  вручається засудженому або виправданому.

141.

Постановлення вироку відбувається в нарадчій кімнаті, де можуть бути лише судді, що входять до складу суду в даній справі, присутність інших осіб, в тому числі народних засідателів, секретаря судового засідання, не допускається. Суддя забороняється розголошувати міркування, що висловлювалися в нарадчій кімнаті (322), порушення таємниці тягне за собою скасування вироку (п.6 ч.2 ст.370).

Пише вирок один із суддів (головуючий), підписують усі, той, хто в меншості не звільняється від підписання, але має право окремо  викласти свою думку (приєднується до справи, оголошенню не підлягає, але направляється в порядку нагляду та перегляду), виправлення у вироку застережуються та підписуються усіма суддями до його проголошення. Після підписання вироку судді повертаються до залу і головуючий (або один із суддів) проголошує вирок. Незалежно від закритого чи відкритого розгляду вирок проголошується публічно, його заслуховують стоячи. Якщо підсудний не володіє мовою перекладач зачитує його рідної мовою.

При виправданні підсудного чи звільненні його від відбування покарання, або засудження не до позбавлення волі коли він перебуває під вартою його негайно звільняють. Потім суддя роз‘яснює зміст вироку.

Якщо вирок виправдувальний, суддя роз‘яснює виправданому порядок відновлення його порушених прав (ст.53-1 КПК). Не пізніше 3 діб після проголошення вироку його копія  вручається засудженому або виправданому.

Вирок складається з 3-х частин: вступної (назва суду, час, місце постановлення, склад суду, учасники, інформація про особу підсудного, стаття КК), мотивувальної (обвинувальний вирок: місце, час, спосіб вчинення злочину, його наслідки, мотиви, докази, обставини, що пом‘якшують або обтяжують відповідальність, зміна обвинувачення та її мотиви, чи є підсудний рецидивістом, клопотання, застосовані заходи, інше; виправдувальний вирок: формулювання обвинувачення, підстави виправдання, мотиви відхилення цивільного позову або залишення його без розгляду) і резолютивної (обвинувальний: рішення про вину, покарання та з інших питань, що вирішуються в нарадчій кімнаті; виправдувальний: ім‘я виправданого, рішення про визнання невинним і виправданим, рішення про скасування запобіжного заходу і заходів щодо забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна, рішення про речові докази, судові витрати, про порядок і строк оскарження вироку, рішення про відмову в цивільному позові або залишення його без розгляду).

142.

Постановляючи вирок, суд повинен вирішити такі питання:

1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;

2) чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений;

3) чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

4) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

5) чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання підсудного, і які саме;

6) яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати;

7) чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений;

8) що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна;

9) що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та іншими речами, нажитими злочинним шляхом;

10) на кого повинні бути покладені судові витрати і в якому розмірі;

11) який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного;

12) чи слід у випадках, передбачених статтею 96 Кримінального кодексу України, застосовувати до підсудного примусове лікування;

13) чи необхідно застосувати до підсудного заходи безпеки.

Коли підсудний обвинувачується у вчиненні декількох злочинів, суд вирішує питання, зазначені в пунктах 1-6 цієї статті, окремо по кожному злочину.

Якщо у вчиненні злочину обвинувачується декілька осіб, суд вирішує питання, зазначені в цій статті, окремо щодо кожного з підсудних.

Примусове лікування, передбачене пунктом 12 цієї статті, може бути застосоване лише при наявності відповідного висновку лікувальної установи.

146.

Касаційне провадження — стадія кримінального процесу, в якій суд касаційної інстанції за поданням прокурора або скаргою інших учасників процесу переглядає вироки, які не набули законної сили, ухвали і постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції, вироки, ухвали і постанови міжобласного суду, вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апе­ляційному порядку, а також набуті законної сили вироки районного (міського), міжрайонного (окружного) судів, військових судів гарнізонів та ухвали апеляційного суду, постановлені щодо цих вироків; з'ясовує об'єктивну істину і вирішує питання про за­конність, обґрунтованість і справедливість вироку суду, виправляє допущені помилки і порушення.

