- •1.Основні напрями діяльності центральних банків
- •2.. Принципи організації та функціонування Національного банку України
- •3. Органи управління та структура Національного банку України
- •4. Повноваження нбу як емісійного центру готівкового обігу
- •5. Цілі, методи та розвиток механізмів рефінансування банків
- •6. Платіжні системи та роль центрального банку в їх організації та регулюванні
- •7. Організація міжбанківських розрахунків
- •8. Організація системи банківського регулювання
- •9. Державна реєстрація банків
- •10. Ліцензування банківської діяльності
- •11. Регулювання діяльності комерційних банків за допомогою економічних нормативів (неповністю)
- •12.Фрмування резервів на покриття можливих втрат за активними операціями
- •13. Грантування банківських вкладів
- •14. Основні напрями діяльності центрального банку з обслуговування уряду
- •15. Забезпечення касового виконання державного бюджету
- •16. Роль Національного банку України в управлінні внутрішнім державним боргом
- •17. Зовнішній борг України і роль Національного банку в управлінні боргом
- •18. Сутність та цільова спрямованість грошово-кредитної політики
- •19. Типи грошово-кредитної політики
- •20. Політика обов’язкових резервних вимог
- •21. Політика рефінансування
- •22. Процентна політика
- •23. Політика операцій на відкритому ринку
- •24. Сутність валютної політики, валютного регулювання і контролю
- •25. Інструменти валютної політики
13. Грантування банківських вкладів
У сучасних умовах у більшості ринкових економік (більше ніж у 70 країнах) функціонують спеціальні системи (колективні фонди, корпорації) гарантування (страхування) вкладів (депозитів). Вони гарантують вкладникам банку у разі його банкрутства відшкодування (повернення) їхніх вкладів у певних межах. Основні цілі, які держава в особі законодавчих органів та регулятивно-наглядових банківських органів, зокрема центрального банку, намагається досягти при створенні системи гарантування вкладів: сприяння створенню і мобілізації заощаджень, що має важливе значення для забезпечення реальних інвестицій в економіку; підвищення ступеня довіри до банківської системи; забезпечення стійкості банківської системи і грошового обороту; захист дрібних вкладників від ризиків, які вони не спроможні оцінити і врахувати в своїх економічних рішеннях. Гарантування вкладів певною мірою гарантує їх ліквідність, а також сприяє запобіганню масового вилучення вкладів із банків. Проте накопичений досвід функціонування систем захисту банківських вкладів у різних країнах виявив і певні проблеми. Зокрема, наявність системи гарантування вкладів, з одного боку, спонукає банки до надмірно ризикованої діяльності, а з іншого – зменшує стимул суб’єктів економіки щодо зваженого вибору банку для розміщення вкладів, аналізу діяльності банку, в якому розміщені вклади, провокує розміщення вкладів у банках, що займаються надмірно ризикованою діяльністю. Основні джерела формування коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб: початкові збори з банків – учасників Фонду у розмірі 1 % від зареєстрованого статутного капіталу; регулярні збори з банків – учасників Фонду – двічі на рік по 0,25 % від загальної суми вкладів, у тому числі нараховані проценти; спеціальні збори з банків – учасників Фонду; кошти, внесені Національним банком України в розмірі 20 млн. грн.; доходи, одержані від інвестування коштів Фонду в державні цінні папери України; кредити, залучені від Кабінету Міністрів України, Національного банку України, банків та іноземних кредиторів. Об’єктом гарантування виступають вклади фізичних осіб в національній та іноземній валютах, у тому числі нараховані проценти, розміщені на іменних рахунках у банку – учасникові Фонду чи залучені банком у формі емітованих ощадних сертифікатів.
14. Основні напрями діяльності центрального банку з обслуговування уряду
Центральний банк, виступаючи у ролі банкіра і фінансового агента уряду, тісно взаємодіє з органами державної влади. Вони співпрацюють як при вирішенні загальних питань грошово-кредитної, валютної і фіскально-бюджетної політики, так і під час повсякденного виконання фінансових операцій. Загалом повноваження центрального банку як банкіра і фінансового агента уряду в тій чи іншій країні визначаються розподілом повноважень між центральними органами державного управління, обраною системою касового виконання державного бюджету, особливостями банківського законодавства, рівнем державного боргу, традиціями, що склалися історично тощо. Центральні банки відіграють помітну роль у забезпеченні касового виконання державного бюджету. Сутність касового виконання державного бюджету полягає: в організації роботи щодо приймання платежів до бюджету, у зарахуванні коштів на рахунки відповідних бюджетів та їх зберіганні; видачі цих коштів на заходи, передбачені бюджетом; у веденні відповідного обліку та звітності. Центральні банки можуть виступати кредиторами уряду, якщо це дозволено законодавством країни. Уряд стикається з проблемою залучення коштів в умовах незбалансованості державного бюджету. У світовій практиці відомі три методи фінансування дефіциту бюджету: податкове фінансування; боргове фінансування; емісійне фінансування. Державні запозичення є одним із найпоширеніших засобів акумуляції грошових ресурсів, необхідних для розв’язання загальнодержавних проблем, зокрема для збалансування державного бюджету. Центральні банки беруть участь в управлінні державним боргом. За своєю економічною сутністю державний борг – це економічні відносини держави як позичальника з її зовнішніми і внутрішніми кредиторами з при воду запозичення коштів В основі податкового фінансування — підвищення урядом податкових ставок, введення нових податків, скасування раніше встановлених пільг за податками, що веде до збільшення надходжень до бюджету. Податкове фінансування не призводить до зміни загальної грошової маси, тому що воно здійснюється за рахунок перерозподілу наявних ресурсів між окремими групами економічних суб’єктів. В основі боргового фінансування — запозичення урядом коштів шляхом випуску державних боргових зобов’язань (державних цінних паперів), надходження від реалізації яких спрямовується до бюджету. Боргове фінансування може здійснюватись як шляхом розміщення державних боргових зобов’язань на внутрішньому ринку (внутрішні запозичення), так і на зовнішньому (зовнішні запозичення). В основі емісійного фінансування — отримання урядом від центрального емісійного банку прямих кредитів або кредитів у формі купівлі банком державних боргових зобов’язань (цінних паперів).