Касаційними судами — судами, які розглядають справи в касаційному порядку, виступають:

1) Касаційний суд України — щодо судових рішень, постанов­лених Верховним судом Автономної Республіки Крим, обласними, Київським і Севастопольським міськими судами, вироків місцевих судів;

2) Верховний Суд України — щодо судових рішень, визначених в законі.

Завдання, які стоять перед судом касаційної інстанції при пе­регляді кримінальної справи в порядку касаційного провадження, полягають у такому:

забезпечити законність і справедливість правосуддя;

не допустити звернення до виконання незаконного, необ-ґрунтованого і несправедливого вироку чи іншого судового рішення;

виправити допущені на попередніх стадіях помилки, прора-хунки і порушення;

забезпечити відновлення, захист і реалізацію прав і закон­них інтересів учасників процесу;

забезпечити відшкодування завданої незаконними рішення­ми шкоди;

сприяти однаковому розумінню і застосуванню законів су­дами першої та апеляційної інстанції.

143.

Апеляція може бути подана:

1) на вироки, які не набрали законної сили, ухвалені місцевими судами;

2) на постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвалені місцевими судами.

Апеляція також може бути подана:

1) на ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом, про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування;

2) на окремі ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом;

3) на інші постанови місцевих судів у випадках, передбачених цим Кодексом.

Апеляцію мають право подати:

1) засуджений, його законний представник і захисник - у частині, що стосується інтересів засудженого;

2) виправданий, його законний представник і захисник - у частині мотивів і підстав виправдання;

3) законний представник, захисник неповнолітнього та сам неповнолітній, щодо якого застосовано примусовий захід виховного характеру, - у частині, що стосується інтересів неповнолітнього;

4) законний представник та захисник особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусового заходу медичного характеру;

5) обвинувачений, щодо якого справу закрито, його законний представник і захисник - у частині мотивів і підстав закриття справи;

6) обвинувачений, щодо якого справу направлено на додаткове розслідування, його законний представник і захисник - у частині мотивів і підстав направлення справи на додаткове розслідування;

7) цивільний відповідач або його представник - в частині, що стосується вирішення позову;

8) прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, - у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції;

9) потерпілий і його представник - у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції;

10) цивільний позивач або його представник - у частині, що стосується вирішення позову;

11) особа, щодо якої винесено окрему ухвалу (постанову) суду;

12) інші особи у випадках, передбачених цим Кодексом.

Апеляція, за винятком випадків, передбачених частиною п'ятою цієї статті, подається через суд, який постановив вирок, ухвалу чи постанову. До апеляції прокурора і захисника додається стільки її копій, щоб їх можна було вручити всім учасникам судового розгляду, інтересів яких стосується апеляція.

Якщо апеляція подана у встановлені частиною третьою цієї статті строки безпосередньо до суду апеляційної інстанції, він надсилає її до суду першої інстанції для виконання вимог, передбачених статтями 350 і 351 цього Кодексу.

Апеляція на вирок, ухвалу чи постанову суду першої інстанції, якщо інше не передбачено цим Кодексом, може бути подана протягом п'ятнадцяти діб з моменту їх проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, - в той же строк з моменту вручення йому копії вироку.

Протягом строку, встановленого для подання апеляції, справа ніким не може бути витребувана із суду. Протягом цього строку суд зобов'язаний надати сторонам за їх клопотанням можливість ознайомитися з матеріалами справи.

Апеляція на ухвалу чи постанову судді, винесену в порядку, передбаченому статтями 52-5, 165-2, 165-3, 177, 205 цього Кодексу, подається безпосередньо до апеляційного суду у строки, встановлені у цих статтях, і розглядається за правилами, встановленими статтею 382 цього Кодексу.

Апеляція на постанову судді, винесену в порядку, передбаченому статтями 236-2, 236-6, 236-8 цього Кодексу, подається у строки, встановлені у цих статтях, і розглядається за правилами, встановленими статтею 382 цього Кодексу.

144.

Виконавши підготовчі дії, зазначені в статтях 283-287, 293 цього Кодексу, головуючий роз'яснює учасникам судового розгляду їх права, а також право давати пояснення з приводу поданих апеляцій та виступати в судових дебатах, а особам, які подали апеляції, - право підтримувати апеляції або відмовитись від них. Клопотання учасників судового розгляду повинні стосуватися частини вироку, яка оскаржена в апеляційному порядку, і вирішуються судом за правилами статті 296 цього Кодексу.

Після цього головуючий чи один із суддів доповідає суть вироку чи постанови, повідомляє ким і в якому обсязі вони були оскаржені, викладає основні доводи апеляцій і заперечень інших учасників процесу, якщо вони були подані. Головуючий з'ясовує, чи підтримують свої апеляції особи, які їх подали.

Неявка учасників процесу на засідання суду апеляційної інстанції не є перешкодою для розгляду справи, якщо інше не передбачено цим Кодексом або рішенням апеляційного суду.

Якщо суд апеляційної інстанції не проводив судового слідства, після виконання дій, зазначених у частині другій цієї статті, головуючий ознайомлює учасників судового розгляду з додатковими матеріалами, якщо вони були подані, матеріалами, що надійшли з суду першої інстанції на виконання доручень, вислуховує їх пояснення з приводу поданих апеляцій в порядку, передбаченому статтею 318 цього Кодексу, і переходить до судових дебатів.

Судові дебати в суді апеляційної інстанції проводяться у відповідності з вимогами статті 318 цього Кодексу і полягають у промовах учасників судового розгляду стосовно тієї частини вироку, яка оскаржена. Першими виступають особи, які подали апеляції. Прокурор, якщо він підтримує апеляцію, подану ним чи іншим прокурором, виступає першим, а в інших випадках - останнім.

Перед видаленням суду до нарадчої кімнати для постановлення рішення щодо законності і обгрунтованості вироку суду першої інстанції підсудному, якщо він брав участь в апеляційному розгляді справи, надається останнє слово.

Протокол судового засідання та фіксація технічними засобами перебігу судового процесу в апеляційному суді ведуться у випадку проведення ним судового слідства.

145.

У результаті розгляду апеляцій на вироки, які не набрали законної сили, ухвалені місцевими судами, апеляційний суд:

1) виносить ухвалу про залишення вироку чи постанови без зміни, а апеляції - без задоволення; скасування вироку чи постанови і повернення справи прокуророві на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд в суд першої інстанції; скасування вироку чи постанови і закриття справи; зміну вироку чи постанови;

2) постановляє свій вирок, скасовуючи повністю чи частково вирок суду першої інстанції;

3) постановляє свою постанову, скасовуючи повністю чи частково постанову суду першої інстанції.

У результаті розгляду апеляцій на постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвалені місцевими судами, апеляційний суд:

1) виносить ухвалу про залишення ухвали чи постанови без зміни, а апеляції - без задоволення; скасування ухвали чи постанови і повернення її на новий судовий розгляд в суд першої інстанції, а у випадку скасування ухвали чи постанови про закриття справи і повернення її на додаткове розслідування; скасування окремої ухвали чи постанови; зміну ухвали чи постанови;

2) постановляє свою ухвалу, скасовуючи повністю чи частково ухвалу чи постанову суду першої інстанції.

Підставами для скасування або зміни судових рішень, зазначених у частині першій статті 347 цього Кодексу, при розгляді справи в апеляційному суді є:

1) однобічність або неповнота дізнання, досудового чи судового слідства;

2) невідповідність висновків суду, викладених у вироку (постанові), фактичним обставинам справи;

3) істотне порушення кримінально-процесуального закону;

4) неправильне застосування кримінального закону;

5) невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого.

Апеляційний суд не вправі скасувати виправдувальний вирок лише з мотивів істотного порушення прав підсудного.

147.

Суб‘єкт внесення касаційного подання на вирок суду є прокурор - державний обвинувач. Підсудний, його захисник та законний представник неповнолітнього підсудного, потерпілий, цивільний позивач, відповідач та їх представники є суб‘єктами касаційного оскарження вироку.

Прокурор вправі (і зобов‘язаний) внести касаційне подання на вирок у повному обсязі. У такому ж обсязі вправі оскаржити вирок підсудний, його захисник і законний представник неповнолітнього підсудного, а також потерпілий і його представник.

Цивільний позивач і відповідач, їх представники вправі оскаржити вирок у частині, що стосується цивільного позову, а виправданий - у частині мотивів і підстав виправдання (ст.347 КПК). Касаційна скарга і подання на вирок суду першої інстанції можуть бути подані протягом 7 діб з моменту проголошення вироку. Для засудженого, який знаходиться під вартою, цей строк обчислюється з моменту вручення йому копії вироку. Не вважається пропущеним строк, якщо до його закінчення подання чи скарга біли здані на пошту або адміністрації місця попереднього ув‘язнення (350). В разі пропущення строку учасники процесу вправі порушити перед судом, який постановив вирок, клопотання про його відновлення, яке розглядається в судовому засіданні і вирішується ухвалою суду або постановою судді. При відмові у відновленні ухвала (постанова) може бути оскаржена в загальному порядку до вищестоящого суду, який має право відновити пропущений строк. Витребування справи з суду, який постановив вирок, протягом встановленого для оскарження вироку строку не допускається, а подання касаційної скарги чи внесення подання зупиняє його виконання.

Протягом зазначеного строку сторони вправі ознайомитися в суді з матеріалами справи, а також з поданими скаргами чи поданнями. Касаційні скарги і подання подаються через суд, який постановив вирок, хоч внесення їх безпосередньо до касаційної інстанції повідомляє про це тих суб‘єктів права на оскарження вироку, інтересів яких стосується скарга чи подання. Ці особи мають право ознайомитися з ними і подати свої заперечення, які приєднуються до справи (349). Після закінчення строку, встановленого на оскарження вироку, суд, який його постановив, не пізніше доби надсилає справу разом із скаргою чи поданням, заперечення на них, якщо такі надійшли, до касаційної інстанції і визначає дату її розгляду останньою (352).

До початку розгляду справи касаційною інстанцією, але не пізніше як за три доби, сторони вправі подати письмові додаткові до скарги інших осіб чи подання доводи і міркування, а також свої зауваження на скарги інших осіб чи подання прокурора. До початку розгляду можна відкликати скаргу (подання).

Засуджений має право мати як того, так і іншого захисника на свій розсуд. Суд касаційної інстанції розглядає справу у призначений судом першої інстанції день. У випадках особливої складності, інших виняткових випадках, розгляд може бути перенесений за ухвалою касаційного суду чи постановою голови обласного, Київського чи Севастопольського міських судів, ВС АРК не більше як на 10 днів. За ухвалою судової колегії в кримінальних справах, військової колегії та постановою Голови ВСУ чи його заступника перенесення може бути не більше як на один місяць (258-1).

148.

У результаті касаційного розгляду справи суд приймає одне з таких рішень:

1) залишає вирок, постанову чи ухвалу без зміни, а касаційні скарги чи подання - без задоволення;

2) скасовує вирок, постанову чи ухвалу і направляє справу на нове розслідування або новий судовий або апеляційний розгляд;

3) скасовує вирок, постанову чи ухвалу і закриває справу;

4) змінює вирок, постанову чи ухвалу.

У разі відкликання касаційних скарг чи подання касаційний суд виносить ухвалу про закриття касаційного провадження, якщо іншими учасниками судового розгляду рішення не було оскаржене в касаційному порядку.

151.

Ч.1 ст.27 КПК, як виняток, передбачає, що справи про умисне легке тілесне ушкодження (106), умисне нанесення удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю (ч.1 107), наклеп без обтяжливих обставин (ч.1 125), образу (126), самоуправство щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян (198), порушується не інакше як за скаргою потерпілого, якому і належить в такому разі підтримувати  обвинувачення. Дізнання  і попереднє слідство не провадиться, справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим до видалення суду в нарадчу кімнату для постановлення вироку. Порушуються лише суддею (ч.1 251), тому скарги потерпілого повинні подаватися до районного (міського) суду за місцем вчинення злочину.

Справи про зґвалтування без обтяжуючих (ч.1 117) порушуються за заявою потерпілої прокурором, слідчим, органом дізнання, але їх не закривають за примиренням, вони розслідуються судом в загальному порядку, це справи приватно-публічного обвинувачення. Про зґвалтування може порушити прокурор за відсутності скарги через безпорадний стан або залежність потерпілої від обвинуваченого. В разі неявки потерпілого або його представника без поважних причин в засідання справа підлягає закриттю, але за їх клопотанням може бути розглянута за відсутністю (290). Потерпілий є приватним обвинувачем і вправі особисто або через представника підтримувати обвинувачення в суді.

152.

Виконання вироку — завершальна стадія кримінального проце­су, в якій вирок, що набрав законної сили, звертається до виконан­ня і безпосередньо реалізуються рішення суду (про покарання, про відшкодування шкоди, про оправдання і звільнення з-під варти тощо) та вирішуються питання, що виникають у зв'язку зі звернен­ням вироку до виконання і його виконанням.

Одним із принципів кримінального процесу є обов'язковість ви­року, ухвали і постанови суду, згідно з якою вирок, ухвала і поста­нова суду, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх дер­жавних і громадських підприємств, установ і організацій, посадо­вих осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

Виконання вироку здебільшого здійснюється відповідної компе­тенції правоохоронними органами та органами виконавчої влади (міліцією, судовими виконавцями тощо) і регулюється нормами кримінального, кримінально-виконавчого, цивільного, адміністра­тивного та інших галузей права. В цьому аспекті виконання вироку не належить до процесуальної діяльності.

Виконання вироку залежно від виду та характеру покарання, визначеного судом, провадиться: адміністрацією місць ув'язнення (слідчих ізоляторів, тюрем, кримінально-виконавчих установ) — щодо позбавлення волі; районними інспекціями виправних робіт — щодо виправних робіт без позбавлення волі; державною виконав­чою службою — в частині конфіскації майна (відшкодування шкоди), штрафу; різними адміністративними органами — щодо за­борони обіймати певні посади, займатися певною діяльністю; гро­мадськими та профспілковими організаціями — щодо виправлення та перевиховання умовно засуджених, а також осіб, яких взяли на поруки; органами народної освіти — у межах їх компетенції.

Суть виконання вироку як стадії кримінального процесу полягає в сугубо процесуальній діяльності, спрямованій на звернення до ви­конання і забезпечення виконання вироку, та у вирішенні проблем­них питань, що виникають при виконанні вироку.

Значення стадії виконання вироку полягає в такому: процесуаль­на діяльність в даній стадії створює необхідні передумови для без­посередньої реалізації прийнятих у вироку рішень, сприяє форму­ванню у громадян переконання у неминучості відбування покаран­ня за вчинення злочинного діяння, забезпечує охорону прав і за­конних інтересів потерпілого, засудженого, інших учасників про­цесу; своєчасне і точне виконання вироку сприяє виконанню за­вдань кримінального судочинства, зміцненню законності і правопо­рядку.

153.

Вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляцій, а вирок апеляційного суду - після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання. В разі подачі апеляцій, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

У тих випадках, коли оскаржено або внесено подання тільки на частину вироку або коли засуджено декількох підсудних, а вирок оскаржено чи внесено подання щодо одного з них, вирок в інших частинах або щодо інших засуджених осіб законної сили не набирає до моменту винесення апеляційною чи касаційною інстанцією ухвали.

Обвинувальний вирок виконується після набрання ним законної сили.

До набрання вироком законної сили засуджений, який перебуває під вартою, не може бути переведений в місця позбавлення волі, що знаходяться в іншій місцевості.

Виправдувальний вирок і вирок, що звільняє підсудного від покарання, виконуються негайно після проголошення вироку. Якщо підсудний перебуває під вартою, суд звільняє його з-під варти в залі судового засідання.

Ухвали і постанови апеляційної і касаційної інстанцій набирають законної сили негайно після їх оголошення, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Ухвала і постанова суду, які не підлягають оскарженню, набирають сили і виконуються негайно після їх винесення.

Вирок, що набрав законної сили, звертається до виконання судом, який постановив вирок, не пізніш як через три доби з дня набрання ним законної сили або повернення справи з апеляційної чи касаційної інстанції.

Своєчасне звернення до виконання вироку, який набрав законної сили, покладається на суддю або голову відповідного суду, який постановив вирок.

Органи, що виконують вирок, постанову або ухвалу, повідомляють суд, який їх постановив про їх виконання.

154.

Про злочини, що не являють собою великої суспільної небезпеки, особливий вид провадження в стадії порушення кримінальної справи: порушення правил про валютні операції (ч.1 80 КК), крадіжка, грабіж, шахрайство (ч.1 81, 82, 83, 140, 141, 143 КК), умисне знищення або пошкодження державного, колективного майна або індивідуального майна громадян (ч.1 89 і 145), ухилення від лікування венеричної хвороби (108-1), сплати аліментів (114), заняття забороненими видами підприємницької діяльності (ч.1 148), ухилення від сплати податків, зборів, інших обов‘язкових платежів (ч.1 148-2), порушення порядку зайняття підприємницькою діяльністю (148-3), фіктивне підприємництво (ч.1 148-4), виготовлення спиртних напоїв та торгівля ними (149), спекуляція (ч.1 154), обман покупців (ч.1 155), замовників (ч.1 155-1), одержання незаконної винагороди від громадян за виконання робіт, пов‘язаних з обслуговуванням населення та ін..

У справах про ці злочини органи дізнання у 10 днів встановлюють обставини вчиненого злочину та особу правопорушника, одержують пояснення він нього, очевидців та інших осіб, витребують довідку про судимість, характеристики з місця роботи (навчання), інші матеріали, що мають значення для розгляду в суді (ч.1 ст.426). Провадження слідчих дій не допускається (крім огляду місця події). Начальник органу дізнання затверджує протокол, всі матеріали пред‘являються правопорушнику для ознайомлення, про що робиться відмітка в протоколі аз підписом правопорушника. З санкції прокурора або його заступника протокол разом із матеріалами надсилається до суду (426) для вирішення питання про порушення справи і розгляду її в суді. При розгляді справи суддя справі постановити обвинувальний чи виправдувальний вирок або повернути справу для провадження попереднього слідства, якщо необхідно встановити обставини, які не можуть бути встановлені в судовому засіданні (431), або виявлені істотні порушення КП закону при досудовій підготовці матеріалів у протокольній формі.

155.

Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло 16 років, і лише за вчинення деяких найбільш тяжких злочинів (вбивство, умисне заподіяння тілесних ушкоджень, що спричинили розлад здоров‘я, зґвалтування, крадіжка, грабіж, розбій, злісне або особливо злісне хуліганство, пошкодження об‘єктів магістральних нафто-, газо- і нафтопродуктопроводів за обтяжливих обставин, умисне знищення або пошкодження майна, що спричинили тяжкі наслідки, умисне вчинення дій, які можуть викликати аварію поїзда) - з 14 років (ч.1 і2 ст.10 КК).

При провадженні попереднього слідства і розгляді справ щодо неповнолітніх в суді, крім обставин, які підлягають доказуванню в кожній кримінальній справі (64 КПК), необхідно з‘ясувати: 1) точний вік неповнолітнього; 2) стан його здоров‘я і загального розвитку, при наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов‘язану з душевним захворюванням, має бути з‘ясовано чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі керувати ними; 3) характеристику особи неповнолітнього; 4) умови його життя і виховання; 5) обставини, які негативно впливали на його виховання; 6) наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність (ч.1 433).

На практиці у справах неповнолітніх найчастіше провадиться судово-психіатрична, а також комплексна судово-психіатрична і судово-психологічна експертиза.

Неповнолітній, який перебуває під вартою, викликається через адміністрацію місця попереднього ув‘язнення (437). Участь захисника обов‘язкова, відмова не може бути прийнята (п.1 ч.3 ст.46). Взяття під варту може застосовуватись лише за тяжкістю злочину. При вирішенні питання про санкцію на арешт прокурор зобов‘язаний не тільки ознайомитися з матеріалами, які містять підстави для взяття під варту, але й і в усіх випадках допитати його як підозрюваного чи обвинуваченого. Про затримання і взяття під варту обов‘язково сповіщаються його батьки чи особи, які їх замінюють (157 і 434), а також повідомляється за місцем його роботи (ч.1 161) або навчання. Процесуальні документи, зокрема постанова про притягнення повинні бути складена так, щоб її зміст був зрозумілим неповнолітньому та його законному представнику.

Специфічні запобіжні заходи до неповнолітнього: передача під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників або ж під нагляд адміністрації дитячої установи, якщо він у ній виховується (ч.1 436).

Оголошення про закінчення попереднього слідства і пред‘явлення йому матеріалів для ознайомлення провадиться в загальному порядку але з обов‘язковою участю захисника, з дозволу слідчого може бути присутній законний представник неповнолітнього (440). Справа може бути закрита в загальному порядку, або із звільненням від кримінальної відповідальності і застосуванням примусового заходу виховного характеру (9, ч.1 447

156.

При провадженні досудового слідства та розгляді в суді справи про злочини неповнолітнього, крім обставин, зазначених у статті 64 цього Кодексу, необхідно також з'ясувати:

1) вік неповнолітнього (число, місяць, рік народження);

2) стан здоров'я та загального розвитку неповнолітнього. При наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов'язану з душевним захворюванням, повинно бути також з'ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними;

3) характеристику особи неповнолітнього;

4) умови життя та виховання неповнолітнього;

5) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього;

6) наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність.

Для встановлення зазначених обставин мають бути допитані як свідки батьки неповнолітнього та інші особи, які можуть дати потрібні відомості, а також витребувані необхідні документи і проведені інші слідчі та судові дії.

У необхідних випадках для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової відсталості та з'ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними, повинна бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та юнацької психології (психолог, педагог) або зазначені питання можуть бути поставлені на вирішення експерта-психіатра.

157.

По закінченні досудового слідства, якщо буде встановлено неосудність або обмежену осудність особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, складається постанова про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В постанові повинні бути викладені всі обставини, які підтверджують вчинення цією особою суспільно небезпечного діяння, а також дані, які підтверджують, що ця особа захворіла на психічну хворобу. Ця постанова разом з справою надсилається прокуророві.

Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб:

1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;

2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;

3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Види примусових заходів медичного характеру

1. Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Перелік на дек з Кримінального права та процесу. Загальна частина

1. Поняття, система, завдання, функції та принципи кримінального права.

2. Поняття, ознаки та підстави кримінальної відповідальності.

3. Закон про кримінальну відповідальність: поняття, ознаки, значення. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність.

4. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі.

5. Злочин: поняття, ознаки, відмінність від інших правопорушень.Класифікація злочинів.

6. Поняття і значення складу злочину. Види складів злочинів.

7. Поняття і значення об'єкта злочину. Види об'єктів злочинів

8. Поняття, ознаки та значення об'єктивної сторони злочину

9. Поняття і види суб'єктів злочину, їх ознаки.

10. Неосудність та обмежена осудність: поняття, критерії, значення

11. Поняття, ознаки і значення суб'єктивної сторони злочину.

12. Помилка, її види та значення для кримінальної відповідальності

13. Стадії злочину: поняття, види, значення.

14. Добровільна відмова від вчинення злочину, її відмінність від дійового каяття.

15. Співучасть: поняття, ознаки, форми. Види співучасників, їх кримінально-правова характеристика.

16. Причетність до злочину: поняття, види, відмінність від співучасті.

17. Одиничний злочин як складовий елемент множинності злочинів. Види одиничних злочинів.

18. Множинність злочинів: поняття, види, їх значення.

19. Обставини, що виключають злочинність діяння: поняття, підстави, ознаки, значення.

20. Поняття і види звільнення від кримінальної відповідальності.

21. Покарання: ознаки, мета, класифікація.

22. Система покарань: поняття, ознаки та значення.

23. Загальні засади призначення покарання.

24. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом

25. Призначення покарання за сукупністю злочинів, його відмінність від призначення покарання за сукупністю вироків.

26. Поняття звільнення від покарання та його види.

27. Призначення покарання за незакінчений злочин та злочин, вчинений у співучасті.

28. Погашення та зняття судимості.

29. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування.

30. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Особлива частина

31. Поняття і види злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

32. Поняття хабарництва, його ознаки та види.

33. Поняття та система злочинів проти встановленого порядку несеня військової служби.

34. Поняття та система злочинів проти правосуддя.

35. Поняття і загальна характеристика злочинів у сфері службової діяльності. Поняття службової особи.

36. Поняття і види злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку.

37. Поняття та система злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян.

38. Поняття та система злочинів у сфері охорони державної таємниці, недоторканості державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації.

39. Загальна характеристика злочинів, пов'язаних з незаконним вживанням наркотичних і одурманюючих засобів, а також допінгу.

40. Загальна характеристика злочинів злочинів, пов'язаних з незаконним обігом наркотичних засобів та інших предметів, небезпечних для здоров'я населення, їх відмінність від злочинів, пов'язаних з незаконним заволодінням наркотичними засобами, а також обладнанням, призначеним для їх виготовлення.

41. Поняття, види і загальна характеристика злочинів проти суспільної моральності.

42. Хуліганство: поняття, характеристика, відмінність від суміжних злочинів.

43. Поняття та система злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту.

44. Поняття і види злочинів проти безпеки виробництва.

45. Поняття і види злочинів, пов'язаних із незаконним поводженням зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами чи радіоактивними матеріалами, їх відмінність від злочинів, пов'язаних із порушенням різних правил, що забезпечують громадську безпеку.

46. Поняття, ознаки та види злочинних організацій. Кримінальна відповідальність за їх створення, участь в них та у злочинах, що вчиняються ними чи пов'язані з ними.

47. Поняття і система злочинів проти довкілля.

48. Поняття, види і загальна характеристика злочинів у сфері обслуговування споживачів.

49. Поняття, види і загальна характеристика злочинів у сфері банкрутства.

50. Поняття, види і загальна характеристика злочинів у сфері підприємництва, конкурентних відносин та іншої діяльності господарюючих суб'єктів.

51. Поняття, види і загальна характеристика злочинів у сфері кредитно-фінансової, банківської і бюджетної системи України.

52. Корисливі злочини проти власності не пов'язані з обертанням чужого майна на свою користь або користь інших осіб, їх відмінність від некорисливих злочинів проти власності.

53. Корисливі злочини проти власності, пов'язані з незаконним обертанням чужого майна та користь винного або інших осіб.

54. Поняття і система злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.

55. Поняття і загальна характеристика злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи.

56. Поняття та загальна характеристика злочинів проти волі, честі та гідності.

57. Злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров'я людини, які вчиняються у сфері медичного обслуговування.

58. Поняття тілесного ушкодження, його ознаки та види.

59. Поняття вбивства, його ознаки та види.

60. Поняття і загальна характеристика злочинів проти основ національної безпеки України.